Література і театр в умовах радянського мистецького життя
Література
У 60—80-ті роки значних успіхів у подальшому розвитку національної літератури ДОСЯГАЙ українські письменники. Лише за період з IV (1959 р.) по V з'їзд (1966 р.) письменників України кількість літераторів республіки збільшилася з 527 до 770 чол. Крім десяти письменницьких філій, які працювали в 1959 p., було відкрито відділення Спілки письменників у Луганську і Житомирі.
Протягом 60-х років письменники України написали чимало прозаїчних творів різних жанрів — романів, повістей, оповідань, що стали істотним внеском у розвиток української літератури. Значними були здобутки у прозі. За цей час вийшли романи "Вир" Г. Тютюнника, "Правда і кривда" М. Стельмаха, "Сестри Річинські" І. Вільде, "Дикий мед" Л. Первомайського, "День для прийдешнього" П. Загребельного, трилогія "Вишневий сад" В. Бабляка, "Крапля крові" Ю. Мушкетика, "Остання шабля" М. Руденка, "Людина живе двічі" Ю. Шовкопляса та ін.
Чутливою до новизни життя, до змін, що відбуваються у психології нашого сучасника, була українська поезія. Значними поетичними явищами стали збірки "Полудень віку" і "Листи на світанні" А. Малишка, "Ми — свідомість людства" П. Тичини, "Італійські зустрічі" М. Бажана, поезії П. Воронька, М. Нагнибіди, Д. Павличка, Л. Первомайського, І. Муратова та ін.
З інтересом громадськість зустрічала твори молодих поетів: В. Симоненка, Ліни Костенко, І. Драча, В. Коротича, В. Стуса, Б. Олійника, В. Коломійця, М. Вінграновського, Р. Лубківського, В. Лучука, В. Голобородька, Галини Гордасевич, Валентини Отрощенко та ін.
Атмосфера лібералізації сприяла поверненню в літературу несправедливо забутих та репресованих імен. Завдяки М. Рильському було посмертно реабілітовано поетів О. Олеся, М. Вороного. Також він домігся перевидання творів видатних українських композиторів XVIII— XIX ст. М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.
Велику роботу виконали створені в 1956 р. комісії щодо впорядкування посмертної спадщини. Було опрацьовано твори В. Чумака, В. Еллана-Блакитного, а також репресованих В. Бобинського, О. Досвітнього, Г. Косинки, М. Ірчана, М. Куліша, Д. Фальківського та ін. Багато письменників було поновлено в рядах членів Спілки письменників (Г. Епік, Б. Коваленко, В. Поліщук, Г. Овчаров, 3. Тулуб, Г. Хоткевич, Е. Шехтман, Є. Шабліовський, О. Сорока, В. Гжицький). Того ж 1956 р. було реабілітовано Б. Антоненка-Давидовича, А. Костенка, П. Кононенка, П. Колесника, А. Петруся-Карпатського, Ю. Шкрумеляка. Після тривалих поневірянь повернулися до літератури М. Годованець, М. Гаско, М. Доленко, О. Журлива, М. Марфієвич. У жовтні 1957 р. було поновлено у членах Спілки письменників репресованого
0. Ковіньку, а в грудні — В. Мисика.
На громадське життя в Україні помітно вплинуло нове покоління митців — шістдесятники. Серед зачинателів його були Ліна Костенко і В. Симоненко. Вони виступали проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Інтерес читачів викликали збірки поезій Ліни Костенко "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961). Побачила світ перша збірка В. Симоненка "Тиша і грім" (1962), що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. Позитивні відгуки в 1962 р. одержали перші збірки поезій І. Драча "Соняшник" та М. Вінграновського "Атомні прелюди". До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу. До цієї когорти належать поети Б. Олійник, В. Коротич,
1. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.
Великий резонанс у республіці викликала праця І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". На великому документальному матеріалі він обґрунтував важливість і місце національного питання в повоєнну добу, наголосив, що воно є водночас питанням і соціальним, і загально-історичним.
Репресії 1965—1966 pp., посилення ідеологічного тиску на інтелігенцію замість бажаного знищення інакомислення дали зворотний результат: частина шістдесятників, які залишилися на волі, почали чинити опір неосталінізмові.
Друга половина 60-х років стала епохою самвидаву, насамперед політичної публіцистики. З'явилися твори "Лихо з розуму" В. Чорново-ла — збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій 1965—1966 pp.; "Собор у риштованні" — літературно-публіцистичне есе Є. Сверстюка, присвячене морально-етичним проблемам, що порушувалися в романі О. Гончара "Собор"; антисталінські статті В. Мороза "Репортаж із заповідника імені Берія" і "Серед снігів". У самвидаві публікувались десятки невеликих політико-публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно-художніх творів. У Львові в 1970 р. почав виходити "самвидавчий" журнал "Український вісник", який публікував заборонені твори, подавав інформацію про події суспільно-політичного життя, що замовчувались офіційною пресою, наводив хроніку репресій проти дисидентів. Головним редактором "Українського вісника" був В. Чорновіл, йому допомагали Я. Кендзьор, М. Косів, О. Антонов та ін. Протягом 1970—1972 pp. вийшло 6 номерів журналу. Поява часопису була важливою подією в дисидентському русі; вона сприяла його організаційній консолідації.
Хвиля репресій у 1965—1966 pp. супроводжувалась масштабним ідеологічним поворотом. Газети зарясніли статтями, спрямованими проти "буржуазної ідеології" та "українського буржуазного націоналізму". Пожорстокішала цензура. ЦК КПУ ухвалив низку таємних постанов, стосовно виправлення "ідеологічних помилок" у роботі деяких журналів ("Вітчизна", "Жовтень" та ін.), кіностудії ім. О. Довженка. Тривала прихована ідеологічна "чистка" редакцій газет, журналів, видавництв, інститутів гуманітарного профілю, Академії наук УРСР. Усе це нагадувало сталінські ідеологічні "чистки" 40—50-х років.
Проте навіть в умовах нового наступу "класово-партійної" ідеології талановитим митцям вдавалося створювати високохудожні книги.
У 60—80-ті роки українська література поповнилася творами відомого письменника О. Гончара ("Тронка", "Циклон", "Собор", "Берег любові", "Твоя зоря", "Чорний яр"), романами М. Стельмаха ("Чотири броди", "Дума про тебе", "Правда і кривда"), П. Загребельного ("Розгін", "Диво"), В. Дрозда ("Катастрофа"), І. Білика ("Меч Арея"), В. Земляка ("Лебедина зграя", "Зелені млини"), І. Чендея ("Березневий сніг"). Інтерес громадськості викликала творчість романістів історичного спрямування Р. Іваничука, Ю. Мушкетика, Р. Федоріва, Р. Іванченко. Плідно працювали О. Коломієць, М. Зарудний та інші драматурги, п'єси яких ставили театри України.
Театр
Пожвавлення в національно-культурному житті активізувало інтерес суспільства до театрального мистецтва. В Україні в 1965 р. працювало 60 театрів, які протягом року відвідували близько 15,5 млн глядачів. Протягом 1958—1965 pp. кількість глядачів у театрах республіки збільшилася з 14,3 до 15,5 млн на рік.
У співдружності з театрами плідно працюють українські драматурги. Лише за вказаний період у театрах поставлено 100 їхніх п'єс. Схвалення громадськості дістали вистави "Фауст і смерть" О. Левади, "Веселка" М. Зарудного, "Нащадки запорожців" О. Довженка, "Де твоє серце" О. Коломійця та ін.
У наступні роки загострилась боротьба КПРС проти "інакомислячих", посилився контроль за репертуарною політикою, перевага надавалася виробничій тематиці, яка хвилею прокотилась по всіх театрах Союзу. Обов'язковим став позитивний герой, який згодом перетворився на заяложений штамп.
Театр шукав можливості знайти свою стежку у розмаїтому мистецькому житті. На українській сцені плідно працювали режисери С. Смі-ян, А. Скибенко, О. Король, В. Афанасьев, О. Беляцький, І. Равиць-кий, В. Загоруйко, В. Козьменко-Делінде, М. Шейко. Високохудожні образи створювали актори Н. Ужвій, В. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, їхній внесок був помітний не лише в Україні, а й на сценах інших держав, де вони з успіхом гастролювали.