Цінності людського буття. Свобода
Цiнностi – це явища, як матерiального, так i духовного характеру, здатнi задовiльнити якiсь потреби людини, суспiльства, служити їх iнтересам i цiлям. Люди не тiльки пiзнають властивостi явищ, але й оцiнюють їх з точки зору їх корисностi чи шкоди для свого життя. Свобода унiкальної iндивiдуальностi i спiвпричетнiсть до цiлого – найфундаментальнiшi цiнностi людського буття, вони проймають собою всi iншi ключовi цiнностi. Реалiзуючи лише орiєнтацєю на спiвпричетнiсть до цiлого, людина “розчиняється” в ньому, губить власне “я”, реалiзуючи лише свободу, людина перетворює свободу на сваволю i гине в цьому шаленому протистояннi свiтовi. Благо досягається шляхом єдностi вiдносин суб’єкт-об’єкт (перетворення, орiєнтованого на цiннiсть користi), i суб’єктсуб’єкт (спiлкування, що орiєнтоване на цiннiсть добра). Людина будує вiдносини С-О i С-С за програмами, якi сама виробила. А для цього вона повинна, пiзнаючи об’єктивну реальнiсть, орiєнтуватися на цiннiсть iстини, прагнути до розумiння об’єктивної реальностi iнших людей i спiльнот. Iстина, що вiдображає об’єктивну реальнiсть, одна i єдина. ґднiсть iстини i правди дає змогу створювати iдеальнi проекти i програми, якi не лише грунтуються на знаннi об’єктивної реальностi, а й вiдповiдають цiнностям суб’єкта. Це iдеальне створення майбутнього орiєнтоване на цiннiсть творчостi. Забезпечити цiлiснiсть своєї життєдiяльностi людина може тодi, коли її праця, спiлкування, пiзнання i творчiсть поєднанi цiлiсним поглядом на свiт, що орiєнтований на цiннiсть мудрости. Остання вiдрiзняється вiд знання саме тим, що має безпосереднiй зв’язок з нескiнченiстю через естетичне опанування свiту. Воно орiєнтоване на цiннiсть краси i релiгiйне переживання, яке, в свою чергу, орiєнтоване на цiннiсть святого.
В філософському, широкому розумінні свобода це — можливість поступати так, як хочеться. Інколи під цим мається на увазі, що це — свобода волі. Проблема свободи в історії філософії ускладнюється тим, що багато мислителів намагалося вивести зі сутності свободи обов'язок людини, прагнули або взагалі не вживати поняття свободи, або вживати, обмеживши його певним чином. Але обов'язок ніколи не може випливати зі самої свободи, а лише з етичних міркувань. Будучи необмеженою за своєю сутністю, свобода як раз повинна мати на увазі етику, щоби зробити людей необмежно відповідальними за все те, що вони роблять і дозволяють робити іншим; див.: Атеїзм, Детермінізм, Первородний гріх, Доречність, Індетермінізм, Лібералізм. Доказом реальності свободи як такої проводиться онтологією у вченні про шари, в психології — аналізом образливої для нормальної людини характеристики її як «безвідповідальної», тобто як такої людини, яка не може відповідати за наслідки своїх дій, так як вона не свободна.
В історії розвитку поняття свободи поняття творчої свободи поступово витісняє поняття свободи від перешкод (примусу, причинності, долі). В древній філософії (в Сократа і Платона) мова йде перш за все про свободу в долі (приреченні), потім про свободу від політичного деспотизму (в Арістотеля та Епікура) і про біди людського існування (в Епікура, стоїків, в неоплатонізмі). В середні віки малася на увазі свобода від гріха та прокляття церкви, причому виникав розлад між морально необхідною свободою людини та і необхідною всемогутністю Бога. В епоху Відродження і наступний період під свободою розуміли безперешкоднє всестороннє розгортання людської особистості.
За часів просвітництва виникає поняття свободи, запозичене з лібералізму і філософії природнього права (Альтузій, Гоббс, Гроцій, Пуфендорф; в 1689 в Англії — Білл про права), стримуване поглибленим науковим поглядом, що признає панування всемогутньої природньої причинності та закономірності. В нім. теології і філософії, починаючи від Мейстера, Екхарта, включаячи Лейбніца, Канта, Ґете та Шіллера, а також нім. ідеалізм до Шопенгауера і Ніцше, ставить питання про свободу як питання про постулат морально-творчої відповідності сутності і її розвитку.
У кантівській філософії людина в один і той же час належить до двох світів: світу природи, явищ емпіричного буття, простору і часу, зовнішньої необхідності, а також — до іншого світу, ноуменального, поза простором і часом. Свобода у Канта — ключ для пояснення автономії волі, в метафізичному аспекті моральність тотожна свободі.
Марксизм рахує свободу фікцією; людина міркує і поступає в залежності від спонукань і середовища (див. ситуація) причому основну роль в її середовищі грають економічні відносини і класова боротьба. Карл Маркс визначав свободу як усвідомлену необхідність.
Постметафізичний дискурс про свободу окреслює питання специфіки етико-онтологічного відношення суб’єктів до свого власного буття, а також і до всіх не антропних типів буття. Людина не лише усвідомлює, оцінює себе, але й конституює себе як етико-онтологічну цінність. Таке етико-онтологічне ставлення людини до власного буття мислителі постметафізичного дискурсу позначують словом «турбота» (Гайдеггер), «турбота про себе» (Фуко), а етику такого піклування людини про себе, зокрема практику вирізнення й культивування себе — «практикою свободи», котра розглядається як найвище призначення людини, її покликання. Важливими ознаками постмодерністської концепції свободи є: а) визнання безперечної цінності особистості; б) тільки особистість має право вирішувати вибір свого шляху — між будь-якими полярними позиціями(моральними, соціальними, світоглядними, естетичними та ін.). Людина перестає бути суб’єктом свободи, коли забуває про цю турботу про себе, коли ставиться до свого буття лише прагматично або по-консюмеристському, піклування про себе перекладає на плечі Іншого і звільнює себе від відповідальності.
Отже, свобода як духовна категорія тісно пов’язана з відповідальністю, бо Свобода — то і є Відповідальність. В постметафізичному дискурсі свобода людини — розглядається як етико-онтологічне, тобто відповідальне, ставлення до свого буття, інших не антропних типів буття.