Українські землі на рубежі XVIII—XIX ст

2. Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських земель у складі Російської імперії.

3. Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських земель у складі Австрійської імперії.

4. Соціальний склад населення.

5. Соціально-економічний розвиток.

На рубежі XVHI-XIX ст. українські землі були остаточно поділені між Австрійською (20%) та Російською імперіями (80%). Населення українських земель на початок XIX ст. складало 8,2 млн у складі Російської імперії і 3,5 млн у складі Австрійської.

При адміністративно-територіальному розмежуванні не враховувався етнічний склад населення.

У першій половині XIX ст. на українських землях під владою Російської імперії було створено три генерал-губернаторства: Малоросійське, Київське, Новоросійсько-Бессарабське. Відповідно дев'ять губерній - Харківська, Чернігівська, Полтавська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська. На чолі губерній стояли губернатори, які користувались необмеженою владою.

Українські землі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття після поділів Польщі опинились у складі Австрійської імперії. Власті Австрії так само не звертали уваги на етнічний склад населення, коли проводили адміністративно-територіальне розмежування. Так, східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі землі (де більшість становили поляки) потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю, названу "коронним краєм", або "Королівством Галіції та Ладомерії" зі столицею у місті Львові.

У законодавчому органі краю надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота всієї адміністративно-політичної влади зосереджувалася в руках губернатора, якого призначав сам австрійський імператор. "Королівство" поділялося на 12 округів (дистриктів). Окремим округом до 1861р. входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча вже й тоді Північна Буковина вирізнялася переважаючим українським населенням, а Південна — румунами).

Закарпатська Україна підпорядковувалася Пожонському намісницькому управлінню Угорського королівства. Українське населення тут було повністю позбавлене будь-яких прав.

Усе населення України поділялось за становою ознакою на дворянство (поміщики, шляхта, магнати), духовенство, міщан і селян. Переважну частину населення України становили селяни. Поміщицькі селяни ділились на групи за ступенем залежності від пана. Становище селян в Російській і Австрійській імперіях було різним. Так, в Австрійській імперії після реформи Йосипа II селяни отримали особисту свободу. У той же час селяни страждали від малоземелля. На українських землях у складі Російської імперії, навпаки, наприкінці XVIII ст. було поширено кріпацтво, яке в першій половині XIX ст. майже нічим не відрізнялось від рабства. Державні селяни, хоча і не виконували панщину, платили великий державний податок.

З метою стримування розселення українців на нові землі Південної України царський уряд переселяє на ці землі сербських, болгарських, грецьких, німецьких колоністів.

У першій половині XIX ст. відбувається активний процес руйнування феодально-кріпосницьких відносин. Поміщицькі господарства стають виробниками товарного хліба, відбувається соціальне розшарування серед селян, на село активно проникають товарно-грошові відносини, з'являються наймані робітники, які працювали на нечисельних державних і приватних підприємствах, панських маєтках. Розвивається чумацький промисел.