ЦІЛІ І ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
У всіх економічних системах держава регулює економіку. Державне регулювання економіки (ДРЕ) в умовах ринкового господарства являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, які здійснюються державними установами і суспільними організаціями з метою стабілізації існуючої соціально-економічної системи.
У сучасних умовах ДРЕ є складовою частиною процесу відтворення. Воно вирішує різні завдання: це, наприклад, стимулювання економічного зростання, регулювання зайнятості, заохочення прогресивних зрушень у галузевій і регіональній структурі, підтримка експорту. Конкретні напрями, форми, масштаби ДРЕ визначаються характером та гостротою економічних і соціальних проблем в тій чи іншій країні в конкретний період.
Внаслідок певних обставин найбільш розвинутий механізм ДРЕ склався в деяких країнах західної Європи (Франції, ФРН, Нідерландах, Скандинавських країнах, Австрії, Іспанії), в Японії, ряді країн Азії і Латинської Америки, що швидко розвиваються. Менш розвинуте ДРЕ в США, Канаді, Австралії, де, на відміну від Європи, не було соціально-економічних потрясінь, аналогічних наслідкам Другої світової війни, виникненню табору соціалізму, а потім його розпаду. У цих країнах приватний капітал займав домінуючі позиції. Однак і в цих країнах ДРЕ відіграє помітну роль, особливо в періоди погіршення кон'юнктури, при високих показниках безробіття й інфляції.
Особливо важлива роль ДРЕ в країнах, що розвиваються, які створюють незалежну економіку, в колишніх соціалістичних країнах, які здійснюють перехід від планового господарства на базі державної власності до ринкового господарства на базі приватної власності.
Визначаючи необхідність втручання держави в економічне життя, ми не уточнювали, які саме цілі ставить перед собою уряд. А цих цілей може бути достатньо багато.
Для вироблення оптимальної економічної політики держава повинна враховувати:
– кінцеві цілі макроекономічної політики;
– конкретні цільові показники (наприклад, рівень зайнятості й інфляції, граничний дефіцит державного бюджету і платіжного балансу і т.ін.);
– інструменти макроекономічної політики.
Одним із перших глибокий аналіз цілей й інструментів економічної політики держави здійснив голландський економіст Ян Тінберген (1903-1994) у своїй роботі «Теорія економічної політики» (1952р.). Я.Тінберген займався розробкою економічної політики, яка за своїми показниками є нормативною, тобто він аналізував, що повинна робити держава.
Держава має виконувати такі головні економічні функції:
1) законодавче забезпечення функціонування ринкової та бюджетної систем;
2) захист конкурентного середовища;
3) перерозподіл національного доходу та багатства;
4) вплив на перерозподіл ресурсів із метою зміни структури національного виробництва і продукту;
5) контроль рівня зайнятості та інфляції;
6) стимулювання економічного зростання.
Економічні функції держави реалізуються через її економічну політику. Економічна політика – це система макроекономічних цілей та засобів і методів їх досягнення. Як правило, в країнах із ринковою економікою основними цілями є досягнення певних темпів зростання ВВП, рівня зайнятості, стабільності цін і т.ін.
По відношенню один до одного цілі макроекономічної політики можуть бути:
- взаємовиключаючими:у короткостроковому періоді - це зниження податків і збільшення соціальних виплат;
- взаємодоповнюючими: зростання ВВП і помірні темпи інфляції;
- нейтральними: зростання рівня зайнятості й відповідно зниження рівня безробіття до певних меж не чинить вплив на ставки заробітної плати і, отже, не провокує інфляцію.
Я.Тінберген звертав особливу увагу на проблему визначення точних співвідношень між залежними змінними (цілями економічної політики) і незалежними змінними (інструментами економічної політики). Однією з серйозних проблем державної стабілізації економіки є лаги регулювання. Вони виникають тоді, коли між прийняттям рішень урядом і результатом, тобто ефектом від прийнятих рішень, проходить певний час (лаг). Мова йде про ефект запізнювання. Тому уряд повинен прогнозувати не тільки результати своїх макроекономічних рішень, але і час їх реального впливу на економіку.
Найважливіші лаги регулювання:
1. Лаг розпізнавання: час, який потрібний для усвідомлення проблеми регулювання. Тут важливі компетентність уряду, зворотній зв'язок із суспільством і експертами, стан макроекономічної науки. Лаг розпізнавання пов'язаний із недостатньо швидкою обробкою інформації. Так дані, які свідчать про те, що в економіці настав спад, можуть надійти до уряду від державних статистичних служб через квартал, або пізніше початку розгортання спаду.
2. Лаг вирішення: час, який проходить між усвідомленням проблеми і прийняттям конкретного рішення. Навіть після отримання урядом даних про спад в економіці, потрібен час, щоб виробити конкретні рішення для його подолання і провести певні закони через парламент. Відомо, що закони в парламенті проходять ряд читань – перше, друге, третє, – перш, ніж будуть прийняті.
3. Лаг впливу: час протягом якого ціль (об'єкт) державного регулювання починає реально змінюватись під впливом того чи іншого інструмента макроекономічної політики. Наприклад, у боротьбі з інфляцією уряд скоротив грошову масу в економіці країни. Однак, зниження темпів інфляції відбудеться не відразу, а через деякий час.
У процесі державного регулювання використовуються різні методи. Методи державного регулювання – це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов ефективного їх функціонування. За формами впливу методи державного регулювання поділяються на дві групи: методи прямого впливу та методи непрямого впливу.
Пряме втручання державив економіку здійснюється за допомогою інструментів адміністративного характеру, які регламентують діяльність суб'єктів господарювання. Останні спрямовані на регулювання темпів зростання та структуру економіки, обсягів виробничого сектору економіки та ін. У цілому можна сказати, що основними є: державні бюджетні витрати, макроекономічні плани та цільові комплексні програми, державні замовлення, централізовано встановлені ціни, ліцензії, квоти, різні штрафні санкції і т.ін.
Методи непрямого регулювання – це методи, які регламентують діяльність суб'єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке спонукає їх діяти в потрібному державі напряму. Держава втілює в життя свої рішення за допомогою мотивації. У даному контексті мотивація – це процес спонукання суб'єктів ринку до діяльності в напрямку державних пріоритетів. Залежно від цілей втручання заходи економічної політики можуть бути направлені на:
- стимулювання капіталовкладень і відновлення (якщо це можливо) рівноваги між збереженнями й інвестиціями;
- забезпечення повної зайнятості;
- стимулювання експорту й імпорту товарів, капіталів і робочої сили;
- вплив на загальний рівень цін із метою його стабілізації;
- підтримка стійкого економічного зростання;
- перерозподіл доходів і деякі інші цілі.
Для проведення цих різноманітних заходів держава використовує головним чином фіскальну і кредитно-грошову політику. Фіскальна політика – це бюджетна політика. Їі можна визначити як політику, яка проводиться шляхом маніпулювання державними доходами (перш за все податками) і витратами. Кредитно-грошова політика – це політика, яка здійснюється шляхом регулювання грошової маси в обігу й удосконаленні кредитної сфери. Обидва ці напрямки державної політики тісно пов'язані один із одним. Більш детально про це мова буде йти у наступних темах даного курсу.
Вищою формою державного регулювання економіки є економічне програмування. Його завдання – комплексне використання всіх елементів ДРЕ. У міру ускладнення завдань із регулювання господарства уряди багатьох країн стали формувати короткострокові, середньострокові й довгострокові програми, ухвалювати завдання і порядок їх вирішення і створювати органи, які відповідають за виконання цих рішень, виділяти необхідні засоби і визначати порядок фінансування.
Об'єктами таких цільових програм є галузі (наприклад, сільське господарство), регіони; соціальна сфера (наприклад, соціально-економічна адаптація переселенців, їх забезпечення роботою і житлом), різні напрямки науково-технічних досліджень. Програми бувають звичайні й надзвичайні. Звичайні середньострокові загальноекономічні програми складаються, як правило, на п'ять років із щорічним коректуванням. Надзвичайні програми розробляються в критичних ситуаціях, наприклад, в умовах кризи, масового безробіття, високого рівня інфляції. В інструментарії їх здійснення чільне місце займають засоби адміністративного регулювання.
Рівень розвитку державного програмування в окремих країнах різний. Практично у всіх країнах ринкової економіки здійснюються цільові програми. Одна з найдавніших цільових програм – регіонально-енергетична, розроблена для освоєння басейну р.Тенесі в США, а також програми розвитку ядерної енергетики у Франції, господарського розвитку півдня Італії. В Україні розроблені цільові програми розвитку енергетики, сільського господарства й інших галузей і сфер економіки. Наприклад, у 2005 році прийнята програма «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року».
Державне економічне програмування виявилось достатньо ефективним для вирішення багатьох господарських і соціальних завдань, однак у цієї ефективності є об'єктивні межі. В умовах ринкової економіки програмування може бути тільки індикативним, тобто носити цільовий рекомендацыйно–стимулюючий характер. Проте воно виявилось достатньо ефективним засобом вирішення господарських завдань різного рівня. Якщо державні програми часто і не реалізовувались повністю, вони все-таки забезпечували соціально-економічний розвиток у бажаному напрямку. Не менш важлива і та обставина, що програмування дозволяє комплексно використати всі засоби ДРЕ, уникнути суперечностей і неузгодженостей регулюючих заходів окремих державних установ. Економічне програмування в окремих країнах Західної Європи розвивається в напрямі все більшої взаємної координації економічної політики країн ЄС.
Особливий напрямок у ДРЕ становить вплив держави на процеси ціноутворення в економіці. Всупереч розповсюдженій думці про те, що в країнах ринкової економіки ціноутворення відбувається стихійно, в дійсності ціни виявляються об'єктом постійної уваги і регулювання з боку держави. Вплив на ціни служить глобальним цілям ДРЕ, цілям кон'юнктурної і структурної політики боротьби з інфляцією, посиленням національної конкурентоспроможності на світових ринках і пом'якшенням соціальної напруги. Вплив державної економічної політики на інші об'єкти регулювання, у свою чергу, відбивається на процесах формування цін.
Конкретні акції в галузі ціноутворення можуть мати короткострокові або навіть екстрені цілі, які можуть у даний конкретний момент не збігатися з іншими цілями, але у кінцевому рахунку вони завжди служать генеральній цілі державного регулювання – оптимізації темпів і пропорцій економічного розвитку і стабілізації соціальної системи. Тарифи на послуги державних залізниць, пошти, телеграфу, державні монопольні ціни на «акцизні» товари (тютюнові й алкогольні вироби), продаж продовольства із державних запасів у неврожайні роки, митна політика і непряме оподаткування – ось далеко не повний перелік заходів державного регулювання цін за останні 100-150 років.
Загальна тенденція у світі така, що у силу об'єктивних причин економічна роль держави зростає. Однак, до певної межі. Надмірне втручання держави в економіку теж приводить до негативних наслідків, бо підривається дія ринкових механізмів регулювання економіки.
Тому в сучасних умовах у високорозвинутих країнах світу відбувається перехід до повної системи управління економікою. В її основу покладено економічну доктрину, яка отримала назву неолібералізм (неоконсерватизм). Цю доктрину представляють такі відомі світові економічні школи як монетаризм, школа економіки пропозиції, раціональних очікувань. Вони виходять із класичного уявлення про капіталізм як систему, що самонастроюється, регулятором її є ринок. Неолібералізм, на відміну від неокласичної школи початку ХХ століття, що виходила з принципу невтручання держави в економічне життя, допускає участь держави у регулюванні економіки, проте суттєво обмежує безпосередню активну виробничу діяльність держави. У нових умовах ринок і держава почали відігравати важливу роль у регулюванні сучасної економіки. П.Самуельсон підкреслював, що ринковий механізм визначає ціни і виробництво у багатьох сферах, у той час як держава регулює ринок через оподаткування, витрати тощо. В цьому контексті заслуговують на увагу слова відомого угорського економіста Яноша Корнаї: «Не слід будувати берлінську стіну між ринком і державою». Ринок і держава – дві могутні сили, які не протистоять одна одній, а доповнюють одна одну в ході економічного розвитку.
Таким чином, надмірне поширення регулюючої діяльності держави має негативні наслідки, що проявляються у зниженні показників соціально-економічного розвитку суспільства, але негативні наслідки має і надмірне згортання регулюючої ролі держави в економічній і соціальній сфері.
В Україні, в силу специфіки економіки перехідного періоду, економічна роль держави зростає. А із завершенням перехідного періоду, коли ринкові механізми запрацюють на повну силу, роль держави в економічному житті нашої країни послаблюватиметься. А сьогодні поглиблення ринкової трансформації економіки потребує утвердження нормативно-правової бази, завершення процесу формування у країні ефективної ринкової інфраструктури, підготовку кадрів, здатних працювати у нових умовах. Важливим також у цьому плані є зміцнення інституту приватної власності, захист національного капіталу, стимулювання підприємництва, малого бізнесу. Держава має відігравати основну роль у вирішенні цих завдань.
До принципово важливих функцій української держави належить забезпечення екологічної безпеки як однієї з невід'ємних складових національної безпеки загалом. Це актуально, враховуючи наслідки Чорнобильської катастрофи і погіршення екологічної ситуації в Україні в цілому. Головною метою екологічної політики держави має стати формування і реалізація стратегії національного природокористування і захисту навколишнього середовища.
На певному етапі розвитку важливим завданням держави є створення сприятливих інституційних передумов реалізації завдань європейської інтеграції та утвердження в Україні соціально-орієнтованої структурно-інноваційної моделі розвитку.