Скіфська пектораль Золотий гребінь із кургану Солоха
Поховання кочовиків скіфів відрізняються від поховань осідлого населення. Кочовики покладали тіла своїх царів і знатті у катакомбах, над якими насипали курган (висота насипу деяких з них сягає 20 м), в якому було чимало предметів розкоші місцевого виробництва, виконаних у так званому «звіриному стилі». Скіфські курганні коштовності здобули у наш час всесвітню славу. У землеробській зоні з VI ст. до н.е. також насипалися величезні кургани, але не над катакомбами, а над дерев'яною конструкцією, що нагадувала житло. Розмір курганів і предмети розкоші, серед яких зустрічалися не тільки місцеві, але й ассирійські коштовності, свідчать про значне майнове розшарування і в землеробському середовищі. Оскільки поховання знаті розташовувалися у центральних районах племінних утворень, між двома типами поховань пролягає стокілометрова зона між степом і лісостепом, де курганів скіфської доби немає зовсім.
Скіфський царський курган
Землеробське населення утворювало великі протоміста, з яких найбільшими є Трахтемирівське городище на правому березі Дніпра (загальна площа – 500 га), яке було культовим центром сколотських племен, та Більське городище на березі Ворскли, яке більшістю дослідників ототожнюється з Гелоном у Геродота. Дерев'яне місто Гелон, за Геродотом, розташовувалося у глибині володінь племені будинів, але в ньому жило багато греків, які шанували грецьких богів і робили їм статуї з дерева, оскільки каменю поблизу не було.
Землеробські племена Скіфії були спадкоємцями традицій тубільних племен, з якими поступово змішувалися прийшлі кочовики. Оскільки культура будь-якого народу в ті часи мала синкретичний характер і знання про світ у ній тісно перепліталися з побутовими звичаями та релігійними віруваннями, то скіфів-орачів слід розглядати як продовжувачів культурних традицій перших землеробів на теренах нашої вітчизни. Вірогідно, від скіфського часу нам залишилися назви найбільших річок – Дніпра, Дунаю, Дністра і Дону.
Наконечники стріл, скіфські мечі (акінаки)
Легенда про походження скіфів та їх золото свідчить про автохтонність її творців. Геродот свідчить, що скіфи вважали себе порівняно молодим народом, але легендарні події своєї праісторії відсували у давнину на тисячу років. Від шлюбу Зевса і доньки Борисфена (Дніпра) народилася на пустельній землі, що пізніше стала Скіфією, перша людина – Таргитай. Сини Таргитая, яких звали Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, започаткували три гілки скіфського народу. При них з неба впали золоті дари: рало (плуг) з ярмом, сокира та чаша. Під час спроби двох старших братів наблизитися до золота, воно спалахувало вогнем, і лише Колаксай зміг заволодіти ним. Це було розцінено як знамення богів, брати визнали головування над собою молодшого брата – Колаксая. Він поділив країну між своїми синами на три частини і в найбільшій залишив золото, яке скіфські царі вважали священним і якому щорічно приносили жертви.
Три царства, на думку дослідників, мали символізувати три сфери космосу: небо, землю і підземне царство. А ім'я «Колаксай», за їх твердженнями, перекладається як «Сонце-цар». Сюжет міфу дуже нагадує східнослов'янські сюжети казок про три царства: мідне, бронзове й золоте. Золоте царство дістається молодшому братові, який народжується на сході сонця і тому теж пов'язаний із зорею, денним світлом і небом. Не випадково, що саме молодший брат завжди перемагає і в наших казках. Звичаї, пов'язані з трьома священними предметами – ралом, чашею й сокирою – відомі також у кельтів.
Найближчі родичі скіфів – сармати (савромати) вторглися в Скіфію
в IV – III ст. до н.е. Але ще у V ст. до н.е. вони вже жили в степах на схід від Дону. За легендою, яку переказав Геродот, сармати походили від союзу скіфів
з амазонками – міфічним жіночим племенем, яке жило без чоловіків, народжуючи дітей від своїх полонеників і залишаючи в живих тільки дівчат. Войовничий дух сарматів, які згодом витіснили скіфів-кочівників у Крим, викликав здивування й захоплення сусідніх народів і породжував казкові оповіді про їх походження. Але з історичних джерел відомо, що жінки в сарматів користувалися такими самими правами, як і чоловіки. Доволі часто на чолі племені стояла жінка, яка керувала громадою в усіх справах, у тому числі й у військових. В легендах залишилися згадки про войовничий дух сарматів та їх мужню рішучість у бою.
