Європейська політика Миколи І 7 страница
Кирило-Мефодіївське товариство стало виявом спільних для всіх слов'янських рухів того часу тенденцій з їхніми ідеями слов'янської єдності. Водночас діяльність кирило-мефодіївців започаткувала нову українську ідентичність, надала національному рухові політичного характеру.
Євреї. Внаслідок поділів Речі Посполитої у складі Росії опинилися сотні тисяч євреїв, кількість яких дослідники визначають по-різному: одні називають цифру 400 тис. осіб, інші - значно більшу. Із приєднанням до Росії Царства Польського кількість євреїв збільшилася ще на 300-400 тис. Упродовж першої половини ХІХ ст. їх кількість досягла понад 2 млн осіб, і до початку 60-х років ХІХ ст. євреї стали п'ятим за чисельністю народом Росії, поступаючись тільки росіянам, українцям, білорусам і полякам. На середину ХІХ ст. у Російській імперії проживало більше половини від загальної кількості євреїв світу.
Євреї творили замкнені групи, на культуру, побут і співжиття яких вагомо впливала їхня релігія. Вони були зорганізованими в традиційні самоврядні кагальні общини, у яких визначальну роль відігравали равини. У рамках кагалу відбувалося економічне, господарське, релігійне та щоденне життя членів общини. Євреї не змішувалися з корінним населенням, жили в
Росія в першій половині XIXст.
особливих кварталах (гетто), розмовляли мовою їдиш, носили традиційний єврейський одяг*.
Спочатку, після першого поділу Речі Посполитої, російська влада намагалась інтегрувати євреїв, прирівнявши їх адміністративно та юридично до решти населення. Московські купці 1791 р. звернулися з проханням захистити їх від конкурентів-євреїв, у відповідь уряд ухвалив постанову про заборону євреям оселятися в столичних містах. Так було започатковано створення межі осілості, яка проіснувала фактично до кінця імперії. Указ 1794 р. дозволяв євреям постійне проживання в Мінській, Волинській, Подільській, Полоцькій, Могильовській, Київській, Чернігівській, Новгород-Сіверській губерніях, Катеринославському намісництві й Таврійській області; згодом до них додали Віленську і Гродненську губернії. Від 1804 до 1825 р. євреям дозволяли переселятися на Північний Кавказ та Нижнє Поволжя (до Астраханської губернії), 1827 р. їх виселили з Києва, на початку 1830-х років позбавили права переселятися в Сибір.
Спеціально створений Олександром І комітет підготував "Положення про євреїв" (1804). Для євреїв зберігалася межа осілості, поза якою вони не мали права оселятися на постійно. Євреї одержували без будь-яких обмежень доступ до освіти на всіх рівнях, могли відвідувати свої школи, де обов'язковим було вивчення російської, польської чи німецької мови. Було підтверджено право єврейського самоуправління через кагал, який мав бути відокремлений від равинату. Дозволялося відкривати свої майстерні та фабрики, купувати чи брати в оренду землю в Новоросії і деяких інших регіонах. З іншого боку, було встановлено низку обмежень: заборонялося вести торгівлю спиртними напоями, що становила важливу статтю прибутків, євреї не могли йти на військову службу і замість неї мусили платити особливий податок тощо. Водночас перехід євреїв у православну чи іншу релігію усував дискримінаційні обмеження.
Євреї Царства Польського не підлягали російським приписам. Спочатку правові обмеження (позбавлення політичних прав на 10 років), видані 1808 р. для Князівства Варшавського, було перенесено на Царство. У 1821 р. тут було скасовано кагал й замінено новою інституцією, яку очолював ра-вин громади і яка обмежувалася релігійною сферою.
Микола І мав намір перетворити євреїв на звичайних російських підданих, а якщо б вдалося - то і в православних. Так виникла ідея створити інститут єврейських кантоністів. У 1827 р. єврейські громади за своїм баченням могли віддавати зі свого середовища хлопчиків у 12-річному віці для обов'язкового військового вишколу. Кагали вважали таку заміну зруч-
* Поряд із переважною кількістю євреїв, рідною мовою яких була їдиш, існували також інші невеликі групи євреїв, як, наприклад, кримчаки, які розмовляли кримськотатарською, та караїми, які теж були переважно татаромовні, жили колоніями в Криму й у Литві, але не були дискриміновані Російською державою.
Національне питання і пробудження націй
ною для себе і широко використовували її, здаючи сиріт, дітей вдів, бідняків. 3 18 років кантоністи переходили на звичайну солдатську службу, яка не була суто казарменою, одружувалися, жили з сім'ями, а після закінчення 25-річної служби одержували право на осілість у внутрішніх губерніях імперії. У 1847-1854 роках, під час найбільшого набору євреїв-кантоністів, вони становили в середньому 2,4% від усіх кантоністів у Росії, тобто їхня частка не перевищувала частки єврейського населення в країні.
У "Положенні про євреїв" 1835 р. було зроблено ще одну спробу заохотити євреїв до землеробства. Створювалися значні пільги для тих, хто переходив у землеробський стан, зокрема, у межах осілості дозволялося землю купувати, продавати, орендувати. У межах осілості за євреями зберігалося також право купувати нерухомість, торгувати. "Положення" стверджувало захист єврейської релігії, вводило для равинів нагороди, присвоєння прав купецтва 1-ї гільдії, дозволяло всі види фабричної діяльності (також відкуп винокурних заводів), не обмежувало вступу євреїв до середніх та вищих навчальних закладів. "Положення" допустило купців, фабрикантів-євреїв на найважливіші ярмарки внутрішніх губерній, надало їм деякі права і щодо продажу товарів поза межею осілості. Водночас була низка заборон та обмежень. Євреям дозволялося проживати на території Білорусі тільки в містах, в Україні - всюди, окрім Києва і сіл, які належали державній скарбниці, на Півдні - у всіх населених пунктах, за винятком Миколаєва і Севастополя.
Державні єврейські училища (дво- і чотирирічні) з викладанням російською мовою було відкрито 1840 р. У Вільно та Житомирі 1847 р. організували училища для навчання равинів. До 1855 р. у зареєстрованих кагальних школах-хедерах навчалося 70 тисяч єврейських дітей, а в державних училищах - 3200. У 1844 р. було скасовано кагальну організацію, євреїв підпорядкували загальному цивільному управлінню, але зберегли окреме оподаткування і кругову поруку. На практиці кагал існував і надалі.
Поряд з "організаційною" єврейські громади переживали й духовну кризу. Йдеться про широке поширення хасидизму* і про боротьбу з ним прихильників равинського юдаїзму. Релігійна боротьба привела до створення самостійних хасидських громад, а також до паралельного існування двох фактично незалежних громад у рамках юрисдикції одного кагалу.
Світський, просвітницький напрям серед євреїв - Гаскала - не набув поширення у Росії. Прихильники Гаскали, маскілим, зазвичай, здобували освіту в Німеччині (саме тут і виник цей напрям) або часто бували за кордоном. Російські маскілим А. Перетц, Н. Ноткін, Л. Невахович обстоювали відкриття загальноосвітніх шкіл з викладанням німецькою мовою чи івритом.
* Містичний напрям у юдаїзмі, засновник хасидизму - подільський равин Ісраель Баал Шем Тов (1700-1760), відомий під іменем Бешт. Поширився хасидизм серед бідних верств єврейського населення України, Польщі, Литви, Угорщини та Румунії у другій половині XVIII - першій половині XIX ст.
Росія в першій половині XIXст.
Однак справжнім засновником Гаскали в Росії можна вважати І. Левінзона, який у книзі "Місія в Ізраїлі" (1828), написаній івритом, висунув програму перетворень, що містила вивчення європейських мов і світських наук. Він також пропонував замінити в щоденному спілкуванні їдиш російською мовою. Російські маскілим не закликали до реформ у юдаїзмі, не були прихильниками асиміляції. Однак активізація їхньої діяльності привела до часткового припинення боротьби між хасидами і традиційним юдаїзмом - одні й другі згуртувалися для захисту традиційного способу життя. Єдиним місцем, де маскілим досягли успіхів, була Одеса, яка на зламі 1850-1860-х років стала провідним центром культури російських євреїв.
Румуни Бессарабії.Бессарабія (Дністровсько-Прутське міжріччя) здавна становила північно-східну частину Молдавського князівства, одного з двох румунських князівств (поряд з Волоським, або Валахією), які були предметом суперечки між Російською й Османською імперіями від початку XVIII ст. Бессарабія відійшла до Росії за Бухарестським мирним договором 1812 р., який закінчував російсько-турецьку війну 1806-1812 років. Основними суспільними групами тут були: численна й сильно диференційована соціально румуномовна знать (бояри), православний клір, юридично вільні руму-номовні селяни, більшість яких змушена була нести різноманітні повинності на користь поміщиків. Невеличкі міста, у яких жили євреї, греки, вірмени, не відігравали значної ролі. У Південній Бессарабії (Буджак) проживали румунські, українські й російські селяни, німецькі, болгарські й гагаузькі колоністи. Якщо наприкінці XVIII ст. румуни становили 0,51% населення Росії, то на середину XIX ст. - 0,98%.
На території Бессарабії 1818 р. було утворено Бессарабську губернію з широкою автономією, на взірець Великого князівства Фінляндії та Царства Польського. Управління здійснювала місцева знать, прирівняна до російського дворянства, але під контролем російського генерал-губернатора та його штабу. Православну церкву реорганізовано в Кишинівську єпархію. Однак під час нової війни Росії з Туреччиною автономію було обмежено (1828). Адміністративну структуру пристосовано до чинного в Росії устрою, зменшено роль румунської знаті в управлінні та судочинстві. Відтепер найважливіші функції перейняли російські чиновники, які підпорядковувалися новоросійському генерал-губернаторові. Якщо раніше урядові органи підтримували, навіть законодавчо закріпили, різні форми національного розвитку місцевої культури, зокрема відкриття шкіл з викладанням румунською мовою, з публікацією книжок і газет, то 1834 р. румунську мову вилучили з діловодства. У 1842 р. було заборонено викладання румунською мовою в початкових і середніх школах. Русифікаторський характер мовної політики щодо румун Бессарабії диктувався не тільки намаганням утвердитися в окупованому краї, а й відгородити його від небажаних упливів. На правому березі Прута, в Молдавському князівстві, та у Валахії, які залишалися під османською владою, наростав румунський національний рух. 132
Національне питання і пробудження націй
Єдиний у минулому культурний процес, не роздвоївся після приєднання Бессарабії до Росії. Показовою стала діяльність письменника-просвіт-ника Георге Асакі (1788-1869), який багато зробив для розвитку шкільної справи в Молдавському князівстві, для видавання підручників, розвитку гуманітарних і природничих наук. Г. Асакі був одним із засновників Товариства медиків і натуралістів, засновником і редактором першої румунської газети в князівстві, на сторінках якої друкували твори і бессарабських літераторів. З ім'ям Г. Асакі пов'язано зародження нового образотворчого мистецтва: його гравюри на історичну тему запалювали патріотичні почуття сучасників, були джерелом натхнення для письменників. Він також був організатором національного румунського театру.
Як і в інших народів, велику роль у національному пробудженні румун Бессарабії відіграли письменники-романтики, які черпали свої сюжети в народній творчості. Константин Стаматі (1768-1869), Костаке Негруцці (1808-1868) звернулися до балад і легенд, в яких оспівували героїчне минуле народу, закликали до боротьби проти османського поневолення. Справжнім новатором літератури став Василе Александрі (1821-1890). Крім численних ліричних та епічних творів, він писав оповідання, драматичні твори (історичні драми й комедії). Паралельно з розвитком літератури тривав інтенсивний процес формування румунської літературної мови (від 1860 р. впроваджено алфавіт літературної мови на латинській графічній основі; кирилична графіка, згодом запроваджена в Росії, зумовить формування окремої молдавської мови та літератури).
Балтійський край
Тривала боротьба Росії з Польщею і Швецією за вихід до Балтійського моря призвела до появи у складі імперії естонських, латвійських і фінляндських земель. Зберігаючи тут права і привілеї балтонімецької та шведської знаті, російська влада певний час використовувала їх як своєрідний зразок для модернізації імперії.
Естонці.Естонські етнічні землі, що від XVII ст. перебували в складі шведських провінцій Естляндія (Північна Естонія) та Ліфляндія (Південна Естонія), Росія завоювала в роки Північної війни (1700-1721). Утворені тут Естляндська та Ліфляндська губернії набули автономного статусу. Місцеве самоуправління та суд залишались у віданні станових рицарських і міських інституцій. Гарантувалися збереження лютеранської віри й церковної організації, статус німецької мови як урядової. Балтійські німці, які творили родову верхівку, становили майже 1 % населення провінцій, міські верхні та середні верстви - трохи більше ніж 6%. Більшість естонського й латиського (проживали в Ліфляндській губернії) селянства залежали від німецьких поміщиків. Від 1804 р. Олександр І обрав балтійські провінції як полігон для випробувань проектів ліквідації кріпосного права (див. розділ 1). У 1816 та 1819 р. в Естляндській і Ліфляндській губерніях кріпосне право було скасовано й естонські та латиські селяни стали особисто вільними, але земельна власність і надалі була в руках поміщиків. Лояльна балтонімецька верхівка й далі ви-
Росія в першій половині XIX ст.
конувала функцію гаранта стабільності в регіоні та була кузнею кадрів для бюрократії, військової справи й культури всієї Російської імперії.
На середину XIX ст. в Естляндській губернії естонці становили понад 92% населення, в Ліфляндській - майже 47%, чисельно перевищуючи латишів та інші етнічні групи. Естонці становили майже 1% від усього населення Росії.
Естонське національне пробудження розпочалося на зламі ХУШ-ХІХ ст., коли німецькі лютеранські пастирі почали перекладати релігійну літературу народною мовою. Естономовні парафіяльні школи охоплювали високий відсоток сільського населення. Від 1821 р. виходили газети естонською мовою. Науковим центром, де започаткували вивчення історії естонського народу, його мови і культури, став Дерптський (Тартуський) університет, відкритий 1802 р. Утворене 1838 р. Естонське наукове товариство видавало "Календарі", у яких містилися невеликі оповідання естонською мовою, що швидко набули популярності серед письменного населення. У першій половині XIX ст. розгорнулась просвітницька і літературна діяльність К, Я. Петерсена (1801-1822), Ф. Р. Фельмона (1798-1850), Ф. Р. Крейцвальда (1803-1882). Завдяки зусиллям Фельмона і Крейцвальда в 1857-1861 роках було опубліковано естонський народний епос "Калевіпоег". Крейцвальд був також автором-упо-рядником збірника "Міфічні та магічні пісні естонців", збірки естонських народних казок (1860-1865). Культурне пробудження естонців стало першим етапом на шляху формування естонської нації.
Латиші. Латвійські землі з Ригою, які становили південь Ліфляндії у складі Шведського королівства, перейшли до Росії за Ніштадтським мирним договором 1721 р. і згодом утворили населену й естонцями Ліфляндську губернію. Польська Ліфляндія - Латгалія - опинилася у складі Росії за першим поділом Речі Посполитої 1772 р., увійшовши на початку XIX ст. до Вітебської губернії, де переважало білоруське населення. За третім поділом Речі Посполитої (1795), у складі Росії опинилося й Курляндське герцогство (князівство) та Пілтенська область (згодом тут утворено Курляндську губернію), чим закінчилось політичне об'єднання історичної території латиського народу в складі Російської імперії. Якщо наприкінці XVIII ст. латиші становили 1,75%, то в середині XIX ст. - 1,29% населення Росії.
Нечисленний прошарок балтійських німців Ліфляндії та Курляндії мав широкі права і привілеї, гарантуючи стабільність у регіоні; в Латгалії домінувала польська шляхта. Переважна частина латишів була селянами, причому в Курляндській та Ліфляндській губерніях вони стали особисто вільними після скасування кріпацтва в 1817 та 1819 р.,ав Латгалії - лише 1861 р.
Більшість латишів - протестанти (лютерани), в Латгалії - католики, що вплинуло на зародження національного руху та його перебіг. Як і в естонців, ще у XVIII ст. німецькі лютеранські пастирі перекладали релігійну літературу латиською мовою для проведення місіонерської діяльності серед селян. Від 1803 р. у Дерптському університеті почали викладати латиську мову. У
Націон,
вивченні латиської мові
ють Курляндське товарі:
тиське літературне товг
кою мовою. Із зростай
увагу латишів приверн
Гарліба Меркеля (1769-
вою працю "Латиші, ос
де пропагував ідеї звілі
могою освіти і науки. І
висвітлювали минуле я
і цивілізованість на лаі
Рубенс (1817-1876), як
Велику популярі
мовою - поезії Сліпого
Лівенталса (1803-187
тиського національною
ні XIX ст. "молодолаті
Фіни. Від середи
Під час воєн із Швеціє
лише у війні 1808-180і
своєю провінцією. Ш
мічно й культурно, стаї
селення) були особисі
жало до лютеранської
Збори представ!
березні 1809 р. в місті
ської імперії на умов
князівства Фінляндсьі
ляндський), представ]
місцевий уряд - Уря.
Фінляндії підпорядкс
здійснювала Комісія (і
ках функції комітету
статс-секретар). До кс
ся внутрішніх справ к
сейму не виносилися
чи скасувати старого
валася економічною:
іншими країнами, де
скарбниці, їх викорис
ру Фінляндію (Вибо]
Національне питання і пробудження націй
зула кузнею кадрів для :ької імперії. :тонці становили понад льно перевищуючи ла-же 1% від усього насе-
і на зламі ХУІІІ-ХІХ ст., ти релігійну літературу юплювали високий від-ети естонською мовою. рії естонського народу, університет, відкритий гво видавало "Календарю мовою, що швидко першій половині XIX ст. К Я. Петерсена (1801-їа (1803-1882). Завдяки х: було опубліковано ес-5ув також автором-упо-ців", збірки естонських [ естонців стало першим
їли південь Ліфляндії у і Ніштадтським мирним )нцями Ліфляндську гу-." складі Росії за першим ітку XIX ст. до Вітебсь-За третім поділом Речі курляндське герцогство орено Курляндську гу-шчної території латись-икінці XVIII ст. латиші тення Росії.
:ляндії та Курляндії мав зегіоні; в Латгалії домі-з була селянами, причо-стали особисто вільни-іатгалії - лише 1861 р. Латгалії - католики, що перебіг. Як і в естонців, іали релігійну літерату-діяльності серед селян, адати латиську мову. У
вивченні латиської мови, багатого латиського фольклору великі заслуги мають Курляндське товариство для вивчення літератури і мистецтва (1817), Латиське літературне товариство (1827). Від 1822 р. виходили газети латиською мовою. Із зростанням освіти населення і розширенням кола читачів увагу латишів привернули твори одного з перших латиських просвітників Гарліба Меркеля (1769-1850), який ще 1796 р. видрукував німецькою мовою працю "Латиші, особливо Лівонії, наприкінці філософського століття", де пропагував ідеї звільнення своїх земляків від неволі та рабства за допомогою освіти і науки. Йому належали й інші праці, які в романтичному дусі висвітлювали минуле латишів, заперечували погляд, згідно з яким культуру і цивілізованість на латиські землі принесли німці. Його ідеї підхопив Яніс Рубенс (1817-1876), який написав чимало поезій патріотичного змісту.
Велику популярність серед латишів мали твори, написані народною мовою - поезії Сліпого Індрикіса (1763-1828), вірші та оповідання Ансіса Лівенталса (1803-1878) та Ансіса Лейтанса (1815-1874). Перші діячі латиського національного відродження підготували ґрунт для появи в середині XIX ст. "молодолатиського руху".
Фіни. Від середньовіччя Фінляндія була частиною Королівства Швеції. Під час воєн із Швецією у XVIII ст. Росія двічі скуповувала Фінляндію, але лише у війні 1808-1809 р. Швеція змушена була остаточно поступитися цією своєю провінцією. Шведомовне населення, домінуючи політично, економічно й культурно, становило майже 12% мешканців Фінляндії. Фіни (86% населення) були особисто вільними селянами. Усе населення Фінляндії належало до лютеранської церкви.
Збори представників станів Фінляндії, скликані російським урядом у березні 1809 р. в місті Борґо (Порвоо), схвалили входження до складу Російської імперії на умовах широкої автономії. Главою Фінляндії (Великого князівства Фінляндського) ставав російський імператор (великий князь фінляндський), представником якого був генерал-губернатор і який очолював місцевий уряд - Урядову раду (від 1816 р. - Сенат). Вища адміністрація Фінляндії підпорядковувалася безпосередньо імператорові, подання справ здійснювала Комісія (пізніше - Комітет) у справах Фінляндії (у 1826-1857 роках функції комітету виконував його статс-секретар, від 1834 р. - міністр статс-секретар). До компетенції сейму входило законодавство, яке стосувалося внутрішніх справ князівства; питання зовнішньої політики на обговорення сейму не виносилися. Без згоди сейму імператор не міг запровадити нового чи скасувати старого закону. Широка адміністративна автономія доповнювалася економічною: Фінляндія мала свою митницю у торгівлі з Росією та з іншими країнами, доходи князівства не надходили до загальнодержавної скарбниці, їх використовували на внутрішні потреби. У 1811 р. так звану Стару Фінляндію (Виборзька губернія), що стала російською ще 1721 р.. було
Росія в першій половині XIX ст.
приєднано до князівства. З 1812 р. столицю Фінляндії перенесли з Або до Гельсінгфорса (Гельсінкі), а 1827 р. сюди ж переведено університет.
За Миколи І автономія Фінляндії формально зберігалася, але сейм не скликався до 1863 р. Було посилено цензуру (1829), заборонено 1850 р. видання книг фінською мовою (окрім сільськогосподарської і релігійної літератури). Однак вищі стани й чиновництво Фінляндії були загалом лояльні. Микола І одного разу зауважив своїм радником, готовим обмежити фінські привілеї: "Дайте фінам спокій. Це єдина провінція моєї держави, яка за весь час мого правління не заподіяла мені жодної хвилини тривоги чи невдоволення".
Перші кроки фінського національного руху відносять до 10-х років XIX ст., до періоду "Або-романтизму", коли в академічних і літературних колах колишньої столиці Або під упливом ідей романтизму стали пропагувати ідеї самобутньої національної літератури, звернення до народної творчості. У 20-ті роки XIX ст. розвинувся феноманський рух, що мав за мету визнати рівноправність фінської мови поряд із шведською, розвивати й поширювати національну культуру.
Художня творчість і суспільно-політична діяльність А. І. Арвідсона (1791-1858), Й. Л. Рунеберга (1804-1877), Е. Льонрота (1802-1884) та інших сприяла пожвавленню культурного життя. Завдяки їхнім зусиллям з'явилися збірки народної поезії, перші дослідження з історії Фінляндії. Важливою подією стала публікація 1835 р. фінського народного епосу "Калевала", здійснена Е. Льонротом. Виникають товариства - Фінське літературне (1831), Фінське наукове (1838), Фінське художнє (1846), в яких об'єднуються патріотично налаштовані культурні діячі. Лідером феноманського руху був філософ, публіцист Ю. В. Снельман (1806-1881). Царський уряд підтримував культурно-національні прагнення фінів, бо вони сприяли подоланню культурного і політичного впливу Швеції, який у Фінляндії був помітний упродовж тривалого часу. Від кінця 50-х років XIX ст. феноманський рух став набувати політичного забарвлення.
Волго-Уральський регіон
До початку XIX ст. народи Поволжя - тюркомовні волзькі татари й чуваші та фіномовні мордва, черемиси (марійці) і вотяки (удмурти), приєднані ще в XVI ст., були міцно інтегровані в адміністративну та соціально-станову систему Росії. Лояльну татарську мусульманську знать кооптували в російське дворянство. Татарські купці одержали торговельні привілеї, які дали їм змогу згодом освоювати казахські степи й Середню Азію для російських інтересів. Зі створенням "татарських магістратів" у Казані й передмісті Оренбурга вони одержали й органи самоврядування. На середину XIX ст.
.... -.- ... .....„,.
Національне питання і пробудження націй
іеренесли з Або до ніверситет. ;рігалася, але сейм заборонено 1850 р. ірської і релігійної ії були загалом ло-готовим обмежити нція моєї держави, Уї хвилини тривоги
зсять до 10-х років іних і літературних гоп/ стали пропагу-ю народної творчос-мав за мету визнати вати й поширювати
їсть А. І. Арвідсона 1802-1884) та інших зусиллям з'явилися індії. Важливою по-"Калевала", здійсне-турне (1831), Фінсь-уються патріотично :у був філософ, пуб-римував культурно-ю культурного і поний упродовж три-Гі рух став набувати
зні волзькі татари й ж (удмурти), приєд-тивну та соціальному знать кооптували звельні привілеї, які дню Азію для росій-" у Казані й перед-На середину XIX ст.
волзькі татари, які становили майже третину всіх татар Росії*, проживали переважно в Казанській губернії. Татари становили приблизно третину гільдійського купецтва в Казанській губернії; очолювали його багаті родини -Юнусови, Апанаєви, Юсупови, Акчуріни. Татарські купці займалися і підприємництвом, обробкою бавовни. Мусульманське духовенство 1788 р. організувалося у власну установу - Мусульманські духовні збори, які очолював муфтій. Під впливом мусульманського духовенства перебувала освіта й культура волзьких татар.
Більшість чувашів проживала в Казанській і частково Симбірській губерніях. Процес асиміляції (головно отатарення), який розгорнувся від 30-х років XVIII ст., у період масового хрещення неросійського населення Поволжя, призвів до того, що частина чувашів прийняла іслам, щоб не приймати православ'я. Упродовж XIX ст. питома частка чувашів серед населення Росії знизилась від 0,85 до 0,66%.
Мордва населяла Середнє й Нижнє Поволжя, а також Південне Приуралля, повсюди - з іншими народами (татарами, чувашами, башкирами, а також росіянами), ніде не маючи абсолютної більшості. Вже у XVIII ст. мордву було піддано сильній русифікації та отатаренню. На початок XIX ст. процес зросійщування досягнув таких масштабів, що царська влада в низці повітів та губерній перестала реєструвати мордву окремо. Питома частка мордви упродовж XIX ст. була приблизно однаковою і становила майже 0,80% населення країни. Близькими до мордви і з походження, і мовою були черемиси, які проживали в Середньому Поволжі, Північному і Південному Приураллі. Частка черемисів у XIX ст. знизилася від 0,35 до 0,29%. Більшість вотяків проживала в Північному Приураллі, в міжріччі Ками та В'ятки (В'ятська губернія). Чисельність вотяків була незначною: 0,32% від усього населення Росії впродовж XIX ст.
Основна частина мордовського, чуваського, черемиського, вотяцько-го і татарського селянства належала до державних та удільних селян. Російські селяни (а російське населення загалом домінувало в регіоні від початку XVIII ст.) переважно перебували в кріпосній залежності від російських поміщиків і татарських мурз. Держава примусово навернула у християнство більшість мордви, чувашів, черемисів і вотяків. Примусова християнізація ісламських татар зумовила запеклий спротив й особливого успіху не мала.
Підкорення тюркомовних башкирів-мусульман (проживали в Південному Приураллі), до завоювання яких Москва приступила після падіння Казанського ханства, тривало декілька століть і супроводжувалося величезним збройним спротивом, низкою численних повстань, які жорстоко придушу-
* Татари населяли також Північне та Південне Приуралля (так звані мещеряки, або мі-шари), Крим, компактні території в Західному Сибіру та в деяких інших районах Росії. У першій половині XIX ст. частка татар серед населення Росії зросла від 2,1 до 2,55%.
Росія в першій половині XIXст.
вали. Багато татар, мордви, чувашів, черемисів і росіян перебиралися із Середнього Поволжя на Середній і Південний Урал і селилися на пасовищах башкирів як землероби, так що протягом XVIII ст. башкири стали меншістю на власній території. Якщо на початку XVIII ст. башкири налічували майже 300 тис. осіб, то внаслідок великих втрат у численних повстаннях наприкінці століття -лише близько 20 тис. Однак питома частка башкир серед населення країни зростала: з 0,46% (1795) до 0,79% (1858) і до 1,03% в 1897 р. (1321,4 тис. осіб).