Тести для самоперевірки знань 2 страница

Теперішня вартість майбутньої вартості грошей — це теперішній еквівалент суми грошей, яка буде отримана або витрачена у майбутньому періоді. Теперішню вартість майбутньої вартості називають дисконтованою вартістю. Це пояснюється тим, що її величина визначається за допомогою дисконтування, яке є процесом, оберненим нарахуванню складного процента:

Розподіл особистого наявного доходу на споживання і заощадження залежить не лише від бажання домогосподарств, а й від рівня їхніх доходів, який має суттєву диференціацію. Для аналізу рівня диференціації доходів домогосподарств застосовуються кілька методів. Серед них слід виділити криву Лоренца. Вона являє собою ламану лінію, що відображає фактичний розподіл доходів між різними групами населення. Ступінь відхилення кривої Лоренца від бісектриси, що відбиває абсолютну рівність у доходах, с показником рівня нерівності в доходах. Графічна інтерпретація кривої Лоренца наведена в [18, с. 166].

На базі кривої Лоренца розраховують коефіцієнт Джині. Він обчислюється діленням площі, що міститься між бісектрисою і кривою Лоренца, на площу трикутника, сторонами якого є бісектриса, горизонтальна вісь і права вертикальна вісь графіка. Чим більше крива Лоренца відхиляється від бісектриси, тим вищий коефіцієнт Джині, тим більша нерівність у розподілі доходів. І навпаки.

Ще одним засобом визначення рівня диференціації особистих доходів є децільний коефіцієнт. Він відображає співвідношення між доходами 10% найбагатшої частини населення і доходами 10 % найбіднішої частини населення.

Згідно з кейнсіанською теорією головним чинником споживання с поточний наявний дохід домогосподарств. Тому кейнсіанська функція споживанняв алгебраїчній формі має такий вигляд:

де С— приватне споживання; — автономне споживання, тобто споживання, яке не залежить від поточного доходу; с — графічна схильність до споживання; DI — наявний поточний дохід домогосподарств.

Сучасні макроекономісти модифікували кейнсіанську функцію споживання — особистий наявний дохід прирівняли до наявного доходу приватної економіки, тобто DІ= Y. Така модифікація спирається на розширене тлумачення корпоративної власності на капітал, згідно з яким домогосподарства безпосередньо є власником робочої сили, а опосередковано — як акціонери основного капіталу. Тому в підсумку всі приватні підприємства і весь дохід приватної економіки, тобто ВВП, належить домогосподарствам. За цих умов кейнсіанська функція споживання трансформуєтьсядо такого вигляду:

Поточний дохід спрямовується на споживання згідно з граничною схильністю до споживання(с). Вона являє собою коефіцієнт, який показує, на скільки одиниць змінюється споживання в разі зміни доходу на одиницю:

Усі чинники, від яких залежить гранична схильність до споживання, Кейнс поділив на дві групи: об'єктивні та суб'єктивні. До об'єктивних чинників він відносив зміни у рівні зарплати, податковій політиці, співвідношенні між поточним і майбутнім доходом, ставки процента тощо, до суб'єктивних — бажання людей створювати грошові резерви, заощаджувати гроші на старість, залишити дітям спадщину тощо.

Незважаючи на велику кількість чинників, що впливають на граничну схильність до споживання, Кейнс вважав, що всі вони проявляються через основний психологічний закон. Згідно з основним психологічним законом Кейнса «люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання у зв'язку зі зростанням доходу, але повільніше, ніж зростає дохід». Це означає, що С < Y. Тому с < 1,0.

Оскільки дохід розпадається лише на споживання та заощадження (Y = С + S), то решту приросту свого доходу домогоспо-дарства спрямовують на приріст заощаджень: S < Y. Це означає, що оберненою стороною граничної схильності до споживання є гранична схильність до заощаджень (s). Вона являє собою коефіцієнт, який показує, на скільки одиниць змінюються заощадження в разі зміни доходу на одиницю:

У процесі обґрунтування функції споживання Кейнс велику увагу приділяв середній схильності до споживання, яка відображає відношення обсягу споживання до величини доходу:

Кейнс припускав, що зі зростанням доходу середня схильність до споживання зменшується. Він виходив з того, що в короткостроковому періоді люди незалежно від динаміки доходу намагаються підтримувати звичні для себе життєві стандарти. Тому в разі зростання доходу середня схильність до заощаджень збільшується, а середня схильність до споживання зменшується.

Графічна інтерпретація кейнсіанської функції споживання подана на рис. 7.1.

Рис. 7.1. Кейнсіанська функція споживання

На рис. 7.1 бісектриса — це крива, в кожній точці якої споживання дорівнює доходу. Але насправді витрати на споживання зазвичай не збігаються з доходом. Це відображає крива С. Лише в точці C₀ весь дохід спрямовується на споживання. Тому заощадження відсутні. У точці С₁ споживання менше за дохід, унаслідок чого виникають додатні заощадження (+ S). У точці С₂ споживання перевищує дохід. У зв'язку з цим виникають від'ємні заощадження (- S).

Споживання, яке фінансується за рахунок поточного доходу, називається індуційованим споживанням, тобто залежним від цього доходу (с ). Але рівняння кейнсіанської функції споживання свідчить, що, крім індуційованого, існує автономне споживання( ). Його існування Кейнс пов'язував зі зменшенням доходів, викликаним можливим зниженням рівня зайнятості, внаслідок чого певна частина робітників тимчасово втрачає роботу і заробітну плату. У таких випадках, на його думку, люди можуть використовувати заощадження, які були створені в минулому періоді або вдаватися до позик. Це означає, що чинниками автономного споживання є майно (активи), яке нагромаджено за рахунок доходів минулого періоду, і позики, джерелом яких є майбутні заощадження. На графіку зміна автономного споживання проявляється через переміщення кривої споживання у відповідний бік [див. 18, с. 172].

Слід розрізняти короткострокову і довготривалу функцію споживання. В основі короткострокової функції, яку обґрунтував Кейнс, лежить поточний дохід, а заощадження та позики використовуються як резерв лише за умови суттєвого зниження рівня зайнятості. При цьому середня схильність до споживання зменшується зі зростанням доходу.

Довготривала функція споживанняґрунтується на теорії

І. Фішера про міжчасовий вибір споживача. Згідно з цією теорією споживання в кожному поточному періоді залежить від доходу людини упродовж усього її життя. Для того щоб підтримувати середній рівень споживання впродовж життя, люди переміщують свій дохід між різними періодами життя, використовуючи заощадження та позики. На базі теорії Фішера з'явилися дві гіпотези щодо функції споживання: гіпотеза життєвого циклу, що пов'язана з іменем Ф. Модільяні, і гіпотеза постійного (перманентного) доходу, яку пов'язують з іменем М. Фрідмена.

За гіпотезою життєвого циклу для підтримання стабільного рівня споживання люди заощаджують в період трудового життя, щоб мати можливість використовувати накопичене майно в піс-лятрудовий період життя. Це означає, що ресурси споживання людини за весь життєвий цикл складаються з поточного доходу і накопиченого майна. Звідси функцію споживання за гіпотезою життєвого циклу можна записати так:

де — гранична схильність до споживання з поточного доходу, яка визначається за формулою: (R — запланована кількість років трудового життя; Т — очікувана кількість років життя людини); W — майно, яке люди накопичують за рахунок заощаджень; — гранична схильність до споживання з майна (активів), яка визначається за формулою: .

Якщо обидві частини рівняння даної функції споживання поділити на Y, то отримаємо функцію середньої схильності до споживання:

На короткострокових відрізках часу поточний дохід зростає більше, ніж майно, тобто Y> W. Тому зі зростанням поточного доходу середня схильність до споживання може зменшуватися, що відповідає кейнсіанській теорії. Але в довготривалому періоді динаміка майна залежить від динаміки поточного доходу W = Y. Тому середня схильність до споживання у довготривалому періоді є постійною величиною.

За гіпотезою постійного доходу поточний дохід людини є сумою двох компонентів: постійного доходу і тимчасового доходу. Постійний дохід — це середній дохід, який людина сподівається отримувати за всі роки її життя, а тимчасовий дохід є відхиленням від середнього доходу, яке неможливо передбачити. На думку Фрідмена, приймаючи рішення щодо рівня споживання, люди розраховують одержувати постійний дохід. Тимчасові відхилення від постійного доходу спрямовуються переважно на заощадження або компенсуються позиками. Звідси функція споживання за гіпотезою постійного доходу набуває такого вигляду:

де - постійний дохід; с — коефіцієнт, який визначає частку постійного доходу, що витрачається на споживання.

Поділивши обидві частини рівняння даної функції споживання на Y, тобто поточний дохід, отримаємо функцію середньої схильності до споживання:

Отже, середня схильність до споживання залежить від співвідношення між постійним і поточним доходами. Якщо поточний дохід перевищує постійний дохід за рахунок тимчасового доходу, то середня схильність до споживання зменшується. Якщо, навпаки, поточний дохід менший за постійний дохід, то середня схильність до споживання збільшується.

Термінологічний словник

Багатство, майно— сукупність активів або одиниць власності, що має вартість.

Гіпотеза життєвого циклу— гіпотеза, яка припускає, що люди за допомогою заощаджень і позик переміщують свої доходи між окремими періодами життя з метою забезпечення рівномірного рівня споживання.

Гіпотеза постійного доходу— гіпотеза, яка припускає, що споживання залежить від постійного доходу, який люди очікують отримувати в середньому за весь період свого життя від трудової діяльності і накопичених активів.

Гранична схильність до заощаджень— величина, яка показує, на скільки одиниць змінюються заощадження при зміні доходу на одиницю.

Гранична схильність до споживання— величина, яка показує, на скільки одиниць змінюються витрати на споживання при зміні доходу на одиницю.

Заощадження— частина наявного доходу, що залишається після здійснення витрат на споживання.

Кеннсіанська функція споживання— функція, що описує залежність споживання домогосподарств від поточного наявного доходу.

Міжчасовий вибір споживача— рішення домогосподарств щодо визначення величини споживання на основі переміщення доходу між різними періодами життя за допомогою заощаджень та позик.

Особистий дохід-— дохід домогосподарств, який складається з заробленого доходу, доходу від власності та отриманих соціальних трансфертів.

Особистий наявний дохід— 1) частина доходу домогосподарств, що залишається після сплати особистих податків; 2) у спрощеній економіці, в якій немає податків, — різниця між сукупним доходом і наявним доходом підприємств.

Постійний дохід— сталий компонент поточного доходу, який людина спроможна підтримувати протягом всього життя за рахунок трудового доходу і накопичених активів.

Середня схильністьдо споживання— відношення споживання до наявного доходу.

Споживання— витрати на споживчі товари та послуги.

Тимчасовийдохід — дохід, який люди не очікують отримувати у майбутньому.

Тести для самоперевірки

1. Споживання домогосподарств — це їхні витрати на:

а) купівлю ресурсів;

б) виробничі послуги;

в) амортизацію;

г) споживчі товари та послуги.

2. На величину особистого доходу домогосподарств впливають:

а) гранична схильність до споживання;

б) заробітна плата;

в) трансферти;

г) проміжне споживання.

3. Особистий наявний дохід розподіляється на:

а) споживання та нерозподілений прибуток;

б) споживання та заощадження;

в) споживання та амортизацію;

г) споживання та трансферти.

4. Середня схильність до споживання — це:

а) відношення споживання до заощадження;

б) відношення споживання до наявного доходу;

в) відношення приросту споживання до наявного доходу.

5. Гранична схильність до споживання — це:

а) відношення приросту споживання до приросту особистого

доходу;

б) відношення приросту споживання до особистого доходу;

в) відношення споживання до особистого доходу;

г) відношення приросту споживання до приросту наявного доходу.

6. Гранична схильність до заощадження більша нуля, якщо:

а) с = 1,1;

б) С > Y;

в) С< Y;

г) С = Y.

7. Гранична схильність до споживання залежить від таких

чинників:

а) ставки процента;

б) рівня цін;

в) рівня заробітної плати;

г) рівня заощаджень.

8. Згідно з основним психологічним законом Кейнса гранична схильність до споживання зі зростанням доходу:

а) збільшується;

б) зменшується;

в) не змінюється.

9. Згідно з гіпотезою життєвого циклу рішення щодо рівня споживання залежать від:

а) поточного доходу;

б) тимчасового доходу;

в) постійного доходу;

г) накопиченого багатства.

10. Згідно з гіпотезою постійного доходу середня схильність до споживання залежить від співвідношення між:

а) постійним і поточним доходом;

б) поточним доходом і накопиченим майном;

в) поточним і тимчасовим доходом;

г) постійним і тимчасовим доходом.

Відповіді

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

г)

б), в)

б)

в)

г)

в)

а), в)

б)

а), г)

а)

Тема 8. Приватні інвестиції

Центральне місце серед інвестицій займають інвестиції в основний капітал. Тому об'єктом теорії приватних інвестицій є переважно основний капітал.

В основі теорії приватних інвестицій лежить проблема визначення чинників, що впливають на обсяг інвестицій. Засобом вирішення цієї проблеми є інвестиційна функція. Економісти обґрунтовують різні інвестиційні функції, серед яких найбільшої уваги заслуговують кейнсіанська та неокласична.

Кейнсіанська функція інвестицій спирається на три передумови. Перша — мотиваційним чинником попиту на інвестиції є чистий прибуток. При цьому під чистим прибутком Кейнс розумів чисту виручку, яка залишається після відшкодування поточних витрат та амортизаційних відрахувань. Друга — оскільки інвестиції приносять результати не тоді, коли вони здійснюються, а в майбутньому періоді, то Кейнс виходив із необхідності враховувати прибуток, який очікується отримати протягом усього строку служби основного капіталу. Це обумовлює необхідність дисконтування майбутніх прибутків. Третя — очікуваний прибуток від інвестування зіставляється з відновного вартістю капітального майна, яка визначається витратами, пов'язаними з його заміщенням.

Для зіставлення очікуваних прибутків з вартістю капітального майна Кейнс використовує граничну ефективність капіталу. Під граничною ефективністю капіталувін розумів таку ставку процента, яка урівноважує дисконтовану вартість очікуваних прибутків з вартістю капітального майна. Зазначену роль граничної ефективності капіталу можна продемонструвати такою формулою:

де К — вартість капітального майна (інвестиційного проекту);

PR — очікуваний прибуток (чистий); R* — гранична ефективність капіталу; t — роки, протягом яких має використовуватися капітальне майно.

Гранична ефективність індивідуального капіталу залежить від норми прибутковості капітального майна, тобто від співвідношення . Чим вища норма прибутковості капітального майна, К тим вищою є та ставка процента, яка здатна урівноважувати вартість капітального майна з дисконтованою вартістю очікуваних прибутків. Кожний вид капітального майна має неоднакову норму прибутковості і тому неоднакову граничну ефективність капіталу. Кейнс розрізняв граничну ефективність індивідуального капіталу і граничну ефективність сукупного капіталу. При цьому роль граничної ефективності сукупного капіталувідіграє найвища гранична ефективність індивідуальних капіталів. У широкому контексті роль граничної ефективності сукупного капіталу відіграє такий рівень доходу, який є максимальним серед усіх можливих варіантів вкладання інвестицій (реальних та фінансових).

Щоб вкладення коштів у інвестиційний проект було економічно доцільним, процентна ставка, за якою купуються інвестиційні кошти, має бути нижчою за ставку процента, що відіграє роль граничної ефективності капіталу, тобто і <R* . Лише за цієї умови дійсна дисконтована вартість очікуваних прибутків перевищить вартість капітального майна, внаслідок чого інвестор, крім окупності своїх коштів, отримає додатковий прибуток. Це означає, що гранична ефективність капіталу слугує верхнею межею для процентної ставки, яка є ціною інвестицій.

Рис. 8.1. Графік інвестиційного попиту

Графічна ілюстрація залежності інвестицій від ставки процента і граничної ефективності капіталу дана на рис. 8.1. На цьому рисунку на горизонтальній осі графіка розміщено чотири інвестиційні проекти , гранична ефективність капіталу яких становить відповідно 20%, 18%, 12%, 8%. Нa вертикальній осі графіка розміщена процентна ставка в інтервалі від 0% до 20%. Гранична ефективність сукупного капіталу становить 20%, що відповідає граничній ефективності капіталу першого інвестиційного проекту, яка є найвищою серед всіх варіантів вкладання інвестицій.

Якщо процента ставка становить 20%, то інвестиційний попит дорівнює нулю, оскільки не існує інвестиційних проектів, гранична ефективність капіталу яких перевищує 20%. При зниженні процентної ставки до 15% економічно доцільними будуть інвестиції в перший та другий проекти, гранична ефективність капіталу яких (20%, 18%) перевищує 15%. Це означає, що інвестиційний попит дорівнює . Зниження процентної ставки до 10% збільшує інвестиційний попит до величини , a зниження процентної ставки до 5% збільшує інвестиційний попит до величини .

Отже, коли процентна ставка знижується, інвестиційний попит зростає. Це свідчить про те, що інвестиції перебувають в оберненій залежності від процентної ставки, рівень якої не може перевищувати граничної ефективності капіталу. Виходячи з цього кейнсіанську функцію інвестицій можна виразити таким рівнянням:

Неокласична функція інвестицій спирається на дві передумови. Перша — попит на інвестиції залежить від розриву між бажаним і наявним обсягами основного капіталу. Друга — розрив між наявним і бажаним обсягами основного капіталу не може усуватися відразу, тобто в межах поточного періоду. Тому попит на інвестиції в кожному поточному періоді залежить від швидкості усунення зазначеного розриву.

Згідно з неокласичним підходом бажаний обсяг основного капіталузалежить від граничних витрат на капітал і обсягів виробництва, очікуваних у майбутньому періоді. Граничні витрати на капітал (МСК)відображають витрати підприємств, пов'язаних з використанням у виробництві продукції додаткової одиниці основного капіталу. їх можна визначити за формулою:

де r – реальна процентна ставка; d — норма амортизаційних відрахувань; nt — чиста гранична податкова ставка на прибуток, яка визначається як різниця між ставкою податку на прибуток і ставкою податкового кредиту.

Очікуваний обсяг виробництва (Y*)— це середньорічний обсяг виробництва, який відповідає уявленням підприємців про майбутній попит на їхню продукцію.

Залежність бажаного обсягу основного капіталу від граничних витрат на капітал та очікуваних обсягів виробництва можна виразити такою формулою:

де — бажаний обсяг основного капіталу, який підприємці хотіли б мати у майбутньому періоді.

Попит на інвестиції в поточному періоді залежить від розриву між наявним і бажаним обсягом основного капіталу та швидкості усунення цього розриву. Урахування цієї швидкості реалізується через модель гнучкого акселератора, згідно з якою в кожному поточному періоді підприємства зменшують капітальний розрив на певну частку. Виходячи з цього неокласичну функцію інвестиційможна виразити таким рівнянням:

де — попит на інвестиції в поточному періоді; d — норма амортизації; — основний капітал на початок відповідно поточного і попереднього періодів; k — частка, на яку усувається розрив між наявним і бажаним обсягом капіталу в поточному періоді.

Рівняння неокласичної функції інвестицій складається з двох компонентів: — відновлювальні інвестиції; — чисті інвестиції, які визначають приріст основного капіталу.

Серед чинників, від яких залежить інвестиційний попит, особливе місце посідає процентна ставка. Вона, з одного боку є продуктом ринку, з іншого — об'єктом економічної політики. Тому в макроекономічному моделюванні використовується проста інвестиційна функція, в якій базовою екзогенною змінною є лише процентна ставка. Вплив інших чинників на інвестиційний попит ураховується в автономній складовій інвестиційної функції. Виходячи з цього проста інвестиційна функція записується так:

де І – попит на інвестиції; - автономні інвестиції, до яких відносять інвестиції, що залежать не від процентної ставки, а від інших чинників; b — чутливість інвестицій до зміни рівня процентної ставки, яка показує, на скільки одиниць обернено змінюються інвестиції при зміні процентної ставки на один пункт.

Від рівня процентної ставки залежить прибутковість інвестиційних проектів і попит на інвестиції. Чим вища процентна ставка, тим менша прибутковість інвестиційних проектів і нижчий попит на інвестиції. І навпаки. При визначенні прибутковості інвестиційних проектів застосовують різні методи: традиційний (бухгалтерський) або методи, пов'язані з дисконтуванням грошових потоків.

Традиційний метод полягає у визначенні норми прибутку як відношення середньорічного чистого прибутку до середньорічної величини інвестованого капіталу:

= .

Порівнюючи норму прибутку з процентною ставкою, підприємці приймають рішення щодо доцільності інвестування. Попит на інвестиції виникає лише за умови, якщо норма прибутку перевищує процентну ставку. Чим нижча процентна ставка, тим більша кількість інвестованих проектів стає об'єктом попиту.

Середметодів дисконтування потоків прибутку, який очікується отримати від реалізації інвестиційного проекту, найкращим вважається метод чистої дисконтованої вартості.

Згідно з цим методом прибутковість інвестиційного проекту визначається як різниця між дисконтованими доходами і дисконтованими витратами:

де NPV— чиста дисконтова вартість; О_t , C_t — відповідно доходи і витрати в періоді t.

Якщо чиста дисконтована вартість додатна (NPV > 0), то інвестиційний проект є прибутковим; якщо вона від'ємна (NPV < 0), то він є збитковим і від нього слід відмовитися. Чим нижча ставка процента, за допомогою якої дисконтуються грошові потоки, тим більша дисконтована вартість інвестиційних проектів і тим більшим є попит на інвестиції.