Розвиток української культури в умовах національно-демократичної революції 1917 - 1921 рр

Визвольна боротьба 1917 ─ 1921рр. відкрила нову сторінку в історії України. Крах Російської імперії з її багатовіковою централізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за утворення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов’язана з цим хвиля надій та сподівань викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося в усіх сферах культурного життя.

Разом з тим жорстока і національно-визвольна боротьба, політизуючи свідомість усіх національних груп, розколюючи суспільство на ворожі табори, спотворювала світосприймання людей й формувала складну і суперечливу культурно-ідеологічну обстановку.

Кожен політичний режим, що утверджувався в Україні, прагнув вести власну лінію в галузі культури. Кожен з них спирався на соціально і національно близькі йому верстви населення, в тому числі інтелігенцію, діячів культури, освіти, мистецтва, всяко підтримуючи їх, при цьому залишаючись байдужими, а то і непримиренно ворожими до інших. Усе це деформувало природний хід культурних процесів, приглушуючи органічно властиві їм загальнолюдські, гуманістичні тенденції, в той же час висуваючи на передній план вузькокласові, скороминущі, кон’юнктурні. У суспільстві панувала нетерпимість, жорстокість, зневага до людського життя. Інтелектуальна діяльність втрачала свою престижність, а інтелігенція ─ традиційні джерела існування.

Непристосована до життя у виключних умовах війни, господарської розрухи, хронічного дефіциту всього, інтелігенція перша стала жертвою голоду; надмірна політизація штовхала її представників в епіцентр політичної боротьби, де були особливо великі жертви. Ось чому втрати освічених людей в 1917 ─ 1921рр. були особливо великі. Тисячі висококваліфікованих спеціалістів, учених, діячів культури емігрували за кордон. Поряд з цим інтелігенція інтенсивно поповнювалась за рахунок інших соціальних верств, які вносили в її свідомість свої настрої і сподівання. В таких умовах культурний процес в Україні набув своєрідних, властивих лише цій історичній добі, проявів і формі.

Вказані обставини відбилися на всіх без винятку сферах культурного життя, особливо на культурно-освітній ниві. Діяльність української центральної Ради.

Зусиллями української інтелігенції негайно після Лютневої революції 1917 р. почалося поширення національних культурно-освітніх організацій ─ “Просвіт”, діяльність яких була особливо активною серед сільського населення. “Просвіти” організовували бібліотеки, драмгуртки, хорові колективи, лекторії тощо. Вони налагоджували видавничу справу, розповсюджували українські книги, газети, часописи. У роботі “Просвіт” охоче брали участь відомі українські письменники, поети, композитори, актори. Завдяки діяльності “Просвіт” багато українців вперше дізналося про славне минуле свого народу, його боротьбу за національне і соціальне визволення, прилучалося до скарбниць вітчизняної і світової культури. Творчі колективи “Просвіт” охоче виступали перед масовою аудиторією, на мітингах, святкуваннях ювілеїв, пам’ятних дат, клопоталися про організацію українських шкіл та гімназій. У квітні і вересні 1917 р. у Києві відбулися просвітянські з’їзди, які сприяли консолідації “Просвіт”. На початку осені в Україні діяли 952 “Просвіти”.

Місцеві більшовицькі комітети, захоплюючи владу, спираючись на підконтрольні їм органи влади, висували до керівництва “Просвіт” своїх представників. Оголошувалося, що заможне селянство, поміщики і фабриканти не мають права брати участі у роботі “Просвіт”. Відкрито ставилось завдання перетворити “Просвіти” ідеологізовані заклади, знаряддя комуністичного виховання, “підвищення класової самосвідомості трудящого населення”. У липні 1920 р. було вироблено примірний статут “Просвіт”, який визначив “комуністичний характер їх діяльності”. У цей час чисельність “Просвіт” вже перевищила 1500 і продовжувала швидко зростати. У червні 1921 р. їх було вже 4227. Однак докорінно перебудувати діяльність “Просвіт” виявилось неможливим, і більшовики в 1921 р. пішли на знищення цих національних культурно-освітніх організацій.

1917 ─ 1920 рр. відзначені корінною ломкою старої системи народної освіти пошуками нових форм, які би відповідали характеру і завданням політичних режимів, що утверджувались в Україні.

Велика заслуга Центральної Ради полягала в тому, що вона розгорнула будівництво української школи. За короткий час на приватні і громадські кошти було засновано 53 українські гімназії, укладено навчальні програми для шкіл, розроблено план українізації школи.

Радянська влада прагнула будувати принципово нову школу, відкидаючи не лише дореволюційний досвід, а й надбання ЦР. В деяких місцях нова влада починала свою діяльність з переслідування вчителів українознавчих дисциплін. На чолі перетворень у галузі освіти кінця 1917 ─ початку 1918рр. стояло Народне секретарство освіти, кероване П.В.Затонським. Свою діяльність секретарство будувало на основі розпоряджень і декретів, що видавалися центральною владою Росії. Згідно з цими вказівками навчальні плани піддавалися кардинальній переробці. Історію, культуру, гуманітарні дисципліни пропонувалося викладати на основі ідей соціалізму. Скасовувалось викладання Закону Божого.

У період гетьманату українізація шкільної справи продовжувалася. Прагнучи уникнути конфліктів з батьківськими комітетами, Міністерство народної освіти утримувалося від реорганізації російських шкіл, в них лише вводились українська мова, історія і географія України як обов’язкові предмети. Українською мовою було віддруковано декілька мільйонів підручників. Наприкінці правління гетьмана в Україні функціонувало 150 українських гімназій. Враховуючи, що справа українізації шкіл, особливо початкових, найбільше гальмувалася відсутністю кваліфікованих педагогів, Міністерство народної освіти приділило увагу впровадженню вивчення ураїнської мови в учительських гімназіях.

В умовах Директорії українізація школи проводилась ще інтенсивніше, але в зв’язку зі швидким перебігом політичних подій, закріпити її результати не вдалося.

У 1919 р. українізація народної освіти була перервана. Радянська влада основну увагу звертала на соціальне реформування школи, підпорядкування її “завдянням комуністичного виховання”.

У липні 1919 р. Раднарком УСРР схвалив “Положення про єдину трудову школу Української СРР”, за яким в республіці вводилось безплатне навчання і обов’язковість його для всіх дітей віком від 7 до 16 років. Уряд УСРР старанно копіював відповідні акти у галузі народної освіти що впроваджувались в Росії, у тому числі і очевидне безглуздя: положення про перетворення школи в “самообслуговуючу школу-комуну, яка грунтується на вільному вихованні. Передбачалося також скасування п’ятибальної системи в оцінці знань учня. Ці сумнівні нововведення були навіяні загальною політичною обстановкою, впровадженням “воєнно-комуністичних” начал в усі форми суспільного життя.

У 1920р. була зроблена нова спроба створити життєздатну радянську систему народної освіти. Усі нижчі і середні державні, громадські і приватні школи України реорганізовувалися в єдину загальноосвітню трудову семирічну школу, що мала два ступені: 1─ 4 класи та 5 ─ 7 класи. Після закінчення семирічки випускники могли продовжувати навчання у середніх професійно-технічних школах. Цього ж року радянська влада, нарешті, розгорнула компанію впровадження в школах УСРР української мови.

Незважаючи на складні умови воєнного часу, в народній освіті України 1917 ─ 1921 років відбулися позитивні зрушення. Згідно з офіційними даними наприкінці 1920 року налічувалося 21,9 тис. загальноосвітніх шкіл, що дещо більше, ніж напередодні революції. За ці роки обліковий склад учнів зріс з 1,7 млн. до 2,25. Однак близько 1 млн. дітей усе ще залишалися поза школою, а сотні тисяч, записаних у відповідні класи в умовах голоду і розрухи не відвідували заняття. Немало шкіл були непристосовані до роботи і через деякий час після початку навчального року зачинялися. У 1920 р. майже всі шкільні приміщення потребували невідкладного ремонту.

Складні і суперечливі процеси відбувалися в 1917 ─ 1920рр. у вищій школі.

Центральна Рада розробила план заснування вузів з українською мовою викладання. Частково він був реалізований за Гетьманщини. 6 жовтня 1918 року урочисто відкрився Перший Державний Український Університет у Києві, 22 жовтня ─ Другий Український Університет у Кам’янці-Подільському. Українські університети планувалося заснувати також в інших містах України. В Полтаві зусиллями місцевого земства і “Просвіти” було засновано історико-філологічний факультет майбутнього Українського університету.

В умовах радянської влади розгорнулася революційна ломка вищої освіти. Переважна більшість викладачів і студентів вузів насторожено, а то і вороже зустріли нову владу і не мали наміру брати участь у перетвореннях, очолюваних комуністами. Їхні симпатії були на боці антибільшовицьких сил. Немало їх брало участь у боротьбі з більшовиками, загинуло в роки війни або опинилося в еміграції. Ця обставина ускладнила становище більшовиків, бо створення нового ладу, налагодження економічного житт, воєнне будівництво довелося вести без підтримки висококваліфікованих спеціалістів. За цих умов розпочалася боротьба за вищу школу. У березні 1919 р. уряд УСРР за прикладом РСФРР видав декрет про нові правила прийому до вузів. Оголошувалося, що в першу чергу прийматимуться представники робітничого класу і трудового селянства. Щоб забезпечити їм переваги при вступі, вступні іспити скасовувалися, а документи про закінчення середньої школи не вимагалися. Було скасовано також плату за навчання, а студентів забезпечували стипендією.

З метою звуження впливу старої професури, викладачів і антибільшовицьки налаштованого студентства було реорганізовано управління вищої школи. Вводилась посада комісара вузу, якого призначав наркомат освіти. Змінювався склад факультетських рад, до них включалися представники студентства, причому їх кількість у радах дорівнювала кількості викладачів. Від автономії вузів нічого не залишилося. Університети ─ осередки вільнодумства і духовної розкріпаченості ─ в Україні взагалі були ліквідовані, а на їх основі утворювались галузеві навчальні заклади, зокрема інститути народної освіти.

Щоб готувати робітничу і селянську молодь для навчання в вузах, 1920 р. було відкрито робітничі факультети (робітфаки).

Наприкінці 1920 р. в Україні працювало 38 вузів, у яких навчалося 57 тис. студентів. Це було значно більше, ніж до революції. Крім того, існувала мережа середніх навчальних закладів, вона налічувала 665 профшкіл і 13 робітфаків, у яких навчалося понад 60 тис. студентів. Однак таке розширення чисельності вищих і середніх спеціальних навчальних закладів супроводжувалося погіршенням якісних показників їх роботи. Вузи і середні навчальні заклади мали слабку матеріальну базу. Викладацький склад поповнювався за рахунок недостатньо освічених, нерідко випадкових людей, які не мали досвіду роботи в спеціальних учбових закладах. І хоча серед прийнятих до вузів у ці роки було немало талановитих молодих людей, які пізніше стали видатними вченими, інженерами, діячами культури, загальний рівень підготовки більшості вступників, особливо зарахованих у 1919 ─ 1920–х роках, бу надзвичайно слабкий. Часто єдиним їх “достоїнством” було робітниче чи селянське походження. До того ж в умовах голоду і розрухи їм доводилось більше думати про виживання, ніж про навчання.

Складності революційного часу відбилися і на стані науки в Україні. В ці роки в її наукових дослідних центрах продовжували працювати видатні вчені ─ хімік Л.Писаржевський, біохімік О.Паладін, мостобудівник-новатор Є.Патон, філолог, історик і сходознавець А.Кримський, історик Д.Багалій, гідромеханік Г.Проскура, один із засновників газотурбобудування В.Маковський та багато інших.

Разом з тим частина вчених, особливо тих, які активно включалися в політичну боротьбу, змушені були залишити Україну, рятуючись від переслідувань, а також від голодної смерті. Багато з них продовжували наукову роботу в еміграції.

Революція дала можливість втілити в життя мрію кількох поколінь українських вчених ─ створити національну Академію Наук. Улітку 1918 р. в умовах гетьманщини, з числа видатних учених була укладена комісія по розробці проекту Української Академії Наук (УАН).

Розробка концепції УАН виявила розбіжності у підході різних груп учених до питання про характер і завдання всеукраїнського наукового центру. Вчені-українознавці, у тому числі М.С.Грушевський, Д.І.Багалій, Н.П. Василенко та інші, бачили майбутню Академію найвищою науковою інституцією, що ставить собі метою, крім загальнонаукових завдань, всебічне вивчення української культури і української мови, сучасності і минулого України та її сусідів. Робота нової Академії мала стати важливим фактором у пробудженні української національної самосвідомості.

Ці наміри українознавців не мали підтримки всіх вчених. Видатний природознавець зі світовим іменем академік В.І.Вернадський, який до Лютневої революції працював у Петербурзі та Москві, а у 1917 р. переїхав в Україну й активно включився в будівництво УАН, віддавав пріоритети точним наукам і сподівався запросити з Росії групу талановитих учених, які з часом “українізуються” і створять ядро нової Академії. Що ж до українських учених, то ставлення до них В.І.Вернадський сформував у своєму щоденнику так: “В Україні для мене два завдання: 1. Об’єднати українців, які працюють для українського відродження, але люблять російську культуру, що їм також рідна; 2. Зберегти зв’язок усіх учених і науково-навчальних закладів з російською культурою і аналогічною російською організацією…

Гетьман запропонував пост президента Академії М.С.Грушевському, але той відмовився. Очолив найвищий науковий заклад України В.І. Вернадський.

Урочисте відкриття Української Академії Наук відбулося 24 листопада 1918 р. Першими дійсними членами Академії (академіками) були призначені В.І.Вернадський (президент), А.Ю.Кримський (секретар),Д.І.Багалій, М.Ф.Кащенко, В.А.Косинський, О.І.Левицький, К.І.Петров, С.О.Смаль-Стоцький, Ф.В.Тарновський, С.П.Тимошенко, М.І.Туган-Барановський, П.А.Тутковський. Частина цих учених свого часу активно працювала в Науковому Товаристві ім. Т.Г.Шевченка, яке сподвижницькою діяльністю багато у чому підготувало створення Академії Наук. В умовах радянської влади УАН продовжувала діяти, але склад її дещо змінився: ряд видатних учених-академіків опинився в еміграції.

Структурно Академія Наук включала 3 відділи: історико-філологічних, фізико-математичних і соціально-економічних наук. При УАН під керівництвом академіка В.Вернадського працювала комісія по вивченню природних багатств України. В 1919 ─ 1920–х роках вчені Академії Наук розробили найновіші правила українського правопису. Розпочалося академічне видання творів Т.Г.Шевченка і І.Франка.

Літературний процес в Україні 1917 ─ 1920 рр. пов’язаний як з іменами вже відомих письменників і поетів, так і з новими іменами літераторів, талант яких почав розкриватися в умовах революції і визвольної війни. Політичні симпатії більшості з них були на боці українських національних партій, Центральної Ради, а пізніше Директорії. Разом з військами УНР частина з них в 1919 р. відступила до Кам’янця-Подільського. Там опинилися О.Довженко, О.Олесь, О.Вишня, В.Сосюра та інші. Події воєнних років Сосюра яскраво змалював в автобіографічному творі “Третя рота”. Від листопада 1918 до лютого 1920 р. поет служив в армії УНР, до якої він вступив добровольцем, і в складі третього Гайдамацького полку пройшов з боями “Вкраїну з краю в край”. Після поразки Директорії В.Сосюра став червоногвардійцем, а в травні 1920 р. вступив до більшовицької партії.

Та не всі залишились в Україні. Частина зазнала гіркої долі емігрантів. Серед них ─ О.Олесь, про якого М.Грушевський писав, як про “найбільшого з нині живучих поетів України”. Сповнені безмежної любові до рідної України, його поезії знаходили широкий відгук у суспільстві.

Помітною течією в поезії цього періоду був романтизм, який представляли В.Сосюра, В.Чумак, В.Елланський, І.Кулик та інші. Емоційно-радісним збудженням просякнута поема молодого Павла Тичини “Золотий гомін”, написана 1917 року і присвячена святкуванням з нагоди проголошення Першого Універсалу Центральної Ради. Романтичними настроями наповнені його “Сонячні кларнети”, видрукувані 1918 р. У добу Центральної Ради П.Тичина разом з А.Ніковським і С.Єфремовим був співредактором популярної національно-демократичної газети “Нова рада”. Співзвучними настроями радикальної української молоді, яка з революцією пов’язувала надії на створення незалежної радянської республіки в Україні, були книги віршів В.Чумака “Заспів”(1920) і В.Елланського “Удари молота і серця” (1920).

Вісімнадцятирічний член партії боротьбистів Василь Чумак у 1919 році був залишений у Києві для підпільної роботи в денікінському тилу. В боротьбі за радянську владу і незалежність України він був готовий на все. “Ми гімни тобі заплели, червоний тероре”, ─ писав Чумак. У листопаді 1919 року він був розстріляний денікінцями. Його збірка віршів видрукувана посмертно. Інший, тоді вже відомий поет, переконаний прихильник самостійної Української Народної Республіки Григорій Чупринка, який усе життя мріяв про мир і милосердя в Україні, 1917 р. писав: “Єдність і злагода, право і свобода ─ доля найкраща народа”. Чупринка був непримиренним противником більшовизму і в 1921 році згинув у боротьбі з ним.

Гурток молодих українських літераторів, які об’єдналися навколо журналу “Книгар”, започаткував знамените літературне угрупування “неокласиків”. Це ─ М.Зеров, П.Филипович, М.Рильський, М.Драй-Хмара, М.Могилянський, О.Бургардт. Частина молодих українських митців приєдналася до символістів. Серед них ─ Я.Савченко, Д.Загул, В.Кобилянський та інші.Відомим представником ще одного оригінального літературного напрямку тих часів ─ “панфутуризму” ─ був М.Семенко.

У 1917 ─ 1920 рр. відчутних змін зазнала театральна справа. За часів гетьмана був заснований Український театр драми та опери, виник ряд інших творчих колективів. Діяльність радянської влади в театральній сфері позначена перш за все націоналізаціями, переіменуваннями і закриттями “аполітичних” та “ідеологічно-ворожих” закладів. У серпні 1919 р. уряд УСРР перетворив у державні усі кращі театри. Ще раніше у дні святкування народження Т.Г.Шевченка, театр драми та опери був реорганізований у Перший театр УСРР ім. Шевченка. У цьому театрі працювали корифеї української сцени ─ О.Мар’яненко, Г.Борисоглібська, молоді ще майстри О.Сердюк, Л.Гакебуш, К.Кошевський та інші. У 1919 році до театру влився колектив молодих митців на чолі з Лесем Курбасом.

У січні 1920 р. у Вінниці було засновано Новий драматичний театр ім. І.Франка, на чолі якого став Гнат Юра. Цей театр згодом став одним з провідних театрів республіки. У 1923 році він переїхав до Харкова, а у 1926 ─ до Києва.

1917 ─ 1920 рр. увійшли в історію, як новий етап у розвитку музичного і хорового мистецтва України. У містах і селах виникло багато самодіяльних оркестрів, народних інструментів, державних, професійних хорів, мандрівних хорових капел. У 1918 р. при гетьмані було засновано Державний Симфонічний оркестр під проводом О.Горілого, що у 1919 р. при радянській владі виступав як республіканський симфонічний оркестр ім. М.Лисенка. Симфонічні оркестри працювали також у Харкові, Катеринославі, Одесі. У 1919 р. кооперативна спілка “Дніпросоюз” об’єднала два хори, організовані для популяризації української пісні в Державну українську мандрівну капелу (“Думка”). Цим колективом з 1919 р. керував Нестор Городовенко. За короткий час ним був створений великий репертуар, що складався з творів М.Лисенка, М.Леонтовича, українських народних пісень, колядок, щедрівок, веснянок. Усі концерти “Думки”, що відбувалися в містах і селах, на станціях, заводах і фабриках України, перетворювались в національне свято і всюди мали гучний успіх.

За гетьманщини була заснована Українська Державна Капела під проводом О.Кошиця.

На початку 1919 р. відділ музики Міністерства народної освіти УНР створив у Києві новий талановитий хоровий колектив ─ Українську республіканську капелу (УРК), якою керували К.Стеценко і О.Кошиць. У 1919 ─ 1920 рр. колектив з тріумфом виступив у Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Англії, Голландії. Поразка УНР унеможливила повернення більшості співаків на Батьківщину. У липні УРК розпалася, давши життя кільком творчим колективам, котрі залишилися в еміграції.

У 1920 році на базі музично-драматичної школи ім. М.В.Лисенка було створено Київський музично-драматичний інститут. В Україні у цей час плідно працювали видатні композитори М.Леонтович, Я.Степовий, Л.Ревуцький, Г.Верьовка та інші.

Видатним явищем в історії українського мистецтва було створення Української Академії мистецтв. Активно цьому сприяли М.Грушевський ─ голова Центральної Ради, І.Стешенко ─ головний секретар освіти, Ф.Біляшівський ─ директор Київського міського музею, інші видатні політичні діячі. 4 листопада Центральної Ради затвердила статут Академії, а 5 грудня 1917 року відбулось урочисте її відкриття. Першими членами Академії мистецтв стали видатні українські художники М.Бойчук, М.Бурачик, М.Жук, В.Кричевський, А.Маневич, О.Мурашко, Г.Нарбут.

Ректор Української Академії Мистецтв М. Бойчук згуртував навколо себе талановиту молодь, переважно селянського походження, якій були відомі і зрозумілі традиції народного мистецтва. Твори художників цієї групи були цілком оригінальним явищем, що не мали аналогів у попередні періоди. Школа Бойчука справила значний вплив на подальший розвиток не лише українського, а й світового мистецтва. Його послідовники працювали в багатьох країнах світу.

З 1917 року в Україні працював видатний графік Г.Нарбут. На замовлення Центральної Ради, а пізніше гетьманського уряду він виконував проекти грошових знаків, поштових марок, державного герба і печатки, форми для військового строю, грамот з нагоди різних урочистих подій тощо. За радянських часів цей виняткового таланту художник плідно працював над оформленням книжкових видань, журналів, виступав з нищівними політичними карикатурами на білогвардійців. Його творчий шлях урвався весною 1920 р., коли під час окупації польськими військами Києва він раптово помер.

У жовтні 1918 р. ще в умовах гетьманщини, в Ромнах на Сумщині було відкрито перший в Україні пам’ятник Т.Г.Шевченку. Монумент спорудив молодий скульптор І.Кавалерідзе. Це було всеукраїнське національне свято. На концерті з нагоди відкриття пам’ятника виступили поет Микола Вороний, уславлені співаки Марія Литвиненко-Вольгемут і Михайло Микиша.

Із початком проголошення радянської влади в Україні у 1919 ─ 1920рр. почалося виконання радянського плану монументальної пропаганди, якому більшовики надавали надзвичайно великого значення як знаряддю ідеологічної боротьби. У травні 1919 року було опубліковано декрет Раднаркому УСРР “Про знесення з майданів та вулиць пам’ятників збудованих царями та царськими посіпаками”. Натомість рекомендувалося відкривати пам’ятники видатним революціонерам. У Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі були відкриті пам’ятники Марксу, установленні погруддя Леніна, Енгельса, Свердлова. Особливої художньої цінності вони не мали і служили своєрідними ідеологічними символами нового режиму. Водночас нищилися встановлені до революції монументи, немало з яких були справжніми творами мистецтва.

Важливі зміни в культурному житті відбувалися в землях Західної України, де в результаті революційних подій було утворено Західно-українську Народну Республіку (ЗУНР).

З перших днів існування нова влада намагалась відкрити широкі можливості для розвитку культури краю. Уже у Маніфесті Української Національної Ради (5 листопада 1918р.) було задекларовано створення уряду - Тимчасового державного секретаріату, в якому секретарство віросповідання та освіти очолив відомий діяч культури Олександр Барвінський. Було затверджено державність української мови, обов’язковість її вживання у державних установах та організаціях, громадських інституціях. Водночас національним меншинам залишено свободу усного і письмового діалогу із державними і громадськими структурами «їх матірною мовою».

Розпочалась перебудова системи народної освіти. Зокрема, у Законі про основи шкільництва публічні школи оголошувались державними, а вчителі – державними службовцями; за рішенням освітніх органів дозволялось засновувати приватні школи; українська мова стала основною в усіх державних школах; за національними меншинами визнавалось «право на школу в рідній мові». Спеціальним законом націоналізовано українські приватні гімназії в Долині, Городенці, Копиченцях, Рогатині та інших містах, а також відповідне рішення було прийняте по учительських жіночих семінаріях. Розширювалась мережа спеціалізованих і фахових шкіл. Особлива увага приділялась вивченню української мови, математики, історії та географії України. За бажанням учнів викладались також польська, німецька та інші мови. Педагоги державних шуіл зобов’язані були скласти професійну присягу на вірність ЗУНР. 21 - 23 березня у Станіславові відбувся з’їзд учителів середніх шкіл, яких на той час уже було створено понад три тисячі.

Виходячи із аналізу цих урядових програм, які із-за короткого терміну існування ЗУНР залишились незавершеними, видно демократичний характер нової влади, її щире прагнення до творення суверенної національної республіки.

Яскраву сторінку в історії культури України залишила творчість вояків легіону Українських Січових Стрільців (далі УСС). Створений у складі австрійської армії, легіон увібрав до себе цвіт української інтелігенції років Першої світової війни. Силами вояків були створені читальня, бібліотека, всією культурно-масовою роботою керувала так звана Пресова Кватира. Відзначились відомі літератори Роман Купчинський, Левко Лепкий, художники Іван Іванець, Юліан Назарок, Осип Сорохтей. Силами вояків УСС у Львові виходив літературний альманах «Шляхи», де друкувались В.Бобинський, А.Лотоцький, М.Заклинський, В.Кучабський та ін. Важливим збірником творів вояків став «Червона калина».

Всією організаційною роботою по виданню літературних, малярських, фотографічних творів займався Іван Боберський.

Таким чином, підводячи підсумок цієї теми, можна стверджувати: охопивши порівняно невеликий часовий проміжок, культурні процеси 1917 ─ 1921 рр. зайняли в історії українського народу важливе місце. Вони відбувалися на зламі історичних епох, втілюючи в собі яскраві, неповторні ознаки того часу і багато в чому суттєво лягли в основу подальшого розвитку української культури.

 

Контрольні запитання.

1. Яка існувала відмінність у процесах національно-культурного відродження в східних та західних землях України?

2. Яких відомих діячів культури в Україні тих часів Ви знаєте?

3. Які важливі тенденції намітилися в розвитку української літератури?

4. Назвіть відомих діячів театру, живопису, архітектури та музики.

5. Охарактеризуйте державну політику Росії та Австрії по відновленню до української культури.

6. Які результати розвитку культури України відомі в період національно-демократичної революції 1917 – 1921 рр.

 

Тема 7. Становище української культури в міжвоєнний період (1920 – і – 1930 - і рр.)

План

1. Суперечливий розвиток української культури в 1920-х р.

2. Становище української культури в 30-і рр.

3. Культурні процеси в західно- українських землях в 1920-і-

1930-і рр.

1.Суперечливий розвиток української культури в

1920-х рр.

Перевага більшовиків у боротьбі зі своїми противниками і перехід до нової економічної політики визначили зміст і напрями розвитку культури в Україні в 20-ті роки.

Поступившись рядом позицій в економічному житті, дозволивши приватну торгівлю і приватне підприємництво, держава прагнула за всяку ціну зберегти контроль над культурою, над усіма проявами духовного життя людей. Арсеналом усіх доступних їй методів, у тому числі й з допомогою каральних органів, вона обмежувала вплив на культуру тих верств інтелігенції, котрі не поділяли її позицій. Пленум ЦК КП(б)У в директивах з національного питання, прийнятих у 1922 р., у черговий раз продемонстрував своє безкомпромісне прагнення здійснювати всеосяжний контроль за розвитком культури в Україні, націлюючи більшовицькі організації на рішучу боротьбу з будь-якими відхиленнями від політичної лінії РКП(б).

Рішення пленуму ЦК КП(б)У були конкретизацією специфічних умов української дійсності відповідних розпоряджень московського парткерівництва. Сам В.Ленін став ініціатором нової компанії репресій проти інтелігенції.За його розпорядженням за кордон вислали кілька сотень представників інтелектуальної еліти Росії. Відгомоном цієї кампанії стала висилка в жовтні 1922 р. з Одеси, Києва, Катеринослава, Харкова в північні райони Росії та за кордон 70 учених, погляди яких розходилися з офіційною лінією властей. Репресії проти інтелігенції тривали в Україні й у наступні роки непу.

Таким чином, КП(б)У, не допускаючи інакомислення, прагнучи звести всю сукупність проявів духовного життя в суспільстві до зазделегідь визначених схем, фактично залишалася на позиціях громадянської війни в культурно-ідеологічній сфері.

За цих умов підтримку держави і більшовицької партії мала лише цілком одержавлена, наскрізь політизована, підпорядкована ідеологічним установкам культура. Саме така "культура" в спотвореному світосприйманні вищого партійно-державного керівництва оцінювалась як культура вищого рівня-соціалістична.

Досвід громадянської війни підказував, що без задоволення національних вимог українського народу доля більшовизму в республіці завжди буде під загрозою. Саме ця обставина лежала в основі політики "коренізації", яка після ХІІ з'їзду РКП (б) (1923 р.) впроваджувалася в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми українізації. Українізація стала офіційною лінією більшовицької партії, вона передбачала виховання кадрів із представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів рідної для населення мови, розширння мережі шкіл та інших учбових закладів із навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мала та обставина, що керували ключовим у справі українізації наркоматом освіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження – Г.Гринько, О.Шумський і М.Скрипник. Вони виходили з того, що українізація в умовах збереження радянської влади має ліквідувати наслідки пригнобленого становища, в якому український народ перебував до революції.

Українізація з її лозунгами національного відродження сприяла залученню до культурного будівництва багатьох представників національної інтелігенції, які щиро прагнули служити народові, сприяти його соціально-економічному та духовному піднесенню. Не випадково перша половина 20-х років відзначена поверненням в Україну ряду відомих діячів національної культури, котрі залишили батьківщину в роки громадянської війни. Зокрема, для наукової роботи в республіці повернувся видатний український історик М.Грушевський. Частина представників національної інтелігенції із, Західної України переїхала на Наддніпрянщину, щоб своєю працею сприяти національному відродженню.

Однак українізація не розглядалась її ініціаторами як самоціль. Цей процес із самого початку підпорядковувався "надзавданню" більшовицької партії – перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму. Українізація була одним із найважливіших засобів досягнення цієї мети і допускалася лише постільки і лише в тих рамках, поскільки і в яких не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам вищого державного й партійного керівництва.

З перших же кроків українізація зіткнулася з опором партійного і державного апарату. Згідно з офіційними даними уряду УСРР, на початку 20-х років органи радянської влади в Україні в абсолютній більшості обслуговувалися російськими або російськомовними чиновниками. Багато з них не сприймали українізацію, вважаючи її політичним маневром, поступкою "петлюрівщині", і всіляко саботували. З великими труднощами в другій половині 20-х років удалося перевести на діловодство українською мовою 75% місцевих державних установ і організацій. Повільно піддавався у другій половині 20-х років партійний апарат. Уся організаційно-партійна і масово-політична робота Компартії України у першій половині 20-х років проводилася російською мовою. Викладання в партшколах, видання партійних газет і журналів також здійснювалося переважно російською мовою. У другій половині 20-х років ситуація дещо змінилась. Українізація стала поступово охоплювати найважливіші ланки партапарату. В 1927 р. в апараті ЦК КП(б)У 42 % працівників володіли українською мовою. Повільний хід українізації керівних комуністичних структур визначив характер і темпи українізації в цілому.

Прагнення більшовиків і створених ними державних органів до встановлення тотального контролю над сферами духовного життя особливо яскраво проявилося в культурно-освітній роботі. Ще в грудні 1920 р. при наркоматі освіти УСРР за зразком Російської Федерації було створено головний політично-освітній комітет – Головполітосвіта. V Всеукраїнський з’їзд Рад у березні 1921 р. поставив завдання “якнайшвидше об’єднати культурно-освітнію роботу під єдиним керівництвом Головполітосвіти і спрямувати її на боротьбу з пережитками анархізму, петлюрівщини, бандитизму, на пропаганду законів і заходів Радянської влади”. Цим рішенням більшовики підпорядкували Головполітосвіту обслуговуванню своїх партійних цілей.

Діяльність Головполітосвіти відчули на собі перш за все “Просвіти”, які ще працювали в багатьох селах республіки. Протягом 1921-1923 рр. переважна їх більшість була насильно реорганізована в сільські будинки (сільбуди) і хати-читальні, які перетворювалися в організаційні центри політосвітньої роботи на селі. В містах органи Головполітосвіти використовували існуючі з революційних часів заклади та установи, проводили свою роботу через клуби, агітпункти, театри, бібліотеки. В перші роки непу культосвітня робота мала яскраве агітаційно-пропагандистске спрямування і підпорядкувалася мобілізації сил та ресурсів на боротьбу з антирадянським повстанством, роз’яснення цілей непу, проведення інших політичних компаній. У наступні роки – на поширення технічних і сільсьпогосподарських знань, атеїстичну пропаганду, пропаганду колективних форм господарювання, впровадження нових елементів у побуті та політизацію життя суспільства.

Одним із важливих завдань культурно-освітньої роботи була ліквідація неписьменності серед дорослого населення. У травні 1921 р. Раднарком УСРР видав постанову про боротьбу з неписьменністю. Все неписьменне населення віком від 8 до 50 років зобов’язувалося навчитися грамоті. До цієї роботи планувалося залучити письменників у порядку трудової повинності з відповідною оплатою, а загальне керівництво покладалося на Головполітосвіту, до складу якої входила Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю. Як і раніше, ставилося завдання не лише навчити робітників і селян читати, писати та лічити, а й прищепити їм комуністичну ідею. У 1923 р., за прикладом РСФРР, в Україні було утворене товариство “Геть неписьменність!” під головуванням Г.Петровського. На кошти товариства у 1924 - 1925 навчальному році утримувалося понад 2,5 тис. лікпунктів, де навчалося до 100 тис. осіб.

Оголосивши ліквідацію неписьменності одним із найважливіших політичних завдань, держава прагнула забезпечити цю кампанію літературою відповідного політичного спрямування. В Україні видавалися букварі для дорослих “Геть неписьменність!”, “Червоний прапор”, “Буквар залізничника”, “Буквар селянина”, книга для читання “Ми новий світ збудуємо” та інші. В 1923 р. Державне видавництво України видало понад 200 тис. примірників навчальної та методичної літератури для пунктів ліквідації неписьменності. Того ж року понад 100 тис. примірників книг подібного профілю було завезено з Росії. Зміст цієї літератури мав забезпечити поєднання навчання елементарним навичкам читання і письма з вихованням відданості новому ладу, непримиренності до його противників.

Офіційна статистика засвідчила досить швидкі темпи ліквідації неписьменності дорослих. У грудні 1925 р. у республіці діяло 13028 шкіл і пунктів ліквідації неписьменності, навчалося в них близько 540 тис. осіб. У наступні роки чисельність слухачів шкіл лікнепу дещо зменшилась, а наприкінці 20-х років знову почала зростати.

Перехід до мирного будівництва сприяв розвитку освіти в Україні. В 1922 р. був прийнятий “Кодекс законів про народну освіту в УСРР”, який закріпив курс на підпорядкування школи ідеологічним настановам більшовицької партії. Метою виховання й освіти Кодекс оголошував “розкріпачення трудових мас від духовного рабства, розвиток їх самосвідомості, створення нового покоління людей комуністичного суспільства з психологією колективізму, з твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією, матеріалістичним світоглядом”.

Ці утопічні за своєю сутністю завдання ставилися в умовах гострої нестачі найнеобхіднішого. У 1922 р. в Україні налічувалося 1,5 млн. безпритульних дітей, сиріт і напівсиріт. Господарські труднощі спричинили зменшення асигнувань на народну освіту і зменшення - 1922 р. майже вдвоє у порівнянні з 1920 р. - кількості учнів. З часом економічне становище поліпшилося, що дало змогу збільшити протягом 1923 - 1925 рр. майже в 7 разів асигнування на освіту. В 1926р. у школах України навчалося 2105,7 тис. осіб. Було організовано десятки навчально-виховних закладів для сиріт і безпритульних. Одним із відомих теоретиків і організаторів цієї роботи був А.Макаренко. Однак у роки непу так і не вдалося залучити до навчання всіх дітей. Наприкінці 1925 р. поза школою залишалося ще понад 40 % дітей шкільного віку. Особливо багато їх було у сільській місцевості.

Проголошений радянською владою курс на українізацію досить відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо у 1925 р. вони становили 79,1 % усіх шкіл, то у 1930 р. – 85 %. У решті шкіл навчання також проводилося мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та іншими.

Новий суспільний лад змінив певним чином роботу вищих навчальних закладів. Доступ до них дітей дворян, священослужителів, землевласників, великих підприємців, інших осіб, яких відносили до “ворожих” радянській владі, був закритий. Для того, щоб позбутися тих з них, яким усе ж поталанило вступити до вузів, час від часу влаштовували чистки та перереєстрації студентів. Одночасно велась активна і цілеспрямована робота по “пролетаризації” студентства, розширювалась мережа робітфаків. Набирали на навчання на ці факультети виключно за рекомендацією партійних, радянських і профспілкових організацій, військових частин. Наприкінці 1921 р. у вузах республіки налічувалося 12 робітфаків. У 1925 р. в 30 робітфаках, які діяли в цей час в Україні, навчалося близько 7,5 тис. студентів. Тенденція до розширення мережі робітфаків збереглась і в наступні роки.

Політика українізації сприяла впровадженню української мови в навчальний процес вищої школи. В 1923 році Раднарком УСРР прийняв декрет , згідно з яким поступово, відповідно до наявності викладачів, що володіють українською мовою, необхідно було перевести вузи на українську мову викладання. Навіть перед військово-навчальними закладами УСРР поставили завдання підготувати певну кількість командирів, які б володіли українською мовою. Першою це завдання виконала Харківська школа червоних старшин.

Мережа вузів в 20-ті роки швидко розширювалася. Вони готували спеціалістів для всіх галузей народного господарства. Наприкінці 20-х років українців серед студентів вузів республіки було трохи більше половини, росіяни становили 20 %, євреї – 22 %.

Як і в інших радянських республіках, в Україні створювалася група навчальних закладів, покликаних забезпечити більшовицьку партію і державу кадрами кваліфікованих працівників, пропагандистів, викладачів суспільних наук. Це комвузи і радпартійні школи – елітні навчальні заклади, що користувалися особливою увагою Раднаркому і ЦК КП(б)У. В 1921 році у Харкові почала працювати вища партійна школа, яку в 1922 році було перетворено в комуністичний університет ім. Артема.

Найвищою державною науковою установою республіки Раднарком УСРР оголосив в 1921 р. Всеукраїнську Академію Наук(ВУАН). В 1922 р. її очолив відомий український ботанік В.Липський, який перебував на цій посаді до 1928р. Великий вклад у розвиток Академії вніс С.Єфремов, який тривалий час був віце-президентом ВУАН. У системі ВУАН на середину 20-х років працювало близько 40 науково-дослідних установ, що входили до 3-х відділень: історико-філологічного, фізико-математичного, соціально-економічного. На початку 1924 року в Академії налічувалося 37 студентів та близько 400 наукових співробітників.

Протягом 20-х років особливо плідно діяло історико-філологічне відділення Академії, де головну роль відігравав Михайло Грушевський. Відділення організувало випуск журналу “Україна”, який став провідним періодичним виданням у галузі українських досліджень, опублікувало сотні наукових робіт.

Учені активно працювали над забезпеченням потреб українізації. В 1921 р. було засновано Інститут української наукової мови, зусиллями співробітників якого до 1932 року було видано 49 термінологічних словників і заплановано ще 34.

У фізико-математичній секції ВУАН працювала група видатних учених, котрі своїми дослідженнями здобули міжнародне визнання. Це математики Д.Граве, М.Крилов, хіміки Л.Писаржевський та В.Кістяківський.

Протягом 20-х років відбувався процес підпорядкування науково-дослідних закладів України відповідним установам Радянського Союзу. Рішенням ЦВК СРСР у 1925 році Російська Академія Наук оголошувалася вищою всесоюзною установою та перейменовувалася в Академію Наук СРСР. Республіканські Академії Наук, у тому числі Всеукраїнська, поступово перетворювалися у звичайні філії АН СРСР.

У 1919 - 1920 роках з України виїхали видатні письменники й поети, в тому числі М.Вороний, О.Олесь, В.Винниченко, В.Самійленко. На зміну їм у літературу прийшло покоління молодих, котре, спираючись на демократичні традиції дожовтневої української літератури, прагнуло до оновлення мистецтва, написання художніх творів, співзвучних своєму розумінню нової епохи. Це – О.Досвітній, М.Драй-Хмара, М.Зеров, Г.Косинка, М.Куліш, М.Рильський, О.Слісаренко, В.Сосюра, П.Тичина, В.Яловий і багато інших. У 20-ті роки в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх і громадсько-політичних альманахів та збірників,10 республіканських газет і 55 журналів. Виникали і розпадалися численні літературно-художні обєднання: “Гарт”, “Плуг”, “Аспанфут”, “Ланка”, “Молодняк”, “Авангард” та інші.

У центрі дискусій різних літературних течій другої половини 20-х років був ідейний натхненник провідного літературного обєднання України – Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) –М.Хвильовий, член більшовицької партії, учасник громадянської війни, один із засновників новітньої української літератури.

Микола Хвильовий – росіянин за походженням (його справжнє прізвище Фітільов) – щиро вірив, що більшовицька революція приведе до соціального і національного визволення українського народу, розвитку його культури, мистецтва. Разом з тим загострене чуття художника дозволило йому одним з перших у радянській літературі відобразити в художніх творах назрівання в суспільстві небезпечних і трагічних змін. У літературній дискусії 1925- 1928 рр. йшлося про шляхи розвитку української літератури, про необхідність широко використовувати досягнення європейського мистецтва, про недоцільність однобокої орієнтації на російську культуру. Без Європи, поза Європою Хвильовий не уявляв собі українського відродження. Він проголосив вкрай сміливе тоді гасло “Геть від Москви.Дайош Європу!”,яке означало заклик дати відсіч тому, що критики пізніше назвали “московським комплексом”.”Злою іронією звучать безграмотні поради орієнтуватися на московське мистецтво”,- писав письменник у публіцистичних роздумах “Україна чи Малоросія”.

Письменника Хвильового цікавили питання відродження і розвитку української культури, можливості її виживання в умовах соціалістичного будівництва, в яке він у той час ще щиро вірив, а не відрив України від Радянської Росії. Але саме так, як заклик до сепаратизму, оцінив погляди письменника червневий пленум ЦК КП(б)У в 1926 році. ”Такі гасла можуть бути прапором для української буржуазії, що зростає на грунті непу, бо вона під орієнтацією на Європу безперечно розуміє відмежування від фронту міжнародної революції, столиці СРСР – Москви”.Хвильового звинуватили в націоналізмі, ворожості до офіційного курсу партії, основних настанов більшовицького керівництва. Насправді вина Хвильового була не в надуманому “націоналізмі”. Він першим відчув смертельну небезпеку, яку породжувала тоталітарна політична система з органічно притаманним їй прагненням до бюрократичної уніфікації всіх граней суспільного життя, “причісування” під великоруський ранжир української культури.

Більшість українських письменників статті Хвильового були сприйняла з захопленням. “Враження від статтей Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що було важко дихати, відчинили вікна і легені раптом відчули свіже повітря”,- пише один з сучасників Хвильового, письменник М.Могилянський.

З переходом до мирного будівництва значно зростає інтерес до образотворчого мистецтва, музичної та театральної творчості. Виникає ряд обєднань художників, у тому числі Асоціація художників Червоної України, члени якої – С.Їжакевич, К.Трохименко, О.Кокель, Ф.Кричевський та інші – проголосили своїм основним завданням правдиве відображення сучасності. Тривала діяльність художників блискучої, оригінальної школи послідовників І.Бойчука (бойчукісти), в творчості яких у неповторний синтез зливалися елементи староукраїнського і візантійського живопису.

У театральному мистецтві плідно працювали колективи, обєднані в Першому державному драматичному театрі ім. Т.Г.Шевченка в м. Києві на чолі з О.Загаровим та державному драматичному театрі ім. І.Франка під керівництвом Г.Юри. Нарешті, в 1922 р. у Києві засяяла зірка театру “Березіль”, очолюваного одним з найвидатніших реформаторів українського театру за всі часи його існування - Лесем Курбасом. У 20-ті роки його творчість сягає вершин. Театр “Березіль” зібрав видатних майстрів української сцени – П.Саксаганського, М.Крушельницького, О.Маряненка, О.Сердюка, А.Бучму, Ю.Шумського та інших. Усього в Україні на середину 20-х років налічувалося 45 професійних театрів.

У 20-ті роки помітне місце в культурному житті посіло кіно. 1922 р. введено в експлуатацію Одеську кінофабрику, в 1927 р. розпочалося будівництво Київської кіностудії – тоді найбільшої в Європі. В 1923 році В.Р.Гардін поставив фільм “Остап Бандура” з участю М.Заньковецької. В 1924 - 1925 рр. було створено понад півтора десятка картин. У 20-ті роки зійшла зоря одного з видатних майстрів українського і світового кіномистецтва - О.Довженка.

В 1927 році припадає творчий злет композиторів Г.Вірьовки, П.Козицького, Л.Ревуцького, К.Богуславського та інших. Далеко за межами республіки котилася слава про хорову капелу “Думка” на чолі з її беззмінним керівником М.Городовенком. Цей колектив обїздив всю Україну, виступав на Дону, Кубані, в Грузії, Азербайджані, в Москві, а в 1929 році виїздив на гастролі до Франції.

На кінець 20-х років українізація принесла вагомі результати: українською мовою видавались 87,5 % газет, 77 % - книг, всі оперні театри перейшли на українську мову; всі кінофільми випускались на українській мові.

Українізація вийшла за межі УСРР і охопила ті території (СРСР, де проживало багато українців). Наприклад, на Кубані, де проживало тоді 3 млн. українців, діяло 1100 україномовних шкіл, було створено український педагогічний інститут тощо.

Разом із культурою українців в роки українізації розвивалася і культура національних менших, які проживали в УСРР. На кінець 20-х років було створено Молдавську автономну республіку, 8 – російських, 7 – німецьких, 3 – грецьких, 3 – болгарських, 3 – єврейських, 1 – польський автономний райони. Тоді працювали 414 російських, 251 німецьких, 148 польських, 167 єврейських, 34 болгарських, 30 грецьких сільських рад. Діяли національні школи: 1214 російських, 625 німецьких, 457 єврейських, 337 польських, 74 болгарських, тощо.

Українізація, як і все українське відродження 1920 – х років, припинились 1932 – 1933рр., коли в Україні вибухнув голодомор-геноцид.

Таким чином, 20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком літератури та образотворчого мистецтва. Українська творча інтелігенція включалася в практичну діяльність по створенню декретованої партією соціалістичної культури, вносячи в неї національну сутність. Творчий потенціал українського національного мистецтва виявився настільки потужним, що попри всі перепони і обмеження ідеологічного характеру, кращі його представники досягли феноменальних висот.