Пізнавальні процеси особистості. Рис. 11. Ілюзія стріли Ілюзія величини внутрішнього круга: якщо два круга однаково­го діаметру оточити кругами різного діаметру: перший — малень­кими


 


Рис. 11. Ілюзія стріли Ілюзія величини внутрішнього круга: якщо два круга однаково­го діаметру оточити кругами різного діаметру: перший — малень­кими, другий — великими, то внутрішній круг, оточений малень­кими кружечками, буде здаватися більшим за внутрішній круг, оточений великими кругами (див. рис. 12).

Рис. 12. Ілюзія величини внутрішнього круга Ілюзія залізничної колії: якщо дві паралельні лінії однакової довжини оточити двома радіальними лініями, то та паралельна лінія, яка розташована у вужчій частині радіальних ліній, здається довшою за ту, що розташована у ширшій частині (див. рис. 13).


Ілюзія діагоналей паралелограма: якщо у двох паралелограмах: більшому та меншому — провести діагоналі, довжина яких однако­ва, то діагональ більшого паралелограма здається довшою за діаго­наль меншого паралелограма (див. рис. 14).

Рис. 14. Ілюзія діагоналей паралелограма

Ілюзії, пов'язані з впливом вертикального напрямку. Висота фігури здається більшою за її основу, хоча вони рівні (див. рис. 15).

Рис. 15. Ілюзія висоти фігури Трикутник і круг (або літери А та О) здаються меншими за квадрат (або літеру Н), хоча всі ці фігури (або літери) однакові за висотою (див. рис. 16).


 


Рис. 13. Ілюзія залізничної колії 202


Рис. 16. Ілюзія висоти геометричних фігур та літер


Розділ IV


Пізнавальні процеси особистості


 


Зауважимо, що не для всіх ілюзій знайдено наукове обґрунту­вання. Деякі ілюзії, пов'язані з впливом фону і оточення, виника­ють унаслідок цілісності сприймання: ми сприймаємо фігури та їхні частини не окремо, а у співвідношенні з цілим. У результаті властивості цілого помилково переносяться на частини. Ілюзії, пов'язані з впливом вертикального напрямку, пояснюються тим, що рухи очей по вертикалі вимагають більшого напруження м'язів, ніж по горизонталі. Оскільки інтенсивність напруження м'язів вважають мірою пройденого шляху, то вертикальні лінії зда­ються нам довшими від горизонтальних.

Сприймання часу— це відображення об'єктивної тривалості, швидкості та послідовності явищ дійсності. Спеціального центру відліку часу у нервовій системі не встановлено. В основі сприй­мання найпростіших форм часу, наприклад, послідовності, лежать елементарні ритмічні процеси, які відомі під назвою «біологічного годинника», а саме, ритмічна зміна збудження та гальмування в центральній нервовій системі, ритмічна робота серця, дихання то­що. При сприйманні складніших форм часу бере участь низка аналізаторів, а саме слуховий, органічний, кінестетичний та шкірний. Особливо велику роль має слуховий аналізатор. Саме за допомогою слуху людина може найточніше відобразити три­валість, швидкість та послідовність подій. Так, ми чуємо як роздільні два сигнали вже при інтервалі в 0,002 секунди. Органічний аналізатор дає нам змогу орієнтуватися у часі за допо­могою відчуття голоду, спраги, втоми тощо. Зв'язок сприймання часу з кінестетичним аналізатором найнаочніше виступає при сприйманні ритму, тобто подразників, що послідовно змінюють один одного і носять періодичний характер. Добре відомо, що сприймання ритму супроводжується низкою рухів: голови, кінцівок, тулуба тощо. Шкірний аналізатор дає нам менш точну інформацію про час і найчастіше використовується в незрячих. Оцінка довгих інтервалів часу (дня, тижня, року тощо) є значно складнішою і наближається до інтелектуальної діяльності. Оста­точно вона формується лише в юнацькому та дорослому віці.

Сприймання часу людиною залежить від низки чинників: змісту діяльності людини, пам'яті, емоційного стану, установок особистості, вправ, фармакологічних речовин, віку. Так, час, запов-


нений цікавими та значущими справами, протікає швидко, а нецікавими та несуттєвими — повільно. В умовах сенсорної ізоляції спостерігається надзвичайно повільний суб'єктивний перебіг часу: хвилини здаються годинами. Час, який у минулому був насичений переживаннями, сприймається як триваліший, ніж час, який у минулому був зайнятий малоцікавими та одноманітни­ми подіями. Позитивні емоції у теперішньому часі створюють вра­ження швидкого перебігу часу, а негативні — повільного. Установ­ка особистості на приємні події створює враження повільного пе­ребігу часу, а неприємні — швидкого. В результаті вправ оцінку ча­су можна довести до дуже великої точності. Наприклад, людина може відрізнити інтервал в 1/18 секунди від інтервалу в 1/20 се­кунди. Є препарати, наприклад, амфетамін, закис азоту тощо, які суттєво скорочують сприйнятий час. Нарешті, дітям здається що час йде дуже повільно, а дорослим — що він летить.

Сприймання руху— це відображення зміни положення, яке об'єкти займають у просторі: швидкості, прискорення та напрямку. Важливу роль у відображенні руху має зоровий аналізатор. За його допомогою людина може сприймати як справжні, так і ілю­зорні рухи. Про справжні рухи ми дізнаємося двома різними спо­собами: безпосередньо сприймаючи акт переміщення та на основі умовиводу про рух об'єкта. Рух сприймається безпосередньо, як­що швидкість об'єкта, що рухається, така, що за одиницю часу він проходить відстань не меншу, ніж може розрізнити око при даній гостроті зору та дистанції спостереження. При безпосередньому сприйманні руху око може залишатися або відносно нерухомим, або рухатися. У першому випадку об'єкт, що рухається, викликає на сітківці ряд зображень, які пересуваються та змінюються; у дру­гому — зображення об'єкта залишається відносно нерухомим щодо сітківки, і враження руху виникає за рахунок переміщення очей. Якщо швидкість об'єкта така, що за одиницю часу він прохо­дить відстань меншу, ніж може розрізнити око, ми сприймаємо не сам рух, а його результат. У такому разі висновок про рух роблять на основі умовиводу. Так ми сприймаємо рух секундної та хвилин­ної стрілки годинника.

Крім справжніх рухів можуть бути також ілюзорні рухи. їх відчу­ває стомлена людина і така, що знаходиться у стані сп'яніння. При-


Розділ IV


Пізнавальні процеси особистості


 


кладом ілюзорного руху може бути і стробоскопічний рух, на прин­ципі якого будується кінематограф. Відомо, що око наділене влас­тивістю інерції: зорові відчуття і виникають, і зникають не відразу з початком чи завершенням дії подразника, а дещо пізніше. Завдяки цій властивості ока ми бачимо в кіно, при зміні 24 кадрів у секунду, не серію блимаючих картинок, а деяке стійке зображення. При цьо­му враження руху виникає в результаті послідовного сприйняття окремих положень предмета, які віддалені один від одного як про­сторовими проміжками, так і часовими паузами. В лабораторних умовах ілюзорний рух досягається за допомогою двох джерел світла, які включають послідовно один за другим. При збереженні певної відстані між цими джерелами, а також певного часового інтервалу між їхнім включенням, можна бачити рух плями світла від першого джерела до другого. Це явище отримало назву фі-фено-мена — феноменального, існуючого лише у сприйманні руху.

Певну роль у сприйманні руху відіграють також слуховий та кінестетичний аналізатори. Відомо, що зміна в голосності звуку, що відбувається з певною швидкістю, викликає враження набли­ження або віддалення з відповідною швидкістю джерела звуку. Цим широко користуються в театрі для створення у глядачів враження наближення або віддалення певної особи чи об'єкта.

11.4. Особливості сприймання

Складний та активний характер сприймання спричиняє низку особливостей цього психічного процесу. Такими особливостями є предметність, структурність, цілісність, константність, аппер­цепція, осмисленість, узагальненість та вибірковість.

-Предметністьвиявляється у тому, що людина сприймає не ли­ше комплекс ознак, але й оцінює цей комплекс як певний пред­мет. До емпіричних даних, які свідчать про наявність предмет­ності сприймання, належить феномен виділення фігури з фона. Феномен полягає у тому, що все перцептивне поле чітко поділяється на дві частини: фігуру, яка сприймається як предмет, та фон — те, на чому сприймається цей предмет. У 10-20-х роках XX ст. німецький психолог Е. Рубін почав досліджувати цей фено­мен на подвійних фігурах «Ваза-профіль» (див. рис. 17). Пред­метність сприймання не є вродженою особливістю. Вона фор-


мується протягом перших місяців життя людини завдяки мотор­ному компоненту сприймання.

* Структурність — це здатність сприйняти внутрішню будову предмета чи явища. Завдяки ній окремі частини зв'язуються в єдине ціле: ми сприймаємо узагальнену структуру, яка фор­мується протягом певного часу. Так, коли звучать ритмічні удари, в кожен момент часу можна почути всього лише один удар, однак ритм — це не поодинокі удари, а ціла їхня система, причому удари знаходяться в певному взаємозв'язку між собою. Сприйняти цей взаємозв'язок допомагає структурність сприймання.


Рис. 18. Подвійне зображення «Молода-стара жінка»

Рис. 17. Феномен виділення фігури з фона Цілісність полягає у тому, що у наших сприйманнях цілісна струк­туру образу домінує над окремими елементами цієї структури. Екс­периментально це було продемонстровано гештальтпсихологами, які показали, що один й той самий елемент, будучи включений у різні цілісні структури, сприймається по-різному. Наприклад, те, що у подвійній фігурі «Стара-молода жінка» в обличчі молодої жінки сприймається як вухо, в структурі старої — як око (див. рис. 18).


Розділ IV


Пізнавальні процеси особистості


 


Цілісність сприймання виражається також у тому, що загаль­ний образ фігури залишається незмінним при умові, що зберігається співвідношення між тими елементами фігури, які змінюють. Наприклад, фігура сприймається як трикутник неза­лежно від того, як позначені елементи цього трикутника: крапка­ми, хрестиками чи кружечками (див. рис. 19).

Рис. 19. Цілісне сприймання трикутника При слуховому сприйманні, незважаючи на те, що мелодію виконують на різних інструментах, ми її сприймаємо як одну й ту саму, хоча окремі елементи цілого (звуки) мають різну висо­ту та тембр. З наведеного вище випливає, що людина при сприй­манні надає перевагу не окремим елементам, а їхній цілісній структурі.

* Константність (від лат. constans — незмінний) — це відноснасталість властивостей предметів, що сприймаються, при зміні умов сприймання. Оточуючі нас об'єкти та явища постійно змінюють свої обриси по відношенню до людини, бо все у світі перебуває в русі. Отже, інформація, яку отримують відповідні сенсорні системи, щохвилини інша. За таких умов було би надзви­чайно важко орієнтуватися у постійно змінному світі. Тому в ході еволюції сформувалась можливість нашої перцептивної системи компенсувати ці зміни і в результаті цього зберігати відносно постійний образ сприймання та стабільність навколишнього світу. У психології описані константність сприймання форми, вели­чини, кольору та яскравості. Константність сприймання форми демонструється наступним дослідом. Якщо ми будемо поступово нахиляти круг, його зображення на сітківці ока буде змінюватись, поступово приймаючи вигляд овалу або прямокутника. Однак, на запитання, якої форми предмет, людина ще довго відповідає, що це круг. Таким чином, завдяки константності сприймання форми,


відбувається корекція зображення на сітківці. Константність сприймання величини об'єктів можна продемонструвати за допо­могою наступних дослідів. Якщо з балкону театру дивитися на глядачів, то всі обличчя здаються нам майже однаковими за вели­чиною, незважаючи на те, що вони знаходяться на різній відстані від нас, отже, зображення на сітківці різне. Подібне спосте­рігається при сприйманні кольору. Відомо, що вугілля, яке знахо­диться в яскраво освітленому приміщенні, відображає більше світла, ніж білий папір у сутінках. Однак, ми продовжуємо сприймати вугілля як чорне, змінюючи безпосередній образ сприймання.

Константність як особливість сприймання пояснюється тим, що відбувається корекція образу, який виникає на сітківці ока. Хоча ця властивість сприймання і виробилась у ході еволюції, сама вона не є вродженою, а формується в результаті набування індивідуального досвіду завдяки активній дії перцептивної систе­ми.

Апперцепція (від лат. ad — до; perceptio — сприймання) — це залежність змісту та спрямованості сприймання від досвіду, інтересів, ставлення до життя, установок та індивідуально-типологічних особливостей особистості. Процес сприймання тісно пов'язаний з пожвавленням минулого досвіду людини, бо нова інформація, яка отримується в результаті цього психічного процесу, зіставляється з існуючою. Це відбувається, зокрема, тому, що сприймає не ізольоване око чи вухо, а конкретна людина з при­таманними лише їй потребами, почуттями, індивідуально-типо­логічними особливостями.

Є два види апперцепції: стійка та тимчасова. Стійка аппер­цепція — це залежність сприймання від стійких особливостей осо­бистості, наприклад, від освіти, переконань, світогляду тощо. Тим­часова апперцепція — це залежність сприймання від ситуативних психічних станів людини, наприклад, емоцій, установок тощо. Особливу роль у тимчасовій апперцепції мають установки особи­стості.

Осмисленістьсприймання — це усвідомлення відображених предметів та явищ. Сприймаючи навколишній світ, ми нама­гаємось його зрозуміти, осмислити з точки зору вже існуючих


Розділ IV