ДЕСКРИПТИВНЕ ВИСЛОВЛЮВАННЯ 9 страница

Проаналізуйте наступні міркування. З’ясуйте, які логічні помилки у них допущені.

1. Викладач був незадоволений відповідями трьох перших студентів і висловив судження: «Група неглибоко вивчила предмет».

2. У коня, мавпи, вовка та багатьох інших тварин під час їжі рухається лише нижня щелепа. Отже, в усіх тварин під час їжі рухається нижня щелепа.

3. Дідусь не витягне ріпку. Бабка не витягне ріпку. Внучка не витягне ріпку. Жучка не витягне ріпку. Мурка не витягне ріпку. Мишка не витягне ріпку. Значить, дідусь, бабка, внучка, Жучка, Мурка і мишка не витягнуть ріпку.

4. Кожного разу на початку весни шаман племені у зеленому покритті здійснює ритуальний танок навколо свого села. Приблизно через тиждень поля і ліси покриваються зеленню. Звідси роблять висновок, що поява зелені викликана ритуальним танцем шамана.

5. При поверненні з дослідницької лабораторії один щур хвалився перед іншим: – Мені вдалося нав’язати професорові свої умови. – ??? – Кожного разу, коли я пробігаю лабіринт, він дає мені шматок м’яса.

Література

Основна:

1. Ішмуратов А.Т. Вступ до філософської логіки: Підручник для студентів та аспірантів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів: [Частина книги: Розділ 20. Логічний аналіз дискурсу]. – К.: Абрис, 2007. – С. 296-332.

2. Коэн М., Нагель Э. Введение в логику и научный метод: [Частина книги: Книга І. Формальная логика. Глава IX. Некоторые проблемы логики] / Пер. с англ. П.С. Куслия. – Челябинск, Пермь: Социум, 2010. – С. 249-270.

Додаткова:

1. Вейнгартнер П. Фундаментальные проблемы теорий истины: [Частина книги: Глава 9. Может ли одна ложная теория быть ближе к истине, чем другая ложная теория] / Пер. с англ. Ганюший М., Бажанова В. и др. – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2005. – С. 274-306.

2. Войшвилло Е.К., Дегтярев М.Г. Логика: Учеб. для студ. высш. учеб. заведений: [Частина книги: § 39. Основные виды правдоподобных выводов]. – М.: ВЛАДОС-ПРЕСС, 2001. – С. 390-417. – Режим доступу: http://khartn.name/ru/isearch/download/11079

1 Словник-мінімум

У міркуваннях за аналогією на основі схожості предметів за одними ознаками робиться висновок про їх схожість також за іншими ознаками. Оскільки інформація висновку не містилася у засновку, для неї були лише непрямі підстави, висновок виходить не достовірним, а більш менш вірогідним. Умовивід за аналогією робиться у тих випадках, коли говорять, що у предмета В, як і у предмета А, ймовірно, є ознака Р. Наприклад, коли говорять, що цієї зими, як і минулої, ймовірно, буде холодно, або що ця дитина, мабуть, як і її старший брат, буде хворобливою. Отже, для умовиводу за аналогією потрібно два предмети, схожі за певними ознаками. Тоді на підставі цієї схожості можна припустити, що вони схожі ще за однією ознакою, що ця ознака, можливо, певним чином пов’язана з тими ознаками, за якими ці предмети схожі.

У структурі умовиводів за аналогією, таким чином, розрізняють загальні ознаки для двох предметів (А і В) і ознаку, що переноситься. Схема:

Предмет А має ознаки а, b, c, d.

Предмет В має ознаки а, b, c.

=> Ймовірно, предмет В має ознаку d (переносна ознака).

У аналогії властивостей порівнюються два предмети, а переносною ознакою є певна властивість цих предметів. Приклад. Зябра для риб – це те ж саме, що легені для ссавців.

У аналогії відношень порівнюються: 1) дві групи предметів, а переносною ознакою є яке-небудь відношення між предметами усередині цих груп; 2) відношення між предметами, а переносною ознакою є певні властивості цих відношень. Аналогія відношень часто є досить витонченою, може бути проявом творчого натхнення. Приклад: «Пам’ять це так би мовити шлунок душі, а радість і смуток – це їжа, солодка або гірка: довірені пам’яті, вони ніби переправлені у шлунок, де можуть лежати, але зберегти смак не можуть» (Августин. «Исповедь. Хрестоматия по западной философии. – М.: Астрель, 2003. – С. 389»).

Правила побудови міркувань за аналогією:

Правило 1. Необхідно робити висновок на основі якомога більшої кількості схожих ознак уподібнюваних предметів.

Правило 2. Схожі ознаки мають бути різноманітними.

Правило 3. Схожі ознаки мають бути істотними для порівнянних предметів.

Правило 4. Має бути присутнім необхідний (закономірний) зв’язок між схожими ознаками і ознакою, що переноситься.

Вірогідність умовиводів за аналогією може коливатися досить суттєво. Якщо вона вкрай мала, говорять, що аналогія неспроможна. Аналогію можна вважати спроможною, тільки якщо перенесення ознаки, що була виявлена у одного з предметів на інший дійсно має підстави у загальних, істотних ознаках.

Спроможність аналогії корелюється з вірогідністю її висновків. Аналогія спроможна, якщо отриманий висновок є досить ймовірним для його практичної прийнятності. Далі йдеться вже про підвищення міри вірогідності висновку. Зазвичай до чинників, що підвищують його вірогідність, відносять: кількість загальних ознак, їх різноманітність, істотність, незалежність загальних ознак, однорідність або однопорядковість ознаки, що переноситься, із загальними. Усі ці чинники мають одну тенденцію і мету, про що треба завжди пам’ятати. Їх загальна тенденція – виділити серед загальних ознак ту з них, або таку сукупність ознак, від яких залежить ознака, що переноситься.

У тих випадках, коли можна з упевненістю сказати, що ознака, яка переноситься, випливає із загальних, ми отримуємо строгу аналогію. Зокрема, за строгою аналогією можна отримати висновок про неправильність силогізму: «Франція не є слаборозвиненою країною і ніколи не була колонією, отже, деякі слаборозвинені країни були колоніями» на тій підставі, що очевидно неправильним є наступний силогізм: «Я – не англієць і не китаєць, значить, деякі англійці – китайці», оскільки він має таку ж структуру, як і перший. У цьому міркуванні за аналогією порівнянними предметами є два силогізми, загальною ознакою яких є лише структура (модус), а ознакою, що переноситься, є неправильність їх спільного модусу. Хоча загальна ознака у них лише одна, аналогія є строгою, вона дає повністю достовірний висновок, оскільки відомо, що структура силогізму є достатньою підставою для його правильності або неправильності. Тобто, єдина загальна ознака у нашому прикладі цілком обґрунтовує ознаку, що переноситься.

Якщо ознака, що переноситься, не пов’язана закономірно з подібними ознаками, то висновок міркування за аналогією може виявитися помилковим. Крім того, необхідно пам’ятати, що висновки міркувань за аналогією мають лише ймовірний характер. Однак, аналогія іноді виступає незамінним засобом ілюстрації і роз’яснення якого-небудь складного матеріалу, є способом надання йому художньої образності, може надихати на наукові відкриття. Проте, дуже далекі аналогії можуть бути не просто не корисними, а навіть шкідливими, якщо вони замість пояснення надають пусті конструкції та симулякр (видимість) ясності та усвідомлення проблеми.

? Завдання для самоконтролю

Найчастіше терміном «доведення» називають процес обґрунтування істинності певного судження, а спростуванням – процес обґрунтування хибності.

Досить поширеним є використання термінів «доведення» і «спростування» у ширшому сенсі, у сенсі будь-якого підкріплення (неповного обґрунтування) тези і критики тези. Проте частіше для процедур неповного обґрунтування і неповного спростування використовують терміни «аргументація» і «критика». Тому, розглядаючи доведення і спростування, ми матимемо на увазі і слабкіші їх різновиди: аргументацію і критику. Розрізняють також індуктивні та дедуктивні доведення/спростування. Це не що інше, як індуктивні та дедуктивні умовиводи.

Структура доведення (як і спростування):

1) теза – судження, для якого обґрунтовується та або інша істиннісна оцінка;

2) аргументи – судження, за допомогою яких можна обґрунтувати істиннісну оцінку тези і які є прийнятними для адресата доведення;

3) демонстрація – умовивід або ланцюжок умовиводів, який показує зв’язок аргументів із тезою, обґрунтовує її оцінку як істинного (вірогідного) або хибного (неймовірного) судження.

Доведення і спростування поділяються на генетичні і по суті. У генетичних доведеннях висновок про істинність тези випливає з аргументів, що показують походження тези і той шлях, яким теза до нас дійшла. Тому аргументи генетичного доведення не торкаються сутності змісту тези, а свідчать лише про те, що джерела і передавачі тези не викликають сумніву або, принаймні, викликають довіру. Демонстрація у генетичному доведенні – це міркування про те, що при названих джерелах і передавачах інформації, яка становить зміст тези, останню треба визнати істинною або достатньо обґрунтованою. Генетичні доведення використовуються частіше у тих випадках, коли немає можливості обґрунтувати тезу по суті. Генетичне спростування – це обґрунтування судження про те, що теза суперечить інформації, яка отримана з надійного джерела і що дійшла до нас надійним шляхом. У тих випадках, коли йдеться про використання у доведенні джерел, які викликають сумніви, надійне спростування отримати неможливо. Ненадійне або невдале генетичне доведення не може розглядатися як генетичне спростування.

У доведенія по суті аналізу піддається сам зміст тези, а не її походження. Аргументи у такому доведенні стосуються змісту тези, а демонстрація показує, що зміст аргументів імпліцитно містить у собі зміст тези або підтверджує її. Доведення по суті поділяються на прямі і непрямі. Відмінність між прямим і непрямим доведенням полягає не у різних типах аргументів, що використовуються, і не у способі демонстрації, а у спрямованості аргументації. Якщо аргументи і демонстрація спрямовані безпосередньо на тезу, тобто якщо демонструється зв’язок аргументів прямо із тезою, то у наявності пряме доведення. Якщо окрім тези у доведенні є ще одне або декілька суджень і процес демонстрації звертає аргументи до них, то таке доведення є непрямим.

Спростування по суті є повністю аналогічним доведенню. Різновиди спростування: пряме і непряме. Якщо аргументи спрямовані безпосередньо на обґрунтування хибності тези, то спростування пряме, а якщо вони звернені на інше судження, що є лише посередником, то спростування буде непрямим. Але слід зауважити, що непрямі спростування зустрічаються надзвичайно рідко, оскільки вони істотно складніші за прямі, адже продемонструвати істинність завжди важче, ніж показати хибність. Пряме спростування здійснюється тим способом, що і доведення від протилежного, а непряме спростування будується як пряме доведення, але аргументами підтверджується вже не теза, а антитеза.

Термін «спростування» нерідко вживають ще в одному сенсі, що не має вже нічого спільного з розглянутим. Це спростування у сенсі руйнування доведення, тобто демонстрація неспроможності приведеного ким-небудь аргументу. У теорії аргументації таке спростування називається критикою форми. При спростуванні доведення не треба шукати аргументи проти тези або обґрунтовувати свою тезу, несумісну з вихідною. Для спростування доведення досить показати, що наведений доказ має деякі недоліки, тобто що у ньому порушене хоча б одне з правил доведення. Виявивши у доведенні помилковий аргумент або необґрунтований аргумент, або помилку у демонстрації, можна вважати, що доведення є спростованим. Тезу після такої операції доводиться вважати необґрунтованою, її істиннісна оцінка, як і до будь-якого доведення, залишається невизначеною. Однак, спростування доведення не можна розглядати як спростування тези. Після спростування будь-якого доведення теза може бути доведеною іншими аргументами, а істинність її буде обґрунтованою.

? Завдання для самоконтролю

Для кожного елементу структури доведення (тези, аргументів і демонстрації) існують свої правила.

По відношенню до тези зазвичай формулюють два правила: (1) теза має бути чітко і ясно сформульованою та (2) не змінюватися у ході доведення. Порушення першої вимоги може привести до втрати тези, коли той, хто доводить забуває, плутає тезу, або навмисно її перекручує. Порушення другого правила веде до підміни тези, що вважається серйозною помилкою доведення. При цьому треба відмітити, що логічною помилкою вважається лише неоголошена, таємна підміна тези. У тих випадках, коли той, хто доводить, бачить, що йому не вдається довести або спростувати тезу, він цілком може її ослабити або якимось ще чином змінити, і не зобов’язаний просто відмовлятися від доведення. Якщо доведення (обґрунтування) проводиться для нового наукового знання, то абсолютно абсурдним є вимагати, щоб висунута гіпотеза, якщо вона одразу не доводиться, була повністю відкинута. Видозміна тези у процесі доведення, коли її не приховують, – важливий компонент відшукування і обґрунтування істини.

Для того щоб з’ясувати певну тезу, необхідно вирішити такі питання:

По-перше, чи всі терміни, слова, словосполучення, що застосовуються у тезі, є зрозумілими (тобто чи можете ви дати їм чітке визначення).

По-друге, чи можете ви встановити відношення між поняттями, які складають тезу. Іноді люди начебто розуміють поняття, що входять до тези, але для них важко встановити відношення між поняттями.

По-третє, оскільки тезу формулюють у вигляді певного твердження, слід визначити його кількісну характеристику, тобто з’ясувати, про яку кількість предметів у ньому йдеться (тобто про всі предмети чи про їх частину: більшість чи меншість, або окремий предмет). Приклад. Хтось стверджує, що «люди – егоїсти». У цьому випадку ще не ясно, про всіх чи про деяких людей йдеться у висловлюванні. Такі тези важко відстоювати й не менш важко критикувати саме через їхню невизначеність.

По-четверте, важливе значення має вирішення питання про модальність тези: чи є вона достовірним або проблематичним висловлюванням; чи стан справ, що в ній описується, має місце у дійсності або він є тільки можливим; теза претендує на логічну або фактичну істинність тощо.

По відношенню до аргументів висуваються також дві основні вимоги: (1) аргументи мають бути істинними і (2) істинність їх має бути обґрунтованою до і незалежно від тези. Порушення першої вимоги веде до помилки, що називається «основна помилка» (або «необґрунтований аргумент») – використання хибного аргументу. А порушення другої – до помилок, що називаються «передбачення основи», коли використовується недоведений аргумент, і «коло у доведенні», коли при обґрунтуванні тези використовується твердження, яке саме у свою чергу підкріплюється тезою. Зверніть увагу: вимога, щоб аргументи доведення були абсолютно істинними (безперечними), є обов’язковою лише для доведення у вузькому сенсі, для повного обґрунтування істинності. Проте, у багатьох випадках корисніше досягти відносного підтвердження тези, обґрунтування її досить вірогідними, хоча і недостовірними аргументами, ніж зовсім відмовитися від обґрунтування.

Для того, щоб виконати вимоги по відношенню до аргументів, необхідно:

1) виявити всі аргументи, які передбачається застосовувати у процесі доведення/спростування (аргументації/критики). Якщо, наприклад, протягом суперечки пропонент чи опонент відмовляється від деяких аргументів, змінює їх, наводить нові, то про все це повинно бути заздалегідь домовлено;

2) уточнити терміни, що входять до складу аргументів; з’ясувати поняття, які їм відповідають, і дати їх визначення;

3) з’ясувати кількісну характеристику аргументів, тобто визначити, про що в них йдеться: про весь клас предметів, його частину чи окремий предмет;

4) визначити модальність аргументів: чи стверджуються в них можливі, необхідні, випадкові речі; чи йдеться в аргументах про знання, думку або переконання деякого суб’єкта; чи інформація, яка міститься в аргументах, описує стани справ, що були, будуть або є; чи норми, на які посилаються в аргументах, є обов’язковими, дозволеними або забороненими тощо;

5) уточнити оціночні характеристики аргументів (чи є вони достовірними твердженнями, істинність яких уже встановлена, або тільки правдоподібними висловлюваннями, які потребують подальшої перевірки).

Вимоги до демонстрації у всіх випадках зводяться до того, що способи міркування при доведенні мають бути правильними (відповідати схемам і формам міркувань), тобто у висновках різних типів не повинно бути помилок, які у відповідних темах були нами вивчені раніше. Оскільки способи демонстрації не вичерпуються дедукцією, повною індукцією і строгою аналогією, то усі правдоподібні міркування, що використовуються у доведеннях, мають бути максимально обґрунтованими.

? Завдання для самоконтролю