Несвідоме, свідоме і над свідоме. В 22

Самосвідомість. Структурним компонентом свідомості є самосвідомість, самосвідомість – унікальний феномен, притаманний лише людині. Це здатність людини усвідомлювати саму себе. Практично це означає, що людина може сама оцінювати свої здібності, переваги, недоліки, думки, почуття, інтереси, поведінку; визначати своє місце і роль у природі, суспільстві, колективі, родині. Самосвідомість – це друге “Я”, своєрідний “двійник” людини, її рефлексія на умови, в котрих вона знаходиться. Це – здатність людини до “самороздвоєння”, самооцінки і самокритики. Самосвідомість в широкому розумінні цього поняття – це усвідомлення людиною свого світогляду, мету, інтересів, мотивів своєї духовно-практичної діяльності. Слід відзначити, що таке явище, як самосвідомість має суспільний характер: міра і висхідний момент ставлення людини до самої себе і до інших – інші люди. Як громада ставиться до людини, так і людина ставиться до громади.

Несвідоме. Окрім процесів, котрі контролюються людиною і є свідомими, є дії, котрі здійснюються несвідомо і нею не контролюються. Несвідоме – це певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовільністю виникнення і протікання, відсутності явної причини, свідомого контролю і регулювання. Несвідоме виявляється в інтуїції, передчутті, творчому натхненні, раптових здогадках, спогадах, сновидіннях, гіпнотичних станах і т.д. Несвідоме – це дії, котрі здійснюються автоматично, рефлекторно, коли причина їх ще не встигла дійти до свідомості (наприклад, реакція захисту і т.п.). Несвідоме в широкому розумінні слова – це сукупність психічних процесів, котрі не представлені у свідомості суб’єкта. Проблема несвідомого завжди була предметом гострої дискусії між вченими, різними філософськими напрямками. Одні філософи (матеріалісти) стверджували, що психічні процеси, котрі здійснюються несвідомо, мають фізіологічну, матеріальну обумовленість. У поведінці людини, її духовно-практичній діяльності провідну роль відіграє свідомість, а не інстинкти (несвідоме). Інші (З.Фрейд та його учні), навпаки, у діяннях людини пріоритет віддавали несвідомому. За Фрейдом, наприклад, поведінка, характер, культура людини визначається вродженими емоціями, інстинктами, потягами – несвідомим. Несвідоме, на думку вченого, є головним і первинним регулятором людської діяльності, глибинною основою психіки, що визначає все свідоме життя людини. Виходить так, що свідомість людини є другорядним, вторинним регулятором її поведінки, вчинків; що людина у своїй практичній діяльності керується емоціями, хотіннями, потягами та інстинктами. Такий підхід до співвідношення несвідомого і свідомості є перебільшенням значення першого, його абсолютизація, що не має достатньої підстави.

Підсвідоме – це психічний акт, котрий на певному етапі людської діяльності знаходиться за межами її свідомості (процеси запам’ятовування, визрівання творчого задуму тощо). Підсвідоме часто розглядають як суто фізіологічне явище. За Фрейдом, підсвідоме – активний психічний процес, котрий має прямий зв’язок з свідомістю. Що ж торкається несвідомого, то між ним і свідомістю існує неперехідний бар’єр, навіть антагонізм – несвідоме не може стати свідомим. Підсвідоме – важкодоступна, недостатньо вивчена сфера людської психіки. Структура свідомості. Свідомість людини – складне і багатогранне явище. Свідченням цього є її структура. Враховуючи вищевикладене, до неї необхідно включити такі елементи: а) психічне (несвідоме, підсвідоме); б) самосвідомість (оцінка самого себе, самоконтроль); в) мислення (абстрагування, пізнання, мова); г) цілепокладання (постановка людиною цілей, передбачення їх результатів, прогнозування); світогляд (синтетичний показник рівня свідомості). Отже. Свідомість – це вища форма відображення дійсності, котра властива лише людям і зв’язана з їх психікою, членороздільною мовою, абстрактним мисленням, цілепокладанням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої

51. Основні складові пізнавальної діяльності:суб’єкт і об’єкт, мета і ціль, засоби та результат.Пізнання -це процес особливого розвитку суб’єкта і об’єкта коли основним результатом постає знання. Під суб’єктом вважають людину або істоту із спільності людей, які реально функціонують(сім’я, група). Суб’єкт пізнання знаходиться в постійному процесі розвитку. Об’єктом пізнання є те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта. В принципі об’єкт також знаходиться в процесі розвитку. Об’єкт і суб’єкт находяться в процесі взаємодії задля досягнення конкретної цілі і відповідно із обраної суб’єктом метою. Мета пізн.проц.-це те, чого прагне людина. Ціль-це ті конкретні результати, яких мидосягаємо на шляху до мети. Мету ми плануємо, а цілі здобуваємо.

Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, яке має певний спосіб матеріального та духовного виробництва, певний історичний рівень розвитку культури та науки. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання. Суспільство виступає суб'єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей, але люди формуються як суб'єкти пізнання лише в їхній спільній діяльності, зумовленій певною системою суспільних відносин, формами спілкування, певним рівнем розвитку суспільного виробництва, культури та самого пізнання. Суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно- історичної практики і пов'язана з усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здібності і можливості, вся пізнавальна діяльність у своїх суттєвих проявах реалізується лише в суспільстві і через суспільство.

Суб'єкт пізнання, таким чином, - це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні(знаряддя праці, прилади, експериментальні установки і т.п.), так і духовні(категорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання); це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і

точного, нарощуючи суспільне необхідне нове знання про дійсність. Об'єкт пізнання- це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття"об'єкт" та"об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини і т.п. в математиці, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху в фізиці, тієї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві і т.д. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, оскільки змінюється, розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і духовного світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим самим стає об'єктом інтересів суб'єкта.

52. Гносеологія та епістемологія.Гносеологія- розділ філософії, у якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які функціонують в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єкту дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання— матеріалізм та ідеалізм.

Основне питання— чи пізнаваний світ у принципі? Відповіді на це питання дає:

оптимізм— світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби.

агностицизм— світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний світ на основі почуттєвого сприйняття.

скептицизм— ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману.

Епістемологія —філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно застосовувався у англо-американській філософіїXX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення Е. і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції«суб'єкт-об'єкт», то для епістемології базовою є опозиція«об'єкт— знання».

Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з об'єктивних структур самого знання.

Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які механізми його об'єктивації і реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності? Які бувають типи знань? Які загальні закони«життя», зміни і розвитку знань? При цьому, механізм свідомості, що бере участь у процесі пізнання, враховується опосередковано, через наявність у знанні інтенціональних зв'язків(номінації, референції, значення та ін). Об'єкт при цьому може розглядатися як елемент у структурі самого знання(ідеальний об'єкт) або як матеріальна дійсність віднесення знань(реальність).

 

53. Можливості та межі пізнавального процесу.Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти, а й більшість ідеалістів. Проте у вирішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно відрізняються. Ця різниця проявляється як у розумінні природи пізнання, так і в самому обгрунтуванні можливості досягнення об'єктивно істинного знання. Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії"суб'єкт" та"об'єкт". Протилежностями, через взаємодію яких реалізується процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світ(матерія, природа), а суб'єкт як носій свідомості і знання та об'єкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Результатом процесу пізнання є пізнавальний (гносеологічний)образ,суб'єктивний образ дійсності і до того ж не копія, а ідеальний образ, який є діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного. Пізнавальний образ не може вийти за межі суб'єктивності в тому плані, що, по-перше, він завжди належить суб'єкту; по-друге, він завжди є лише ідеальним образом об'єкта, а не самим об'єктом з усіма його властивостями і матеріальними проявами; по-третє, об'єкт у пізнавальному образі відображається з різною мірою адекватності, глибини проникнення в сутність, всебічності.

54. Проблема істини в теорії пізнання.Історія цивілізації пройнята духом безкорисливих пошуків істини. Багато мислителів, учених, митців присвячували своє життя цим пошукам. Поняття«істина» людство поєднало з моральними поняттями«правда» і«щирість», завдяки чому істина і правда стали метою науки і мистецтва, ідеалом моральних спонук. Цінність істини неосяжна.

Істина — адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт),отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього.

Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її достовірність. Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. У ній виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і предмета зі знанням. Коли, наприклад, стверджують про людину як істинного патріота, мають на думці особистість, яка чинить патріотично, на користь власної держави, народу. Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще в Давній Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність чуттєвих знань людини. Платон обстоював можливість знань лише про вічні та незмінні ідеї, вважаючи відомості про чуттєвий світ недостовірними. За переконаннями Арістотеля, істина є відповідністю між певними твердженнями, судженнями, висловлюваннями і тим, про що у них ідеться. Звичайно, поняття«ціле число», «квант», «гравітація» не є ні хибними, ні істинними. Але певні твердження з використанням їх можуть бути істинними або хибними. Наприклад, із суджень«квант— одиниця виміру маси тіла», «±1 є цілим числом», «гравітація— спосіб приготування їжі» перше і третє є хибними.

Історії філософії відомі найрізноманітніші концепції істини. Відмінності між ними зумовлені різним розумінням дійсності. Платон розглядав її як незмінні надлюдські ідеї; Берклі й Мах— як комбінації(комплекси) відчуттів; Гегель— як світовий розум, що розвивається. Матеріалістичні вчення тлумачать дійсність як об'єктивну реальність, що існує поза людиною й незалежно від неї.

Оскільки істина не існує окремо від знання, тому, згадуючи про неї, людина має в думці істинне знання, виражене в поняттях,судженнях, теоріях та інших його формах. Внаслідок однобічного сприйняття об'єкта, поспішних узагальнень, тлумачень вірогіднісного знання як достовірного або в результаті використання недосконалих пізнавальних засобів виникає помилкове знання. Воно може бутифактичним(за змістом) і логічним (пов'язаним з некоректним рухом думки, з порушенням логічних правил). Помилкове знання є неминучим. Тому метою пізнання є виявлення та витіснення його зі сфери знання. Крім класичної концепції істини, яка розглядає пізнання як взаємодію та взаємозалежність об'єкта і суб'єкта, доводячи, що пізнання не є копіюванням об'єкта, існують й інші концепції.

Прихильники кореспондентної концепції істини виходять з того, що твердження повинні відповідати зовнішній дійсності. Йдеться про твердження, що містять поняття, які відображають доступні для сприймання органами відчуття(споглядання) якості та відношення(«червоний», «кулеподібний», «солодкий»). Однак наука часто послуговується абстрактними поняттями, які відображають поняття і відношення, недоступні для безпосереднього сприймання органами відчуттів(«спін», «валентність» тощо). У зв'язку з цим прихильники кореспондентної концепції істини поділяють мову науки на мову споглядання, мову теорії та кореспондентну мову(мову інтерпретації). Завдяки використанню мови інтерпретації теоретичні поняття, які не піддаються безпосередньому спогляданню, інтерпретуються мовою споглядання, замінюються поняттями, що описують відчуття.

55. Абсолютність і відносність як властивості істини.Діамат сполучає воєдино такі сторони знань, як істинність і мінливість. Цей синтез знаходить своє втілення в понятті відносної істини. Відносна істина- це знання, яке приблизно і неповно відтворює об'єктивний світ. Наближеність і неповнота- специфічні властивості відносної істини. Якщо світ представляє систему взаємозв'язаних елементів, то звідси витікає, що будь-яке знання про світ, що абстрагується від деяких його сторін, буде свідомо неточним і огрубленим. Оскільки людина не може пізнати світ, не фіксуючи своєї уваги на одних його сторонах і не відволікаючись від інших, остільки наближеність внутрішньо властива самому пізнавальному процесу. З іншого боку, робляться пошуки абсолютної істини в рамках готівкового знання. Як показав Ф. Енгельс в"Анті-дюрінге", статус вічної істини можна приписати лише дуже невеликому числу, як правило, банальних тверджень. Проте спроби вживання поняття абсолютної істини до істотніших положень науки, наприклад до законів, виявляється безуспішними. Таким чином, виникає своєрідна дилема: якщо абсолютна істина розглядається як абсолютно повне і точне знання, то вона лежить поза межами реального наукового пізнання; якщо вона розглядається як сукупність вічних істин, то поняття абсолютної істини непріменімо до найбільш фундаментальних видів наукового знання. Дилема ця- результат однобічного підходу до проблеми, що виражається в тому, що абсолютна істина ототожнюється з виглядом знання, відособленого від відносної істини. Референт поняття"абсолютна істина" розкривається лише в процесі розвитку наукового знання. Він полягає в тому, що під час переходу наукового знання від рівня до рівня, наприклад від однієї теорії до іншої, старе знання не відкидається повністю, а в тій або іншій формі включається в систему нового знання. Саме це включення, спадкоємність, що характеризує істину як процес, і складає вміст поняття абсолютної істини. Абсолютна істина- це не вічна істина, перехідна від одного рівня знання до іншої, а властивість об'ектівно-істінного знання, що полягає в тому, що таке знання ніколи не відкидається. Такого роду знання завжди виступає передумовою глибших і фундаментальніших істин. Абсолютна істина виявляється в зростанні знання.

56. Проблема критеріїв істини.Одній з основних причин невдач сучасної філософії вирішити проблему критерію істини є їх вихідна установка, орієнтуюча на можливість вирішення даної проблеми в рамках системи знань. Цю установку можна сформулювати таким чином. Якщо у нас є система знань, що претендує на опис об'єктивного світу, то ми можемо дізнатися про її відповідність своєму предмету, вивчаючи лише властивості самої системи. В протилежність цьому діамат стверджує, що вказану проблему не можна вирішити таким чином, тобто не виходячи за межі знання. Ета геніальна думка, що кидає нове світло на проблему критерію істини, була вперше сформульована К. Марксом в його"Тезах про Фейєрбаха". К. Маркс підкреслив, що питання про те, чи володіє людське мислення наочною істинністю, не може бути вирішений в рамках самого мислення. У науці подібного роду заборони грають надзвичайно важливу роль. Як приклади можна вказати на неможливість доказу п'ятого постулату Евкліда, встановлену Лобачевським; неможливість доказу непротіворечивості формальної системи типа арифметики в рамках самої цієї системи(теорема Геделя) і так далі Зневага такими заборонами наводить не лише до даремних пошуків доказів, але і до різного роду паралогизмам. Але діамат не лише вказує на те, як не можна вирішити проблему критерію істини. Він в той же час говорить нам про те, як її можна вирішити. Для цього треба вийти за межі знань і зіставити його з оригіналом. Формою такого виходу і порівняння знання з об'єктом є практика- матеріальна діяльність людей. Якщо спробувати дати коротку характеристику функцію практики як критерію істини, то це б я зробив приблизно так. В практики відбувається матеріальне втілення знань, які підлягають перевірці. В той же час практика є об'єктивним феноменом, що належить матеріальному світу і що функціонує відповідно до його законів. Ета двоєдина(дуальна) природа практики забезпечує їй роль критерію істини: знання про реальний світ, втілені в практиці, контролюються законами цього світу. Тут слід виділити два моменти: 1. Аби встановити відповідність знань об'єктивному світу, необхідно зіставити знання з самим об'єктивним світом. Як це зробити? У гносеологічному плані думка протилежна до свого предмету. Вона є ідеальною конструкцією, інформаційною моделлю об'єкту, що вивчається. Аби зіставити думку з об'єктом, необхідно зробити їх однопорядковимі. Це досягається в процесі матеріального втілення мислення в людської практики. Саме практика знімає гносеологічну протилежність матеріального і ідеального. Людське мислення- не є особлива ідеальна субстанція, відірвана від матерії. Воно є властивість матерії(як, наприклад, швидкість– властивість літака, що швидко летить), що має матеріальні форми свого вираження. Такими формами є мова і практична діяльність. Але між ними існує принципова відмінність. Знання в мовній формі не зводиться до матеріального втілення. Воно лише виступає як матеріальна кода ідеального вмісту- уявних об'єктів, які репрезентують об'єкти матеріального світу. Абсолютно іншим є матеріальне втілення знань в практиці. Тут матеріальне виступає вже не як кода, фіксуюче ідеальний вміст, а як реалізація цього вмісту. По суті, знання тут втрачає статус ідеального явища. Воно стає явищем матеріального світу. Технічні і технологічні процедури людської діяльності стають основною формою, що реалізовує знання. 2. Практика, включена в систему в систему взаємодії з об'єктивним світом, сама виявляється підпорядкованою законом цієї взаємодії. Ця обставина обумовлює можливість виконання практикою критерію істини. Будучи, з одного боку, втіленням знань про матеріальний світ, а з іншою- частиною цього світу, підпорядкованою його законам, практика самим процесом свого функціонування здійснює перевірку істинності знань. Якщо людина в своїх знаннях правильно виразила єство законів реального світу і побудувала свою діяльність відповідно до цих законів, то практика як об'єктивний процес, контрольований вказаними законами, виявляється ефективним. Її ефективність виявляється в тому, що вона здійснюється відповідно до ідеального плану і здійснює цей план. Навпаки, якщо представлення людини не відповідають законам об'єктивного світу і якщо практична діяльність побудована відповідно до цих вистав, то закони об'єктивного світу зроблять практику нееффектівной- нееффектівной в тому сенсі, що вона не зможе здійснити ідеальний план. Грубо кажучи, якщо літак, побудований відповідно до теорії аеродинаміки і сопромату, – літає, то можна зробити висновок про істинність цих знань.

57. Істина і правда.Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істини. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат — істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина— це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

Види істини

· Абсолютна істина- це безперечне, незмінне, раз і назавжди встановлене знання

·Відносна істина- філософське поняття, що відображає твердження, що абсолютна істина(або істина в останній інстанції) важко досяжна. Теорії, що затверджують існування абсолютної істини, часто називають метафізикою, відносної істини- релятивізмом .Поняття відносної істини використовується у вченні про діалектику.Різновидом відносної істини є правда(!)

·Об'єктивна істина- це такий зміст наших знань, який не залежить від суб'єкта за змістом(формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна формою). Визнання об'єктивності істини і пізнаваності миру рівнозначні і не мають нічого спільного з відносним поняттям ірраціоналістичною філософією.

Слово«правда» в своїх основних значеннях не використовується як термін. Разом з тим, в розмовній мові воно вживається як синонім ряду спеціальних термінів. Його багатозначність обіграється у ряді назв.

1. Правда- синонім терміну істина(у різних його значеннях), а також суб'єктивне сприйняття істини.

2. Правда- синонім терміну справедливість(у різних його значеннях). У стихійній свідомості"Правда" визначає або виправдовує"легітимність" рішень і дій суб'єктів.

3. Правда- рідко використовуваний синонім терміну правдивість. Правда артикулює власний божествений початок, на відміну від істини як дійсності, як початок людського.

Збагнення істини, за умови осмислення існування ще і правди, виступає процедурою життєдіяльності, компонентом цілісного людського буття,а не функцією суб'єкта, що"пізнає".

58. Поняття методу та методології.Методологія – область наукового знання, що вивчаєзасоби, передумови, принципи організації пізнавальної та практично-перетворюючої діяльності.

-Метод– сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності. Метод– це конкретизація методології, це способи, за допомогою яких пізнається предмет науки.

-Методика – це конкретизація методу.

Наприклад, психологія має такі методологічні принципи:

У створенні свого методологічного інструментарію психологічна наука опирається на свої методологічні принципи, з необіхністю визначаєвимоги до побудови і використання методів психології:

1.Об»єктивності – вивченні об»єктивних умов виникнення та функціонування об»активних проявів психіки.

2.Генетичний підхід – передбачає вивчення психічних явищ у динаміці, упри переході у філогенезі та онтогенезі з одного рівня розвитку на інший

3.Системний підхід – передбачає вивчення психічного явища як своєрідної системи, що має специфічні закономірності.

4.Особистісний підхід – передбачає вивчення конкретної особистості в конкретній ситуації.

5.Індивідуалізація–передбачає розкриття своєрідності кожної особистості,притаманного їй індивідуального стилю та ін.

59. Основні форми наукового пізнання. У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєвого та раціонального головна роль належить раціональному мисленню. Проте його основні форми не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, та і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея – це форма наукового пізнання, що відображає зв’язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення. В ідеї органічно поєднані істинне знання про дійсність і суб’єктивна мета її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, головними з яких є:

· Підведення підсумку досвіду попереднього розвитку знання

· Синтезування знання в цілісну систему

· Евристичне пояснювання явищ

· Пошук нових шляхів розв’язання проблем

Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні явищ об’єктивної дійсності, усвідомлення мети та проектування подальшого розвитку пізнання й практичного перетворення світу, фіксуючи необхідність і можливість такого перетворення.

Ідея, таким чином, є особливою формою наукового пізнання, вона відображає дійсність тут і тепер існуючою, а також пропонує її розвиток у перспективі. Отож, ідея фіксує не лише суще, але й належне.

Ідея спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності згідно з змістом наявного знання. Але знання – проблематичні.

Проблема – це форма знання і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістових елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням певної ситуації, що об’єктивно виникає у процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результативних практичних і теоретичних діях та незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації.

Розвиток пізнання – своєрідний ланцюжковий перехід від постановки проблем до їх розв’язання. Згодом виникають нові проблеми, які потребують розв’язання.

Необхідною передумовою наукового відкриття є побудова та перевірка гіпотези.

Гіпотеза – це науково обґрунтоване ймовірне знання, істинність якого ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу він невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до повнішого й точнішого. Гіпотези висувають у контексті розвитку науки для розв’язання якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей теорії з негативними даними експериментів. Гіпотеза – знання ймовірне, тому потребує перевірки, доведення, внаслідок чого вона перетворюється на наукову теорію або замінюється новою гіпотезою. Заміна однієї гіпотези іншою у процесі розвитку наукового пізнання не означає, що попередню залишили непізнаною на певному етапі: висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати були негативними. Тому попередня гіпотеза, зрештою, постає необхідним історичним і логічним етапом становлення нової.

Гіпотеза – це форма та засіб наукового пізнання, в якому формулюється один з можливих варіантів розв’язання проблеми. Вона існує в діалектичній єдності з науковою концепцією, що обґрунтовує головну ідею теорії.Щоб побудувати теорію, потрібно мати концепцію.

Концепція – це форма та засіб наукового пізнання, який є способом розуміння, пояснення, тлумачення головної ідеї теорії.Концепція – це науково обґрунтований і загалом доведений вираз головного змісту теорії, який ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.

Теоріяце най адекватніша форма наукового пізнання; система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта. Теорія на відміну від гіпотез є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою.Теорія дає істинне знання та пояснення певної сфери об’єктивної дійсності, що уможливлює розуміння її загальних, необхідних, суттєвих, внутрішніх, закономірних властивостей та зв’язки. Від гіпотези теорія відрізняється позитивною визначеністю своєї істинності. Вона є знанням достовірним. Від інших видів достовірного знання теорію відрізняють точно логічна організація та об’єктивний зміст, а отже, і пізнавальні функції. Теорія сприяє розумінню об’єкта пізнання в його внутрішніх зв’язках і цілісності, тобто як системи.Так теорія пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем в майбутньому. Найважливішими функціями теорії є: опис об’єкта, пояснення, доведення, передбачення.Усі форми теоретичного знання та методи наукового пізнання (поняття, судження, умовивід, ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія) є діалектично взаємопов’язаними, взаємообумовленими і взаємопроникними.

60. Мова як засіб комунікації та пізнаня.1.Поняття про мову.
-Мова – система словесних знаків.

-Історичною основою виникнення мови була праця, її творцем і носієм є народ. Мова існує і розвивається лише в процесі її практичного використання.

-Людська мова охоплюєслова, у яких поєднано значення та звучання.

У процесі розвитку пізнання значення слів уточнюється, розширюється або звужується, узагальнюється,

У мові виділяють: А) словниковий запас;
Б)граматичну будову.
А) Словниковий запас– це сукупність слів, які використовуються в певні й мові.
Б) Граматичну будову мови вивчає:

-морфологія (правила зміни слів);

-синтаксис – правила побудови речення.

Мова реалізується в мовленні людей.Мовлення – це застосування людиною певної мови в її спілкуванні з іншими.

2. Мова як засіб спілкування та пізнання.

Мова як засіб спілкування:

А) функція власне спілкування, або комунікативну;

Д) виразна, або експресивна(За допомогою виразних засобів людина передає свої переживання, своє ставлення до того, про що вона говорить, а також викликає відповідні почуття в інших людей).

Ж)функція впливу(спонукання до дій та ін.)

Мова як засіб пізнання:

А) функцію означення, або сигніфікативну,

Б)функція нагромадження, збереження та передавання наступним поколінням суспільно- історичного досвіду людства

В) забезпечення мисленевої діяльності;

Мова як засіб комінкації та пізнаня.

1) в історичному розвитку

1.Мова виникла в процесі праці. Мова є продуктом діяльності людей. Виникнення мови може бути пов’язане лише з потребою людей у спілкуванні в процесі праці. Спочатку виникли жести, як форма спілкування. Разом з тим основна функція в спілкуванні переходить від жестів до звуків голосу; виникає звукова членороздільна мова.

2.Той чи інший зміст, що означається у мові, фі к су є т ь с я, закріплюється потім в мові.Але для того щоб це явище могло бути означено и могло отримати своє відображення в мові, воно має бути виділено, у с в і до м ле н о, а це відбувається в той самій практичній діяльності людей.Слово, що означає в трудовій діяльності предмет, виділяє і узагальнює його для індивідуальної свідомості, як суспільний предмет.Мова та мовлення згодом стає не просто засобом спілкування людей, а виступає засобом свідомості, мислення.та пізннная Воно стає формою свідомого узагальнення дійсного.

3. Завдяки йому людство передає набутий досвід наступним поколінням

2) в індивідуальному розвитку:

Такі важливі моменти:

1.Завдяки мовленнюлюдина оволодіває знаннями (а це важлива складова формування свідомості).Мовлення відіграє важливу роль в процесі навчання та виховання особистості.(Дитина засвоює мову в процесі спілкування з дорослими і навчається користуватися нею в мовленні).

2. Мовлення є засобомспілкування між людьми, спряє соціалізації особистіості (сприяє перетворенню індивіда на особистість)

3. Мовлення забезпечує функціонування усіх психічних процесів. (сприймання,пам»ті, мисленні та ін.). які забезпечують пізнання навколишнього світу..

4. У функціонування свідомості важливу роль відіграє внутрішнє мовлення, яке обмірковування є внутрішньою дією, потреба в якій завжди виникає в процесі діяльності: виробничої, наукової, художньої, навчальної тощо.

 

Функції мови

· Комунікативна – мова використовується для інформаційного зв’язку між членами суспільства. Мова, якою не спілкуються – мертва, народ, що втрачає свою мову, зникає.

· Експресивна – мова є універсальним засобом для вираження внутрішнього світу індивіда, дає можливість перетворити внутрішнє, суб’єктивне, на зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття. Чим досконаліше людина володіє мовою, тим виразніше, повніше постає перед іншими як особистість.

· Ідентифікаційна – мова є засобом спілкування для тих, хто її знає, а для інших – засобом роз’єднання, виокремлення своїх серед чужих. Спілкуватися певною мовою можуть лиш її носії, для них вона є засобом ідентифікації, ототожнення в межах даної спільноти.

· Гносеологічна – мова є засобом пізнання світу, сприйняття досвіду попередніх поколінь та передання його наступним, адже мова є засобом мислення, формою існування думки.

· Мислетворення – мова є засобом формування думки: людина мислить у мовних формах.

· Естетична – мова є знаряддям і матеріалом створення культурних цінностей, першоелементом культури. Виховання відчуття краси мови – основа будь-якого естетичного виховання. Мова уможливлює пізнання людини, виявляння її морального обличчя, суспільних та естетичних ідеалів.

· Культурна – мова є носієм культури. Культура кожного народу зафіксована у його мові. Пізнання народу, його культури іншими народами може бути поверховим і глибинним, всебічним. Для глибинного пізнання народу необхідне знання його мови.

62.Поліструктурність мови.Система мовна: 1) безліч одиниць даного мовного рівня (фонологічних, морфологічних, синтаксичних і т.п) в їх єдності та взаємозв'язку; класи одиниць та правила їх утворення, перетворення і комбінування. У цьому сенсі говорять про фонологічну, морфологічну, словотвірну, синтаксичну, лексичну, семантичну систему даної мови або (більш вузько) про системи (підсистеми) слововживання, дієслова та іменника, виду і часу, роду і відмінка і т.п. Визначення мови як системи сходить до Ф. де Соссюра, підготовлено працями В. Гумбольдта та И.А, Бодуен де Куртене. Розрізняють ядро системи, куди входять основні мовні одиниці й правила, і її периферію займає малоупотребітельние факти, стоящііе на межі літературної мови(застарілі, жаргонние, діалектние та ін); розрізняють ядро і периферію граматіческой сістеми.В зв'язку з функцонально-стилістичним розшарування мови(розмовною, офіційним, газетно- публіцистичних, наукових та ін) і принципову допустимість несовпадения норм у різних стилях.

63.Поняття соціокультурної комунікації.Соціокультурна комунікація- процес взаємодії між суб'єктами соціокультурної діяльності (індивідами,групами, організаціями і т.п.) з метою передачі або обміну інформацією за допомогою прийнятих в даній культурі знакових систем(мов), прийомів і засобів їх використання. Соціокультурна комунікація виступає як один з базових механізмів і невід'ємна складова соціокультурного процесу, забезпечуючи саму можливість формування соціальних зв'язків, управління сумісною життєдіяльністю людей і регулювання її окремих областей, накопичення і трансляцію соціального досвіду. Необхідними умовами і структурними компонентами соціокультурної комунікації є наявність спільної мови у суб'єктів комунікації, каналів передачі інформації, а також правил здійснення комунікації(семіотичних, етичних). комунікативними є лише дії, здійснювані із спеціальною метою комунікації, тобто що мають мотиваційну підставу, орієнтацію на передачу інформації і здійснювані з використанням адекватної цій меті знакової системи. Відмінність інтерпретації соціокультурної комунікації, засновані на відмінність методологічних парадигмах,акцентують її суть або як сукупності засобів передачі соціальної інформації, створюючих базу для становлення і розвитку"інформації суспільства", або як способу досягнення розуміння однієї людини іншим, як механізму "уживаються", "вчувствованія". Значуще місце теорія комунікативної дії займає в роботах Хабермаса. На його думку, всі учасники комунікації орієнтуються на узагальнених, інтерсуб'ективних нормах комунікації, що зрозуміли, що в сукупності з комунікативною компетентністю і наявністю раціональних мотивів робить можливим сам цей процес. Типологія процесів соціокультурної комунікації може бути побудована по наступних підставах:

- по характеру суб'єктів комунікації (міжособистістна,особово-групова,міжгрупова, міжкультурна і ін.);

- по формах комунікації (вербальна,невербальна);

- по рівнях протікання комунікації (на рівні буденної культури, в специалізованих областях соціокультурної практики, в контексті трансляції культурного досвіду від специалізуючого рівня до буденного і т.п.) Специфічною сферою соціокультурної комунікації виступає масова комунікація,яка може бути визначена як культурна область, що складається з відкритих, впорядкованих процесів трансляції соціально значущої інформації, що піддаються цілеспрямованому породженню і регулюванню. У змістовному відношенні соціокультурна комунікація може бути диференційована на чотири основних інформаційних напрямка:

-новаційна (що залучає споживача інформації до нових для нього знань про властивості і ознаки явищ, об'єктів і процесів, про технології і норми здійснення якої-небудь діяльності);

-орієнтаційна (що допомагає споживачеві інформації орієнтуватися в системній структурі природного і соціального простору);

-стимуляція (що впливає на мотиваційні підстави соціальної активності людей,акту алізує знання людини про навколишню дійсність і технології діяльності, а також прагнення до отримання бракуючих знань заради задоволення його соціальних домагань і ін.)

-кореляційна (що уточнює або оновлююча окремі параметри перерахованих вище видів знань, орієнтацій і стимулів).

Основною змістовною одиницею соціокультурної комунікації є повідомлення(моноаспектна інформація про що-небудь) або текст(комплексна інформація про багато або декількох істот. аспектах чого-небудь).

64. Об’єкт і предмет філософії історії.Історична дійсність як об’єкт філософського дослідження –утворення складне й багатогранне ,Вона не тільки твориться ,а й інтериоризується кожним з нас ,формуючи внутрішній ,духовний світ особистості .

Цілком закономірно ,що термін «історія» багатозначний , полісемантичний .Ці чисельні значення за спеціального ,фахового вивчення певним чином селекціонуються й групуються .Наприклад, відомий російський учений Єщо працює в царині філософії історії ,Арсеній Гулига виділяє принаймні шість значень цього терміна : історія як оповідь ; історія як несподівана і ,зазвичай ,не дуже приємна подія ; історія як процес розвитку загалом ; історія як процес перебігу змін у житті суспільства ;історія як минуле ;історія як наука .

Таким чином , об’єктом філософії історії ,який є водночас об’єктом і нефілософської спеціально-наукової історії ,постає у Гегеля всесвітня історія ,але як предмет філософії історії та сама всесвітня історія постає вже ніби розглянута зсередини її внутрішнього духовного змісту .Заслугою Гегеля є також визнання ним відмінності між філософією історії та нефілософською історією :

А) за їх предметами (при спільності об’єкта ) ;

Б)за ступенем рефлективності

Він доводив , і небезпідставно ,що саме філософія історії є у повному сенсі слова рефлексією ,самосвідомістю історичного процесу розвитку людства ,можливості ж будь-яких інших спеціальних галузей історичного пізнання є в цьому плані значно обмеженішими.

До провідних ,визначальних ракурсів філософії історії як відносно автономної галузі знань слід віднести ,з певними засторогами ,такі три:

По-перше ,предметом філософії історії може поставати реальний історичний процес як самобутнє цілісне й водночас внутрішньо розгалужене утворення .Філософія історії розглянута в ракурсі тлумаченого подібним чином її предмета ,визначається в одних випадках як «матеріальна філософія історії» , «субстанційна філософія історії»,в інших –«історіософія» ,або ж ще по-іншому – «філософсько-історична онтологія» , «філософська онтологія історії», «метафізика історії» або ж ,нарешті , -«історіографія» чи філософська історіографія».

По-друге , предметом філософії історії виступає й процес пізнання історичної дійсності, його передумови,складові ,мета ,засоби ,рушії ,критерії ,результати тощо .У даному разі філософія історії виконує вже функції філософської теорії історичного пізнання – в усіх його формах,рівнях і виявах .Її предметом є і поза наукове ,і наукове осмислення історичної реальності ,і дискурсивні ,і поза дискурсивні ,способи її осягнення

Розглянута в цій своїй іпостасі ,філософія історії називається ще, на відміну від першого аспекту,вже нематеріальною,а формальною філософією історії.

Між тим надто важливим і окремим ,спеціальним предметом дослідження ,принаймні у сучасній філософії історії , є також методи пізнання та перетворення історичної дійсності, їх природа ,механізми їх формування та використання .У цьому зрізі філософія історії набуває значення методології історії .

65. Периодизація історії та її критерії. Існують дві найзагальніші моделі світового історичного процесу – лінйна та нелінійна – які протягом тривалого часу визначають розуміння людьми свого минулого, сучасного і майбутнього. Лінійна, або унітарно-стадійна (формаційна) модель виявляється в поглядах на всесвітню історію як на єдиний процес поступального розвитку, що передбачає існування взаємоповязаних стадій соціокультурного розвитку людства.

Периодизація лінійної моделі історичного розвитку:(Перший напрям лінійної моделі світового історичного процесу)

1.християнський період:

- концепція Бога-творця: початок світу (акт творення світу Богом), власне історія світу (взаємовідносини Бог-людина) і кінець світу (Страшний суд, Апокаліпсис). Представником такої концепції був Августин Блажений, який розробив есхатологічну периодизацію історії міст суспільств, побудована за аналогією із шістьма днями творіння, шістьма сферами людського життя і шістьма епохами, про які йдуться у Старому Завіті);

-дуалістичний поділ на доу царства Бога-отця і добу Бога-сина

-тріадна периодизація історії: період Старого Завіту та домінування страху й закону – царство Бога-отця; період Нового Завіту з приматами Віри й Любові – царство ога-сина; період Вічного Євангелія, царство Духа Святого. Троїстий підхід розроив Йоахим Флорський у своїй праці «Вічне Євангеліє». Цей підхід став парадигмальним. Він простежується у поглядах діячів епохи Відродження і доби Просвітництва. 2. Відродження і Просвітництво:

-А. Фергюсон виокремлює такі стадії: дикість, варварство й цивілізація, яким є три основні стадії його господарського розвитку:збиральництво, скотарство, землеробство.

-Схема розвитку К. А. Сен-Сімона складалася з 4 стадій поступу людства: фетишистська, антична, феодальна і суспільство майбутнього. Його схема постає вже як більш реальна і цілісна система. 3. Формаційний (марксистський) підхід.

В основу формаційного підходу покладено ідею про шістьсуспільно-економічних формацій у розвитку всесвітньої історії:первісно-общинна, азійська, антична (рабовласницька), феодальна, капіталістична, комуністична. Визначеною основою кожного з них є відповідний рівень розвитку продуктивних сил і характер суспільних виробничих відносин, які, за твердженням Маркса, виконують роль базису суспільства. Маркс прагнув подати історію людства цілісною, і це певною мірою йому вдалося.

Другий напрям лінійної філософії історично зорієнтований на осмислення історичного процесу як стадійного, є позитивістський еволюціонізм і новоеволюціонізм.

-Еволюціоністську концепцію найбільш повно репрезентують Г. Спенсер, у системі якого принцип еволюції вперше набув універсального значення, та англ. етнограф Едуард-Бернет Тейлор.

-Новоеволюціонізм репрезентує амер. Дослідник К. Поланьї, який у своїй книзі «Первісна, архаїчна та сучасна економіка» дослідив економічні стадії поступу людства, виділивши у світовій історії 3 основних періоди: первісну економіку, економіку ранніх цивілізацій і ринкову економіку. Кожномуу етапу відповідає особливий тип матеріальних благ.

-Теорія стадій (Вольт-Вітмен Ростоу) виокремлювала такі стадії: «традиційні стадії з властивим їй низьким рівнем споживання; стадії «передумов», «піднесення»; високоіндустріалізована стадія «масового споживання».

-Концепція єдиного індустріалізованого суспільства (Раймон Арон, В. Ростоу та Д. Белл) розглядає історичний процес як перехід від традиційного (аграрного) до індустріального (промислового) суспільства.

-Концепція постіндустріального суспільства (Д. Белл, З. Бжезинський, Р. Гароді та ін.).

Нелінійна, або плюрастично-циклічна концепція є другою найзагальнішою просторовою моделлю історичного часу, яка визначає існування множинності самодостатніх історичних утворень із власною самодостатньою історією. Периодизація нелінійної моделі історичного процесу:

-Антична філосфія є філософією вічного становлення, вічного вороття, періодичних свтових пожеж (Геракліт), душепереселень і душевтілень (Платон). Стверджувався кругообіг у всьому.

-Доба Відродження (М. Кузанський, Н. Макіавелі, Дж. Бруно). Дж. Віко виокремлював 3 «родові періоди у культурній історії»: первісне варварство з міфологічною формою осягнення світу, панування дикунства і злиднів; героїчний (феодалізм), коли було закладено основи культури і монархічної форми правління; класичний (людський) із максимальним розвитком літератури та форм політичної організації суспільства, з початком моральної деградації людей. Першоджерелом культурно-історичних зрушень Віко вважав історичний дух (розум), а історичний розвиток розглядав як процес, під час якого люди формують системи мови, звичаїв, законів.

-Цивілізаційний напрям у світовій філософії історії (М. Данилевський, О. Шпенглер, О. Тойнбі). Історія людства постає у формі реальних, окремих,самодостатніх соціокультурних світів.