Кам’яна могила – світова пам'ятка стародавньої культури України
Поширенню розселення у добу палеоліту заважали льодовики. На межі палеоліту й мезоліту (10-11 тисячоліть тому) кліматичні умови стали більш придатними для життя, общини первісних мисливців прийшли в наші землі разом зі стадами тварин, на яких полювали. Саме в добу мезоліту склався родоплемінний лад у прадавніх мешканців українських земель. Археологічні знахідки характерних «венер», виготовлених з каменю та глини, доводять розповсюдження серед тубільців не тільки примітивних культів, пов'язаних
з добою мисливства та збиральництва, а й поклоніння предкам. Цей культ відображує ідеєю материнства, роду та його прародительки, і, вірогідно, відповідав матріархальним засадам організації суспільних відносин.
У добу неоліту, яка для Східної Європи датується VI – ІІІ тис. до н.е., культури мешканців українських земель представлені двома типами: автохтонною мисливською і прийшлою землеробською. Перші землеробські племена з'явилися з Подунав'я, їх прийнято відносити до культури злінійно-стрічковою керамікою. Вірогідно, саме вони принесли в наші землі культурні злаки, що в дикому вигляді зустрічалися тільки в субтропічній зоні Азії та Африки. Від цих племен традиції землеробства були успадковані й представниками буго-дністровської мисливської культури, але далі на північ і схід вони за доби неоліту не поширились.
В епоху енеоліту землі України почали розподілятися на зони трьох господарських типів. Правобережжя стало колискою трипільської землеробської культури. Степовий південь – скотарства, пов'язаного з племенами так званої ямної культури, що вели кочовий спосіб життя у степах від Дністра до Зауралля. У лісах і лісостепах поруч з мисливцями й риболовами траплялися представники скотарства (середньостогівська культураIV-III тис.до н.е.). Попри наявні умови, помітного змішування між культурами різного типу в цей період не спостерігається.
Найбільшого розвитку досягла трипільська культура, названа так від с. Трипілля на Київщині, де на потужний культурний шар матеріальних залишків вперше натрапив у 1896 р. київський археолог Вікентій Хвойка.
За етноанатомічними показниками трипільці були досить далекими від слов'ян, тому важко вбачати в них безпосередніх попередників, теперішніх українців. Однак здобутки трипільців багато в чому позначилися на подальшій долі культури на українських землях, оскільки започаткували традиції землеробства, а воно назавжди стало визначальним фактором розвитку стабільної частини місцевого населення, зумовлюючи побут, звичаї, календар і вірування.
