Зміст і методи виховання дітей дошкільного віку

Теорія виховання дітей дошкільного віку забезпечує формування і розвиток особистості дитини відповідно до суспільних потреб. Вона конкретизується в теоріях фізичного, розумового, морального, трудового, естетичного виховання. Кожен із цих напрямів реалізовує особливі, властиві лише йому цілі и завдання, принципи, зміст, ме­тоди і форми роботи.

Мета і завдання виховання дітей дошкільного віку

Виховання як гуманітарна суспільна практика мас певне спрямування, яке визначається його метою і конкре­тизується у завданнях. Мета виховання уособлює суспіль ний ідеал — уявлення про те, яка особистість відповідає вимогам суспільства. Актуальним для сучасного вихован­ня є прилучення дітей до національних і загальнолюдських цінностей, захист інтересів і прав дитини як особис­тості, забезпечення умов для її індивідуального творчого розвитку.

Ідеал і мета виховання

Головною метою виховання є допомога кожному стати всебічно розвиненою, гармонійною особистістю. Такою во­на мислиться з давніх часів, відколи люди стали перейматися проблемами виховання підростаючого покоління, турбуватися про своє майбутнє.

Одним із найголовніших завдань педагогічна наука вважає осмислення і конкретизацію цієї мети на кожному історичному етапі. Не менше зусиль вона спрямовує на аналіз відповідності загальній меті виховання конкретної педагогічної практики, інтерпретацію, поширення прогре­сивного досвіду.

Виховна мета кристалізується в надрах етнопедагогіки, яка зорієнтована на загальнолюдські й національні цінності. Відображаючи народну мудрість про виховання, етнопедагогіка вважає його метою досконалу особистість, визначальними рисами якої є працелюбність, людяність, уміння долати труднощі, доброта і любов до життя, що да­ється людині для добрих справ, саморозвитку і творчої самореалізації.

Народні уявлення про значення виховання підтвер­джені у наукових психолого-педагогічних дослідженнях. Так, на думку психолога Л. Виготського, виховання «роз­гортається як найширша у світі проблема — проблема життя та творчості».

Етнопедагогіка стверджує, що у народній мудрості кожна людина постає як втілення духовно-моральних зв'язків принаймні трьох поколінь: минулого (дідів та їх­ніх батьків), сучасного (її батьки), майбутнього (онуків і їхніх дітей). Отже, за нормальних зв'язків між поколін­нями людину пам'ятатимуть не менше трьохсот років. Людина мас долати свій життєвий шлях у неперервному вихованні — «від колискової пісні до плачу-голосіння, від народження до смерті, від діда до онука». Ідеали доскона­лої особистості в усіх народів ґрунтуються на загально­людських і національних цінностях, а також окреслюють і тендерні чесноти: чоловік — сміливий, мужній, чесний, гордий, щедрий; жінка — розумниця і красуня, вірна, хо­роша мати, господиня.

Гуманістичний ідеал виховання як самовдосконалення обґрунтований у філософських працях Г. Сковороди. В од­ній із притч він розповідає про давнього мудреця Едипа, який, умираючи, заповідає синові: «Не будь нахабним і безсовісним, ступай тихенько, життя є небезпечний шлях; привчай себе задовольнятися з малого, не наслідуй тих, хто розтрачує серце по зовнішності. Вчися збирати розси­пані думки твої і повертати їх всередину себе. Щастя твоє всередині тебе, тут центр його закопаний: пізнавши себе, все пізнаєш. Не пізнавши себе, у пітьмі ходитимеш і ляка­тимешся страху, де його не було. Пізнати себе повно, пізна­тися й здружитися а собою — це є невід'ємний мир, істина щастя і мудрість досконала. Ах, якби я міг тепер закарбу­вати на твоєму серці пізнання самого себе, але світло це осяває у пізньому віці, якщо хтось щасливий... Будь доб­рим до всіх. Не образиш і ворога свого, якщо хоч трохи на­магатимешся себе пізнати...».

Самопізнання і самовдосконалення пов'язане з духов­ністю особистості як спосіб її розбудови. Важливим компо­нентом структури особистості є ціннісні орієнтації, які ре­гулюють, спрямовують, стимулюють поведінку і діяль­ність людини.

Цінність значущість, яку люди надають явищам, речам і яка є основою ставлення до них.

Виражає цінність і ставлення людини до себе. Отже, система життєвих орієнтацій є сукупністю життєвих цін­ностей особистості, яка значною мірою визначає її життє­вий шлях. Зважаючи на це, ідею виховання необхідно роз­глядати як процес розширення можливостей розвитку осо­бистості, зорієнтованого на утвердження її як автора свого життя. Одним з підтверджень цієї точки зору є слова су­часного педагога-новатора Ш. Амонашвілі, який вважає істинно гуманною лише таку педагогіку, яка здатна залу­чити дитину до створення самої себе.

Мета виховання втілює у собі прагнення до гармонійно­го розвитку кращих якостей людської особистості. Таке ро­зуміння мети єднає її з ідеалом виховання. У всі часи орієн­тація на всебічний розвиток особистості мала непересічну цінність. Вона убезпечує від таких хибних підходів до трак­тування мети виховання, як ідеологізація (пріоритет класо­вих інтересів) і технократизація (перевага раціонального над моральним у формулюванні мети виховання).

Мета виховання на різних етапах історичного розвитку відображає рівень педагогічної культури суспільства, інте­реси та ідеали певних соціальних груп, узагальнює досвід сімейної та суспільної практики виховання. Обґрунтуван­ня виховної мети неможливе без аналізу і врахування особ­ливостей соціально-економічного розвитку суспільства, ста­ну теорії і практики виховання. У різні історичні періоди

вона мала свої особливості, оскільки при обґрунтуванні її основним критерієм був ідеальний тип особистості, якого потребувало суспільство на конкретному етапі свого роз­витку. Це визначає сутність різних виховних систем. Наприклад, Я.-А. Коменський вважав метою виховання формування людини, здатної «знати, діяти і говорити», закликав «учити всіх всього». Ж.-Ж. Руссо наголошував на необхідності забезпечити загальнолюдське, а не класо­ве, професійне виховання. За Й.-Г. Песталоцці, загальна мета виховання полягає у виявленні в дітях справжньої людяності, якої можна досягти шляхом гармонійного роз­витку всіх їхніх сил і здібностей. На думку Й. Гербарта, метою виховання є розвиток всебічних інтересів, гармо­нійне формування «доброчесної людини». У розвитку при­родних здібностей дітей убачав головну мету виховання Ф. Фребель. А педагогічна система М. Монтессорі ґрунту­валася на вихованні самостійної, незалежної творчої осо­бистості з перших років її життя.

К. Ушинський наголошував, що мета виховання тісно пов'язана з культурою рідного народу, оскільки воно ство­рене народом і засноване на народних засадах, має виховну силу, якої позбавлені системи, що ґрунтуються на абстрак­тних чи запозичених в інших народів ідеях: «...Основа ви­ховання і мета його, а значить, і головний його напрям різ­ні в кожного народу і визначаються народним характе­ром», тому «не можна запозичити чужого характеру і тієї системи, в якій виявляється характер». На цій підставі він обґрунтував такі висновки:

— загальна система народного виховання для всіх на­родів неможлива ні на практиці, ні в теорії;

— кожен народ формує свою систему національного ви­ховання, а тому запозичення одним народом у іншого ви­ховних систем неможливе;

— досвід народів у вихованні є дорогоцінною спадщи­ною для всіх настільки, наскільки досвід всесвітньої істо­рії належить усім народам. «Як не можна жити за зразком іншого народу, яким би принадним цей зразок не був, так не можна виховувати за чужою педагогічною системою, яка б вона не була струнка і добре обдумана. Кожний народ щодо цього повинен випробувати свої власні сили».

У формуванні цілісної, самодостатньої, інтелектуально й духовно розвиненої особистості вбачала найголовніший сенс С. Русова. «Виховування мусить мати метою виробити людину з широким розумінням своїх громадських обов'яз­ків, з незалежним, високорозвиненим розумом, братерським почуттям всіх людей, людину, здатну до роботи, та­ку людину, яка ніде, ні за яких обставин не загине мораль­но і фізично й приведе в життя свою незалежну думку».

У саморозкритті, самостворенні, самореалізації особис­тістю свого потенціалу вбачав головну мету вільного вихо­вання К. Вентцель. Найважливіше для нього — створення «плану життя людини», а не виконання навчального пла­ну школи. «Весь процес навчання має бути організований так, щоб він мав характер досягнення дитиною самою собі поставлених цілей».

В. Сухомлинський розумів ідеал виховання як головну працю душі дитини, спрямовану на засвоєння загально­людських цінностей. «Виховання полягає у тому, — писав він, — щоб вміло, розумно, мудро, тонко, сердечно дотор­кнутися до кожної з тисячі граней, знайти ту, котра, коли її, як діамант, шліфувати, засяє неповторним сяйвом люд­ського таланту, а це сяйво принесе людині особисте щастя. Відкрити у кожній людині її, лише її неповторну грань — у цьому мистецтво виховання». Цю ідею відстоював і авс­трійський психолог Віктор-Еміль Франкл, який доводив, що освіта повинна дати людині засоби для виявлення смислів.

Загальна мета виховання конкретизується в сучасних концепціях навчання і виховання. Згідно з Державною на­ціональною програмою «Освіта. Україна XXI століття» розбудова системи освіти, її докорінне реформування ма­ють стати основою: відтворення інтелектуального, духов­ного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, національного відродження, становлення державності та демократизації суспільства в Україні. Тому необхідно створити в суспільстві атмосферу загальнодержавного, всенародного сприяння розвиткові освіти, активізувати зусилля суспільства для виведення її на рівень досягнень сучасної цивілізації, залучити до її розвитку державні, громадські, приватні інституції, сім'ю, кожного громадянина. Важливо створити життє­дайну систему безперервного навчання і виховання для за­безпечення можливостей постійного духовного самовдос­коналення особистості, формування інтелектуального і культурного потенціалу як найвищої цінності нації.

У сучасних концепціях визначено головну мету націо­нального виховання в Україні: набуття молодим поколін­ням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжна­ціональних взаємин, формування у молоді особистісних рис громадянина Української держави, розвиненої духов­ності, фізичної досконалості, моральної, художньо-есте­тичної, правової, трудової, екологічної культури.

У Законі України «Про освіту» (стаття 26 «Дошкільне виховання») йдеться про те, що «дошкільне виховання здійснюється у сім'ї, дошкільних дитячих закладах у вза­ємодії з сім'єю і має на меті забезпечення фізичного, психіч­ного здоров'я дітей, їх повноцінний розвиток, набуття жит­тєвого досвіду, вироблення умінь, навичок, необхідних для навчання в школі». Сім'я зобов'язана сприяти здобут­тю дитиною освіти у дошкільних та інших навчальних зак­ладах або забезпечити дошкільну освіту в сім'ї відповідно до вимог Базового компонента дошкільної освіти. Як заз­начено у Державній національній програмі «Освіта. Укра­їна XXI століття», дошкільне виховання спрямовується на оволодіння рідною мовою в сім'ї та дошкільному закладі; забезпечення пізнавальної активності; розвиток творчих і художніх здібностей в ігровій та інших видах діяльності; виховання культури спілкування, поваги і любові до бать­ків, родини, Батьківщини; започаткування основ трудово­го виховання, екологічної культури, моральної орієнтації в національних і загальнолюдських цінностях. У ранньому дитинстві перші педагоги, батьки, покликані «створити умови для повноцінного фізичного та психічного станов­лення особистості, забезпечити дитині почуття захищенос­ті, рівноваги, довіри, сформувати активне, зацікавлене ставлення до навколишнього світу». Суспільне виховання разом із сімейним забезпечує повноцінний і всебічний роз­виток дитини на засадах національної культури і духовнос­ті з урахуванням різноманітності національного складу та регіональних умов України.

Мета виховання є єдиною для всіх ланок системи осві­ти, що забезпечує повноцінний всебічний розвиток особис­тості від народження і протягом усього життя. Реалізація мети здійснюється відповідно до особливостей кожного ві­кового етапу з орієнтацією на наступність у вихованні пов­ноцінної особистості.