Соціальна природа суб'єктів права
Суспільні (громадські) відносини — це зв'язки між людьми, що виникають у процесі їх спільної діяльності. Структура суспільних відносин досить складна, в ній вирізняють — економічні зв'язки (виробничі відносини), соціальні, політичні, культурні (духовні), яравові зв'язки тощо.
Суб'єктами суспільних відносин можуть виступати соціальні спільноти (народ, нація, соціальна верства чи група), організації (державні, громадські, приватні), окремі особи (індивіди). Місце
кожного суб'єкта в системі соціальних зв'язків обумовлене об'єктивними закономірностями функціонування громадських стосунків та активністю їх учасників.
Як відомо, право регулює громадські відносини, внаслідок чого вони здобувають правову форму, тобто стають правовими відносинами. У межах правовідносин життєдіяльність суспільства набуває цивілізованого, стабільного й врегульованого характеру, тому що право є сильним організуючим чинником, додає особливої визначеності та стійкості будь-якій сфері суспільного і державницького буття.
Звертаючись до сутності правовідносин як суспільних зв'язків, виникають на основі норм права, учасники яких мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки, забезпечені державою, ми іайближче підходимо до поняття «правосуб'єктності».
Феномен правосуб'єктності має дуалістичну природу — норматив-іу і соціальну водночас. Правосуб'єктність безпосередньо співвідно-їиться з нормами права, які визначають зміст цих прав і обов'язків (щодо державних органів — з нормами про компетенцію). Тобто шістом правосуб'єктності є комплекс прав і зобов'язань суб'єктів ірава, який витікає безпосередньо з закону, незалежно від участі у конкретних правовідносинах. Мова йде про правовий статус особи чи установи.
Водночас коло та види суб'єктів права також безпосередньо залежать від галузі соціальних відносин, що врегульовуються правом, від глибини і характеру активного й плідного правового впливу. Правосуб'єктність співвідноситься із суб'єктивними правами і зобов'язаннями не безпосередньо, а соціально опосередковано, через відповідні норми, які визначають сутність і зміст цих прав і обов'язків та юридичних фактів. А правовий статус особи чи організації формулюється у законі не як абстрактна, а як соціально зумовлена потребами суспільства й держави даність.
Отже, правосуб'єктність являє собою передбачену нормами права можливість (здатність) бути учасником правовідносин. Правосуб'єктність це, безперечно, складна юридична властивість, але ЇЇ складові елементи — правоздатність і дієздатність — мають також чітко визначену соціальну спрямованість.
Розглянемо це. Правоздатність, як відомо, — це обумовлена нормами правоздатність особи мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки, тобто це передумова існування суб'єктивного права, а не власне суб'єктивне право. Цивілізоване право розвинених держав,
Розділ З
Право як соціальне явище
наприклад, визнає в рівній мірі за всіма громадянами країни здатність мати громадянські права і нести обов'язки (це — громадянська правоздатність). Правоздатність містить широкі соціальні можливості громадянина вимагати від держави конкретизації чи розвитку своїх головних прав, тобто наявність правоздатності надає юридичну силу певним соціальним діям суб'єктів. Отже, у парадигмі соціологічного підходу можна стверджувати, що правоздатність не є конкретним правом, а соціально визначеною можливістю людини бути носієм всіх тих прав і обов'язків, які обумовлені об'єктивним правом.
У свою чергу, дієздатність як складова правосуб'єктності є визначеною в законі здатністю особи своїми власними діями набувати і здійснювати права та обов'язки. Основні форми ЇЇ існування — угодоздатність (здатність особисто здійснювати цивільно-правові угоди) і деліктоздатність (обумовлена законом здатність нести юридичну відповідальність за правопорушення) виникають внаслідок певних соціальних обставин і умов. Так, якщо правоздатність громадянина виникає з моменту його народження, то дієздатність — із досягненням певного віку (соціально-демографічна умова); для психічно хворих та неповнолітніх осіб, які не є дієздатними через невідповідність певним соціопсихологічним і віковим ознакам, цивільне право навіть вводить інститут уповноваженого представника, який своїми діями має представляти інтереси недієздатного учасника правовідносин.
Отже, правоздатність і дієздатність — це, безумовно, соціоюри-дичні властивості, які відбивають закономірні процеси зростання ролі права і соціальної відповідальності особи перед суспільством. Масштаби, різновиди та межі правоздатності суб'єкта визначаються закономірностями розвитку суспільства, обумовлені характером економічного та політичного ладу, рівнем цивілізованості та демократизму громадського життя.
Слід враховувати, що правовідносини — це не тільки центральний механізм правового регулювання, а й різновид суспільних відносин, тому їм притаманні не тільки формально-юридичні, але й соціальні ознаки. Розглянемо їх послідовно.
1. Сторони правових відносин завжди володіють суб'єктивними правами і несуть соціальні зобов'язання. Зміст правовідносин формується внаслідок волевиявлення їх учасників (які є, водночас, соціальними суб'єктами), дії юридичних норм та у відповідності до
рішень правозастосовних органів. Слід зважати на те, що найчастіше правове регулювання здійснюється без втручання правозасто-совника, і навіть за умов відсутності нормативно-правового підґрунтя правові відносини реалізуються при недоліках законодавства на основі загальноприйнятих соціальних чи диспозитивних норм.
2. Правові відносини є такими суспільними відносинами, за
яких здійснення суб'єктивного права і виконання обов'язків забез
печені можливістю державного примусу, що за своєю природою є
соціально-політичною функцією держави. Хоча у більшості випадків
здійснення суб'єктивного права і виконання обов'язків суб'єктами
правовідносин відбувається без застосування заходів державного
примусу.
3. Правовідносини постають у вигляді певного суспільного зв'яз
ку, міра конкретизації якого може бути різною. Так, правовідноси
ни, що виникають безпосередньо із закону, конкретизуються мі
німально, тому що всі адресати юридичної норми рівнозначно спря
мовані на будь-яких суб'єктів права (типовим прикладом є конститу
ційні права і свободи громадян). Вищий ступінь конкретизації пра
вовідносин (середній чи максимальний) наявний за умов, коли інди
відуалізується не тільки суб'єкт, але й об'єкт правовідносин і зміст
правового зв'язку між ними.
Всі зазначені елементи структурного складу правовідносин — суб'єкт, об'єкти і зміст правового зв'язку — за сутністю своєю є соціальними феноменами чи обставинами. Вони реалізуються у будь-яких галузях суспільного буття — економіці, політиці, культурі, соціальній сфері тощо.
У будь-яких правовідносинах має бути не менше двох суб'єктів (звичайні правовідносини), оскільки окремий індивід не може входити в суспільні стосунки сам із собою. У правовідносинах можлива також участь декількох суб'єктів (складні правовідносини).
З погляду соціологічного підходу важливо з'ясувати соціальну цінність правоздатності. З одного боку, правоздатність сама собою ніякого реального блага не надає, це тільки «право на право», можливість визнання індивіда рівноправним членом суспільства. Однак право таким чином веде до встановлення елементарної юридичної справедливості й усунення соціальної дискримінації. Так, наприкінці XIX ст. Ф- Регельсбергер писав, що безжалісна нерівність, яка існує в реальному житті, отримує в праві деяке пом'якшення, коли,
Розділ З
Право як соціальне явище
наприклад, всі люди оголошуються правоздатними — хворі і здорові, старі й малі, незаможні та багаті, вельможні та невельможні.
За сумою переважно соціальних ознак слід чітко відрізняти правоздатність від суб'єктивного права:
— правоздатність є невід'ємною від особи, не можна людину ли
шити правоздатності або обмежити її з певних причин;
— правоздатність не залежить від віку, статі, професії, етнічної
належності, місця проживання, достатку й інших життєвих умов;
— правоздатність не передається, її не можна делегувати іншим;
отже, вона є первинною щодо суб'єктивного права, вихідною і
відіграє роль його передумови.
Водночас «правоздатність, — писав Н. М. Коркунов, — означає тільки те, що особа може мати певні права, але це ще не значить, що вона ними дійсно володіє. Кожна людина здатна мати право власності на майно, але звідси зовсім не витікає, що вона вже його (майно) має»1.
Отже, можна виявити опосередкований зв'язок окремих видів правоздатності з соціальними чинниками. Так, загальна правоздатність виступає як принципова здатність особи мати будь-які права та обов'язки, що передбачені чинним законодавством, хоча й фактичне опанування ними наступає за певних об'єктивних умов. Галузева правоздатність надає можливості набувати суб'єктивні права у певних галузях права з приводу конкретно-соціальних стосунків (це галузі трудової, виборчої, шлюбної правоздатності тощо). Врешті, спеціальна (професійна чи посадова) правоздатність є такою, що потребує спеціальних знань, повноважень або таланту (наприклад, судді, лікаря, вченого, керівника установи, митця-артиста тощо). Крім того, правоздатність організацій, юридичних осіб також є спеціальною, тому що визначається метою і завданнями їх діяльності, зафіксованими у відповідних документах.