Орієнтовні відомості по темі. На зміну античності приходить епоха середньовіччя (ІV – ХV ст.), утвердження якої пов’язане з формуванням християнського світогляду

На зміну античності приходить епоха середньовіччя (ІV – ХV ст.), утвердження якої пов’язане з формуванням християнського світогляду. В соціально-економічному плані для Середньовіччя характерне панування феодального ладу, в ідеологічному - релігії, яка й визначала світогляд і поведінку людини. Одним із джерел філософствування виступає християнське віровчення. Утверджується теїзм– релігійно-філософський світогляд, який визнає Бога єдиною реальністю, що визначає собою все існуюче, яка створила світ та продовжує у ньому свою активність. Також розвивається креаціонізм – теологічна і світоглядна концепція, згідно з якою основні форми органічного світу (життя), людство, планета та світ в цілому розглядаються як безпосередньо створені Богом. Головним шляхом богопізнання проголошується тлумачення текстів.

Відмінності між античним і середньовічним світоглядом:

Античний світогляд Середньовічний світогляд
Політеїзм Монотеїзм
Боги є частиною природи або уособлення природних стихій Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентність)
Вихідні якості богів – сила, могутність Вихідна якість бога – любов до людини
Боги впорядковують та оздоблюють світ Бог творить світ з нічого
Космос, природа, загальні умови існування богів і людей Природа не має власної сутності і не може існувати без припливу божественної енергії
Людина спирається у своїх вчинках на знання Людина у всьому покладається на віру в Бога
Головне життєве завдання людини – здійснення подвигу Головне життєве завдання людини – спасіння душі
У сприйнятті дійсності наголос зроблений на зовнішнє: внутрішнє проявляє себе через зовнішнє У сприйнятті дійсності наголос зроблений на внутрішнє: зовнішнє лише заважає
Люди поділяються за етнічними та родовими ознаками Всі люди є рівними перед Богом
Натуралістичне світосприйняття Символічне світосприйняття

Християнство принесло з собою нову проблематику, центром якої стало питання співвідношення віри і розуму. Онтологічною основою цього співвідношення вважалося існування двох світів - земного, видимого, чуттєвого і – божественного, невидимого, надчуттєвого. Гносеологічна проблема, виходячи з цього, набула такого вигляду: чи повинен християнин вірити в Бога, опираючись на авторитетну думку отців церкви, чи він може осягнути божественну суть за допомогою власного розуму?

Середньовічна філософія у своєму розвитку включає 2 періоди:

1. ІІ – ІХ ст. (апологетика, патристика),

2. Х – ХVІ ст. (схоластика, містика).

Апологетика(від грец. «апологія» - захист) відзначалася захистом християнства від ідей язичництва і мусульманства. Найяскравішим її представником вважається Квінт Тертуліан (близько 160-230 рр. н.е.), який твердив, що між розумом і вірою немає жодних точок дотику, виступав проти поєднання християнства та філософії.

Патристика (від лат. «патер» - отець) - завершення процесу систематизації християнського віровчення та розробка низки практично-етичних настанов. Цей період ґрунтується на працях отців церкви, коли філософія підпорядковується теології. Саме тут відбувається процес становлення і утвердження теологічно-філософських принципів християнської ідеології. Представники патристики (Василь Великий (330-379), Григорій Богослов (330-390), Григорій Ніський (335-395), Иоан Златоуст (347-407)) вже не відкидають філософію, а розглядають її як засіб пояснення істин догматики, а розум як знаряддя християнської віри.

Найвизначнішим із отців західної церкви був Августин Блаженний (354-430 р.). У своїй праці «Сповідь» він розробив релігійну онтологію, яка визнає Бога – вищою сутністю, якій притаманне незалежне та самостійне існування, все інше існує лише завдяки Божій волі. Бог створив все з нічого.Світє розумним витвором, бо Бог створив світ на основі власної ідеї. Світ обмежений у просторі, а його буття у часі. Богові належить вічність та безмежність, а світу – часово-просторова обмеженість. Дійсне існування притаманне лише теперішньому часу, і саме через нього можна мислити минуле і майбутнє. Минуле пов'язане з пам'яттю, а майбутнє – з надією. Саме в Богові поєднані минуле, теперішнє й майбутнє.

Виділення логіки (як головного інтелектуального мистецтва діалектичної систематизації питань віри) призвело до зародження специфічної форми середньовічної філософсько-теологічної думки - схоластики(від лат. «схола» - школа, вчена бесіда). Схоластика – систематична європейська середньовічна філософія, яка була сконцентрована навколо університетів і представляла собою синтез християнського богослов'я і логіки Аристотеля. На противагу містиці, яка шукала шляхи пізнання Бога через надрозумне споглядання і почуття, схоластика спиралася на логіку і міркування. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Містики ж наполягали на тому, що розумування тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення.

Найвидатнішим представником схоластики був Тома Аквінський («ангельський доктор»). Він створив цілісну систему доказів буття Бога і вважав, що доведення існування Бога має ґрунтуватися на досвіді. Причину зла вбачав у свобідній волі: Людина здатна чинити злі вчинки саме тому, що вона вільна, тобто може ігнорувати ті закони і принципи, які диктує їй розум і які об'явлені у Святому Письмі. Зло постає як результат духовного розриву з волею Творця. Водночас стремління людини до добра, до духовного контакту з Богом підносить її над усіма живили істотами, наповнюючи її життя сенсом.

Вчення Томи Аквінського вже в середні віки було офіційно визнано римською церквою, а у ХХ ст. відродилося під назвою неотомізму - найвизначнішого вчення католицької філософії.

Період з XIV до XVI ст. має назву Відродження, або Ренесансу (фр. renaissance – відродження), це нова доба в історії Європи, що характеризується розпадом феодальних відносин і зародженням перших паростків капіталізму. Епоха Відродження пов'язана з колосальними змінами в усіх сферах суспільного життя, зокрема і в сфері духовній. Межі старого світу були зруйновані. Завдяки географічним відкриттям, перед людьми вперше постала їх власна планета Земля у її справжньому вигляді, але ці відкриття заклали також основу для світової торгівлі і для переходу ремесла в мануфактуру. Формується новий погляд на Бога, світ і людину, підриваючи теїстично-ортодоксальний світогляд. Відбувається масове захоплення античною культурою та літературою, які репрезентували довершені взірці людського самовияву. Утверджується антропоцентризм (філософське вчення, за яким людина є центром Всесвіту і метою всіх подій, які в ньому відбуваються. Людина з її тілесністю почуттів змальовується не гріховною, а як вища цінність) та гуманізм (визнання людини найвищою цінністю у світі, повага до гідності та розуму людини).

В історії філософії Відродження виокремлюють два етапи: гуманістичний (італійський, в центрі уваги якого була людина та її духовне життя, XV ст.), натурфілософський (поширення філософських досліджень природи у решті країн Європи, XVI ст.). Італійське Відродження пов'язане з іменами Джованні Піко делла Мірандола, Данте Аліг’єрі, Джордано Бруно, Миколи Кузанського і ін. Також розрізняють Відродження північне, що охопило Англію, Німеччину, Голландію і представлене такими мислителями, як Еразм Роттердамський, Томас Мор, Мішель Монтень.

Основні напрями філософії Відродження напрямів: ренесансний неоплатонізм (Марсіліо Фічіно, Пікко делла Мірандола), ренесансний аристотелізм (П'єтро Помпонацці, Симоне Порціо, Андреас Цезальпіно), ренесансна натурфілософія (Микола Кузанський, Теофраст Бомбаст із Гогенгайма або Парацельс, Бернардіно Телезіо, Франческо Патріці, Джордано Бруно, Томазо Кампанелла), натуральна система культури (Едвард Шербурзький, Жан Боден, Гуго Гроцій). В добу Відродження формується нове природознавство (Леонардо да Вінчі, Микола Коперник, Галілео Галілей).