Ідеї про національну самосвідомість і національний менталітет

У розробці концепції національної свідомості і національного менталітету брала участь не одна плеяда українських філософів, політологів, соціологів. Серед найвизначніших можна назвати: В.Старосольського, С.Дністрянського, О.Бочковського, М.Сціборського, Ю. Липу, І. Лисняк-Рудницького.

В. Старосольський (1878—1942) — громадсько-політичний діяч, один із керівників Української студентської громади, автор праць «Теорія нації» (1921), «Методологічна проблема в науці про державу» (1925), «До питання про форми держави» (1925), «Держава і політичне право» (т. 1—2, 1925) та ін. У своєму творі «Теорія нації» він досліджує співвідношення понять нації, держави, раси, культури, економічних інтересів, історичних традицій, імперіалізму і месіанізму. Відкидаючи поверховий, «атомістичний» підхід до нації, він плекає ідеї, що нація зароджується на ґрунті волі до політичного визначення і перестає існувати тоді, коли втрачає таку волю. Розвиваючи державницьку концепцію С. Дністрянського, він приділяє увагу саме тим класам, які є носіями національної свідомості. На його думку, нація ґрунтується на ірраціональній стихійній волі, сутнісними моментами якої є зв'язок між нацією і мовою, тому нація є «витвором психології», а не «національного думання». Джерелом сили національної спільноти є прагнення до політичної самодіяльності, яке пов'язане із зародженням сучасної демократії і логічно випливає з тих чинників, що формують націю як єдиний соціальний організм.

В.Старосольський зазначає, що прикмети нації вказують на однаковість людей, які ще не становлять суб'єктивної цілісності; це об'єктивні чинники нації (культура, мова, історичні традиції, територія) та суб'єктивні (воля, ідея), які сприяють об'єднанню людей у групу, суспільство. Головним у розумінні поняття нації вчений називає суб'єктивний чинник, а саме — волю бути нацією та усвідомлювати себе окремою нацією.

Станіслав Дністрянський (1870—1935) — політичний діяч, професор, доктор права, один із засновників Українського Вільного інституту, розробив політичну концепцію української держави, яку завершив в еміграції. Написав ряд творів: «Україна», «Нова держава», «Загальна наука права й політики», «Самовиз­начення народів», в яких розглянув роль і значення України для Європи. Нова Українська держава має ґрунтуватися на справжній демократії, міцній народній організації, народовладді і свободі, гарантованому праві на працю.

Існуючі суспільні зв'язки С.Дністровський розділяв на два ти­пи: до першого він зараховує родину, рід, плем'я, державу та народ, і вважає ці зв'язки природними, органічними; другий тип становлять так звані організаційні зв'язки — церква, класи, партії, вільні та примусові товариства. Тому, за Дністрянським, необхідною умовою перетворення народу в націю є існування свідомого суспільного зв'язку, в основі якого лежить національна психологія та національна самосвідомість.

С.Дністрянський зробив висновок про необхідність самовизначення української нації на власній території, тобто обґрунтував право української нації на самовизначення в її етнічних кордонах. Розглядаючи поняття «нація» та «держава», розкрив їх спільні та відмінні ознаки, а також обґрунтував принцип національного самовизначення українського народу. Національна ідея скеровує на­род на боротьбу проти чужих територіальних посягань і водночас об'єднує розпорошені по різних державах народні елементи до рівня державної самоорганізації.

Ольгерд Іпполіт Бочковський (1884—1939) — український політо­лог, політичний діяч, публіцист, один із провідних фахівців з теорії нації та національних відносин, автор багатьох праць з національ­ного питання: «Поневолені народи царської імперії, їх національне відродження та автономне прямування» (1916), «Націологія і націографія» (1927), «Боротьба народів за національне визначення» (1932). Своїми творами започаткував новий напрям — націологію, до якої відносив: історичну або генетичну націологію, націополітику, націодинаміку, націософію, націотипологію й характерологію.

До предметного поля етнополітології він зараховував питання соборності як в національному, так і в державному аспектах. Саме демократія сприяє пробудженню націй і становленню національної ідеї, спричиняє розвиток національних рухів. Значну увагу Бочков­ський приділяв розумінню націоналізму, який він поділяв на демо­кратичний (романтичний і гуманістичний), пов'язаний із зароджен­ням нації (до Першої світової війни), та паннаціоналізм (антираціональний, антиліберальний), пов'язаний з утвердженням культу сили і принципу міжнаціональної ворожнечі.

Наявність у процесі націотворення вольового елементу Бочковський пояснює національною сві­домістю, яка розвивається з національного інстинкту, розвинутого на рівні підсвідомості: згодом національна свідомість генерує національну ідею, яка і стає головним чинником нової доктрини націотворення.

Микола Сціборський (1897 — 1941) — теоретик українського націоналізму, визначний діяч ОУН, публіцист, ідеолог українського організованого націоналізму, теоретик офіційних видань ОУН; автор численних статей у часописах: «Державна нація», «Розбудова нації», «Сурма», у тижневику «Українське слово», співавтор проек­ту конституції Української держави, автор публіцистичних праць, зокрема: «ОУН і селянство» (1933), «Націократія» (1935), «Украї­на й національна політика совєтів» (1938), «Сталінізм» (1942), «Де­мократія» (1941), «Національна політика більшовиків в Україні» (1938). У доробку «Націократія» обґрунтував основні положення доктрини націоналізму як державно-політичного і соціально-економічного устрою, згідно з якою українська ідея є вихідним положенням чинності та цільовим призначенням держави. Націю він розглядав як найвищу форму людського співжиття, що має неповторний духовний зміст, яка створюється на основі спільності її долі, єдності та стремління здійснювати свої власні історичні завдання.

За конституцією Україна мала бути авторитарною й унітарною, але й одночасно децентралізованою державою, що всіма елемента­ми свого устрою відповідатиме сутності націократії як режиму па­нування цілісної нації у власній державі.

Юрій Липа (1900—1944) — самобутній український письмен­ник, філософ і політолог, автор творів «Козаки в Московії», «При­значення України», «Чорноморська доктрина», «Розподіл Росії», «Бій за українську літературу». У своїх роздумах про українську державність Ю.Липа зауважував, що не можна на перше місце ставити якусь доктрину чи навіть козацький запал і пиху, ос­кільки це не відповідає характерові української державної розбу­дови. Коли націократи говорять про людську расу, вони мають на увазі психологію і, особливо, духовний склад менталітету.

Українські генеральні ідеї — це більш чи менш глибинні вияви ук­раїнського расового «я», більш чи менш глибинні витоки української духовності. А щоб ці ідеї викристалізувалися, слід відчути свою батьківщину як цілісність. Основною рисою українського характеру він називає «мальовничий індивідуалізм». Україна, за Липою, вхо­дить у так зване хліборобське «культурне коло», в центрі духовності якого постає жінка-мати, що об'єднує навколо себе родину. Образ України—Жінки—Матері пов'язаний з самим устроєм осілої хлібо­робської родини, якій притаманні вміння господарювати, витрива­лість і традиціоналізм у праці. Вважається, що Ю.Липа зробив спробу визначити поняття геополітичних характеристик українських терито­рій, історично-психологічних особливостей української ментальності, що мало сприяти усвідомленню українцями свого місця у світовому історичному процесі. Розуміючи необхідність існування України в геополітичному просторі, Ю. Липа наголошував на партнерстві наро­дів, незважаючи на національні та релігійні відмінності.

Іван Лисняк-Рудницький (1919—1984) — український політолог, історик, професор університетів у Філадельфії та Вашингтоні, Альбертського університету в Едмонтоні; його наукові праці «Між історією і політикою», «Нариси з нової історії України», «Історичні есе» присвячені аналізу української політичної думки XX ст. У контексті своїх політичних роздумів він виокремлює чотири полі­тичних напрямки: народницький, інтегрально-націоналістичний, консервативний, націонал-комуністичний. Вчений розглядає націо­налізм у двох аспектах: у широкому — асоціюється з патріотизмом і самостійництвом; у вузькому — позначається як «інтегральний націоналізм». Актуальною на сьогодні є його думка, що свобода українців можлива лише в рамках правової держави. Панівними течіями української суспільної думки він вважає націоналізм, демо­кратизм, лібералізм, консерватизм, соціалізм, комунізм і фашизм. У політичній думці всіх частин демократично-народницького руху він виокремлює два чинники: прагнення до громадянської та націо­нальної свободи; мрії про соціальну справедливість.

Таким чином, у цілому можна зробити висновок, що українська політична думка зробила вагомий внесок у розробку національної свідомості і національного менталітету. Національна свідомість — це різновид свідомості соціальної спільноти, групи, що ґрунтується на уявленнях про соціальні вартості, норми, визна­чальні для віднесення особистості до тієї чи іншої нації, тобто до національної спільноти. Зміст етнічної свідомості як компонент національної свідомості має багатовікову традицію, і до неї слід залучити уявлення про спільну територію мешкання (рідна зем­ля), спільну мову (рідна мова), спільність психічного складу й особливі риси характеру. Національну свідомість слід розглядати як вищий щабель порівняно з етнічною. Вона пов'язана з системою ідеологічних і політичних цінностей, і центральною для неї є ідея національної держави. Національна свідомість стала одним із ви­значальних чинників національного відродження і розбудови влас­ної держави. Йдеться, зокрема, про пробудження національної гід­ності, самовизначення українського «ми» і, водночас, про усві­домлення включеності кожної особистості в громадсько-націо­нальне суспільство та в структуру національної держави.

Національний характер — це спосіб світовідчуття, притаманний національній спільноті на певному етапі розвитку. Він виявляється, передусім, у сукупності соціально-психологічних рис (установок, стереотипів поведінки), котрі репрезентують ціннісні відношення до світу у культурі, традиціях, звичаях, обрядах народу. «Укоріненість у буття» є чи не визначальною характеристикою українців, які ма­ють сильний інстинкт до самопіднесення.

Ментальність - це спільна психологічна характеристика пред­ставників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різнома­нітних вражень інтегрувати у цілісне світобачення, раціональне й ірраціональне, свідоме і несвідоме. Ментальність визначає поведін­ку людини, соціальної групи, суспільства, виражає суб'єктивне від­творення динаміки національного розвитку й органічно включа­ється до об'єктивного історичного процесу. Психоповедінкові архетипи виникають вже на перших етапах формування етносу. У ході історичного процесу вони модифікуються, через зв'язок часів зберігається певний психоповедінковий інваріант, що реалізується на спільній мовній, культурній та морально-етичній основі, спри­яючи пошуку об'єктивної загальнолюдської істини.

 

Політична думка Росії

Основні етапи розвитку російської політичної науки Росії: 1) політична думка Давньої Русі; 2) політична думка Московської держави; 3) політична думка періоду імперії; 4) політична думка російського зарубіжжя. Наскрізним питанням яке хвилювало вчених на протязі всієї багато сторічної історії російської держави, було питання про сутність влади, її повноважень і меж. Вже в Київській Русі були започатковані політико-правові концепції ( про характер велико - княжої влади, необхідність єдності слов’янських земель, відносини церкви і держави, розвиток яких пролонгувався і в майбутньому. В наступному періоді відбулися певні зміни, пов’язані з переміщенням центру російської державності в Північно-Східну Русь, монгольським фактором та іншими факторами , які прийшли в кінцевому підсумку до становлення особового типу феодальної влади, заснованої не на відносинах васалітету, характерних для західної Європи, а на відносинах підданства. Прийнято говорити про візантійсько-азіатський цивілізаційний синдром, коли російська державність стане наступницею Візантійської імперії, з однієї сторони, і Золотої орди - з іншої, що не змогло накласти відбиток на політичну ідеологію Московського царства. Геополітичний стан Росії – її територіальна протяжність і прикордонний стан євразійської держави також надали особливої гостроти питанню про владу, що знайшло своє відображення в політичній філософії, тільки сильна влада була гарантом збереження національної державності. Ідея самодержавства як найбільш адекватної її форми укорінилася в російській політичній думці, що сприяло формуванню сильного консервативного напрямку. На противагу ідеї абсолютизму виникло питання про свободи людини, гарантії її прав і незалежності від держави. Ці проблеми хвилюють і російських лібералів, проте більшість політичних мислителів визнають, що силою, здатною реалізувати ліберальну програму перетворень, може бути тільки самодержавна держава. Деспотизм влади, непослідовність ліберальних реформ стали однією з причин різкого посилення політичного радикалізму, який мав тривалу філософську традицію, яка на початку ХХ ст. стала причиною поразки російської державності і початок нового етапу російської історії.