Політична соціалізація особи
Політична соціалізація - це своєрідне введення людини до соціально-політичного середовища, залучення її до системи функціонуючих політичних орієнтацій, традицій, навичок та явищ, внаслідок яких формуються політична свідомість та політична культура особи. Під політичною соціалізацією розуміють процес засвоєння індивідом (групою) правових, соціальних і психічних норм політичної поведінки, системи цінностей політичної культури, які притаманні цьому суспільству. Часові стадії процесу політичної соціалізації розділяють її на два етапи: первинної і вторинної (продовженої) соціалізації. Первинна політична соціалізація проходить у дитинстві й формально завершується із набуттям повноліття, коли індивід отримує право на активну участь у політичних, насамперед виборчих, процесах. На цьому етапі формуються уявлення про владу та владні відносини, шляхом осмислення аспектів влади — її предметності, ситуативності та відносності. Вторинна соціалізація — це кожен наступний процес розвитку політичних знань та оволодіння новим досвідом політичної участі, зокрема й особистого характеру. Вторинна політична соціалізація, у свою чергу, розпадається на два етапи: десоціалізація та ресоціалізація. Зміни усталеного способу життя, набуття нових статусів, зміни глобального суспільно-політичного характеру тягнуть за собою як вилучення від старих, раніше засвоєних норм і цінностей, так і навчання новим — на зміну старим чи в розвиток останніх. Політична десоціалізація описує перше означає відучення, знецінення системи норм і ролей, характерних попередньому типу політичної культури, а ресоціалізація друге — заповнення ніші від втрачених цінностей новою системою цінностей чи корекцією попередньої (усі покоління, політичний тип особистості яких уже був сформований на період розпаду СРСР, підпали одночасно під активну дію де- і ресоціалізовчих процесів).
Виділяють такі типи політичної соціалізації: гармонійний, гегемоністський, плюралістичний, конфліктний.
Термін стратифікація в соціальних науках позначає «структуровані нерівності між різними угрупованнями людей» Отже, соціальна стратифікація — це система регульованої нерівності, за якої формуються різні проверстки суспільства. Але стратифікація це не просто сукупність проверстків і страт (соціальних груп), а ієрархія цієї сукупності. Виділяють чотири основні системи, або типи, стратифікації: рабство, касти, стани, класи. Перші три системи називають закритими суспільствами, а останню класову — відкритою. Таке розрізнення випливає зі ступеня свободи в соціальних переміщеннях від нижчих страт до вищих. Рабство, касти і стани мали офіційні бар'єри (заборони) таких переходів, і лише класова система скасовує їх на формальному юридичному рівні. Індивід у класовій системі, на відвіну від трьох попередніх, принаймні почасти «досягає свого класу, а не просто «отримує» його при народженні». Тому саме в суспільствах розвинутої класової структури стає актуальною проблема соціальної мобільності — переміщення індивіда від однієї соціальної позиції до іншої. Сучасні теорії стратифікації виділяють чотири основні параметри структуру-вання нерівності: прибуток (достаток), влада, престиж і освіта. Тих, хто має власність, владу, престиж, освіту, називають мобільними вгору. Причому здобуток в одному, як правило, тягне за собою і здобутки в іншому (це саме стосується і втрат). Саме тому можна говорити про визначення загального місця людини чи групи на щаблях соціалвної ієрархії, недивлячись на різноманітну кількість форм соціальної стратифікації. Політична стратифікація випливає з ієрархічно відмінних рангів у сенсі авторитетів і престижу, знань і почестей, керівників і керованих незалежно від їхнього найменування (монархи, бюрократи, господарі, начальники). Тому політичною стратифікацією називають такий тип суспільного розшарування, де головним критерієм належності до страти є ступінь впливовості на прийняття рішень, обов'язкових для виконання певною кількістю осіб. Чим більше радіус дії прийнятих рішень, тим більша влада.