Тести для самоперевірки знань 4 страница

 

Згідно з рис. 9.5 для закупівлі потенційного ВВП економіка мала б здійснювати витрати на рівні Е1. Але насправді вона ви­трачає E2, що більше Е1. Унаслідок цього рівноважний ВВП но­мінально перевищує потенційний ВВП: .Це явище дістало назву «інфляційний розрив».

На графіку інфляційний розрив - це відрізок, який відображає відстань по вертикалі між лініями потенційно необхідних сукуп­них витрат (Е1) і запланованих сукупних витрат (Е2). Кількісно інфляційний розрив — це таке скорочення автономних витрат, яке на мультиплікативній основі здатне зменшити рівноважний ВВП до потенційного рівня лише за рахунок зниження цін, тобто номінально. Звідси інфляційний розрив в умовах повної зайнято­сті можна визначити так:

.

Слід ураховувати, що в окремих випадках економіка може по­трапляти в стан надмірної зайнятості, коли рівноважний ВВП тимчасово перевищує потенційний ВВП. У цьому разі може ви­никати інфляційно-експансійний розрив. Особливість інфляційно-експансійного розриву полягає в тому, що одна частка надмірних сукупних витрат втілюється у зростання цін, а інша — у зростан­ня обсягів виробництва.

 

 

Термінологічний словник

Автономні витрати — витрати, величина яких залежить не від ек­зогенної змінної відповідної моделі, а від чинників, які перебувають за межами моделі.

Ефект мультиплікатора — величина, на яку приріст доходу пере­вищує приріст автономних витрат.

Заплановані інвестиції — кошти, які підприємства планують спрямувати на інвестування в національну економіку.

Заплановані сукупні витрати — сукупні витрати на купівлю віт­чизняних товарів і послуг, які планують здійснити всі резиденти і нере­зиденти.

Інфляційний розрив — величина, на яку заплановані автономні витрати перевищують потенційно необхідні автономні витрати.

Метод «витрати—випуск» — метод визначення рівноважного ВВП на основі знаходження такого ВВП, який дорівнює запланованим сукупним витратам.

Метод «вилучення—ін'єкції» — метод визначення рівноважного ВВП на основі знаходження такого ВВП, за якого вилучення дорівню­ють ін'єкціям.

Мультиплікатор витрат — величина, яка показує, на скільки оди­ниць прямо змінюється дохід при зміні автономних витрат на одну одиницю.

Потенційний ВВП— реальний ВВП, який економіка здатна вироб­ляти за умови повної зайнятості.

Рецесійний розрив — величина, на яку заплановані автономні ви­трати менші від потенційно необхідних автономних витрат.

Рівноважний ВВП — ВВП, за якого загальний обсяг вироблених товарів і послуг дорівнює загальній кількості куплених товарів і послуг.

Тести для самоперевірки

1. В умовах повної зайнятості та економічної рівноваги, коли Е = 120 грн,

Yp = 110 грн, має місце:

а) інфляційний розрив;

б) дефіцит сукупних витрат;

в) рецесійний розрив;

г) надлишок сукупних витрат.

 

2. Якщо в економіці спостерігається нерівновага, то заоща­дження дорівнюють:

а) фактичним інвестиціям;

б) запланованим інвестиціям;

в) незапланованим інвестиціям;

г) усі відповіді помилкові.

 

3. Рівноважний ВВП визначається методом:

а)виробничим;

б) кінцевого використання;

в) розподільним;

г) усі відповіді помилкові.

 

4. Рівновага в економіці досягається, якщо:

a) I + I' = S;

б) І' = 0;

в) I = S;

г) Y = Е + I’.

 

5. Ін'єкціями у сукупні витрати є:

а) податки;

б) експорт;

в) заощадження;

г) імпорт.

 

6. Вилученнями із доходу є:

а) імпорт;

б) державні закупівлі;

в) експорт;

г) податки.

 

7. Якщо обсяг заощаджень менший від запланованих інвести­цій, то має місце таке:

а) I' < 0;

б) I' > 0;

в) I' = 0;

г) I' = I.

 

8. У рівнянні рівноважного ВВП автономні витрати — це ви­трати, які

не залежать від:

а) процентних ставок;

б) доходу;

в) рівня оподаткування;

г) інвестицій.

 

9. В умовах рецесійного розриву:

a) Y < Yp;

б) Y > Yp;

в) виникає дефіцит сукупних витрат;

г) виникає надлишок сукупних витрат.

 

10. Інфляційний розрив обчислюється за формулою:

а) ; б) ;

в) ; г)

Відповід

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

а),г) а) г) б),в) б) а),г) а) б) а),в) в)

Тема 10. Економічна динаміка

 

Існує два способи збільшення обсягів виробництва: 1) через усунення розриву, між сукупним попитом і потенційним ВВП (збільшення ВВП у такий спосіб є економічним відновленням); 2) за рахунок зростання потенційного ВВП (збільшення ВВП у такий спосіб є економічним зростанням, яке свідчить про зрос­тання масштабів економіки).

Потенційний ВВП є довгостроковою сукупною пропозицією, яка залежить від кількості та продуктивності факторів виробниц­тва. Оскільки у довгостроковому періоді сукупний попит тяжіє до потенційного ВВП, то завдяки цьому збільшується обсяг ви­робництва. Тому під економічним зростанням слід розуміти дов­гострокове зростання обсягів виробництва за рахунок збільшення потенційного ВВП і адекватного зростання сукупного попиту. Економічне зростання вимірюється двома показниками: 1) сере­дньорічний темп приросту реального ВВП; 2) середньорічний темп приросту реального ВВП на душу населення.

Економічне зростання не слід ототожнювати з економічним розвитком. Економічний розвиток відображає не лише збільшен­ня обсягів виробництва, а й здатність економіки за рахунок цього підвищувати якість життя населення. Інтегральним показником економічного розвитку є індекс людського розвитку, який відоб­ражає довголіття, грамотність, рівень освіти і рівень добробуту (ВВП на душу населення).

Необхідно розрізняти дві форми економічного зростання: екс­тенсивне та інтенсивне. Екстенсивне зростання відбувається за рахунок збільшення обсягів факторів виробництва, інтенсивне — через підвищення їх продуктивності. У реальній економіці не бу­ває суто екстенсивного або суто інтенсивного зростання. Насправ­ді економічне зростання є певним поєднанням екстенсивної та інтенсивної форм.

Сучасні уявлення про економічне зростання започатковували­ся на базі двох теорій — кейнсіанської і неокласичної. Засновни­ками кейнсианської теоріїекономічного зростання були Р. Харрод і Є. Домар. На їхню думку, головну роль в економіч­ному зростанні відіграють інвестиції. При цьому пропозиція ін­вестицій визначається величиною заощаджень, яка залежить від доходу, тобто ВВП, і норми заощаджень: . Попит на інве­стиції залежить від приросту продукту та його капіталомісткості (Kу): І = Y* KY .У довгостроковому періоді І = S. Звідси у розго­рнутому вигляді рівновагу між заощадженнями та інвестиціями можна визначити такою формулою:

.

Поділимо обидві частини рівняння на Y, a KY перенесемо у йо­го праву частину:

.

У наведеному рівнянні вираз відображає темп економіч­ного зростання. Отже, згідно з моделлю Харрода—Домара еко­номічне зростання перебуває в прямій залежності від норми за­ощаджень (s) і оберненій — від капіталомісткості продукту (KY).

В основі неокласичної теоріїекономічного зростання лежить ряд положень, серед яких основними є такі: 1) вартість продукту створюється факторами виробництва і перш за все працею і капі­талом, кожний з яких робить свій внесок у його створення; 2) цінами виробничих факторів є зарплата і прибуток, які дорів­нюють їх граничним продуктам; 3) зв'язок між збільшенням фак­торів виробництва і зростанням продукту описується за допомо­гою виробничої функції. Прикладом неокласичної виробничої функції є виробнича функція Кобби—Дугласа:

,

де А — продуктивність факторів виробництва за наявної техно­логії; а — частка капіталу у виробленому продукті; 1-а — част­ка праці у виробленому продукті.

Виробнича функція Кобби—Дугласа має дві властивості: 1) грун­тується на припущенні про постійну віддачу від масштабу, 2) ха­рактеризується спадною граничною продуктивністю капіталу.

Кейнсіанська і неокласична теорії економічного зростання є теоріями екзогенного зростання. В їх моделях економічне зрос­тання є функцією екзогенно визначених змінних (норма заоща­джень, продуктивність факторів виробництва тощо). На сучасно­му етапі з'явилися теорії ендогенного зростання. Головною особливістю цих теорій є те, що крім праці і фізичного капіталу в них ураховуються чинники, від яких залежить продуктивність праці: людський капітал, витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, державне регулювання.

Одним із найбільших досягнень теорії економічного зростання є розробка моделі Р. Солоу. Зазначена модель ґрунтується на низці передумов, серед яких головними є такі.

1. Об'єктом моделювання слугує приватна закрита економіка, рівновага в якій визначається за формулами: Y = С + І; І = S.

2. Цільовою функцією моделі є зростання не загального обся­гу продукту, а його обсягу на одного працівника, тобто зростання продуктивності праці (у):

.

3. Продуктивність праці залежить від її капіталоозброєності (к), яка є співвідношенням . Така залежність реалізується на базі виробничої функції:

.

4. Капіталоозброєність ставиться в залежність від трьох чин­ників: нагромадження капіталу, приросту населення (працівників), технічного прогресу.

Алгоритм моделі Солоу такий: певні чинники впливають на капіталоозброєність, а від капіталоозброєності залежить про­дуктивність праці, підвищення якої є показником економічного зростання. Розкриємо вплив окремих чинників на капіталоозб­роєність.

Перший чинник — нагромадження капіталу. Згідно з мо­деллю обсяг капіталу збільшується завдяки інвестуванню і змен­шується внаслідок його зношення, тобто амортизації. Тому зміна капіталоозброєності залежить від співвідношення між інвестиці­ями та амортизацією:

.

 

Оскільки модель Солоу грунтується на рівновазі між заоща­дженнями та інвестиціями (І = S), то і = s • у, або і = s • f(k). Звід­си зміну капіталоозброєності можна визначити так:

.

 

Співвідношення між інвестиціями й амортизацією може бути різним. Економічне зростання має місце лише тоді, коли інвесто­ваний капітал перевищує капітал, що амортизується: > . Якщо інвестиції дорівнюють амортизації, то = , a . Капіталоозброєність, яка не змінюється, називається стій­кою (k*). Це означає, що за цих умов економіка перебуває в стій­кому стані, тобто не зростає.

Першоджерелом економічного зростання є заощадження. У короткостроковому періоді збільшення норми заощаджень (s) збільшує інвестиції і не впливає на амортизацію. Це збільшує ка­піталоозброєність та продуктивність праці. Проте в довготрива­лому періоді все, що було інвестовано, буде амортизовано, тобто інвестиції урівноважуються з амортизацією, унаслідок чого капі­талоозброєність тяжіє до стійкого рівня (k*). Це означає, що за­ощадження можуть впливати на капіталоозброєність не безкінеч­но, а доти, доки економіка не досягне стійкого стану.

Другий чинник — приріст населення. Згідно з моделлю при-рістіїаселення (а отже, і працівників) з темпом п впливає на капі­талоозброєність так само, як і зношення капіталу, тобто зменшує її. З урахуванням приросту населення зміна капіталоозброєності визначається таким рівнянням:

.

У наведеному рівнянні вираз (d + п) має назву «граничні інвестиції». Під граничними інвестиціями розуміється такий об­сяг інвестицій, який має компенсувати зменшення капіталоозб­роєності, що відбувається під впливом неінвестиційних чинни­ків капіталоозброєності. Якщо інвестиції дорівнюють граничним інвестиціям, то , а економіка пребуває в стійкому стані.

Третій чинник — технічний прогрес. Вплив технічного про­гресу на капіталоозброєність проявляється через зростання ефективності праці. При цьому в моделі Солоу темп зростання ефек­тивності праці дорівнює Е, а темп її приросту становить g. При цьому кількість праці визначається не у фізичних, а в ефективних одиницях . Це означає, що зростання ефективності праці є лише іншим способом збільшення її кількості.

Наприклад, L = 100 осіб, а ефективність праці збільшилася на 2 %. Тому g = 2 %,

Е= 1,02. Отже, справжня кількість праці ста­новить 100 осіб, але кількість ефективних працівників зрос­ла до 102 осіб. Виходячи з цього, темп приросту ефективних пра­цівників визначається в моделі як сума двох елементів: приросту населення з темпом п та приросту ефективності праці з темпом g, тобто як (n + g). Тому зміна капіталоозброєності з урахуванням усіх чинників, у тому числі й технічного прогресу, визначається за формулою:

.

Графічна інтерпретація залежності капіталоозброєності від усіх чинників наведена на рис. 10.1.

Рис. 10.1. Графік капіталоозброєності в моделі Солоу

 

На горизонтальній осі наведеного графіка відкладена капіталоозброєність ефективних працівників .На вертикальній осі відображено інвестиції (і). Крива є кривою інвести­цій, а крива кривою граничних інвестицій. Згідно з рис. 10.1 є лише один рівень k, позначений як k*, за якого в економіці забезпечується стійкий стан, а інвестиції дорівнюють гра­ничній величині. З урахуванням усіх чинників, що впливають на капіталоозброєність, вимоги до величини граничних інвестицій збільшуються. Тепер вони повинні компенсувати зменшення ка­піталоозброєності внаслідок амортизації, приросту населення та технічного прогресу.

Із моделі Солоу випливає два висновки. Перший полягає в тому, що технічний прогрес здатний забезпечувати економічне зростання не лише за умови, що , ай тоді, коли , тобто у стійкому стані. Це пояснюється тим, що змінні моделі Солоу обчислюються в розрахунку на ефективного працівника. Тому в економіці зі стійким станом капіталоозброєність не змінюється, а отже не змінюється і продуктивність праці ефективних працівників.

Якщо , то . Але змінюється продуктивність праці фактичних працівників . Звідси випливає висновок, що технічний прогрес слугує єдиним ..чинником, який забезпечує безперервне або нескінченне економічне зростання.

Другий висновок пов'язаний із суперечністю, якапритаманна ролі заощаджень в економіці. Підвищення заощаджень, з одного боку, збільшує інвестиції та обсяг продукту; з іншого – зменшує рівень споживання. У моделі Солоу ця суперечність розв'язується на основі Золотого правила нагромадження капіта­лу. Під Золотим правилом розуміється, яка забезпечує економіці стійкий стан з найвищим рівнем споживання.

У загальному плані споживання визначається так: с = у - і. Виходячи з цього споживання працівника у стійкому стані (с*) можна визначити за формулою:

c* = f(k*)-(d + n + g)k*,

де f(k*) = у; (d + п + g) ■ k* = і (інвестиції дорівнюють граничній величині).

Отже, споживання залежить від співвідношення між продук­том та інвестиціями. Воно досягає свого максимуму за умови, коли граничний продукт капіталу (МРК) дорівнює сумі неівестиційних чинників капіталоозброєності (норми амортизації, тем­пів приросту населення та приросту ефективності праці), тобто коли МРК = d + п + g. Норма заощаджень, яка максимізує споживання, називається нормою заощаджень за Золотим правилом. Графічна інтерпретація Золотого правила наведена в [18, c. 252].

У макроекономічному аналізі велика увага приділяється значенню джерел економічного зростання, тобто обчисленню внеску кожного фактора виробництва у загальний приріст продук­ту. Для цього використовується метод, який називається обліком економічного зростання. Згідно з цим методом зв'язок між продуктом і факторами виробництва визначається за допомогою ви­робничої функції. Використовуючи просту (двофакторну) вироб­ничу функцію, приріст продукту можна визначити так:

,

де МРК, MPL — гранична продуктивність відповідно капіталу і праці.

Для вимірювання впливу технічного прогресу на зростання продукту Солоу запропонував застосувати показник сукупної продуктивності факторів (А). Тому з урахуванням усіх факторів темп приросту продукту визначається за формулою:

де темп приросту продукту; , темп приростувідповідно капіталу і праці; - темп приросту сукупної продуктивності факторів; а — частка капіталу в продукті; (1-а) – частка праці в продукті.

Отже, темп приросту продукту дорівнює сумі трьох складових наведеного рівняння:

— темпів приросту капіталу, помножених на частку капіталу у виробленому продукті: а ;

— темпів приросту праці, помножених на частку праці у виро­бленому продукті:

(1-а) ;

— темпів приросту сукупної продуктивності факторів вироб­ництва, які відображають внесок технічного прогресу у приріст продукту.

Слід зауважити, що приріст сукупної продуктивності факторів безпосередньо визначити неможливо. Тому він обчислюється за залишковим принципом, тобто відніманням від загального темпу приросту продукту тієї частки, яка припадає на капітал і працю:

.

Приріст сукупної продуктивності факторів, обчислений у та­кий спосіб, дістав назву «залишок Солоу».

Світовий досвід показує, що економічне зростання не буває рівномірним, оскільки періоди економічного піднесення чергу­ються з періодами економічного спаду. Період, протягом якого економіка проходить шлях від одного спаду або піднесення до іншого спаду або піднесення за умови збереження тенденції до зростання, називається економічним циклом.

Окремі економічні цикли істотно відрізняються між собою. Проте всі вони складаються із чотирьох фаз: 1) пік (вершина); 2) спад (рецесія); 3) дно; 4) піднесення. Графічна інтерпретація економічного циклу наведена в [18, с. 258].

Вихідною фазою економічного циклу є пік. У межах цієї фази обсяг виробництва досягає максимального рівня, оскільки забез­печується повна зайнятість. За піком настає спад, протягом якого відбувається скорочення обсягів виробництва. Спад (рецесія) фік­сується за умови, що обсяг виробництва скорочується протягом не менше двох кварталів. Якщо рецесія в економіці має глибокий і тривалий характер, то ця фаза називається депресією.

Наступною фазою економічного циклу є дно. Вона відображає найнижчу точку спаду (або депресії). Ця фаза може бути корот­костроковою або довгостроковою залежно від причин, які виклика­ли економічний спад. Завершальною фазою економічного циклу є піднесення. Протягом цієї фази обсяг виробництва спочатку відновлюється до рівня, що передував фазі спаду, а потім продов­жує зростати поки не перевищить фазу пік попереднього циклу.

У макроекономічній науці не існує єдиної теорії економічних циклів. Усі ці теорії можна об'єднати за двома напрямами: одні теорії пояснюють циклічні коливання в економіці зовнішніми чинниками, інші — внутрішніми. Перші теорії вбачають причини циклічних коливань в імпульсах, які породжуються за межами економічної системи. До таких імпульсів відносять війни, рево­люції, політичні збурення, демографічні вибухи, відкриття (ви­снаження) родовищ корисних копалин, великі науково-технічні нововведення тощо. Прихильники теорій, які пояснюють циклічні коливання внутрішніми для економіки чинниками, відносять до цих чинників такі: нераціональна монетарна політика, неста­більність інвестицій, негнучкість цін і заробітної плати, коливан­ня в продуктивності праці тощо.

Окремої уваги заслуговує модель мультиплікатора-акселератора. Згідно з цією моделлю економічні коливання породжуються певним співвідношенням між мультиплікатором інвестицій та ак­селератором. Основне рівняння цієї моделі можна записати так:

,

де — автономні інвестиції, с — гранична схильність до спожи­вання, а — коефіцієнт акселерації, Y— дохід (ВВП).

Залежно від співвідношення мультиплікатора витрат, який пря­мо залежить від граничної схильності до споживання, і акселерато­ра, дохід може змінюватися рівномірно або циклічно. Циклічні ко­ливання виникають за умови, коли (с + а)2 < 4 , тобто якщо квадрат суми граничної схильності до споживання і коефіцієнта ак­селерації менший суми чотирьох коефіцієнтів акселерації. Проти­лежне співвідношення цих величин, тобто (с + а)2> 4 , відобра­жає умови, за яких забезпечується рівномірна динаміка доходу.

 

 

Термінологічний словник

 

Виробнича функція — функція, що показує залежність обсягів ви­робництва продукції від факторів виробництва.

Граничні інвестиції — величина інвестицій, яка згідно з моделлю Солоу необхідна для підтримання стійкої капіталоозброєності.

Депресія— дуже глибокий і затяжний спад в економіці.

Економічне зростання — збільшення обсягу реального ВВП або реального ВВП на душу населення за певний період за рахунок збіль­шення виробничих потужностей економіки.

Економічний цикл — період, протягом якого економіка проходить від одного спаду або піднесення до іншого спаду або піднесення на умовах збереження загальної тенденції до зростання.

Економічні ресурси — земля, праця, капітал та підприємницькі здібності, що використовуються у виробництві товарів і послуг.

Ефективність праці — змінна в моделі економічного зростання Солоу, за допомогою якої враховується вплив технічного прогресу на капіталоозброєність.

Залишок Солоу — внесок сукупної продуктивності факторів вироб­ництва у приріст продукту, який визначається за залишковим принципом, тобто відніманням від загального процента приросту продукту тієї частки, що припадає на працю і капітал.

Золоте правило — такий рівень заощаджень у моделі Солоу, що забезпечує стійкий стан в економіці за умови максимізації споживання на одного працівника.

Капітал — економічні ресурси, що використовуються для виробни­цтва товарів та послуг.

Кількість ефективних одиниць праці — показник кількості робочої сили, який в моделі економічного зростання Солоу обчислюється на базі фактичної кількості працівників, помножених на ефективність праці.

Модель зростання Солоу — модель, що показує вплив нагрома­дження капіталу, приросту населення і технічного прогресу на зростан­ня капіталоозброєності та обсягу продукту на душу населення.

Модель мультиплікатора-акселератора — модель, яка пояснює економічні коливання певним співвідношенням між мультиплікатором витрат і акселератором.

Постійна віддача від масштабу — властивість виробничої функції, згідно з якою пропорційне збільшення усіх факторів виробництва на певний процент збільшує обсяг виробництва на той самий процент.

Рецесія, спад — період, у межах якого відбувається скорочення об­сягів виробництва в країні.

Сукупна продуктивність факторів виробництва — показник, що відображає вплив технічного прогресу на зростання обсягу продукту на одного працюючого.

Теорії ендогенного зростання — моделі економічного зростання, що охоплюють фактори, від яких залежить технічний прогрес, на відмі­ну від моделей, які враховують технічний прогрес екзогенно.

Теорія реального ділового циклу — теорія, згідно з якою економіч­ні коливання спричиняються не номінальними чинниками, а технологіч­ними шоками.

Фактори виробництва — економічні ресурси, які використовують­ся для виробництва товарів і послуг.