Проблеми розвитку культури в незалежній Україні

Як прояв міжнародного визнання високого рівня української музичної культури можна розглядати успішні виступи на Євробаченні наших співачок Руслани Лижичко, Ані Лорак та ін. Входження у світовий культурний простір розкріпачило творчі сили багатьох українських митців, сприяло збагаченню їх світоглядного світу, розширило горизонти творчого пошуку, а також дало змогу краще ознайомити широкий загал із цінностями та шедеврами світової культури, які раніше через ідеологічні бар’єри були недоступними.

Однак саме це створило умови для проникнення в нашу духовну сферу західної антикультури. Притаманна частині її зразків пропаганда насилля, жорсткості, розбещеності, антигуманізму в умовах фактичної відсутності стійкого культурного імунітету проти аморальних тенденцій в культурі завдає великої шкоди духовному здоров’ю нашого суспільства. Домінуючі позиції в культурному просторі також зайняла масова культура, що розрахована на культурну невибагливість пересічної людини.

Серйозною загрозою для нашого суспільства, для консолідації української нації, політичної єдності в державі стала заміна одних ідеологем іншими, такими ж фальшивим і нікчемними. Мова йде насамперед про спроби нової фальсифікації вітчизняної історії.

Простежується тривалий період маргінального стану культури, коли старі ідеали та орієнтири вже втрачені, а нові ще відсутні; скорочення мережі установ культури; повільне формування правової бази для культури, яка б відповідала сучасним світовим вимогам та особливостям українського культурного процесу; обмежене фінансування культури; комерціалізація культурної сфери, яка за відсутності потужного приватного сектора та стійких традицій меценатства поставила на межу виживання значну частину творчих колективів, призвела до майже абсолютного домінування грошей над естетичними ідеалами. Через масове закриття сільських культурних закладів і взагалі соціальну деградацію села уже фактично знищений той раніше родючий культурний ґрунт, на якому виросло чимало видатних діячів науки і культури.

На жаль, на початковому етапі державотворення в Україні відродження опинилася не на належній висоті вітчизняна культурологія. Культурний прогрес здебільшого розглядався як механічне відтворення, своєрідна реконструкція минулого, хоча наш час диктує необхідність переходу від романтичної концепції відродження до прагматичної. Суть другої концепції полягає не у механічному піднятті на авансцену суспільного життя добутих з глибин історії пластів народної культури, а у витонченому, диференційованому підході до історичного досвіду, національної традиції, знаходженні в минулому самобутніх зародків національного саморозвитку, факторів прогресу, інших можливостей надання суспільству динамічності, які в силу історичних обставин були забуті, втрачені або свідомо знищені і залишаються нереалізованими.

Не відбулося всіх очікуваних змін у системі освіти. По суті вища і середня школи залишилася на рубежі ХХ – ХХІ століть майже такими, як і в минулі десятиліття. Вони готували кадри для індустріально-аграрного суспільства, хоча людство на цей час уже вступило в інформаційну епоху, інтенсивно розвивається новий тип економіки – економіка знань. Знання оновлюються зі швидкістю світла. Тільки за один рік зараз виробляється стільки інформації, скільки за період від Різдва Христова до початку Другої світової війни. Між тим Україна досі займає одне з останніх місць у світі за кількістю комп’ютерів у навчальних закладах – 1,3 комп’ютера на 100 учнів загальноосвітніх шкіл. Для порівняння: Японія – 82, США – 76, Німеччина – 52, Польща – 14,6, Росія – 10,4 тощо. Близько 1 млн. учнів у 2007-2008 навчальному році навчалися в школах, де не було жодного комп’ютера. Не набагато кращою є картина й у вищій школі. За даними організації „Всесвітній економічний форум”, сьогодні за індексом „готовності інформаційної інфраструктури” серед 104 країн Україна посідає 82-ге місце, поруч із Замбією й Танзанією. Донині гострою залишається проблема край низького, ганебного для цивілізованої країни рівня життя українських учителів. Відтак сьогодні край важливо змінити цю ситуацію й вжити необхідних заходів щодо забезпечення закладів освіти сучасною матеріальною базою і підвищення матеріального становища тих людей, що формують майбутнє країни.

На жаль, є підстави вважати, що входження української вищої школи в Болонський процес поки що обмежується лише формальними новаціями, в той час як нам конче потрібні принципові зрушення в організації роботи вищої школи. Так, серед науково-педагогічних працівників є побоювання, що автономія ВНЗ, яка є складовою Болонського процесу, у вітчизняних реаліях обернеться подальшим посиленням одноосібної влади ректорів, а орієнтація на домінування самостійної роботи студентів, замість аудиторної, призведе до розвалу навчального процесу.

Важливою складовою частиною духовної культури, формою суспільної свідомості є наука, потенціал якої в Україні за радянських часів був достатньо високий. Наприкінці 1980-х рр. загальна чисельність наукових кадрів в Україні була вдвічі більшою ніж у Франції і становила майже 300 тис. осіб, з яких понад 80 тис. – доктори і кандидати наук. Найавторитетнішим науковим центром була Академія наук України. Всесвітнє визнання мали вітчизняні наукові школи з матеріалознавства, ракетобудування, зварювання металів, металургії, біології, виробництва штучних алмазів та ін.

Нині ж у науковій сфері простежується низка негативних тенденцій, які будуть посилюватися по мірі розгортання нинішньої економічної й політичної кризи. Відбувається постійне зниження витрат на науку у внутрішньому валовому продукті. Вона знизилась до 1,4% проти 3,1% у 1990 р. і досягла тієї критичної межі, за якою починаються незворотні руйнівні процеси. Відсутність належного державного фінансування призвела до фактичного згортання фундаментальних наукових досліджень. Фундаментальні дослідження поступаються місцем прикладним, що в перспективі може призвести до значного відставання від інших країн на магістральних наукових напрямах.

Якщо не враховувати так звану соціологію на замовлення, то можна констатувати, що усі інші гуманітарні науки по суті стали нікому не потрібними в нашій країні. Вони ще ледь животіють завдяки окремим ентузіастам.

Недостатньою є матеріальна база, обмежений доступ до новітньої наукової інформації. Відсутність належного фінансування зумовила відставання українських науково-дослідних установ за оснащеністю засобами автоматизації, науковими приладами, матеріалами, літературою від однопрофільних установ розвинутих країн щонайменше на 10 – 15 років. Вітчизняні науковці мають обладнання та інформації у 100 разів менше, ніж їх західні колеги, а доступ до найновішої інформації фактично має лише декілька відсотків фахівців.

Знижується ефективність функціонування наукових установ. Питома вага розробок, що за своїм техніко-економічними характеристиками перевищують кращі світові аналоги, впала понад у 4 рази. Більше як 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Відбувається внутрішній і зовнішній “відтік мозків”. Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Найбільше цінуються на Заході українські генетики, фізіологи, біохіміки, фізики-теоретики, що призведе до катастрофічних втрат. По-перше, підготовка спеціаліста з вищою освітою, вченим ступенем, а також втрачена вигода від використання такого спеціаліста становить, за розрахунками фахівців ООН, 300 тис. доларів. По-друге, за оцінками експертів, процес деградації вітчизняної науки може стати незворотним, якщо країну залишить 10-15% найперспективніших молодих спеціалістів. Не менш загрозливим є і внутрішній „відплив умів”. Тяжке фінансове становище, падіння соціального престижу вченого призвели до того, що тисячі науковців перейшли на роботу до комерційних структур.

Ознака сучасності – висока політизація суспільства. За цих обставин різко зростає роль пристрасного слова публіциста. Болючі проблеми сьогодення – шляхи розбудови української держави, пошук зовнішньополітичного вектору розвитку держав, української національної ідеї, мовна політика держави, екологічні негаразди тощо. Проте, захопившись публіцистичною творчістю, багато хто з письменників та інших діячів культури забули, що головним змістом їх творчості має бути творення розумного, доброго, вічного, а не потакання інтересам тих чи інших політичних кіл.

Складна ситуація склалася в театральному і класичному музичному мистецтві. Зрусифіковані в часи застою та вкинуті в ринкові відносини театри на початку 1990-х рр. опинилися на грані катастрофи. Через зниження рівня життя населення зменшилася кількість глядачів. Театри опери і балету України не послуговуються рідним мистецтвом. Якщо сьогодні вже можна прочитати твори письменників, які не друкувалися десятки років, то на жодній оперній сцені не ставляться опери і балети C.Людкевича, К. Данькевича, а велика спадщина М. Лисенка представлена хіба що „Наталкою Полтавкою”.

Поспішний і часом занадто заполітизований процес переоцінки духовних цінностей призвів до упередженого ставлення до деяких діячів української культури минулого. Одні незаслужено звеличуються, імена інших – фактично стираються з нашої національної пам’яті. Серед останніх, наприклад, такі видатні українські письменники, як В.Земляк і М.Стельмах. Ще більше в цьому плані не пощастило тим літераторам, що мали гріх писати свої твори російською мовою: Е.Багрицькому, В.Катаєву, М.Булгакову, К.Паустовському та іншим, імена яких прийнято пов’язувати виключно з російською та радянською культурою. Те ж саме в інших культурних сферах. З національної духовної спадщини по суті виключені педагог В.Сухомлинський, композитор П.Майборода, художник М.Божій та ін., чим збіднюється українська культура.

Складний час переживає кінематограф. У радянські часи на державних українських кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігрових, 12 анімаційних і до 500 короткометражних фільмів. Нині, порівняно з 1990 р., виробництво фільмів скоротилося до кількох на рік, а чисельність кіноустановок – в десятки разів. Якщо 1990 р. кожний житель України відвідував кінотеатр 10 разів на рік, то вже 1996 р. – лише 0,4 рази. Поступово із свідомості громадян нашої республіки зникає поняття „рідне кіно”. Заснована 1989 р. кіностудія „Галичина-фільм” закінчила дві короткометражні стрічки, на київській кіностудії їм. Довженка створено лише декілька кінофільмів, які не викликали ніякого інтересу у вітчизняного глядача. Вже не кажучи про відсутність щось подібного за своїми естетичними якостями й громадянським навантаженням до кращих українських стрічок радянських часів: „Тіні забутих предків” Сергія Параджанова, „Білий птах з чорною відзнакою” Юрія Іллєнка, „Камінний хрест” Леоніда Осики, „У бій ідуть тільки старики” Леоніда Бикова, „Короткі зустрічі” Кіри Муратової та ін.

Отже, різноспрямовані тенденції в культурній сфері утворили надзвичайно складний і суперечливий клубок протиріч, в основі яких лежить взаємодія західних, національно-традиційних цінностей і цінностей радянської доби. Процеси, що відбуваються у культурній сфері сучасної України, складні, суперечливі й неоднозначні. Позитивні паростки нового з’являються у вкрай несприятливих економічних і політичних умовах.

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте умови розвитку української культури у 1901-1917 рр.

2. Якими були особливості розвитку освіти і науки в українських землях на початку ХХ ст.

3. Які твори прогресивної української літератури та мистецтва (1901-1917рр.) Ви знаєте.

4. Чи відбувався розвиток української культури у період революції та громадянської війни (1917 – 1921рр.).

5. Назвіть головні чинники українського культурного відродження (1920-ті – початок 1930-х рр.).

6. Якими були причини українізації та її наслідки для розвитку вітчизняної культури.

7. У чому головні здобутки розбудови мережі закладів освіти у 1920-1930-ті роки.

8. Які видатні твори української культури 20-30-х рр. ХХ. Ви знаєте?

9. У чому причини згортання українізації та широкомасштабного наступу на українську національну культуру у 30-ті – першій половині 50-х років.

10. Який був внесок діячів української культури у перемогу у Великій Вітчизняній війні.

11.У чому Ви вбачаєте основні тенденції розвитку вітчизняної культури у повоєнний період.

12. Чи були досягнення в розвитку освіти і науки в Україні в 50-80-ті рр. ХХ ст.?

13. Хто такі українські „шестидесятники”.

14. Якою була мовно-культурна ситуація в Україні 60-80-х років ХХ.

15. Укажіть основні тенденції розвитку української культури періоду незалежної держави.

16.У чому Ви вбачаєте небезпеку поширення „масової культури” для розвитку української національної культури.

17. Що Ви знаєте про участь України у Болонському процесі.

18. Назвіть галузі науки, в яких українські вчені мають світовий пріоритет.

19. Творчість яких письменників українського зарубіжжя стала відомою українському читачеві останніми роками.

20. Дайте аналіз головних проблем сучасної української культури та визначте роль культури в подальшому розвитку держави.

21. У чому Ви вбачаєте своє особисте завдання у вдосконаленні вищої освіти ?