ВІЙСЬКОВИЙ І ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ ЗАПОРІЖЖЯ

Військо Запорізьке низове у всьому його складі мало два поділи — військовий і територіальний. Як військо запорізька громада поділялася на тридцять вісім куренів, територіально — спочатку на п'ять, згодом на вісім паланок. Коли й ким було встановлено такий поділ, сказати неможливо через відсутність про це документальних відомостей: є лише вказівка історика Мацієвського, що Військо Запорізьке поділилося на «курені, селища й околиці» за гетьмана Остафія Ружинського, тобто в першій половині XVI століття (1514-1534 рр.). Курені були в самій Січі; їх, скільки пам'ятають історики запорізьких козаків, завжди було 38; всі вони мали різні назви, переважно взяті від своїх отаманів-засновників або від міст-метрополій, звідки вийшли перші запорожці, або від назви більшості козаків, які вперше склали курінь. Назви цих куренів дійшли до нашого часу в синодику 1714 року, в історії Мишецького, в різних документах січового архіву й на могильних хрестах запорізьких цвинтарів, а саме: Пашківський, Кущівський, Кисляківський, Іванівський, Конелівський, Сергіївський, Донський, Крилівський, Канівський, Батуринський, Поповичівський, Васюринський, Незамайківський, неправильно званий Єзамшівським, Іркліївський, Щербинівський, Титарівський, Шкуринський, Коренівський, неправильно званий Куренівським, Рогівський, Корсунський, Кальниболотський, Уманський або Гуманський, Дерев'янківський, Стебліївський-нижчий, Стебліївський-вищий, Жерелівський або Джерелівський, Переяславський, Полтавський, Мишастівський, Менський, неправильно званий Минським, Тимошівський, Величківський, Левушківський, Пластунівський, Дядьківський, Брюховецький, Ведмедівський і Платнірівський.

Назву «курінь» козацькому житлові дали від слова «куріти», тобто диміти, у своїй основі воно має однакове значення з тмутараканськими «курями», згаданими в Ігоревій пісні, й великоруським словом «курная изба». Ще й зараз можна побачити такі курені, тобто курні житла, по берегах Дніпра, особливо навпроти його порогів, у котрих туляться рибалки ранньої весни чи пізньої осені; але в Січі, в усякому разі в Новій, курені вже не були курними житлами, хоча раз засвоєна назва залишалася за ними й тоді, коли втратила своє первісне значення.

На вигляд кожен курінь був довгою казармою, часом до 44 аршинів завдовжки й 5 завширшки, або 13.5 аршинів завдовжки й 6 завширшки, 10 аршинів завдовжки й 5 завширшки; його будували з рубаного й різаного дерева, яке звичайно привозили в Січ із Самари чи Великого Лугу, мав 4 великих квадратних вікна в довгій стіні, одні низькі двері з напівкруглою перекладиною і різьбленими лутками по боках, помальованими зеленою і червоною фарбою, у поперечній або так званій причілковій стіні; по одному вікну з кожного боку дверей у тій самій причілковій стіні; нагорі триярусний дах із дранки, а над ним три високі димарі з покришками.

Всередині запорізькі курені, за одним описом, мали два відділи — один більший, другий менший. У більшому жили козаки, приписані до куреня, їхня старшина й часом кошовий¹ отаман; у меншому жили курінний кухар та його помічники, тут була кухня й пекарня.

За другим описом, кожен курінь був великою хатою без кімнат і переділок з такими ж великими сіньми, відділеними від власне куреня «переміжною» стіною з дверима і з великою кахляною грубою, тобто піччю, котра виходила через стіну з сіней у кімнату. У власне курені на всю його довжину ставилось «сирно», себто стіл, як у монастирських трапезних, з однієї товстої дошки ширшої за три чверті аршина, прибитої залізними цвяхами до вкопаних у землю стовпів. Навколо сирна ставили вузькі лави, а вздовж стін, з трьох боків, настилали поміст із товстих дощок на стовпах, який заміняв козакам постіль; на ньому могло спати від тридцяти до «полчварта ста»²чоловік. А у всьому курені могло поміститися до 600 козаків. На «покуті», тобто у красному куті, були прибиті ікони різних святих, там само висіла багата лампада, яку курінь засвічував у великі свята, а під нею стояла «карнавка», тобто кварта, куди козаки клали гроші для купівлі харчів наступного дня. До стелі чіпляли велике панікадило, по стінах куреня розвішували різну зброю, а під стелею, на «переміжних» стінах, тягнувся різьблений сволок із хрестом посередині, роком будівництва куреня й іменем курінного отамана — будівника. Посеред сіней влаштовували «кабицю», тобто вогнище, завдовжки 5 і більше аршинів, для приготування страв; через кабицю з куреня у сіни проходив кінець сволока, у котрий вбивали залізні ланцюги з гачками для підвішування великих залізних казанів, у яких варилася страва козаків. У куренях не тримали ні майна, ні продовольства. Біля кожного куреня споруджували курінну скарбницю, або невелику комору, в котрій козаки окремого куреня зберігали своє «збіжжя», тобто різне майно, а поряд зі скарбницею містилися інші будинки для козаків, які споруджували у міру зростання кількості товаришів і тісноти в курені. При куренях будували часом і приватні будиночки військової старшини; останні зовні нагадували курені, але менші розміром, а за внутрішнім влаштуванням нагадували теперішні хати заможних українських селян. Найтиповіший з тих, що збереглися до нашого часу, має 18 аршинів довжини, 8 ширини й 3 висоти; він поставлений з дерева у зруб, має невеликі, круглі, «як тарілочки», вікна. Великі сіни ділять його на дві половини: світлу й чорну, кожна з яких, у свою чергу, ділиться на дві. Світла половина мала кімнату з кахляною грубою і спальню, відділену від кімнати глухою стіною, — обидві з окремими виходами в сіни; чорна половина складалася з кухні й комори, розділених глухою стіною і також з окремими виходами в сіни. Від однієї до другої зовнішньої стіни через внутрішню стіну тягнеться сосновий сволок із вирізьбленим на лицевій стороні зображенням хреста зі звичними деталями — списом, палицею, голгофою, ім'ям будівничого й роком будівництва.

У запорізьких козаків слово «курінь» вживалося у подвійному значенні: у значенні житла і в значенні сотні, полку, самостійної частини війська, «завжди мобілізованої, поставленої на воєнну ногу». Якщо казалося: «козак Незамайківського куреня», то це означало, що або козак жив у Незамайківському курені, або ж був приписаний до нього, а міг жити десь у іншому місці — у слободі, селі, на зимівнику однієї з паланок запорізьких вольностей. Більшість козаків лише числилася у Січі по куренях, але перебувала в них одна десята всього війська, інші ж, а особливо влітку, то по рибу, то за кіньми, то на дикого степового звіра, то в роз'їздах, то в бекетах, то у Великому Лузі, то на «оселях» — скрізь розсипані були, мов бджоли на запашних квітах; узимку ж багато з них ішли у «городи», тобто в Гетьманщину, щоб побачитись із ріднею чи підманути кого з молоді «до Січі».

Паланка в буквальному перекладі з турецької мови означає невелику фортецю; у переносному розумінні слова у запорожців ним позначалося центральне управління певної частини території, саме управління, а найчастіше керівництво, або, кажучи нашою мовою, повіт запорізьких вольностей. Центром кожної паланки була садиба з різними будівлями, обгороджена навколо палісадом. І Коли земля запорізьких козаків уперше була розділена на паланки, не можна визначити через брак даних; є, щоправда, припущення, начебто цей поділ було запроваджено 1734 року, після повернення запорожців з-під влади кримського хана в Росію, але чи ж справді так, стверджувати не можна. До 1768 року всіх паланок у Запоріжжі було п'ять — Бугогардівська, Перевізька, або ж Інгульська, Кодацька, Самарська й Кальміуська; з 1768 року додалося ще дві — Орільська й Протовчанська, а згодом третя, Прогноївська, зрештою, початок останній було покладено ще 1735 року, коли у «Прогноях, тобто біля солоних озер, на Кінбурнському півострові, було засновано шостий пост для захисту людей із Запоріжжя й України, котрі приходили туди по сіль або для рибальства на лиман».

Отже, під кінець історичного існування запорізьких козаків на козацькій території, що мала 1700 верст в окружності, всіх паланок було вісім, причому три з них були біля правого берега Дніпра, а п'ять біля лівого. Бугогардівська паланка займала степи між лівим берегом Бугу і правим Інгульця з одного боку та рікою Дніпром і новосербським кордоном з другого. Вона містилася у нинішніх Єлизаветградському й Олександрійському повітах Херсонської губернії. Центром цієї паланки був Гард на ріці Бузі. Крім того, були зимівники в Соколах, Вербовому, Балацькому, Мигії, Корабельному, Вовковому, Харсютиному й Громоклії. Інгульська, чи Перевізька, паланка була розташована вздовж лівого берега ріки Інгульця, у північній частині нинішнього Херсонського повіту. Центром її була або так звана Перевізка, біля правого берега Дніпра, на 2 верстви нижче гирла Інгульця й на 2.5 версти нижче садиби власника села Фаліївки М. Комстадіуса; або ж село Кам'янка при впадінні річки Кам'янки в Дніпро, де була Кам'янська Січ. Окрім того, до неї належали села та кілька зимівників: Квакове, Білі Криниці, Давидів Брід, Блакитна, Шестірня, Пономарева, Кривий Ріг, Милове, Золота Балка, Осокорівка, Тернівка, Ракова та ін. Кодацька паланка знаходилася між Дніпром і рікою Базавлуком та верхів'ям Інгульця з одного боку й річкою Тясмином або, з 1752 року, з новосербською граничною лінією з другого, у теперішніх Катеринославському й Верхньодніпровському повітах. Центром її було місто Новий Кодак; крім того, до неї належали села й зимівники: Старий Кодак, Волоські хутори, Половиця, Микитине, Кічкас, Біленьке, Тарасівка, Медовець, хутір Грязного, Кемликівка, Набоківка, Тарамське, Карнаухівка, Тритузне, Романкове, Бородаївка, Мишурин Ріг, Комісарівка, Лихівка й Томаківка. Самарська паланка лежала по обидва боки ріки Самари, вгору від лівого берега Дніпра, в теперішніх Новомосковському, Павлоградському й частково Олександрійському повітах Катеринославської губернії. Центром її було місто Самарь або Новоселиця чи Новоселівка, теперішнє місто Новомосковськ. Крім того, в ній були села: Чаплі, Піщана Самарь, Переметівка, Кам'янка, Сокольський редут, Бригадирівка, Ревівка, Бардаківка, Адамківка, Пишнівка, Військове, Чернече та ін. Орільська паланка розташовувалася між ріками Оріллю й Самарою, у східній частині нинішнього Новомосковського й західній Павлоградського повітів; центром її була Козирщина. Крім того, в ній були села: Чаплинська Кам'янка, Гупалівка, Прядівка, Калантаївка, Пушкарівка й Бабайківка, передана сюди 1770 року з Протовчанської паланки. Протовчанська паланка — по течії річок Протовчі й Орелі, у теперішньому Новомосковському повіті, свій центр мала в селі Личкові. Крім того, у ній були села: Перещепине, Котівка, Черенеччина, Петриківка, Китай-город, Могилів, Кільчень, нинішня Голубівка, Курилівка, Плеса, Чорноухівка, Василькове, Грузинівка, Полковнича, Судіївка, Сердюківка, Шугліївка, або Шульгівка, Кли мівка, Семенчинівка, Балабанівка, Горбулівка, Половнищине, Проданівка, Галушківка, Одарівка, Цеглувата, Сирківка, Лебединці, а також хутори над Царичанкою й Маячками та в урочищах Шуровому й Бабенківці. Кальміуська паланка була між Вовчою, Кальміусом та Азовським морем, у нинішніх Олександрівському, Бахмутському й Маріупольському повітах. Центром її було селище біля самого гирла Кальміусу при впадінні в Азовське море, де колись було городище Домаха, а 1779 року збудоване місто Маріуполь. У ній було відомо два села — Ясенувате й Макарове, та 28 зимівників: у Лозовому яру на Терсі, Широкому на Кам'янці, в балках Холодній, Сухій, яру Поповому, Кам'яній ярузі, ярах Чорнухиному, Шовковому, Глибокому, Государевому, балці Залізній на Кривому Торці, яру Холодовому біля Сіверського Дінця й Луганчика, Залізному яру біля Сіверського Дінця, балках Крутилці, Довгій, Морозовій і Крутій, урочищі Бобровому, яру Хорошому на Лугані, балці Мечетній на Міущику, балці Зайцевій над морем, урочищі Підгорині, балці Клеповій над Кальцем, річці Дубовій, Білосарайському лимані, річці Берді і в балці Світуватій. Прогноївська паланка розташовувалася на лівому березі Дніпровського лиману, навпроти урочища Прогноєва, на 35 верст вище кінця Кінбурнської коси, у теперішньому Дніпровському повіті Таврійської губернії. Центром її був Прогноївськ. Тут стояв передовий запорізький пост, що спостерігав за рухом татар у Криму й турків у Очакові й охороняв усіх посланців, солепромисловців, купців, котрі їхали через південну окраїну запорізьких вольностей в Очаків, Прогній та Крим. Озера Прогноївської паланки запорожці вважали своєю власністю й вивозили з них багато солі на Запоріжжя, Україну й Польщу, обходячи, таким чином, кримську сіль, хоча й чисту, але надто дорогу.

-------------------------------------------------------------------------

[1] Правильно, мабуть, «курінний».

[2] Тобто двісті.