Альбер КАМЮ МІФ ПРО СІЗІФА. БУНТІВНА ЛЮДИНА
Альбер Камю (1913–1960) – французький письменник, публіцист, філософ.
Ідея абсурду – вихідний принцип концепції А. Камю. Згідно з Камю досвід людського існування, яке неминуче закінчується смертю, приводить мислячу особистість до відкриття "абсурду" як кінцевої правди своєї "долі" на землі. Абсурдним є весь світ, людина приречена на абсурдне існування.
"Міф про Сізіфа" (1942). А. Камю пропонує два способи втечі від абсурду: перший – самогубство, другий – "філософське самогубство".
Якщо для абсурду необхідні людина і світ, то зникнення одного з цих полюсів означатиме і припинення абсурду.
Такою втечею від абсурду є "філософське самогубство" – "стрибок" через "стіни абсурду". Адже абсурд є перша очевидність для ясно мислячого розуму. Самогубство, в цьому аспекті, є затемнення ясності, примирення з абсурдом, отже, його ліквідація. У першому випадку знищено запитливого, в іншому – на місце ясності приходять ілюзії, бажане сприймається за дійсне, світу приписуються людські риси – розум, любов, милосердя тощо. Філософсвкі доктрини (раціоналістичні чи ірраціоналістичні) рівноцінні релігії, якщо стверджують наявність смислу, порядку, промислу. Очевидне безглуздя трансформується в замасковане, людина змирюється зі своєю долею. Абсурдних стін більше немає: індивідуальна свідомість співвідноситься з універсальним, з Єдиним Парменіда, світом ідей Платона або з Богом у К'єркегора, Ясперса. Але немає і ясності мислення.
Релігійну віру А. Камю вважає затемненням ясності бачення і невиправданим "стрибком", який змирює людину з безглуздям існування.
Християнство змирює зі стражданням та смертю, але всі докази існування трансцендентного порядку сумнівні. А. Камю відкидає онтологічний аргумент, перейнявши від картезіанства ідеал ясності й чіткості мислення. Він стверджує: із наявності у нас ідеї Бога нам не вивести його існування.
Вимога ясності бачення означає чесність перед самим собою, відсутність будь-яких вивертів, хитрувань, відмова від примирення, вірність безпосередньому досвіду, в який не можна привносити нічого крім того, що дано. А. Камю проповідує ясність розумного мислення, коли розум прирівнюється баченню, істина – світлу, неправда – темноті, божество – джерелу світла або самому світлу.
Камю пропонує міф про утвердження самого себе – з максимальною ясністю розуму, з розумінням долі, що випала. Людина повинна нести тягар життя, не примирюючись із ним – самовіддача та повнота існування важливіша за усі вершини, абсурдна людина вибирає бунт проти всіх богів.
"Бунтівна людина" (1951) – це історія ідеї бунту проти несправедливості людської долі.
Якщо першим питанням "Міфу про Сізіфа" було питання про допустимість самогубства, то ця праця ("Бунтівна людина") починається з питання про виправданість вбивства. Люди у всі часи вбивали один одного – це істина факту. Той, хто вбиває у пориві гніву (пристрасті), стає перед судом, інколи відправляється на гільйотину. Але сьогодні справжньою загрозою є не ці злочинці одинаки, а державні чиновники, які спокійно відправляють на смерть мільйони людей і які виправдовують масові вбивства інтересами нації, державної безпеки, прогресу людства, логікою історії.
Людина XX ст. постала перед фактом тоталітарних ідеологій, які служать виправданням вбивства. На скрижалях сучасності написано "Вбивай". А. Камю в "Бунтівній людині" простежує генеалогію цього принципу сучасних ідеологій. Проблема полягає в тому, що самі ці ідеології виникли з ідеї бунту, яка переродилася в нігілістичне "все дозволено".
А. Камю вважав, що вихідний пункт його філософії залишився попереднім – це абсурд, що ставить під сумнів всі цінності.
Абсурд, на його думку, забороняє не лише самогубство, а й вбивство, оскільки знищення собі подібного означає замах на унікальне джерело смислу, яким є життя кожної людини.
Однак з абсурдної настанови "Міфу про Сізіфа" не витікає бунт, що стверджує самоцінність іншого. Бунт там надавав цінності індивідуальному життю – це "боротьба інтелекту з реальністю, що його перевершує", "відмова від примирення".
У подальшому А. Камю змінює сам зміст понять "абсурд" і "бунт", оскільки з них народжується уже не індивідуалістичний бунт, а вимога людської солідарності, загального для всіх людей смислу існування.
Бунтар піднімається з колін, говорить "ні" гнобителю, проводить межу, з якою тепер повинен рахуватися той, хто вважав себе паном. Відмова від рабської долі одночасно стверджує свободу, рівність і людську гідність кожного.
Проте бунтівний раб може сам перейти цю межу, він бажає стати паном, і бунт перетворюється в криваву диктатуру. В минулому, на думку Камю, революційний рух "ніколи реально не відривався від своїх моральних, євангелічних та ідеологічних коренів". Сьогодні політичний бунт з'єднався з метафізичним, який звільняє сучасну людину від всіх цінностей, а тому він перетворюється в тиранію.
Сам по собі метафізичний бунт також має виправдання, поки повстання проти небесного всевладного Деміурга означає відмову від примирення зі своєю долею, ствердження достоїнства земного існування. Він перетворюється в заперечення всіх цінностей і стає звіриним свавіллям, коли бунтар сам робиться "людинобогом", і який унаслідує те, що так ненавидів у f відкинутого ним божества, а саме: абсолютизм, претензії на останню і незаперечну істину, всезнайство, провидіння. У земний рай цей перероджений Прометей готовий заганяти силою, а за найдрібнішого опору влаштовує такий терор, порівняно з яким вогнища інквізиції здаються дитячими іграшками.
Разом із космічним вседержцем боговбивці заперечують і будь-який моральний світопорядок. Метафізичний бунт поступово зливається з бунтом історичним.
Поєднання метафізичного бунту з історичним опосередковано "німецькою ідеологією". Предметом розгляду А. Камю є трагедія філософії, що перетворюється в "пророцтво", в ідеологію, яка виправдовує державний терор.
Камю ставить питання про відповідальність мислителів, з теорій яких можна вивести необхідність масових вбивств.
Елвін ТОФФЛЕР ТРЕТЯ ХВИЛЯ
Елвін Тоффлер (1928) – американський соціолог і публіцист, автор відомих книг "Футурошок" (1970), "Третя хвиля" (1980), "Метаморфози влади" (1990), один з авторів ідеї "постіндустріального суспільства".
Професор Корнелльського університету, член факультету Нової школи соціальних досліджень у Нью-Йорку, радник ряду відомих організацій (Фонд Рокфеллерів, корпорації "Ай Бі Ем", Інституту майбутнього). Був також кореспондентом та редактором різноманітних журналів та часописів.
До цього Тоффлер працював рядовим робітником у ливарному цеху на автомобільному заводі.
"Третя хвиля" (1980). У цій праці Е. Тоффлер розробляє теорію постіндустріального суспільства, за його термінологією – "надіндустріальної цивілізації". Він ділить людську цивілізацію на три фази: сільськогосподарську фазу Першої Хвилі, індустріальну фазу Другої Хвилі та фазу Третьої Хвилі, яка за Е. Тоффлером, тільки починається.
Спочатку Е. Тоффлер описує індустріальну фазу Другої Хвилі і ретельно змальовує картину нової цивілізації, що визріває сьогодні. Нова цивілізація, на думку Е. Тоффлера, настільки глибоко революційна, що ставить під сумнів усі усталені уявлення. Всі старі способи мислення, старі формули, догми й ідеології, незалежно від того, як високо їх цінували та якими корисними вони були в минулому, більше не відповідають обставинам. Світ, який швидко утворюється внаслідок зіткнення нових цінностей і технологій, нових геополітичних відносин, нових стилів життя й засобів сполучення, вимагає абсолютно нових ідей та аналогій, класифікацій та концепцій. "Ми не можемо, – пише Е. Тоффлер, – втиснути зародковий завтрашній світ у вчорашнє традиційне, затишне житло. Не годяться вже й ані ортодоксальні напрями думок, ані ортодоксальні настрої".
Е. Тоффлер, описуючи індустріальну цивілізацію, що відмирає, користується термінами "техносфера", "соціосфера", "інфосфера" та "енергосфера", а далі показує, як кожна з них зазнає революційних змін у сьогоднішньому світі. Прагне показати, в яких зв'язках перебувають між собою ці сфери, а також "біосфера" та "психосфера", які формують структуру психологічних та особистих відносин, через які зміни зовнішнього світу вони впливають на наше приватне життя.
Е. Тоффлер припускає, що цивілізація також керується певними принципами і розвиває свою власну "суперідеологію", щоб пояснити дійсність і виправдати власне існування.
"Коли ми зрозуміємо, – стверджує Е. Тоффлер, – як ці сфери, процеси та принципи взаємодіють та як вони змінюють одне одного, спричиняючи потужні течії перемін, ми набагато чіткіше осмислимо гігантську хвилю перемін, яка сьогодні накочується на наше життя".
У "Третій хвилі" Е. Тоффлер прагне обґрунтувати тезу, що економіка не є найголовнішим чинником сучасного капіталізму. Нова цивілізація буде кардинально відрізнятися від капіталістичного періоду "індустріалізму", в якому основними регулятивними принципами є стандартизація, концентрація, максималізація, які не будуть спрацьовувати при переході до економіки самообслуговування. Поява нової наукоємної технології, реорганізація виробництва на основі впровадження найновіших досягнень науки й техніки привели в рух "третю хвилю" розвитку цивілізації, яка руйнує всі принципи попередньої економіки та змінює її на протилежні.
Це веде за собою і зовсім інший характер виробництва. "Новий спосіб виробництва, – пише Е. Тоффлер, – робить можливим повернення до домашнього виробництва на новій, вищій, електронній базі й акцентує увагу на домівці як центрі суспільства". Тому з'являється можливість все робити вдома, а це здебільшого промисловість самообслуговування, ніж виробництво товарів для ринку, де виробництво і самообслуговування ніби зосереджені в одному місці. Цьому типу виробництва, а саме споживанню, відповідає певна етика – етика, яка приходить на зміну протестантській етиці з її вузькоекономічним визначенням особистого успіху. "Замість ранжування людей згідно з тим, чим вони володіють, ця етика надає високу цінність тому, що люди роблять".
Згідно з цією етикою повага до людини залежить вже не від наявного капіталу, а від практичної віддачі у безпосередній її діяльності. Звідси, змінюється цінність не тільки окремої людини, а й усього суспільства загалом. Так, на думку Е. Тоффлера, відбувається своєрідна "гуманізація суспільства", бо зі знеціненням влади капіталу зникає притаманне капіталістичному духу користолюбство.