Політика на Далекому Сході й у Тихому океані 4 страница


Росія в другій половині XIX ст.

додаткові війська, а з призначенням віденським генерал-губернатором М. Му-равйова та намісником Польщі Ф. Берга, боротьба з повстанцями вступила у вирішальну стадію. У червні 1863 р. потрапили в полон і пізніше були страчені керівники повстання - С. Сєраковський, К. Калиновський, А. По­тебня. З осені 1863 р. "білі" поступово відходять від повстання. У середині вересня 1863 р. повстання очолив Р. Траугутт із диктаторськими повнова­женнями. Спроби Траугутта надати повстанню загальнонародного характеру не принесли бажаних результатів. Російські війська щораз більше тіснили повстанців. У квітні 1864 р. було заарештовано членів повстанського уряду, серед них і Траугутта. До вересня 1864 р. повстання було придушено, тільки окремі загони протримались до початку 1865 р. Царизм вдався до суворих репресій проти учасників повстання: сотні поляків було страчено, тисячі ви­слано до Сибіру або спроваджено до армії, їхнє майно конфісковано.

Під впливом повстання царат суттєво змінив свою політику щодо по­ляків. З одного боку, було зроблено вагомі поступки в соціальному питанні, а з іншого - вжито низку заходів, спрямованих на інкорпорацію Польщі до складу Російської імперії. Царський уряд 19 лютого 1864 р. оголосив указ про земельну реформу в Царстві, за якою селяни одержували в повну влас­ність, без викупу, землю, що перебувала в їхньому користуванні. Невеликі земельні ділянки отримали і безземельні селяни. Створювалось ґмінне (во­лосне) самоуправління зі своїми адміністративно-поліцейськими функціями. Олександр II 1867 р. скасував Державну та Адміністративну ради. За новим ад­міністративним поділом Царство Польське складалось із 10 губерній і 85 по­вітів та одержало назву "Привісленського краю". Польську адміністрацію і чиновників було замінено росіянами, а польську мову в діловодстві - росій­ською. Усю юриспруденцію було переведено на російський лад, але засно­ване на кодексі Наполеона приватне право зберегло свою силу. Було вжито заходів, які мали сприяти економічній інтеграції Польщі до Росії, як, на­приклад, ліквідація 1885 р. Польського банку і припинення обігу польської монети.

Російську політику було спрямовано проти польської шляхти - голов­ної рушійної сили повстання. Проведена тут аграрна реформа стала першою послідовною спробою долучити селянські маси проти шляхти. Однак росій­ська політика не мала сталого успіху, хоча б через жорстке ставлення сто­совно католицької церкви, що налаштовувало і польських селян проти Росії. Більшість єпископів було позбавлено сану, церковні землі секуляризовано, монастирі закрито, відносини з Ватиканом перервано. До складу православ­ної церкви 1875 р. було передано останню в Росії уніатську єпархію в Холмі, а вірних змусили перейти на православну віру. До адміністративної інтеграції долучилася культурна русифікація. В середніх та вищих навчальних закла­дах польську мову замінили російською (за винятком викладання релігії). За Олександра III російську мову було запроваджено в усіх початкових школах. Оскільки в Російській імперії не існувало жодного польського університету,


ернатором М. Му-

вступила

пізніше були

кий, А. По-

У середині

повнова-

характеру

більше тіснили

ганського уряду,

'идушено, тільки

до суворих

, тисячі ви-

ісковано.

щодо по-му питанні, Польщі до оголосив указ повну влас-'. Невеликі ґмінне (во-функціями. За новим ад-уберній і 85 по-адміністрацію і водстві - росій-, але засно-Було вжито Росії, як, та­гальської

ляхти - голов-

стала першою

Однак росій-

ставлення сто-

проти Росії.

секуляризовано,

православ-

рхію в Холмі,

" інтеграції

альних закла-

релігії). За

школах.

університету,


 


Національне питання та національні рухи

багато поляків навчалося в російських університетах та вищих професійних навчальних закладах. Польські медики, правники, інженери й науковці пра­цювали по всій Росії, передусім у Петербурзі. За переписом 1897 р., рівень письменності поляків становив 41,8%, а тих, хто мав вищу та середню ос­віту, - 2,8%. Це були одні з найвищих показників серед етнічних груп Росії. Долаючи опір і перешкоди урядової політики, польська культура в Ро­сії розвивалася доволі інтенсивно. Газети, часописи, брошури виходили ве­ликими накладами. Газета "Кур'єр варшавскі" у 80-х роках збільшила наклад до 30 тис. примірників, ще кілька варшавських газет мали наклади понад 10 тис. Вагомий вплив на суспільну свідомість поляків мала художня література. У 1880-х роках Генрик Сєнкевич (1846-1916) опублікував свою знамениту трилогію (повісті "Вогнем і мечем", "Потоп", "Пан Володийовський"), що в романтичному дусі відображала польську історію XVII ст. і ще й сьогодні живить національну свідомість поляків. У 1905 р. Г. Сєнкевич отримав Но­белівську премію в галузі літератури за повість з життя ранніх християн "С^ио уадіз". У творах Елізи Ожешко (1841-1910), Болеслава Пруса (1874— 1912) головним літературним методом був реалізм. їхні повісті й оповідання відобразили життя і побут різних соціальних верств польського суспільства. З художньою літературою був тісно пов'язаний театр. У Варшаві існувало п'ять театральних сцен, на яких поєднувалися три жанри - драма, опера, ба­лет. Поряд з творами західних драматургів на сценах Варшави ставили твори письменників А. Фредра, Ю. Словацького, композитора С. Монюшка та ін­ших польських авторів. Польське художнє мистецтво - музика, живопис, скульптура, архітектура - розвивалося під впливом європейських художніх течій. Польські митці вчилися і працювали в Парижі, Римі, Петербурзі та ін­ших столицях.

На території Росії сформувалася "варшавська школа" в польській істо­ріографії, її представники - професор Варшавського університету Адольф Павінський, Тадеуш Корзун, Владислав Смоленський - написали ґрунтовні праці з з історії Речі Посполитої, в яких відповідальність за її падіння по­клали на агресивних сусідів. В університетах Росії викладав мовознавець Ян Бодуен де Куртене, праці якого в галузі загального і порівняльного мо­вознавства одержали високу оцінку сучасників.

Шок і розчарування, які пережили поляки через нову поразку від ро­сійської армії, репресивні заходи і наступна політика русифікації призвели до переорієнтації польського національного руху. На зміну романтично-змовницькій ідеології у суспільній свідомості поляків прийшли концепції "органічної праці" для збереження і розвитку національного потенціалу. В умовах посиленої денаціоналізації об'єднавчу і культурно-просвітницьку роль відігравала католицька церква.

У 70-80-х роках XIX ст. в польських землях поширилась соціалістич­на ідеологія, з'явились перші соціалістичні організації. Від самого початку в соціалістичному русі склалися дві течії: національно-соціалістична, яка по-


Росія в другій половині XIX ст.


в'язувала робітничий рух із традиціями боротьби за незалежність (Б. Ліманов-ський й організація "Люд польський"), і соціально-революційна, що ставила на перший план соціальну місію пролетаріату, підпорядковуючи національне питання здійсненню соціальної революції (Л. Варинський й партія "Проле­таріат"). Соціалістичні організації першого напряму заснували 1892 р. у Па­рижі Польську соціалістичну партію (ППС). Друга течія 1893 р. створила в Же­неві Соціал-демократію Королівства Польського (СДКП і Литви від 1900 р.).

Наприкінці XIX ст. польська інтелігенція знову звернулась до націо­нальних ідей, обґрунтовуючи завдання відбудови Польщі у кордонах 1772 р. У 1897 р. з'явилася напівлегальна Партія національних демократів (ендеки), згодом - Партія реальної політики ("угодовці"). Більшість польських інте­лектуалів не вбачала ніякої суперечності між політичною національною сві­домістю, що прагнула до відновлення поліетнічної польської держави, та етнічною національною свідомістю. Тому литовців, українців та білорусів не вважали самостійними націями.

Литовці.За переписом 1897 р., у складі Росії проживало понад 1,6 млн литовців, що становило 1,3% населення країни. На території етнічної Литви литовці становили лише 58,3% населення, решта - євреї (13,3%), поляки (10,3%), білоруси (9,1%), росіяни (4,3%) та ін. Більша частина литовців бу­ла селянами, а серед міського населення литовці становили лише 3,2%о (по­над 42% міського населення Литви становили євреї).

У другій половині XIX ст. на розвиток литовського національного ру­ху і далі впливав польський чинник. З весни 1861 р. в Литві відбувалися частково релігійні, частково патріотичні маніфестації, які були відгуком на такі ж маніфестації у Варшаві та інших містах Польщі. Влітку 1862 р. для підготовки і керівництва повстанням у Вільно було створено Комітет руху. З початком Січневого повстання 1863 р. в Польщі до нього приєднався і Литовський національний комітет (колишній Комітет руху). У Віленській, а згодом і в Ковенській губерніях діяли повстанські загони. Військовими си­лами повстанців керував 3. Сєраковський, а після його арешту і страти в травні 1863 р. керівництво повстанням перейняв К. Калиновський. Напри­кінці літа повстання стало слабшати. Заарештованого К. Калиновського стра­тили в березні 1864 р. у Вільно. У Ковенській губернії бої тривали до вересня 1864 р. Щоб відвернути литовських селян від підтримки повстання, російсь­кий уряд запровадив обов'язковий викуп селянських наділів, селянам по­вернули відрізані від їхніх наділів землі, зменшили викупні платежі.

Після поразки повстання царська влада розпочала репресії проти його учасників, насамперед шляхти. У 1864 р.було заборонено викладання ли­товською мовою в школах, а також литовське книгодрукування з викорис­танням латинського шрифту. Спроби православної церкви утвердитися в Литві були марними. Одностайний опір литовських католиків змусив царсь­ку владу піти на поступки: 1878 р. було скасовано заборону ставити хрести, від 1897 р. учнів-католиків уже не зобов'язували відвідувати церкву під час


державних прикінці XIX католицьких віднайти 1865-191 території надзвичайно Після якого було і відродження-заборони хання і гуртки, ної діяльності відкривали Пруссії) зультати найвищих ОсоЄ мості від: мерів га: наголошували вання редакцією

У ми істори краю. Ці Жемайтії Нелегальна ників - і письменників селян, ліс, 1862 нальної П. Вайча лістичні опубліку На ти соціалістич: університети проголошено партії Більшість



Національне питання та національні рухи


їатежність (Б. Ліманов-золюційна, що ставила аковуючи національне ький й партія "Проле-аснували 1892 р. у Па-1893 р. створила в Же-[ і Литви від 1900 р.). : звернулась до націо-■>щі у кордонах 1772 р. х демократів (ендеки), шість польських інте-юю національною сві-юльської держави, та • країнців та білорусів

зживало понад 1,6 млн иторії етнічної Литви :вреї (13,3%), поляки частина литовців бу-звили лише 3,2% (по-

зго національного ру-в Литві відбувалися які були відгуком на іі. Влітку 1862 р. для ворено Комітет руху. о нього приєднався і зуху). У Віленській, а зни. Військовими си-го арешту і страти в алиновський. Напри-. Калиновського стра-ої тривали до вересня и повстання, російсь-наділів, селянам по-упні платежі, і репресії проти його нено викладання ли-іукування з викорис-:ркви утвердитися в оликів змусив царсь-рону ставити хрести, увати церкву під час


 

 


державних свят, у Литві перестали будувати православні церкви. Все ж на­прикінці XIX ст. тут було чотири православних єпископства - більше, ніж католицьких. Створена 1864 р. Віленська археографічна комісія мала на меті віднайти історичні джерела, які б доводили "російськість" краю. Комісія в 1865-1915 роках опублікувала 39 томів "Актів", які стосувалися колишньої території Великого князівства Литовського, чим запровадила в науковий обіг надзвичайно цінний джерельний матеріал з історії Литви і Білорусі.

Після повстання 1863-1864 р. литовський національний рух, в основі якого було розуміння самобутності рідної мови і культури, потреба її захисту і відродження, активізувався. Литовська інтелігенція боролася за скасування заборони литовського книгодрукування, за національну школу. Писали про­хання і скарги царським чиновникам, утворювали національні студентські гуртки, поширювали дозволені владою просвітницькі книги. Окрім легаль­ної діяльності, литовці опиралися русифікації й нелегальними методами -відкривали підпільні школи, поширювали заборонені (надруковані у Східній Пруссії) книжки. Така діяльність литовської інтелігенції принесла значні ре­зультати: за переписом 1897 р., рівень письменності литовців був одним із найвищих у Росії - 48,4%.

Особливо велику роль у пробудженні литовської національної свідо­мості відіграла нелегальна литовська преса. У 1883-1886 роках вийшло 40 но­мерів газети "Аушра" ("Зоря"), видавці якої (Й. Басанавічюс, Й. Шлюпас) наголошували на збереженні литовської мови як найважливішої умови існу­вання народу. Від 1889 р. виходила щомісячна газета "Варпас" ("Дзвін") за редакцією публіциста і письменника Вінцаса Кудірки (1858-1899).

У литовській художній літературі 60-70-х років провідними були те­ми історичного минулого Литви, прагнення народу до свободи, краса рідного краю. Ці теми домінували у творчості письменника і просвітника, єпископа Жемайтії М. Валанчюса (1801-1876), поета А. Венажиндіса (1841-1892). Нелегальна періодична преса 80-90-х років згуртувала литовських письмен­ників - і тих, хто проживав у Росії, і тих, хто опинився в еміграції. Лави письменників зростали завдяки національній інтелігенції, яка вийшла із селян. Найвидатнішим поетом цього періоду був Майроніс (Йонас Мачю-ліс, 1862-1932), який у своїх поезіях оспівував селянство як творця націо­нальної культури. Патріотичні та селянські мотиви переважали в поезії П. Вайчайтіса, Й. Мачиса-Кекштаса, віршах і прозі В. Кудірки. Перші реа­лістичні повісті й оповідання з життя простого народу наприкінці XIX ст. опублікувала Юлія Жемайте (1845-1921).

На зламі ХІХ-ХХ ст. частина литовської інтелігенції стала сповідува­ти соціалістичні ідеї, які проникали в Литву через російські та Варшавський університети. На основі кількох соціал-демократичних гуртків 1896 р. було проголошено Литовську соціал-демократичну партію. На установчому з'їзді партії точилася гостра дискусія навколо питання про литовську державність. Більшість підтримала ідею створення незалежної федеративної республіки


Росія в другій половині XIXст.


в складі Литви, Польщі, Білорусі й України. У програмі Литовської демокра­тичної партії (ЛДП), створеної 1902 р. групою співробітників газет "Варпас" і "Укінінкас" ("Господар"), наголошувалося, що найближчим завданням пар­тії є вимога автономії, а кінцевою метою - незалежність Литви.

Білоруси.За переписом 1897 р., у Російській імперії налічувалося майже 5,9 млн білорусів (4,7% населення країни). Абсолютна більшість біло­русів (понад 90%) проживала в сільській місцевості п'яти західних губерній - етнічна територія білорусів охоплювала повністю Могильовську і Мінсь­ку губернії, частину повітів Віленської, Вітебської та Гродненської губерній. Після ліквідації греко-католицької церкви 1839 р. і долучення уніатів до дер­жавної церкви серед білорусів стали переважали православні (1897 р. - 81,2%).

Від початку 60-х років XIX ст. польський патріотичний рух поширив­ся на білоруські землі. У січні-лютому 1863 р. тут з'явилися перші повстан­ські загони, які прибули з Польщі. Однак уже в травні 1863 р. повстання у Вітебській, Могильовській та Мінській губерніях було придушено, і влітку російське командування спрямувало значні військові сили на Литву і Поль­щу. Загони повстанців відходили на південь, до австрійського кордону. За рішенням Польського національного уряду у вересні 1863 р. припинено зброй­ну боротьбу в західних губерніях Білорусі та Литви, а влітку наступного ро­ку ліквідовано останні революційні організації в Новогрудському повіті.

Придушити повстання на території Білорусі царська влада змогла не тільки завдяки військовій силі та репресіям. Віленський генерал-губернатор М. Муравйов, влада якого поширювалася й на білоруські землі, домігся того, що селянську реформу в краї було проведено на користь селян, а не поміщиків: ліквідовано тимчасовозобов'язаний стан селян, запроваджено обов'язковий викуп селянських' наділів, селянам повернуто відрізки, на 20% зменшено ви­купні платежі тощо. Водночас пожвавилася широка антиповстанська й анти-польська агітація. Царський уряд прагнув зробити Білорусь "справжнім ро­сійським краєм". Впроваджували заходи щодо заміни польських чиновників російськими, закривали костели, у навчальних закладах російська мова стала обов'язковою. У 1867 р.було видано закон, який забороняв книгодрукування білоруською мовою. Тож упродовж 60-80-х років XIX ст. не було опублікова­но жодної книжки білоруською мовою. За переписом 1897 р., письменними були 20,3% білорусів, серед нечисленного міського населення - 60%.

Попри несприятливі обставини, білоруська національна культура роз­вивалася. Вершиною розвитку білоруської художньої літератури в другій по­ловині XIX ст. стала творчість Франциска Богушевича (1840-1900). У Крако­ві 1891 р. було видано його першу збірку "Дудка білоруська", а 1896 р. (теж за кордоном) - збірку "Смик білоруський". Творчість Ф. Богушевича вплинула на його сучасника Івана Неслуховського (1851-1897), який писав під псевдо­німом Янка Лучина. Нові теми, мотиви й образи внесла в білоруську літе­ратуру Цьотка (Алоїза Пашкевич). На зламі ХІХ-ХХ ст. розпочалася творча


 

 


діяльність ласа (Кост5

Формува фундаментальних минулому вав кілька пісні". Осн ліковано 1 і фольклору кий, автор "Нариси метів вжитку зібраного зультати фії й ф 1922). Пробуд В. Ластовського руський

Ро: мості - з інтелігенція ня, його містах ді* лоруська бурзі студ нально-взимку 1 назвали вичі, А. положень виток біло кратію в

Укр українців була селя: манщини губернія)-нії). Участь різького переважали Південної бернії) -нини й



Національне питання та національні рухи

діяльність письменників Янки Купали (Іван Луцевич, 1882-1942), Якуба Ко-ласа (Костянтин Міцкевич, 1882-1956), Максима Богдановича (1891-1917).

Формуванню і збереженню національної культури сприяли публікації фундаментальних наукових праць, присвячених мові, культурі, історичному минулому білоруського народу. У 1852-1869 роках Іван Носович надруку­вав кілька збірників білоруських приказок і загадок, а 1873 р. - "Білоруські пісні". Основну працю І. Носовича - "Словник білоруського наріччя" - опуб­ліковано 1870 р. у Петербурзі. Видатним дослідником білоруської етнографії і фольклору був викладач народних шкіл Вітебська Михайло Никифоровсь-кий, автор найвагомішої праці про матеріальну культуру білорусів XIX ст. -"Нариси простонародного життя-буття у Вітебській Білорусі та опис пред­метів вжитку". На початку XX ст. зроблено перші спроби наукового аналізу зібраного матеріалу. Головна заслуга в цьому належить Є. Карському, ре­зультати багаторічної праці якого в царині білоруської лінгвістики, етногра­фії й фольклористики було опубліковано в тритомнику "Білоруси" (1903-1922). Пробудженню національної свідомості білорусів сприяли також праці В. Ластовського, особливо його "Коротка історія Білорусі", де вперше біло­руський етнос розглянуто як суб'єкт історичного процесу.

Розвиток білоруської літератури, зростання національної самосвідо­мості - усе це сприяло появі нового покоління білоруської інтелігенції. Ця інтелігенція і стала керівною силою білоруського національного відроджен­ня, його культурно-просвітницького напряму. В Петербурзі, Москві, інших містах діяли національні студентські товариства, в яких брала участь і бі­лоруська молодь. Брати Іван і Антон Луцкевичі 1902 р. заснували в Петер­бурзі студентський "Гурток білоруської народної освіти". На основі націо­нально-культурних гуртків білоруської молоді Мінська, Вільно, Петербурга взимку 1902-1903 р. утворено Білоруську революційну громаду, яку згодом назвали Білоруська соціалістична громада (БСГ). її створили брати Луцке­вичі, А. Пашкевич, К. Костровицький, О. Бурбіс та інші. Серед програмових положень БСГ - пробудження національної самосвідомості білорусів, роз­виток білоруської мови, створення національної школи, боротьба за демо­кратію в Росії, визнання прав усіх народів Росії на автономію тощо.

Українці.За переписом 1897 р., у Росії проживало майже 22,4 млн українців (17,8% населення імперії), переважна частина яких (понад 90%) була селянами. Українці виразно домінували на теренах колишньої Геть­манщини (Полтавська й Чернігівська губернії), Слобожанщини (Харківська губернія), Правобережної України (Волинська, Київська й Подільська губер­нії). Участь українців у бурхливому економічному розвитку Донецько-Криво-різького промислового регіону на зламі ХІХ-ХХ ст. була незначною, тут переважали іноземні підприємці та російські робітники. Серед населення Південної України - Новоросії (Катеринославська, Херсонська, Таврійська гу­бернії) - українці становили майже 43%. Українці активно переселялися на рів­нини й передгір'я Північного Кавказу, у північні степи Казахстану, до Сибіру.


Росія в другій половині XIX ст.

Лібералізація політичного режиму в Росії на початку правління Олек­сандра II сприятливо впливала на розвиток українського руху. До Петер­бурга із заслання прибули колишні кирило-мефодіївці М. Костомаров, Т. Шев­ченко, П. Куліш, В. Білозерський. Петербурзька українська громада розгорнула активну просвітницьку діяльність, зокрема почала видавати суспільно-куль­турний часопис "Основа" (1861-1862). Українофілами вважали себе й київ­ські "хлопомани": так дещо зневажливо називали представників полонізо­ваних шляхетських родин на чолі з професором історії Київського універси­тету Володимиром Антоновичем (1834-1908). У Києві 1861 р. виникла своя громада зі студентів і викладачів Київського університету та місцевої ін­телігенції. Поступово мережа громад охопила й інші міста Наддніпрянської України. Рання смерть Т. Шевченка в березні 1861 р. стала великим ударом по національному рухові. Перепоховання праху Шевченка на Чернечій горі в Каневі у травні 1861 р. супроводжувалося масовими зборами і маніфестаціями.

Видавнича й освітня дільність українських діячів спочатку не турбу­вала російську владу. Однак з активізацією польського руху на Правобе­режній Україні і особливо початком повстання 1863 р. російські періодичні видання різного ідейного спрямування стали асоціювати український рух з "польською інтригою", "нігілізмом", соціалістичною пропагандою і навіть сепаратизмом. У зв'язку з цим політичного забарвлення набували й суто культурницькі заходи українофілів, такі, наприклад, як підготовка та видан­ня рідною мовою освітньої літератури для народу. Від літа 1863 р. зусилля уряду й націоналістичного сегмента російської інтелігенції стають суголос­ними і взаємопов'язаними в українському питанні. У розпал польського повстання, 18 липня 1863 р.міністр внутрішніх справ П. Валуєв підписав циркуляр, що забороняв друкування українською мовою шкільних і релігій­них видань.

Циркуляр 1863 р. спричинив перший "антракт" у розвитку української культури. Перестали діяти недільні школи, послабилась праця в громадах, деяких громадівців заарештували й вислали в північні губернії Росії (О. Ко-ниський та П. Чубинський), а інші, під впливом публічних обвинувачень українофілів у сепаратизмі та поліційних утисків, відійшли від громадської роботи. Частина української молоді (В. Дебогорій-Мокрієвич, С. Кравчин-ський, А. Желябов) приєдналася до революційного народництва, порівняно з яким український рух видавався надто аполітичним і культурницько-об­меженим.

Нове пожвавлення діяльності українофілів припало на початок 70-х ро­ків, коли було відновлено Громаду в Києві, а потім і в інших містах Укра­їни. Лідерами київської громади стали В. Антонович і Михайло Драгоманов (1841-1895), випускник Київського університету, історик і публіцист. Фак­тичним центром Громади стало відкрите наприкінці 1873 р. Південно-Захід-не відділення Російського географічного товариства. Відділення успішно роз­горнуло свою діяльність у галузі дослідження історії, етнографії, фольклору,


Національне питання та національні рухи

статистики, кліматично-географічних умов України. Така активна діяльність українофілів зумовила незадоволення влади та правої преси. Південно-За-хідне відділення називали "українофільським кагалом, що під прапором на­уки проводить політичний сепаратизм". За рекомендаціями спеціальної уря­дової комісії, яка розглядала діяльність українофілів, призупинялося видання "Киевского телеграфа", закривалося Південно-Західне відділення Російсь­кого географічного товариства і мали бути "вислані з краю" М. Драгоманов та П. Чубинський. Вершиною антиукраїнських заходів став указ, затвер­джений Олександром II 18 травня 1876 р.у німецькому місті Емс. Указ за­боронив ввезення українських книжок і брошур з-за кордону, друкування в межах Росії будь-яких оригінальних чи перекладних книжок українською мовою (за винятком історіографічних пам'яток та творів красного письмен­ства, але з дозволу цензури та російською орфографією), українські сценічні вистави та друкування українських текстів для нот.

Заборонні статті указу частково було пом'якшено 1881 р. та в середині 90-х років. В умовах дії Емського указу виросло ціле покоління українсь­кого народу, позбавлене можливості освіти рідною мовою. За переписом 1897 р., лише 18,9% українців уміли читати, серед міського українського на­селення рівень письменності сягав 52%.

Після Емського указу чисельність Київської громади різко зменшилась, у ній відбувся розкол. Одна частина громадівців, яку представляв М. Драго­манов, стала на шлях політизації українського руху. Драгоманов, виїхавши за кордон, у 1878-1882 роках видавав у Женеві перший український полі­тичний безцензурний часопис "Громада". Під впливом федералістських ідей М. Драгоманова у Львові постала Русько-українська радикальна партія (1890). Східна Галичина поступово переймає на себе функції "українського П'ємонту".

Інша частина громадівців пішла за В. Антоновичем, який виступав за традиційні для українофільства методи національного усвідомлення народу через культурно-освітню діяльність. У Києві 1897 р. з ініціативи О. Ко-ниського та В. Антоновича було створено Українську загальну позапартій­ну організацію (УЗПО). Серед почесних та найактивніших її членів був, по суті, цвіт української національної еліти - Б. Грінченко, О. Кониський, С. Єф-ремов, М. Лисенко, О. Лотоцький, М. Старицький, В. Чехівський, Є. Чика-ленко, І. Шраг та ін. Унаслідок конфлікту поколінь в УЗПО 1904 р. виникли Українська демократична партія (УДП) та Українська радикальна партія (УРП). Обидві партії в майбутньому бачили Україну автономною одиницею федеративної, демократичної Росії. Створена в січні 1900 р. в Харкові Ре­волюційна українська партія (РУП) мала досить еклектичну ідейну базу, що й призвело до її розколу. Прихильники ідеї самостійної України на чолі з М. Міхновським вийшли з РУП і створили Українську народну партію (1902).

Незважаючи на несприятливі політичні умови, українська культура в другій половині XIX ст. зробила вагомий крок вперед. На зламі 50-60-х ро­ків XIX ст. з'явилися оповідання з народного життя Марко Вовчок (Марія


Росія в другій половині XIX ст.

Маркович, 1834-1907), які високо оцінили Т. Шевченко, демократична ро­сійська критика. Реалії пореформеного українського села мали відображення в романах Панаса Мирного (Панас Рудченко, 1849-1920), оповіданнях Івана Нечуя-Левицького (1838-1918), сатиричних віршах Степана Руданського (1833-1873). Українська література зламу століть, представлена іменами Лесі Українки (1871-1913), Михайла Коцюбинського (1864-1913), західно­українських письменників Івана Франка (1856-1916), Василя Стефаника (1871-1936) та інших, порушувала актуальні соціальні та національні проб­леми, розвивалася в річищі модерних європейських тенденцій.

Великих успіхів досягли українська драматургія та театр. Іван Кар-пенко-Карий (І. Тобілевич, 1845-1907), Марко Кропивницький (1840-1910) створили національні драматичні твори, які з успіхом йшли й на сценах Москви і Петербурга. Саме в п'єсах цих авторів розкрився талант видатних акторів - Марії Заньковецької, Миколи Садовського (М. Тобілевича), Павла Саксаганського (П. Тобілевича). Виникла багатожанрова національна музика. Оперний співак Семен Гулак-Артемовський написав 1863 р. оперу "Запоро­жець за Дунаєм". Микола Лисенко (1842-1912) створив низку симфонічних і камерних творів, опер ("Тарас Бульба", "Наталка-Полтавка" та ін.), зібрав і опублікував понад десять збірників українських народних пісень, написав музику на вірші Т. Шевченка.