Головні кроки України на шляху до європейської інтеграції

2. Відносини України з ЄС.

3. Україна і НАТО.

Одним з провідних напрямків зовнішньої політику України - це участь у загальноєвропейському процесі і, зокрема, в процесі європейської інтеграції.

З 1992 р. Україна стала учасником Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) і підписала ключовий документ НБСЄ Гельсінський Заключний акт. Це стало свідченням визнання рівноправності України у творенні демократичних міждержавних стосунків і безпеки в Європі. З 1 січня 1995 р. НБСЄ стала постійнодіючою організацією (ОБСЄ), важливим елементом загальноєвропейського дому. На початку грудня 1994 р. на зустрічі глав держав і урядів НБСЄ (ОБСЄ) в Будапешті лідери чотирьох держав — України, США, Великобританії та Росії — підписали Меморандум про гарантії безпеки України. В ньому три ядерні країни підтвердили свої зобов'язання поважати незалежність, суверенітет та територіальну цілісність нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили проти України.

9 листопада 1995 р. — першою з країн СНД — Україна офіційно вступила до Ради Європи (РЄ). Це дало можливість брати участь у виробленні спільної політики Європейських держав у галузі прав людини, трансформувати національні державні та суспільні інститути відповідно до загальноєвропейських вимог.

Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе ряд зобов'язань, які стосуються, насамперед, приведення її правової та політичної систем у відповідність до вимог цієї організації. Так, згідно з рекомендаціями РЄ в Україні було скасовано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил у державі, виконання рекомендацій РЄ відповідає національним інтересам України, наближає її до стандартів демократичного суспільства. Для контролю за виконанням взятих на себе зобов'язань, щодо України запроваджено постійно діючий моніторинг стану справ з правами людини. За період з 1995 по 2004 pp. Україна неодноразово опинялася в ситуації, що їй загрожували виключити з РЄ за невиконання зобов'язань. Така ситуація не найкращим чином впливала на імідж України та на її відносини з Європейськими державами. Це також негативно відбивалося на євроінтеграційних прагненнях України.

Важливе значення для просування на шляху до європейської інтеграції є співробітництво з Європейським Союзом (ЄС). У 1992 р. Україна долучилась до співробітництва з європейськими фінансовими організаціями, зокрема, ставши членом Європейського банку реконструкції і розвитку, який був створений для допомоги країнам Східної Європи подолати комуністичне минуле. Тоді ж і почалось співробітництво з ЄС. Українське керівництво проголосило стратегічною метою вступ до цієї впливової міжнародної організації. У 1994 p. було підписано, а в 1998 р. набуло чинності закону Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС. У документі проголошувалися такі цілі співробітництва: розвиток політичного діалогу; сприяння розвитку торгівлі, інвестицій; створення умов для взаємовигідного співробітництва в усіх галузях; підтримання зусиль України по зміцненню демократії, розвитку її економічного потенціалу та завершенню переходу до ринкової економіки. Загальну стратегію ЄС щодо України було затверджено у 1999 р.

У липні 2002 р. відбувся саміт "Україна - ЄС". Основними питаннями, що обговорювалися, були; надання Україні статус країни з ринковою економікою і асоційоване членство країни в ЄС. За підсумками роботи саміта було прийнято рішення, що Україна не відповідає вимогам ЄС і не потрапляє до хвилі розширення ЄС у 2004 і 2007 pp. У 2003 р. Україні було-надано статус "країни-сусіда ЄС". Щоб зменшити негативні наслідки від вступу в ЄС сусідів України, з ними були укладені угоди про спрощення візового режиму. У 2005 р. починається новий етап у співробітництві з ЄС. Нове українське керівництво на чолі з Президентом В.Ющенко спрямувало всі зусилля по досягненню стратегічної мети вступу в ЄС. На саміті "Україна-ЄС" було проголошено, що Україна відмовляється від політики багатовекторності і проголошено курс на євроінтеграцію. Основними кроками на цьому шляху є: надання Україні статусу країни з ринковою економікою; вступ до Світової організації торгівлі (COT); подання заявки на вступ до ЄС; початок переговорного процесу про умови вступу; набуття асоційованого членства в організації; вступ до організації. Країни ЄС схвалили доповнення до угоди з Україною, які розширюють співробітництво з нею.

Проголошення Україною без'ядерного статусу сприяло налагодженню тісних відносин з НАТО. У 1994 р. стала учасником програми НАТО "Партнерство заради миру". У 1996 р. була схвалена індивідуальна програма партнерства Україна-НАТО. На території України проходять спільні навчання військових підрозділів (Янівський полігон під Львовом, акваторія Чорного моря). У 1997 р. в Мадриді між Україною і НАТО було підписано "Хартію про особливе партнерство". У Хартії проголошувалося, що НАТО є відкритим для вступу нових членів, що воно підтримує суверенітет і територіальну цілісність України, недоторканість її кордонів. Був визначений механізм консультацій між двома партнерами. Україна розглядає НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі, хоча не схвалила дії НАТО у Югославії. Для більш тісного співробітництва у Києві відкрито офіс воєнного представництва НАТО. На Празькому саміті НАТО у листопаді 2002 р., в розвиток Хартії і рішення України (травень 2002 р.) про повноправне членство в Альянсі, було затверджено План дій і Цільовий план на 2003 p., який містить перелік конкретних дій, які б переконали НАТО у серйозності намірів України. Згідно з останніми документами Україна бере на себе зобов'язання забезпечення свободи слова, розвиток громадянського суспільства, захист прав і свобод громадян, розв'язання важливих економічних і соціальних проблем, щоб наблизитись до європейських цінностей і стандартів.

Ключові дати

1992 р. - вступ України до НБСЄ (з 1995 р. ОБСЄ)

1994 р. — надання Україні гарантій з боку великих держав. Відмова України від ядерної зброї. Початок участі у програмі НАТО "Партнерство заради миру"

1995 р. - вступ України до Ради Європи (РЄ)

2002 р. — саміт "Україна—ЄС"

травень 2002 р. — рішення України про бажання набути повноправного членства в НАТО

2. Вибори 1994 р. Президента України.

3. Прийняття Конституції України.

4. Вибори 1998 р. до ВРУ.

5. Президентські вибори 1999 р.

Перехід до ринкових відносин викликав загострення соціально-економічної ситуації в країні, що в свою чергу потягло за собою загострення політичної ситуації. Населення висловлювало невдоволення діяльністю Верховної Ради і Президента. Зрештою було прийнято рішення провести дострокові вибори Президента і Верховної Ради.

27 березня 1994 p. відбулись вибори до Верховної Ради України. Було обрано 338 народних депутатів, половина з яких були членами політичних партій. Більше всього місць отримала КПУ — 96 (до них слід додати ще 5 членів Компартії Криму), СПУ - 14, Сел ПУ - 18, Рух - 20. Інші партії спромоглись провести у Верховну Раду від 1 до 9 своїх представників. Таким чином, вибори засвідчили домінування лівих сил. 18 травня 1994 р. Головою Верховної Ради було обрано Олександра Мороза. Новий парламент затвердив Прем'єр-міністром В. Масола.

Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори, що відбулись в червні-липні 1994 року. У другому турі виборів перемогу здобув Л. Кучма. Його кандидатуру підтримали східні й південні регіони України та Крим. 9 липня новообраний Президент України приніс присягу.

Вибори 1994 р. засвідчили, що Україна стоїть на демократичному шляху, що зміна влади у пострадянських державах може відбуватися мирним демократичним шляхом,

У період Л. Кучми продовжувались здійснюватись ринкові перетворення, проте продовжувався спад виробництва. Важливі події; прийняття Верховною Радою Конституції України 28 червня 1996 р. та введення національної грошової одиниці гривні — вересень 1996 р. — стали позитивними зрушеннями у становленні незалежної України.

У період 1994-1999 pp. в Україні змінились 4 прем'єр-міністри, що свідчить про незначні успіхи в економічній політиці. Значного удару по українській економіці завдала фінансова криза осені 1998 p., яка мала як внутрішні, так і зовнішні причини.

Важливою подією 1998 р. стали вибори до Верховної Ради (березень), які проходили за новою виборчою системою — змішаною (пропорційно-мажоритарною). За новою системою з 450 депутатів 225 обирались в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Підсумки голосування засвідчили домінування лівих партій.

За підсумками голосування в загальнодержавному багатомандатному окрузі чотирьохвідсотковий бар'єр, що був встановлений у виборчому законі, з 30 виборчих блоків подолали КПУ (24,65%; 84 депутатські мандати), Народний рух України (9,4%; 32), виборчий блок СПУ та Сел ПУ "За правду, за народ, за Україну!" (8,6%; 29), Партія зелених України (5,4%; 19), Народно-демократична партія (5%; 17), Всеукраїнське об'єднання "Громада" (майже 4,7%; 16), Прогресивна соціалістична партія України (4%; 14) — загалом 8 партій (блоків).

12 травня 1998 р. Верховна Рада XI скликання розпочала свою роботу. Після довгих дебатів Головою Верховної Ради було обрано представника блоку Соціалістичної і Селянської партії Олександра Ткаченка.

Вибори Президента України відповідно до Конституції України було призначено на 31 жовтня 1999р. У цей день у голосуванні взяли участь 70% виборців. До бюлетеня Центр-виборчком заніс тринадцять прізвищ кандидатів у Президенти. Починаючи з літа 1999р., навколо виборів точилася гостра боротьба. Кожен із кандидатів у Президенти України висловлював впевненість у перемозі і демонстрував готовність взяти на себе відповідальність за долю країни. Чотири кандидати — Є.Марчук, О.Мороз, В.Олійник та О.Ткаченко, зустрівшись у Каневі, закликали усіх кандидатів до справедливої, чесної боротьби. Вони мали намір висунути напередодні виборів єдиного кандидата, який би мав більше шансів на успіх. Однак "канівська четвірка" не змогла здійснити задумане, а до неї більше ніхто не приєднався. Напередодні виборів Голова Верховної Ради України О.М.Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь лідера Компартії України П.Симоненка.

Після підрахунку голосів за результатами голосування 31 жовтня з'ясувалося, що жоден із кандидатів у Президенти не набрав потрібної для перемоги кількості голосів. Перше місце впевнено зайняв діючий Президент Л.Кучма, а друге — П.Симоненко. Третім був О.Мороз, четвертою — Н.Вітренко. Шість кандидатів набрали менше одного відсотка голосів. ЦВК призначив дату проведення другого туру голосування - 14 листопада.

Інтерес до другого туру президентських виборів не знизився, а навіть зріс. Президентом України вдруге було обрано Леоніда Кучму. За нього проголосувало 56% виборців, а за Петра Симоненка — близько 38%. Більшість виборців голосували проти повернення комунізму, ніж за Л.Кучму.

З великим відривом діючий Президент переміг у західних областях — на Закарпатті, Івано-Франківщині, Львівщині, Тернопільщині, Волині, Рівненщині і на Буковині. Тут за нього віддали свій голос від 92% до 73 % виборців. З помітною перевагою він переміг П.Симоненка також у Дніпропетровській, Київській, Хмельницькій, Одеській областях, містах Києві та Севастополі, на Донеччині.

Найбільший відсоток голосів лідер лівих сил набрав на Вінниччині, Полтавщині, Чернігівщині, Луганщині, Херсонщині, Кіровоградщині, Черкащині, у Криму.

Уперше вибори не поділили Україну навпіл, адже Л.Кучма переміг не лише в центральних, а й в західних та східних областях України. Демократизм виборів визнали й іноземні спостерігачі, представники міжнародних організацій. Президентські вибори в Україні переконливо довели перемогу курсу реформ.

Ключові дати

1994, 1998 pp. - вибори до ВР України