Феноменологічна концепція свідомості
Основні функції філософії
· Онтологічна (опис та пояснення наявного буття світу)
· Світоглядна (розгляд різних поглядів на світ)
· Гносеологічна (виявлення пізнавальних можливостей людини)
· Методологічна (аналіз способів пізнання і перетворення світу людиною)
· Аксіологічна (виявлення загальнолюдських цінностей, процес оцінювання)
· Соціальна (створення загальної моделі суспільного життя)
· Гуманістична (відстоювання інтересів людини)
· Критична (переосмислення загальновизнаних істин, визначення їх місця)
· Культурно-виховна (наслідуючи мудрих, стаєш культурнішим і вихованішим)
· Соціально-просвітницька (визначання філософами цілей суспільства)
· Евристична (розкривання прихованого в людині потенціалу)
· Прогностична (вибудування загальних сценаріїв розвитку майбутнього)
9, 10. Особливості розвитку та функціонування системи філософських категорії.Філософські категорії— це найзагальніші(гранично широкі) поняття, що виражають універсальні характеристики та відношення матеріального й духовного світу, в які і через які здійснюється філософське мислення, і які служать вихідними принципами пізнання і духовно-практичного перетворення світу. Тому філософське знання має категоріальний характер.
Розвиток категорій— це розвиток зв'язку між ними. В основі цього зв'язку лежать історичний спосіб розгляду, методи мислення, які визначають місце і роль категорій у системі філософського знання. Спосіб мислення виконує функцію логіки, форм знання. В ній саме мислення усвідомлюється й розглядається як об'єкт. У процесі пізнання категорії виконують вимоги логіки. Філософи вважають, що яка логіка, таке й функціонування категорій у системі знань. Тому проблема систематизації категорій завжди посідала чільне місце і їй приділялось багато уваги. Так, в античності Арістотель виділив і систематизував десять категорій("сутність", "кількість", "якість", "відношення", "місце", "час", "положення", "стан", "дія" "страждання").Категорії "матерія", "форма", "причина"і "ціль", які ним були тежсформульовані, чомусь не увійшли до цієї системи. Це була недосконала система, яка визначалась логікою Арістотеля. В новий час сформував свою систему категорій І.Кант. До неї ввійшли категорії: "кількість", "якість", "відношення", "модальність" (на його думку, додосвідні форми мислення). Це була досконаліша система, проте ще не наукова.
Гегель уперше ввів динамічну систему категорій. Вона розвивалась, у ній категорії були пов'язані єдністю походження й розвитку, що обумовлювався силою внутрішніх суперечностей. Та, на жаль, розуміння категорій у Гегеля було містифікованим. Це була логіка свідомості, яка втратила зв'язок з людиною, тобто мислення розвивалося з самого себе і категорії розглядались як самостійні творчі сутності. Ідеалістичні погляди на природу категорій є панівними і в сучасній західній філософії. Так, представники неотомізму відстоюють релігійно-ідеалістичне походження категорій, стверджуючи, ніби вони існували спочатку в божому розумі як прообрази реальних речей, властивостей і відношень. У логічному позитивізмі(Р.Карнап, О.Нейрат та ін.) філософський аналіз категорій підмінюється формально-логічним аналізом мовних термінів. На їх думку, категорії— це чисто суб'єктивні утворення, результат логічної діяльності людей, їх домовленості між собою і таке ін.
Діалектико-матеріалістична філософія розуміє категорії як загальні форми пізнавально- світоглядного ставлення людини до природи, суспільства і свого власного буття. Категорії — це результат реально-практичної взаємодії людини і світу. Це відображення об'єктивного в суб'єктивному. Тому вони об'єктивні за змістом ісуб'єктивні(ідеальні) за формою. Вони універсальні й необхідні. Це абстракції, наповнені живим, конкретним змістом, що є в предметах і явищах об'єктивного світу й пізнаються людиною. Філософські категорії мають історичний характер. Вони не вічні. їх формування здійснювалось поступово, у тісному зв'язку з історичним розвитком і розвитком пізнання. Історичний характер категорій проявляється удвох відношеннях. З одного боку, старі категорії, змінюючись разом з розвитком науки й пізнання, наповнювались новим змістом. З другого ж, з розвитком науки й практики виникали нові філософські категорії. Наприклад, в останні десятиріччя філософське мислення збагатилось такими категоріями, як"система", "елемент", "структура", "структурні зв'язки" тощо.
Важливою рисою співвідносних категорій є їх взаємозв-язок. Вони тісно пов'язані одна з одною, здатні переходити одна в одну. Зв'язки між ними гнучкі, рухливі, релятивні. Об'єктивною основою таких взаємозв'язків є матеріальна єдність світу.
На відміну від діалектико-матеріалістичного розуміння категорій, метафізики вважають, що категорії незмінні, не можуть переходити одна в одну. Таке розуміння категорій не відповідає дійсності. Виходячи з діалектичного характеру світу, потрібно розглядати й поняття в їх русі, взаємозв'язках і взає-мопереходах.
Філософські категорії виступають і як всезагальні форми мислення. Будь-яка людина, незалежно від того, вивчала вона філософію чи ні, в процесі мислення використовує ці категорії. В першому випадку вона буде використовувати їх свідомо, в другому— стихійно.
Таким.чином, знання категорій дозволяє нам усвідомити й цілеспрямовано досліджувати різні зв'язки й відношення в предметах, явищах, які ми вивчаємо, орієнтує відносно тих сторін і аспектів, на які необхідно звернути увагу для розкриття сутності предметів і явищ. Філософські категорії виконують і ряд інших функцій. Найважливішими з них є світоглядна й методологічна. Перша проявляється у тому, що зміст кожної категорії формує певні уявлення про суттєві властивості й відношення об'єктивного світу, про ту чи іншу сторону об'єктивної реальності. Проте категорії є не лише універсальними формами знання, а й нормами оцінок. Піддати предмет оцінці— значить виділити його духовно- практичну цінність, тобто виразити своє ставлення до нього. А це вже має світоглядне значення.
Методологічна функція категорій полягає в тому, що вони задають пізнанню початкові умови й перспективи його здійснення, розширюють його межі, утворюють критерії осмислення й розуміння реальності, організовують рух думки, прогнозують результати пізнання. Через них проявляється активність суб'єкта. Будучи методологічними принципами, вони пронизують увесь процес наукового мислення, всі сторони знання. Вбираючи в себе результати спеціальних наук, філософські категорії збагачують свій власний зміст і цим підвищують свою методологічну цінність
11. Особливості філософської думки у Стародавній Індії і Стародавньому Китаї.Характерною особливістю світогляду стародавніх цивілізацій Сходу є те, що в них простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії. Цей процес відбувався в ході поступового розвитку родоплемінного ладу та зародження найдавніших в історії людства цивілізацій. Процес був тривалий, розтягнутий на довгі сторіччя.
Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини ( 3 – 2 тис. до н.е). Зміст мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади.
Веди – це стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять «самахіти» - чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою.
Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.
Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.
Одна з найдавніших шкіл давньоіндійської філософії Веданта яскраво представляє об’єктивно-ідеалістичну систему. Веданта вважала, що світ скадається з безособового світового духу «Брахмана», який є кінцевою і єдиною основою буття. Індивідуальна людська душа хоч і є безсмертною, набагато поступається перед світовим духом щодо ступеня своєї досконалості внаслідок занадто тісного зв’язку з тілом.
Прив’язаність цієї душі («атмана») до тіла змушує душу шоразу після смерті переселятися в інше тіло. Потік таких «перевтілень» триває нескінченно довго, доки душі не вдасться цілком звільнитися від повсякденних життєвих турбот. Саме тоді настає «звільнення», яке означає ототожнення з Брахманом.
Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ – це сам Брахман у своєму емпіричному прояві. У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування.
Філософська школа веданта звертає увагу на проблему постійного самовдосконалення людини, а не вдосконалення світу.
Серед інших філософських шкіл слід назвати такі, як: йога, санкх’я, міманса, вайшешика, н’яя, чарвака-локаята. Всі ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є веди. Ті філософські системи (даршани), які визнають авторитет Вед (санкх’я, міманса, вайшешика, йога, н’яя ) називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, червака - локаята).
Філософська школа вайшешика вважає, що світ складений із якісно різнорідних дрібних частинок води, землі, повітря і вогню, існуючих в ефірі, просторі та часі. Засновник школи вайшешика – Канада ( III ст. до н.е) вважав, що світ створено Богом, але не з нічого, а з вічно існуючих дрібних частинок (атомів), простору, часу, ефіру, розуму і душі. Теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнання є об’єктивно існуючий світ, який сприймається через сприйняття, висновок, пам’ять та інтуїцію.
Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце займає червака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінально визначає начала буття і сутність процесу пізнання. Вбачає сенс людського існування в щасті, яке людина сама повинна створити.
Загальна особливість староіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях до щастя лежить у правильному способі життя.
Головною же особливістю є те, що у філософії стародавньої Індії сформульовано ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії, активно діяльної сутності і людини, і світу.
Для давньокитайської етнічної світоглядної ментальності характерна свого роду «історизація» міфів – витлумачення міфологічних героїв як нібито реальних історичних осіб. Китайська філософська школа на відміну від давньоіндійської приділяла увагу більш реалістичним питанням управління державою, проявам стосунків між вищими і нижчими, батьками і дітьми, старшими і молодшими. Як давньоіндійській, так і давньокитайській ментальності властиве зверхньо-зневажливе ставлення до природних знань.
Філософські вчення давнього Китаю набувають певної завершеності в ( 6 -5 ст. до н.е). Найвпливовішим напрямом, що виникає в цей період і актуальне і в наші дні, було вчення Кун Фуцзи ( Конфуція ), що жив 551-479 рр. до н.е.
Всю свою увагу Конфуцій зосередив на питання етики, яку побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсності.
Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути «гуманним» - означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним – означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.
Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор – « це син неба». А воля неба поширюється на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, а вічних законів неба, носієм яких є «син неба». Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція.
Важливу роль у розвитку філософїї стародавнього Китаю відігравала школа вільнодумця Ян Чжу ( близько 395 – 335 р. до н.е). Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу доводив, що віра в небо, в безсметря душі та потойбічне життя ґрунтується на неуцтві. Він вчив, що життя – це буття, а смерть – небуття. Вважав, що людина має керуватися законами природного реального життя, метою ж життя є чуттєва тваринна насолода, яка і є людським щастям.
Ян Чжу пропагував етику розумного егоїзму, згідно з якою найдорогіціннішим у світі є людина, її життя.
Філософія давнього Китаю досягла свого завершення у вченні видатного філософського просвітителя Ван Чуна ( 27 – 97 р.н.е)
Він відкидає вчення конфуціанства про святість неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту, доводячи, що небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження.
Ван Чун вказує, що тілесність і рух чітко пов’язані між собою, що джерело руху знаходиться в системі об’єктивної реальності. Життя і людина з’явилися на основі природної закономірності з єдиної субстанції – «ці». Людина має життєву енергію, поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили немає.
У більшості філософських шкіл стародавнього Китаю переважала практична філософія, що була тісно пов’язана з проблемами життєвої мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. За формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, цінніснозначимою і гуманістичною.
12. Філософія Античності: загальна характеристика.Антична філософія виникла у 4 ст. до н.е, в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд.
Більш як тисячолітня історія розвитку давньогрецької філософії поділяється на три етапи.
I етап розвитку – 6 -5 ст. до н.е. Це період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія зосереджувалась на пошуках першооснови сущого, загального у формі натурфілософії. Натурфілософія – це сукупність філософських спроб тлумачити природу через переживання людиною природи або за допомогою основних знань природничих наук. Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософські знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей.
Мислителі цього періоду звертаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові.
Засновник мілетської школи Фалес(640-562 рр. до н.е) здійснив переворот у світогляді, висунувши ідею субстанції – першооснови всього та ідею єдності світу. Стверджував, що основою всього сущого є вода, а всі речі – це перетворення води.
Фалес запропонував нову модель мислення – від загального ( правил, формул, принципів) до одиничного.
Його послідовники:
· Анаксімандр (611 – 546 рр. до н.е), що вважав основою світу апейрон – нескінченне
· Анаксимен (585 – 524 рр. до н.е) – основа світу – повітря
Піфагор( бл. 584 – 500 рр. до н.е) та його послідовники вбачали основу світу в числах, у кількісних пропорціях, звели все суще до величин, які можна вимірювати. Вони шукали числові відношення навіть стосовно любові, дружби, справедливості. Піфагор першим вжив поняття «філософ», «філософія».
Геракліт Ефеський ( 540 – 480 рр. до н.е) стверджував, що все тече, все змінюється. Не можна двічі увійти в одну й ту саму річку, оскільки і води будуть іншими і людина. Геракліту належить геніальний здогад про боротьбу протилежностей, як джерело руху, становлення. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, боротися за нього, як за власний дім.
Демокріт ( бл. 460 -370 рр. до н.е) висловив думку про те, що всі речі складаються з найдрібніших частинок атомів, які мають тільки кількісні відмінності. Він вважав, що першоосновою буття є ідея неподільності атомів, стверджував, що живе виникло з неживого за межами природи без ніякого творця і розумної мети.
II етап розвитку давньогрецької філософії (класичний період) – це 4 – 3 ст. до н.е, це період розквіту демократії, а в філософії – поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики.
Увага мислителів цього періоду перейшла від об’єкта до суб’єкта, від світу до людини, як джерела всіх проблем філософії, до питань теорії пізнання.
Основним своїм завданням філософи вважали не набувати знань про світ, а виховувати людей, а виховувати людей, навчати їх жити.
Платон (427 – 347 рр. до н.е ). Його філософія характеризується своєрідним протиставленням смертного тіла і безсмертної душі. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом.
Суть теорії пізнання Платона полягає у тезі, що « знання – це пригадування того, що колись душа знала, а потім забула.»
Згідно з Платоном найвище втілення блага на Землі – це досконала держава. А благо окремої людини полягає у підпорядкуванні загальному благу.
Арістотель ( 384 – 322 рр. до н.е). Учень Платона, йому належать відомі слова : «Платон мені друг, але істина дорожча». Залишив як і Платон велику творчу спадщину, яку можна розділити на 8 груп.
Арістотеля вважають батьком формальної логіки, який відкрив основні її закони, створив вчення про правила умовиводів. Людину він визначає, як наділену розумом суспільну полісну істоту. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу, яка є втіленням доброчесного життя.
III етап розвитку (філософія епохи еллінізму) 3 ст. до н.е – 5 ст. н.е. Це епохи еллінізму та Римської імперії, криза рабовласництва, занепад держав-полісів. У філософії – замикання особи на собі, домінування етико-релігійної проблематики.
Сенека ( 4 р. до н.е – 65 р. н.е) ті імператор Марк Аврелій ( 121 – 180 рр. н.е) належать до школи стоїцизму у давньому Римі, яка зосереджувалась на етичних проблемах, закликала мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця – ні втрати, ні успіхи.
Ідеал мудреця – свобода від пристрастей, апатія . Пізнання необхідне тільки для практичного життя. На їхню думку соціальний стан (цар чи раб), походження (варвар чи грек) важать мало – головне мудрість людини. Мудрість по-справжньому поділяє людей на мудреців і дурнів. Ідея стоїків щодо самоцінності особи була згодом прийнята християнством
Епікур ( бл. 342 – 270 рр. до н.е) відродив атономістичне вчення Демокріта. Атоми Епікура ( це його принципове нововведення), як і особи наділені свободою волі, можуть довільно відхилятися від траєкторії.
Рецепт життєвого ідеалу Епікура відрізняється від стоїчного, етика прилаштована для інтелектуала-провінціала.
Державу він вважав необхідним злом. Хто хоче зберегти спокій душі, повинен відійти від громадського життя і жити усамітнено. Ідеалом мудреця є незатьмареність душі, відсутність страху, хвилювань.
13. Специфіка філософської думки в період Середньовіччя. Виникненню середньовічної філософії передував ряд змін не тільки у сфері економічно-політичних відносин, а передусім у сфері світоглядної орієнтації тогочасного суспільства.
Розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією , прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей.
Середньовіччя по-своему уявляло і Бога і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, він – істинне буття. Природа як творіння бога втрачає свою самоцінність. Формування християнської філософії має свої особливості. Як релігія, християнство підозріло ставилося до язичницької мудрості – античної філософії. Однак, вступивши з нею в дискусію, змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «заперечення» в лоно християнства принесений філософський стиль мислення.
Носіями філософії в цей період було вузьке коло служителів церкви.
Перший період ( II – VII ст..) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою, що являє собою сукупність філософських доктрин християнських мислителів( отців церкви) 2 – 7 ст.
Один із основних принципів патристики – домінування віри над розумом. Відновитись до життя можливо було тільки через віру, утвердження абсолютно нових цінностей.
Одним із найбільш яскравих представників патристики був єпископ Августин Блаженний ( 354 – 430 рр. н.е), який вважав, що філософія поза богослов’ям – ніщо і нещадно воював з «язичництвом», як він називав античну філософію.
Вся історія для Августина - це боротьба між прихильниками християнської церкви, які будують «град Божий» на землі і прибічниками сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу. Августин пропагує верховенство церковної влади над світською. Намагається виправдовувати рабство і соціальну нерівність.
Аналізуючи співвідношення віри і розуму, Августин віддає перевагу вірі , бо розум може помилятися, а віра завжди вказує людині шлях до істини (Бога). Погляди Августина справили великий вплив на середньовічну філософію та формування її ідеології.
Наступний період ( VIII – XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою. Це – філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські основи з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.
Філософія викладалась у школах, при монастирях, вона була шкільною мудрістю.
Видатний представник середньовічної схоластики Фома Аквінський (1225 – 1274 р.) в своїх працях «Сума теології» та «Сума проти язичників» намагається поєднати віровчення із формами здорового глузду, наблизити християнське вчення до людини.
Основний принцип філософії Фоми – гармонія віри і розуму. Фома з повагою ставиться до людини, віддає перевагу інтелекту у порівнянні з волею. Він стверджує, що розум сам по собі вище волі, але в житті людини любов до Бога важливіша, ніж пізнання Бога.
Фома дає декілька доказів існування Бога, в яких Бог – це першопричина, найвища досконалість у світі й мета руху у світі.
Церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського. Він, як і Августин, був канонізований у святі. У 20ст. його вчення було поновлене церквою ( неотомізм ), проголошено офіційною філософією Ватикану.
14. Особливості філософії епохи Відродження.XIV – XVI cт. в історії Європи називають епохою Відродження Ренесансу. Цей термін вживається на означення відродження античної культури під впливом змін в соціально-економічно (зародження буржуазних суспільних відносин) та духовному житті. Це епоха великих географічних відкриттів, епоха розвитку художньої культури, зародження гуманізму, епоха реформації і контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною.
В центрі уваги цього періоду була людина, тоді як античність зосереджувала увага на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов’язана з Ним ідея спасіння.
Головним критерієм особистого благородства та гідності людини була культура. Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи.
Справжній світоглядний переворот в цю епоху зробили Микола Коперник ( 1473 - 1543) та Джордано Бруно ( 1548 - 1600)
Микола Коперник змінив усвідомлення місця людини в світі: Земля проголошується однією з планет, що обертається навколо Сонця, земля – центр Всесвіту людина – вінець творіння. Концепція Коперника спонукала осмислювати світ крізь призму причинності, а не доцільності. Світ набував рис об’єктивності, незалежно від волі та бажання людини.
Джордано Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів. Всесвіт – єдиний, безкінечний, він породжується і не знищується, не може збільшуватися або зменшуватися. Здатність мислити, відчувати притаманна всім явищам природи.
В епоху Відродження з’являються перші паростки утопічного соцреалізму. Найяскравіше вони виявлені у творах канцлера Англії Томаса Мора (1478 - 1535) «Утопія» і Томазо Кампанеллі ( 1568 - 1639) «Місто Сонця».
Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність більшої частини народу. Автори розробили основні принципи майбутнього суспільства: планове господарство, обов’язкова для всіх праця, пов’язану з трудовим вихованням.
Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології: проповідується надмірно сувора мораль, релігійний культ, збереження рабства, ідеалізація середньовічного ремесла.
Не вказано також реальні шляхи досягнення та побудови соціалізму.
15. Філософія Нового часу. Новим час називають епоху (17 -18 ст.), яка розпочалася буржуазними революціями. На філософію нового часу впливали: наукова революція, формування буржуазного громадянського суспільства, становлення експериментального природознавства.
Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання. На цій основі формуються 2 протилежні напрямки: емпіризм і раціоналізм.
Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, розум не приносить ніякого нового знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду.
Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції.
Засновник емпіризму англійський філософ Френсіс Бекон (1561- 1626). Він стверджував, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід. Йому належить відомий вислів: «Знання – це сила». Бекон запропонував метод індукції (хід думки від одиничного до загального), але не визнавав також дедукцію. Отримані через індукцію судження слід перевіряти фактами, зокрема експериментами.
Основоположник раціоналістичного напрямку у філософії – французький філософ і математик Рене Декарт ( 1596 – 1650). Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання. Підтримував дещо спрощену філософську систему: світ побудовано на раціональних, логічних задачах. Бог створив світ за принципами математики і логіки.
Розвиток раціоналістичної методології Р.Декарта продовжував також відомий французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль(1623–1662), який, як Д.Юм щодо емпіризму, виявив непослідовність, суперечливість, однобічність та обмеженість раціоналістично-математичної методології.
СЕНСУАЛІЗМ: Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк(1632– 1704).Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну(зепзиз– відчуття) теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є "чистою дошкою" {tabula rasa), на якій "чуттєвий досвід малює свої візерунки".Пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду індивіда і поділяв його на дві сфери: зовнішній досвід, об'єктом якого є зовнішній світ, та внутрішній, об'єктом якогоє діяльність душі людини. Зовнішній досвід є основою чуттєвого пізнання природи, а внутрішній– рефлексивного пізнання діяльності душі. Із цих двох джерел, на думку Локка, ми дістаємо усі наші прості ідеї– найясніші і найочевидніші. Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який сприймає прості ідеї, співставляє їх, поєднує, порівнює, класифікує, створюючи складні ідеї..Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже уXVIII ст. продовжує Довід Юм(1711–1776) у працях: "Трактат про людське пізнання" (1748), "Дослідження про принципи моралі" (1751). Проте позиція Д. Юма відрізняється від концепції Д. Локка, зокрема в питанні про джерело наших відчуттів. Якщо Локк вбачав джерело відчуттів людини в природі світу, то Юм вважає, що ми, в принципі, не можемо знати, чи існує зовнішній світ, природа, чи ні.
16. Класична німецька філософія. Класична німецька філософія – значний і вагомий етап у розвитку світової філософії. Вона представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини, такими оригінальними мислителями як: Іммануїл Кант (1724 - 1804), Йоган Готліб Фіхте (1762 - 1814), Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770 - 1831), Людвіг Файербах (1804 - 1872)
Родоначальником німецької класичної філософії був Іммануїл Кант. В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний ( до 1770) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. Другий період Присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей.
Кант створив цілісну філософську систему, своєрідний духовний пам’ятник епохи і людського розуму, який сконструював його за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу, отриманого від речей у собі. Кант визнавав у людини наявність теоретичного і практичного розуму.
Кант прихильник суворих правил у сфері моралі. В етиці кант вимагає керуватися правилом, яке незалежно від морального змісту вчинка могла б стати всезагальним законом поведінки. (Категоричний імператив). В етиці проголошує самоцінність кожного індивіда, як особистості. Прогресивним було вчення Канта про необхідність вічного миру. Засобом для його встановлення він вважав розвиток міжнародної торгівлі та взаємовигідне спілкування різних держав.
Вищим досягненням класичної німецької філософії є вчення Гегеля.
Вихідний пункт філософської концепції Гегеля – тотожність буття і мислення. Мислення розглядається як процес безперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи. Ці три етапи Гегель сформував в самостійні складові частини філософської системи:
· Логіку
· Філософію природи
· Філософію духу
Гегель сформулював основні принципи діалектики:
· принцип переходу ккількісних змін у якісні і навпаки
· принцип тотожності протилежностей
· принцип заперечення заперечення
Досліджуючи зростання якісності у кількісних категоріях, Гегель приходить до категорії міри. Міра – це єдність якості і кількості.
Особливий інтерес становить гегелівське розуміння історії, в основі якої лежить поняття світового духу. На його думку: «Історія людства – це прогрес у пізнанні свободи, а ідеал історичного розвитку суспільства – досягнення свободи для всіх.» Відповідно до цього , Гегель поділив всесвітню історію на три періоди:
1. східний світ
2. греко-римський світ
3. німецький світ
У пешому вільна одна людина – деспот, а другому – вільна певна група людей, а третьому – вільні всі.
Взірцем втілення свободи вважав німецьку монархію, державу тлумачив як втілення Бога і розуму і світі. Таке розуміння держави стало основою тоталітаризму.
Період німецької класичної філософії закінчується філософською системою Людвіга Фейербаха (1804 - 1872). Учень Гегеля – Людвіг Фейєрбах першим перейшов на позиції філософського матеріалізму.
Головною справою життя і філософії Фейєрбаха була критика релігії. Напритивагу гегелівській філософії релігії Фейєрбах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного.
Феєрбах постійно протиставляє релігійному приреченню та смиренню практичну активність людей. Не в релігії, а в практичній діяльності і духовній творчості людина долає ті незручності, які стоять на її шляху до справжньої свободи.
Фейєрбах переконливо показав органічний зв’язок релігії та філософського ідеалізму. Логічне джерело того й іншого полягає у відриві мислення від чуттєвого буття. Вважав, що Бог у монотеїстичних релігіях теж є загальним поняттям, відірваним та протиставленим світу.
Фейєрбах розглядав свою філософію, як завершення і разом з тим подолання вчення Гегеля. Фейєрбах виходить з того, що реальним суб’єктом розуму є людина. Людина ж у свою чергу є продуктом природи, найвищим предметом філософії.
Фейєрбах вніс багато і в теорію пізнання. Реальний світ є дійсністю, що чуттєво сприймається. Першим об’єктом для будь-чкої людини є завжди інша людина.
Досягненням філософії Фейєрбаха є те, що вона відтворила матеріалістичні принципи, піднесла їх на вищий щабель і тим самим здійснила значний вплив на розвиток філософської думки.
17. Своєрідність філософії українського духу Представники: Нестор, Іларіон, Смолятич, Турівський, філософи Відродження – Ю. Дрогобич, П. Русин, С. Оріховський, представники Острозької академії – Г. Смотрицький, І. Вишенський, Й. Княгицький, члени братств 16-17ст. – М. Смотрицький, І. Копистецький, К. Сакович. Вперше в Україні філософія почала викладатися в Києво-Могилянський академії і зазвичай мала схоластичний характер. І. Гізель, Т. Прокопович, Г. Кониський розглядали проблеми матерії, простору, руху. Найвидатніші представники: Г. Сковорода (вчення про три світи, кожен з яких має матеріальну і духовну природу; нерівна рівність; теорії самопізнання й сродної праці; засновник «філософії серця» - хто хоче бути щасливим, той має спершу пізнати самого себе, тобто своє серце. У кожної людини своя природа, яку не можна змінити, а можна пізнати й обрати життєвий шлях, співзвучний її серцю); Памфіл Юркевич (філософські погляди – теологічний ідеалізм, тобто шлях до істини один – Біблія, суттю людини є не розум, а серце); Т. Шевченка (в центрі його світогляду стоять суспільні проблеми: є заклик до об’єднання славянських народів й проти національного гніту Росії; природа й матерія вічні й безкінечні; людина здатна пізнати світ, а джерелом пізнання є реальна дійсність); М. Драгоманов (позитивіст, хоч у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях; протест проти «українського сепаратизму», головна одиниця суспільства – людина, критична оцінка християнства); І. Франко (предмет пізнання – природа, можливості пізнання – безмежні, пізнання починається звідчуттів, але повністю осягається «критичним розумом»). Ознаки укр. філософії: наскрізна екзистенційність, головна увага серцю, а не розуму, філософи є письменниками водночас.
18. Марксистська філософія: сучасне осмислення основних положень Марксизм пов'язаний з іменами Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Теоретичні джерела: німецька класична філософія, англійська класична політична економія, французький утопічний соціалізм. Ідеї відчуженої праці в ранніх працях К. Маркса: 1) сировинний матеріал і вироби не належать працівникові, чужі йому; 2) сам процес трудової діяльності для трудящого примусовий; 3) праця віднімає у трудящого «родове життя», життя природне; 4) підневільна праця породжує відчуження між людьми. Соціальний порядок стає ще відчуженішим і пригнічує людину ще сильніше, чим інтенсивніше вона працює. К. Маркс і Ф. Енгельс роблять висновок, що перемогти відчуження можна тільки шляхом знищення приватної власності, що можливе лише за допомогою революційного перетворення суспільства і самої людини. Основа життя – матеріальне виробництво. В. Ленін розробив ряд принципових положень: 1) розвиток теорії відображення (відображення – це властивість матерії), 2) визначення процесу пізнання, піддав гострій критиці агностицизм; 3) обґрунтував ідею партійності філософії. Філософські ідеї марксизму одержали інтерпретацію і розвиток у країнах Європи, що не входять до так званого соціалістичного табору. Розробкою ідей марксизму займалися: Д. Лукач, Ж.-П. Сартр, Е. Фромм, Г. Маркузе, Ю. Хаберманс та ін. Є спроби синтезу марксизму з фундаментальними положеннями психоаналізу, екзистенціалізму, герменевтики, феноменології та ін.
19. «Філософська антропологія» як напрям сучасної філософії «Філософська антропологія» - течія західноєвропейської, переважно німецької філософії 1 пол 20 ст. Представники: М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен, Е. Ротхаккер, Х. Хенгстенберг. Джерела: «філософія життя» (В. Дільтей) та феноменологія (Гуссерль). Започаткована працями М. Шелера «Становище людини в космосі» і Г. Плеснера «Ступені органічного світу і людина». Тут розглядається аспекти відношення людини до рослинного й тваринного світу й відмінності в способі існування людини і тварини. М. Шелер вважав, що людина не стільки біологічна, як духовна істота, яка здатна до «чистого споглядання речей». У Г. Плеснера підтверджується така риса людини, як «ексцентричність», завдяки якій людина втратила свою велич і тому «засуджена» до вічного пошуку і самовдосконалення. На думку А. Гелена людина внаслідок біологічної недосконалості приречена до діяльної активності, що реалізується в різних формах культури. У Ротхаккера людина – продукт певного стилю життя. Як бачимо, представники антропології вибирають одну рису і вважають її визначною, ігноруючи всі інші, не менш важливі, риси.У 60-70 роках філософська антропологія влилася в інші філософські напрямки: екзистенціоналізм, прагматизм, персоналізм, структуралізм і т.д.
20. Екзистенціоналізм – загальна характеристика. Хоч історичні корені екзистенціалізму сягають Давньої Греції, як філософське вчення він був уголос артикульований починаючи з епохи Просвітництва. Викінчена філософія залежала від морального ставлення до певного методу.Уперше моральне ставлення було розглянуто в працях Серена К’єркегора(1813–1855). Цей данський філософ, певною мірою відповідаючи і Гегелю, рішуче відкинув універсальні й об’єктивні закони– і наукові, і моральні, обґрунтовуючи це тим, що вони перешкоджають індивідууму визнавати набагато глибшу реальність– реальність своїх суб’єктивних почуттів. Відмову приділяти увагу якимось почуттям К’єркегор затаврував як«неуважність». Він написав приголомшливі трактати про страх, вину й занепокоєння, намагаючись пояснити, чому і як це може відчуватися. К’єркегор стимулював розвиток індивідуальної суб’єктивності, турбуючись більше з приводу того, яким чином проявляється віра індивідуумів, аніж з приводу того, у що вони вірять. Як усім відомо, він розглядав християнство як віру, що залежить радше від«стрибка у віру», а не від раціональних уявлень чи формальних доказів. Фридрих Ніцше(1844–1900) був іще більш радикальним у своєму невизнанні позірно універсальних правил будь-якого роду. Він вважав, що такі погляди можна звести до претензій на владу з боку тих, хто їх пропагує. Ніцше пропонував послідовно переглянути всі філософські концепції і з піднесенням та незрівнянним пафосом змалював індивідуума, позбавленого визначеності і змушеного продумувати все заново. Він не зміг визнати жодної із християнських конфесій, розглядаючи християнство як рабське моралізаторство і схиляючись натомість до натуралізму на взірець Дарвінового. Однак своєї власної позитивної теорії він так ніколи і не розробив.Екзистенціалізм грунтується на етиці, а отже, веде своє походження з давніших філософських систем..Великими екзистенціалістами були Мартін Гайдеггер(1889–1976) і Жан-Поль Сартр(1905–1980). На основі їхніх славетних ключових праць«Буття і час» (1927) та«Буття і ніщо» (1943) можна вивести головні принципи екзистенціалізму. Існування не має форм і суті, тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає об’єктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям життя. Завдання філософії в цій ситуації– вказати спосіб сприйняття світу. Найбільша глибочінь для екзистенціалістської думки міститься в аналізі почуттів жаху, власної нікчемності, страху перед іншими людьми та в усвідомленні своєї смертності. Можливо, головний парадокс екзистенціалізму полягає в тім, що екзистенціалісти відчувають себе здатними виробляти в рамках цього досить-таки похмурого погляду на умови людського буття більш позитивні настанови. Усе залежить від індивідуума– завжди вільного, дієздатного і змушеного робити вибір, а отже, ставати кимсь іншим, ніж тим, ким він був іще так нещодавно. У зв’язку з цим моральні настанови дуже сильно різняться. Гайдеггер висуває більш пасивну точку зору: прийняття конечності людського життя дозволить мовчки узгодити будь-яке життя із світом.
21. „Філософія життя”: загальна характеристика. Одним із основних джерел філософії життя є ірраціоналістично-песімістична філософія Шопенгауєра. За Шопенгауером сутність особи становить незалежна від розуму воля– сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом психічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого.
Другу тенденцію вирижала позитивістська концепція Огюста Конта. Позитивізм, як філософський напрям заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання з погляду позитивізму потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації.
Ідеї Канта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж. Стюарта Мілля та Герберта Спенсера. Розвивали представники емпіріокритизму– Ерист Макс(1838-1916) та Ричард Авенаріус, а в20-му столітті випустив неопозитивізм та пост позитивізм.
Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму К’єркегора. Лише християнство за К’єркегором дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істину, реальність. К’єркегор висуває концепцію екзистенціальної(особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних„життєвих” позицій.
В історії філософії настає етап переосмислення її основних принцпів, нового неокласичного типу філософствування. Настає епоха анти раціоналістичного умонастрою. Виникають форми„ірраціоналістичного гуманізму”, які апелюють до підсвідомості.
Тепер істину вбачають в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії. „Філософія мислення” замінює„філософія життя”.
Основа життя, за концепцією Ніцше– це воля. Життя з проявом волі, але не абстрактної світової волі, а конкретної, визначеної волі– волі до влади.
Нцше прагне обґрунтувати культ людини, який ґрунтується на таких положеннях: по- перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем„волі до влади”, по-друге, існує природня нерівність людей, по-третє, сильна людина природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими моральноправовими нормами. Для Шпенглера життя– це„доля”. „доля”, „душа”, культура. Культура трактується тим, як організм, який з одного боку характеризуються твердою органічною єдністю, а з другого– відокремлений від інших культурних утворень. Шпленглер виділяє 8 культрур.
У наш час найбільш ірраціоналістичними течіями слід визнати екзистенціанолізм, франкфуртську школу, герменевтику. Основні принципи неокантіанства ґрунтується на трактуванні філософії виключно як критики пізнання. Неокантіанство розвивалося двома школами– марбурзькою та баденською.
22. Філософські ідеї психоаналізу.Психоаналітичний підхід є однією із найвидатніших теорій особистості.Її розробив австрійський психоаналітик Зігмунд Фройд(1856-1939) наприкінці19-на початку20 ст.:
а) спершу для лікування психічних захворювань,
б) а згодом застосував для поясненняролі несвідомого у житті людини.
У анатомії особистості він виділяв три взаємодіючі компоненти:
1. «Воно» - несвідомий компонент,який є успадкуванням людською організацією глибинним шаром, «киплячим котлом інстинктів», невгамовним потягів людини, які підкоряються принципу задоволення.
2. »Я» - свідомий компонент, Який є посередником між«Воно» і зовнішнім світом. «Я» виконує функцію впливу цього світу на несвідоме.
3. «Над-я»- це сукупність суспільних норм і стандартів поведінки», які виконують роль»цензора»
Аналізуючи «Воно», Фройд виділивдві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини:
1)лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя,л юбов, сексуальний потяг);
2)агресивну (потяг до руйнування,смерті,війни).
Задоволення цих потреб стикається яз перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства. Тому вони витискуються і створюютьс феру«несвідомого» Однак інстинктивні потреби все ж такипрориваються, обходячи цензуру«свідомого» і виявляються у вигляді«символів»:
а) все, що виробляє людина(твори культури, мистецтва) - це символізація«витіснених у підпілля несвідомих потреб»
б) вони можуть проявлятися у різних формах повсякденного життя (обмовки, снобачення);.
в) міфи, народні звичаї- це також наслідок символізації витіснених біологічних потреб.
Взаємодія трьох компонентів: «Я» звичайно перебуває у конфлікті, оскільки вимоги «Воно»і «Над –я»несумісні. Тому «Я» постійно звертається до механізмів психологічного захисту, роль яких виконують:
а) сублімація; б) проекція; в) заміщення; г) витиснення.
Це відбуваєтьсянесвідомо, однак мотиви, переживання, почуття, що переміщуються у
сферу несвідомого, виявляють себе у виглядісимволів, у формі діяльності, найчастіше,
творчої.
Філософські ідеї психааналізу:
1Позитивні моменти: положення про складність та багатоплановість структури особистості; про свідоме та несвідоме; про внутрішні суперечності розвитку особистості.
2. Дискусійні моменти: мотивація людської поведінки пов»язується переважно з природженими, інстинктивними(сексуальними та руйнівними) потребами; визначається фатальний антагонізм між свідомим та несвідомим; між індивідом та суспільством. Далі виникла потреба у подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії особистості, що і було здійснено неофрейдистами: К.Г.Юнг, А.Адлер, Е Фром та ін.
Один із його представниківЕ. Фром (1900-1980) – німецько-американський психолог, заперечив біологізм Фройда, переглянув символіку несвідомого, зміщуючи акценти з придушення сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціальними причинами, Він уві поняття«соціального характеру », трактуючи його як сполучну ланку між психологією індивіда й соціальною структурою суспільства.
23. Герменевтика як напрям сучасної філософії.Принципове положення про історичну конкретність теоретичної діяльності та про облік широкого контексту різноманітного практичного життя суб'єкта в рамках теорії пізнання було вперше чітко сформульовано в марксистсько-ленінській філософії. Критикуючи вузький методологізм попередньої буржуазної філософії, К. Маркс бачив її основний недолік в тому, що знання розглядається як єдиний акт свідомості, «його єдине предметне ставлення». Саме материалістична постановка питання про розуміння історії та історично конкретних явищ, зокрема, дозволила критично подолати одностороннього зведення пізнавальних відношення тільки до його абстрактно-теоретичним характеристикам. На цьому грунтується діалектико-матеріалістичний аналіз та виявлення об'ективізованних форм свідомості про дійсність, починаючи від ідеалістичних уявлень буржуазної свідомості про історію культури і закінчуючи самими рафінірованимі поглядами західних фахівців на науку, її заснування, передумови, джерела розвитку.
Одне з найбільш впливових в сучасної буржуазної філософії напрямків- герменевтична філософія- претендує на, не менш, ніж справді адекватне критичне розуміння наукового nізнання і самої проблеми розуміння. Межі цього напрямку, який складається з різних шкіл і концепцій, і його впливу на західне філософський світогляд виявляються сьогодні досить легко. Теорія герменевтичного розуміння в особистості таких її представників, як Г.-Г. Гадамер і К.-О, Апель в ФРН, П. Рікер у Франції, протиставляє себе науковому пізнанню і пояснення дійсності, а на підставі гуманітарного образу знання роблять спроби побудувати вже«некласичну» методологію і теорію філософії культури та історії.
25. Світогляд як духовно-практичний спосіб освоєння світу.Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Що ж таке світогляд? Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: “світогляд– це форма суспільної відомості; “світогляд– це форма самоусвідомлення особистості”; “світогляд– це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі”; “світогляд– це система принципів діяльності людини”; “ світогляд– це погляд людини на світ як ціле”; світогляд– це спосіб духовно-практичного освоєння світу”.
Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття“світогляд” – багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд– це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу.
Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно- практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно(теоретично), так і практично.
Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає? Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони:
1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу;
2) мають однаковий предмет осмислення– відношення“людина– світ”;
3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.;
4) мають спільність за деякими своїми функціями(наприклад, виховною).
26.Структура світогляду. Світогляд-це сукупність поглядів, оцінок, принципів, знань, ідеалів, переконань, надій та вірувань, котрі визначають діяльність індивіда або соціального суб’єкта, а також ціннісні орієнтації людей, їх життєві позиції. Якщо проаналізувати сукупність елементів світогляду, то можна виділити органічно взаємопов’язані підсистеми. Це – пізнавальна, ціннісна та підсистема поведінки.
Пізнавальна підсистема.Світогляд формується за допомогою знань(повсякденні і наукові). Також до складу світогляду входять різноманітні форми суспільної свідомості(політична, правова, моральна, естетична, релігійна). Запас знань особи чи суспільства в цілому створює надіцне підгрунтя для відповідного світогляду. Без узагальнення, широких та глибоких знань неможливо забезпечити чітке, послідовне обгрунтування своїх поглядів. Ступінь пізнавальної насиченості, продуманості, внутрішньої узгодженості елементів того чи іншого світогляду може бути різним.
Ціннісна підсистема. У свідомості людей формуеться конкретне ставлення до всього, що відбувається, залежно від їх цілей, потреб, інтересів розуміння сенсу життя. Відповідно виникають світоглядні ідеали(моральні, політичні, естетичні) Завдяки ідеалам здійснюеться оцінка, визначення цінностей того, що відбувеється. Одним із найважливіших понять, пов’язаних із ціннісною свідомістю, були і є поняття добра і зла, краси та потворності.
Підсистема поведінки. Від знань та системи ціннісних орієнтацій залежить поведінка людини, її життєва позиція, яка може бути як творчо-активною, так і пасивно-пристосовницькою. У зв’язку з цим слід підкреслити бажаність, навіть необхідність, гармонізації,узгодженості пізнавальних аспектів та ціннісного способу освоєння світу в людській свідомості. Від цієї узгодженості залежить єдність в діях особи і суспільства таких компонентів(аспектів, рівнів) світогляду, як почуття і розум, розуміння і дія, віра і сумнів, теоретичний і практичний досвід, осмислення минулого і бачення майбутнього.
Структура світогляду залежить від співвідношення інтелектуального та емоційного досвіду і поділяється на: 1.світовідчуття–це емоційно-психологічний бік світоляду на рівні настрою, почуттів. 2.світорозуміння–це пізнавально-інтелектуальний бік св. 3.світосприйняття–це досвід формування пізнавальних уявлень про світ за допомогою наочних образів(сприйняттів). За ступенам загальності розрізняють світогляд особистості, груповий(професійний,класовий,національний), загальнолюдський. За ступенем історичного розвитку-античний,середньовічний і тд. За ступенем теоретичної „зрілості” - стихійно-повсякденний(житейський) і теоретичний (філософський). Світогляд виконує найважливіші функції в житті людини. Як активний духовний чинник світогляд є основою життя. Він забезпечує освоєння та зміну людиною навколишнього світу. Адже світогляд об’єднує знання і почуття у переконання. А це визначає певну поведінку та дії особистостей, соц.груп, націй, народів.
27. Історичні типи світогляду. Історичні типи світогляду також вказують на його соціально-історичну структуру, але вже з іншого боку. Так, наприклад:
· Магічний акцентує увагу на пошуках гармонійного співіснування людини та природи шляхом освоєння сил останньої
· Міфічний базований на вірі в надприродні сили, абсолютизуючи досвід окремого роду, племені
· Філософський узагальнює досвід, знання, цінності людства в його ставленні до світу як цілого з метою «проникнення» в сутність буття Всесвіту та буття людини
· Релігійний ґрунтований на обмежуванні надприродних сил, природних і суспільних явищ
· Науковий уможливлює виявлення істинних (експериментальних та теоретичних) знань про світ загалом, як єдності природної та історичної дійсності
· Художній є способом самоствердження та самоусвідомлення людини у світі через реалізацію особистого творчого потенціалу у формі різноманітних творів мистецтва
· Синтетичний – характеризує персоніфіковано-індивідуальні переконання.
28. Класична онтологія та її фундаментальні проблеми.Питання щодо існування всього, характеризування його буття розглядають в онтології. Онтологія - це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять буття, за допомогою яких осягають дійсність. Під онтологією розуміють окрему галузь філософського знання, в якій досліджують сутність буття світу, основи всього сущого: матерію,простір,час,рух,розвиток,становлення,кількість,якість,міру,можливість,необхідність,причинність, порядок, хаос та ін.Термін Онтологія запровадили до наукового вжитку Ґокленій Клауберґ. Як філософську категорію його закріпив Вольф, який вперше так позначив фундаментальний розділ метафізики поряд з космологією та раціональною психологією. Починаючи з Платона бутя ототожнюють з сущим, єдиним благом, наявним буттям предметами, субстанціями, трансценденціями. З XVII ст., розглядали: відношення буття і сутності, сутності й існування тощо. Тоді вважали, що буття має три основні визначення - єдине, істинне та добре.Філософське життя Європи першої половини XX ст. характеризують теоретичні пошуки та низку спроб створення загальної онтології. Про це свідчать не тільки неотомізм з його давніми теологічними трактуваннями буття, а й феноменологія Гуссерля з його відмовою від гносеологізму, і філософія М. Шелера, який прагнув слідом за Е. Гуссерлем здійснити «прорив» моральності. Найповніше ці спрямування втілилися у неореалістичній «новій онтології) Н. Гартманна, де пізнання постає вторинним началом. Представники екзистенціалізму, що набув значного поширення в 20-60-х роках XX ст., розвивали суб'єктивну онтологію. Так, у центрі філософії М. Гайдеґґера - проблема «сенсу буття», виявленого через аналіз суб'єктивного людського існування. Він розрізняє буття і суще. Для нього буття є горизонтом, всередині якого постає суще, розділене на роди і види, що виявляються у міркуванні людини. А тому способом самовиявлення буття є людська присутність у світі. Своєрідність присутності людини у світі М. Гайдеґґер визначає як екзистенцію, як виконання буття, як спосіб відношення сущого до буття, як історичне, спільне буття людей. Серед родів і видів сущого лише людина здатна піднестися над сущим до онтологічного виміру, через екзистенцію як спосіб буття у світі. Свою «феноменологічну онтологію» прагнув створити і екзистенціаліст Ж.-П. Сартр. Усі ці філософи намагалися протистояти значному впливу неопозитивізму, що нехтував будь-якою онтологією. У 60-ті роки Т. Адорно - філософський лідер старшого покоління Франкфуртської школи - розпочав діалог з неопозитивістами і за-пропонував «негативну діалектику», яка тлумачила онтологію як тотальну критику буття. Система зв'язків між категоріями онтології відображає найсуттєвіші, найзагальніші властивості буття. Вона дає змогу охопити мисленнєвим зором, сконцентрувати увагу на єдності багатоманітного і універсального у зв'язках та взаємодіях, що реально і об'єктивно, ідеально і суб'єктивно існують у світі, відображаються у свідомості і перетворюються нею у метод осягання сутності світу, щоб після оволодівання фундаментальними знаннями змінювати світ власного буття. Запам'ятаймо, що світ, який є, був і буде, набагато ширший, глибший, ніж знання про його сутність. Важливе значення в розкриті діалектичного взаємозв'язку людини і світу, визначенні їхньої сутності та конкретних форм прояву в дійсності має категорія «буття». Щоб зрозуміти її значення, необхідно враховувати зв'язок буття з повсякденною мовною практикою. Розглядаючи проблему буття, філософія починає з того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а складніший зв'язок всезагального характеру: взаємозалежність між предметами та явищами світу. Вони разом з усіма їх властивостями, особливостями існують і, таким чином, об'єднуються з усім тим, що є, існує у світі. За допомогою категорії «буття» здійснюється інтеграція основних ідей, що виділяються під час осягання світу «як цілого»: світ є, існує як безмежна та неминуща цілісність. Природне й духовне, індивіди й суспільство - існують у різних формах, що є передумовою єдності світу; об'єктивна логіка існування та розвитку світу породжує сукупну реальну дійсність, яка наперед задана свідомості, і дії конкретних індивідів та поколінь людей. Всезагапьні зв'язки буття проявляються через зв'язки між одиничними і загальними відношеннями предметів та явищ світу. Цілісний світ - це всезагальна єдність, що включає в себе різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів тощо. За існуючою традицією їх можна назвати сущими, а світ загалом - сущим. Кожне суще - унікальне, неповторне в своїх внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Визначеність сущого характеризує місце і час його індивідуального буття. Умови цього буття ніколи не відтворюються знову і завжди є плинними. Визнання унікальності кожного сущого особливо важливе для вчення про людину, оскільки воно спрямоване на визнання в кожній людині неповторної істоти. Разом із цим пізнання та практика ставлять своєрідну умову: для будь-якого одиничного явища віднаходять місце в системі зв'язків, подібні об'єднують у групи, узагальнюють у всеосяжну цілісність. Групування одиничних сущих за чинником подібності умов, способів існування. Згаданим групам характерна загальність форм буття. Останні є фундаментальною структурою світу.
29. Основні рівні буття. Серед основних форм буття розрізняють:
1. Матеріальне буття (речі, тіла, процеси)
· Буття речей, процесів, стани неорганічної природи, буття Всесвіту загалом
· Буття органічної, живої (дикої) природи
· Буття неживих речей і процесів, вироблених людиною (штучних)
· Буття живого, виробленого людиною
2. Буття людини
· Буття людини в світі речей
· Специфічне людське буття
3. Буття духовного (ідеального)
· Суб’єктивне, індивідуальне духовне
· Об’єктивоване (позаіндивідуалізоване) духовне
4. Буття соціального
· Індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі)
· Суспільне буття
Вони не існують окремо, а взаємопов’язані між собою, що спричинює утворення єдиної, загальної структури буття світу.
30. Філософський зміст категорії «матерія».Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях, відображається ними та свідомістю й існує незалежно від них, до певної міри є обмеженим, оскільки зосереджене на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологічний зміст.
Справді, якщо не зосереджуватися тільки на гносеологічному визначенні матерії, а розглянути її, враховуючи розвиток сучасної науки і філософії, то можна виокремити:
· Онтологічні складові: рух та його форми, простір, час, детермінація
· Гносеологічні принципи: пізнаваність, об’єктивність, реальність
Таким чином, узагальнене визначення категорії «матерія» базоване на тому, що це – об’єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване та безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною.
31. Рух,як спосіб простір та час як форми існування матерії.Простір і час— це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції(феномени свідомості). ГЛейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір— це ім'я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору і часу немає, їх неможливо виміряти.
Такі філософи як Дж.Берклі і Д.Юм розглядали простір і час як форми індивідуальної свідомості, І. Кант— як апріорні форми чуттєвого споглядання, Г.Гегель— як категорії абсолютного духа(це— ідеалістичні концепції), І.Ньютон— як вмістилища. Простір і час мисляться Ньютоном як реальності, але вони ніяким чином не"взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це— метафізичне розуміння простору і часу.
Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній і філософський зміст простору і часу.
Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практичною, суспільно- історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріло-видної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності.
Матеріалізм підкреслює об'єктивний характер простору і часу, невіддільність від руху матерії: матерія рухається у просторі і часі. Простір і час, матерія і рухневіддільні. Ця ідея отримала підтвердження у сучасній фізиці.
Рух— це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух— це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій— відносним: спокій— це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця.
Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії з'являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його структурну організацію. У зв'язку з цим можна сказати, що кожному рівню організації матерії(нежива природа, жива природа, суспільство) притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність форм руху. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю, як і матерія.