Дисидентський рух у 50-60-ті роки в Україні

2. "Шестидесятники".

3. Посилення переслідувань опозиції.

4. Робітничі виступи.

5. Історичне значення українського дисидентства.

Дисидентство — рух незгодних, рух інакомислячих. У більших або менших масштабах дисиденти виявляли себе протягом усієї історії СРСР як протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного тоталітарного режиму.

Тоталітарна природа радянського режиму сама по собі є причиною опору, тому породжує необхідність захисту прав людини. Правозахисний рух і став однією з форм (течій) дисидентства. Передумови для посилення критики режиму, становлення організованого інакомислення створив процес десталінізації, розпочатий М.Хрущовим та XX з'їздом КПРС. На XX з'їзді партії (лютий 1956р.) Перший секретар ЦК КПРС М. С Хрущов виступив із доповіддю "Про культ особи та його наслідки". Почалася "хрущовська відлига" — суперечливий процес деякої лібералізації суспільного та культурного життя, амністія більшості політв'язнів сталінських таборів, реабілітація репресованих.

Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократичного забарвлення, заявив про себе ще в середині 50-х — на початку 60-х років. Шестидесятники — молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні

були:

— Українська робітничо-селянська спілка, що утворена у 1968 р. на чолі з юристом Левком Лук'яненком. Завдання — несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою. За офіційними даними органів, спілка мала політичну програму і об'єднувала

близько 30 членів.

У травні 1961 р. в одному з приміщень тюремного ізолятора облуправління КДБ у Львові відбувся закритий судовий процес ("справа юристів") над членами УРСС. Л. Лук'яненка засудили до розстрілу, інших членів спілки на різні строки ув'язнення (від 10 до 15 років). Згодом смертну кару Л. Лук'яненку замінили 15 роками ув'язнення.

"Справа юристів" засвідчила новий етап руху опору в Україні: його учасники не відокремлювали себе від існуючої радянської системи. Фактично вперше в часи тоталітарного правління в умовах України за нової історичної обстановки політичний опір владі набуває конкретних організаційних форм. "Справа юристів" розповсюджувалася шляхом самвидаву, один примірник якого потрапив за кордон. На Заході в 1967 р. вийшла в світ брошура "Українські юристи під судом", яка була справжньою сенсацією для світової громадськості;

— Об'єднана партія визволення України;

— Український національний фронт. Видавав журнал "Воля й Батьківщина";

— Український Національний Комітет.

Судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань з політичних мотивів.

Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів посилюються. У серпні — вересні 1965 р. заарештовані літературний критик Іван Світличний, художник Панас Заливаха, публіцист та історик Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав Караванський та ін. (всього близько 20 чол.). Ще раніше Петра Григоренка позбавили генеральського звання, кинули на примусове "лікування" у психіатричну лікарню.

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду "відлиги" стала робота Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?".

У русі опору активну участь брали також робітники й службовці; їх активні протидії існуючому ладові виявлялися в різних формах: страйках, організаційному опорі, бунтах. У 1953 р. в м. Христинівка на Донеччині вибухнуло повстання будівельників, які споруджували комсомольські шахти. Вони рішуче виступили проти побиття свого товариша, молодого будівельника, яке призвело до його смерті.

Виступи робітників були некоординованими. Подібний випадок мав місце майже в той самий час у м. Прилуки Чернігівської області. Тут робітники міста взяли участь у страйковому виступі у зв'язку з вбивством їхнього товариша в місцевому відділі міліції. Вони висловлювали різку критику на адресу місцевих органів влади з приводу порушення конституційних прав людини і свавілля. Перелякана місцева і обласна влада намагалася заспокоїти розгніваних людей; фактично всі вимоги, які вони висували, були задоволені.

У багатьох регіонах України робітники виступали проти махлювання керівництва підприємств під час нарахування зарплати. У 1963 р. в Кривому Розі відбувся страйк у зв'язку з підвищенням цін на продукти харчування. Того року й з того самого приводу відбулися робітничі заворушення в Горлівці, Одесі, Львові. Виступи відбивали невдоволення політикою тоталітарної держави, механізмом визискування трудового люду, сильним пресом експлуатації, невідповідністю дій урядових інстанцій конституційним положенням, систематичними порушеннями органами влади Основного закону — Конституції.

Значення боротьби дисидентів полягає в тому, що відбулось організаційне й ідейне оформлення національно-демократичного руху, викривалася тоталітарна суть й антиукраїнський характер радянського режиму, дальшого розвитку набули національна самосвідомість і національна культура, підтримувалась віра в можливість опору репресивній державі.

Національно-демократичний рух 60-х років заклав основу для подальшого розгортання дисидентського руху, в якому зрештою виділились три основні напрями:

а) національно-визвольний — боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення самостійної України;

б) правозахисний — вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викриття злочинів тоталітарної системи;

2. Згортання реформ.

3. Застій та йога наслідки.

4. Ідеологічний наступ.

З приходом до влади Л.Брежнєва (жовтень 1964 р.) почалась спроба економічного реформування радянського суспільства. Батьком економічних реформ став О.Косигін. Не зачіпаючи стовпів командно-адміністративної системи, він намагався інтенсифікувати базові галузі народного господарства за рахунок переведення виробництва на господарський розрахунок та матеріального заохочення трудових колективів. Не дивлячись на досить перманентний характер реформ 1966-1970 pp., вони дали певні результати. Восьма п'ятирічка (1966—1970 pp.) виявилася найрезультативнішою за попередні 35 років. Промисловість України освоїла 440 зразків нової техніки, було введено в дію 30 повністю автоматизованих виробництв, більше 3 тис. цехів, дільниць, 8 тис. автоматичних і напівавтоматичних ліній, знято з виробництва 1115 найменувань застарілої техніки. Ця п'ятирічка була названа фахівцями золотою. Виробництво промислової продукції зросло в Україні на 50%, продуктивність праці у цій галузі — на 28%, національний дохід — на 38%.

Події в Чехословаччині 1968 р. ("Празька весна") налякали радянське керівництво. Це підштовхнуло до припинення економічних реформ в СРСР і повернення до сталінських методів управління. Згортання реформ означало придушення господарської ініціативи, повернення всевладдя командно-адміністративної системи. Панівним залишався екстенсивний шлях розвитку народного господарства. Приріст промислової продукції становив в Україні у 1981-1985 pp. 19%. Національний дохід скоротився у 2,5 раза, реальні доходи населення — у 2,6 рази. Традиційний другорядний підхід до розвитку легкої і харчової промисловості викликав постійний дефіцит товарів народного споживання. При цьому активно зростала мережа закритих магазинів для партійної і радянської номенклатури.

Катастрофічними були наслідки панування командно-бюрократичної системи в сільському господарстві. З 1966 по 1985 pp. внаслідок небаченої безгосподарності посівні площі України скоротились більше ніж на 1 млн. га. Зібраний урожай зернових (1981-1985 pp.) складав 39,3 млн. т (у 1976-1980 pp. — 43 млн. т). Не дивлячись на значні капіталовкладення в сільське господарство (101 млрд. крб. у 1966-1985 pp.), його віддача залишалась низькою. Загалом продуктивність праці в сільському господарстві СРСР була вдвічі нижчою США. Командно-адміністративна система стримувала ініціативу трудящих. На 100 чоловік, які працювали в Україні, втілювалось у виробництво 4 раціоналізаторських пропозиції, а в США — 150. Екстенсивний підхід до сільського господарства довів свою неефективність. Виникла продовольча проблема.

Чим гірше йшли справи в економіці, тим більше розгортався політичний та ідеологічний наступ тоталітаризму. У 1972 р. відбулась зміна в керівництві Україною. Замість П.Шелеста ЦК КПУ очолив В.Щербицький. Брежнівське керівництво запідозрило Шелеста у недостатній лояльності режиму, одночасно було розгорнуто різку критику його книги "Україна наша Радянська", в якій Москва побачила націоналістичні тенденції. Не дивлячись на те, що П.Шелест залишався вірним захисником комуністичної ідеї, він виступав за принцип паритету, за яким Україна повинна була одержувати від СРСР фонди, товари і послуги, рівні її внеску в загальносоюзну економіку.

В умовах наростаючої економічної та політичної кризи в 1977 р. була прийнята Конституція СРСР, а в 1978 — Конституція УРСР — конституція розвинутого соціалізму. Стаття 6 закріплювала роль КПРС (та КПУ як її складової частини) як керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства. Це означало повне всевладдя партійної номенклатури в усіх сферах життя радянського суспільства. Такого не було навіть в сталінській конституції 1936 р. Новий основний закон гарантував широкі політичні та економічні права громадян, але реальне життя давало інші приклади.

З кожним роком влада посилювала ідеологічний тиск на суспільство. У сфері міжнаціональних відносин постійно тлумачилось про те, що в СРСР національне питання вирішено, утворена нова історична спільність — радянський народ. Активно підтримувалась русифікаторська політика. У 1978 р. вийшла постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови та літератури, в 1983 р. — "Андроповський указ" — постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах.

Загострилась екологічна ситуація. У 1980 р. на території республіки діяли 9 енергетичних об'єктів, які давали електроенергії більше ніж вся дореволюційна Росія. Але технологічно кожна з електростанцій мала застаріле обладнання, рівень техніки безпеки був низький. Хижацьке ставлення до видобутку нафти і газу (в 70-х роках Україна повністю забезпечувала себе власним природним газом, на 50% нафтою) призвело до того, що до середини 80-х pp. видобуток газу зменшився вдвічі, нафти — втричі. Безгосподарність у сільському господарстві вела до руйнування природного середовища. Орні землі складали в Україні 81% (це при збитковості аграрного сектору). Внаслідок бездумної експлуатації, рапортоманії до партійних з'їздів, варварського використання скоротились лісні і водні ресурси. На тлі економічних негараздів та ідеологічної брехні зростали п'янство, алкоголізм, наркоманія.

Бездуховність усе більше охоплювала суспільство. Не випадково говорили сучасники: "Думаємо одне, кажемо друге, робимо третє".

70-80-ті роки наявно висвітили глибоку соціально-економічну та духовну кризу в країні. У рамках старої системи виникло невирішене протиріччя між потребами суспільства в глибоких реформах і намаганням правлячої еліти без змін зберегти суспільні порядки. Ставка робилась на силу та ідеологію тоталітаризму. Але це вже була агонія командно-адміністративної системи.

Ключові дати:

1965-1970 pp. — реформи Косигіна

1972 р. — керівником УРСР стає В. Щербицький