Дошкільна педагогіка — наука про закономірності виховання і навчання дітей від народження до вступу до школи

Ядром інтересу дошкільної педагогіки є дитина віком до 6—7 років і чинники, що впливають на її розвиток у сім'ї, дошкільних закладах, суспільстві загалом. Значу­щість її досліджень, рекомендацій обумовлена тим, що саме в цьому віці найстрімкіше розвиваються фізичні та психічні якості дитини, формуються контури її як особис­тості. Саме у прилученні дитини до світу людей полягає найважливіше завдання дошкільної педагогіки, реаліза­ція якого на кожному історичному етапі, у різних соціаль­них, етнічних, культурних середовищах має свої особли­вості. У цьому процесі беруть участь батьки, педагоги, соціальні спільноти, суспільство загалом; позначаються на ньому події та явища навколишньої дійсності, природа. Він є невіддільним від повсякденного буття дитини, де во­на здобуває життєвий досвід, розвивається фізично, розу­мово, духовно, психічно.

Об'єктом дошкільної педагогіки є виховання дітей до­шкільного віку як цілеспрямований процес, а її предме­том — закономірності, суперечності стосунків, технології організації та здійснення виховного процесу, що визнача­ють розвиток особистості. Дошкільна педагогіка вивчає пе­дагогічні факти (відомості про педагогічну діяльність, які засвідчують зміни у розвитку, вихованні та навчанні дити­ни) та педагогічні явища (те, що відбувається в процесі вза­ємодії педагогів і вихованців, відображає розв'язання пев­них педагогічних завдань).

Немає жодного аспекту життя дошкільника, його взає­модії із соціальним і природним середовищем, до якого була б байдужою дошкільна педагогіка. Тому таким широ­ким є коло проблем, які вона досліджує. Аналізуючи, ін­терпретуючи їх, дошкільна педагогіка виходить передусім із гуманістичних засад педагогічної теорії і практики, зорі­єнтованих на гармонійний особистісний розвиток дитини. Послуговуючись цим критерієм, вона досліджує законо­мірності, реальну практику навчання і виховання дітей, взаємодію в цьому процесі суспільного і родинного чинни­ків, особливості особистісного розвитку дошкільників в пе­ріод від народження до школи. Водночас вона відстежує, аналізує взаємозв'язок між розвитком дитини і вихован­ням — процесом цілеспрямованого формування особистос­ті дитини. Процес виховання охоплюєнавчання— переда­вання і засвоєння знань, умінь і навичок — та власне виховання — формування фізичних, моральних, розумових, естетичних, трудових якостей, а також мотивів поведінки.

Цілеспрямований виховний процес неможливий без передбачення його результатів, що налаштовує дошкільну педагогіку на прогностичні дослідження тенденцій, перс­пектив розвитку людства, проблем, які доведеться вирішу­вати системі виховання, в тому числі й дошкільного. Йдеться не тільки про планування розвитку дошкільних закладів, кадрового і методичного їх забезпечення, а й про формування необхідних людині майбутнього особистісних якостей, умінь і навичок, основи яких закладаються у ди­тинстві.

Дошкільна педагогіка відстежує особливості впливу соціального середовища, зокрема засобів масової інформа­ції, на формування особистості дошкільника. Цим спричи­нена її активна роль у педагогізації суспільства — поси­ленні впливу педагогіки на змістові, виховні параметри со­ціальних взаємозв'язків людей, якість інформаційного матеріалу, яким послуговуються ЗМІ.

Подібно до інших педагогічних наук, дошкільна педа­гогіка розглядає виховання як спеціально організований процес, взаємодію дорослої людини і дитини, спрямовану на формування у неї необхідних уявлень, навичок, якос­тей. У цій взаємодії дитина є не тільки об'єктом, а й суб'єк­том виховання, що означає рівноцінність особистісних якостей дитини і педагога, визнання їх рівноправними учасниками виховного процесу.

Актуальними проблемами дошкільної педагогіки є визначення мети, завдань, змісту, методів виховання дітей у сім'ї та дошкільних закладах, а також підготовка їх до школи.

Дошкільна педагогіка є синтезом теорії і практики. Те­оретична її частина досліджує, обґрунтовує закони вихо­вання, навчання і розвитку дитини, а практична забезпе­чує організацію цих процесів на практиці. Обидві вони ре­алізуються в єдності, збагачуючи одна одну. Гармонійна взаємодія теоретичних і практичних аспектів є передумо­вою належного функціонування всіх ланок і чинників дошкільного виховання.

Джерелами дошкільної педагогіки як науки є:

— народна педагогіка, тобто емпіричні педагогічні знання, педагогічний досвід народу. У ній закумульовані виховний, освітній досвід, культура народу, його ідеал досконалої людини. Народна педагогіка увібрала у себе і зберегла унікальний досвід виховання і навчання дітей дошкільного віку, який витримав багатовікову перевірку на дієвість і дотепер не втратив своєї актуальності;

— ідеї видатних педагогів минулого. До них належать пам'ятки вітчизняної педагогічної культури, класична спадщина педагогів-гуманістів;

— експериментальні дослідження проблем розвитку і виховання. їх результати є базою сучасної дошкільної пе­дагогіки як експериментальної науки. Головним критері­єм наукових досліджень є їх актуальність для практики виховання і навчання дітей;

— передовий педагогічний досвід. Це діяльність педагогів-новаторів та колективів дошкільних закладів. Най­важливіше значення має пошук вихователів у галузі педа­гогічної інноватики— розроблення, освоєння та впрова­дження нових педагогічних технологій, методик, засобів;

— дані суміжних наук, особливо людино знавчих.

Якщо шкільна практика відразу професіоналізувала­ся, розвивалася на наукових засадах, набувала систем­ності, організованості, то дошкільне виховання дітей тривалий час, за незначними винятками, було справою сім'ї, більше опиралося на народні, сімейні традиції. Са­ме на цьому ґрунтуються твердження, що одним із най­важливіших джерел дошкільної педагогіки є етно педагогіка.

Етно педагогіка (грец. ethnos — народ, paidagogike — наука про виховання і навчання людини) — наука про досвід народу у вихо­ванні підростаючих поколінь, відображений у морально-етичних ідеалах, поглядах на мету і засоби формування людини, у сукуп­ності народних засобів, умінь і навичок виховання дітей.

Як невід'ємна складова культури народу, зародилася вона у сиву давнину, своїм змістом закорінена у традиції, ментальність народу, які обумовлені особливостями його економічного, соціального, культурного, духовного буття тощо. Предметом етнопедагогіки є педагогічна культура роду, етносоціуму, нації або народності. Тому, попри спо­ріднені особливості, у кожного народу вона має свою спе­цифіку. Наприклад, у народності ягуа (Колумбія, Перу) маленьких дітей виховують старші діти, а жителі острова Ллора, який у Тихому океані, відносно байдуже ставлять­ся до дітей, що значно уповільнює процес соціалізації — інтеграції індивіда в суспільство шляхом засвоєння етно­культури, соціальних норм і установок, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

З розвитком цивілізації, особливо технічного прогресу, міграції людей, транснаціональної економічної інтеграції, процесів глобалізації етнопедагогіка зазнала суттєвих змін. Певною мірою це послабило увагу до багатьох її аспектів, що засвідчила поява такого феномена, як «громадянин пла­нети». Водночас не менш потужним є процес утвердження етнопедагогіки у нових соціально-історичних реаліях, зу­мовлений прагненням народів зберегти, розвинути свою са­мобутність. Адже принципи етнопедагогіки відображені в мові, народних звичаях, традиціях, святах, обрядах, ритуа­лах, символах, образотворчому, музичному, хореографічно­му мистецтвах, досвіді родинного виховання, сімейно-побу­товій культурі, народних дитячих іграх, іграшках тощо. А головними засобами виховання у підростаючого покоління є рідна мова, історія, фольклор, мистецтво і свята народно­го календарного циклу, народні символи та прикмети, ро­динно-побутова культура, звичаї, традиції, обряди.

Українська етнопедагогіка має багату історію і давні традиції. Ґрунтується вона на засадах гуманізму, природовідповідності, зв'язку виховання з життям народу, єдності вимог і поваги до особистості дитини, віри в її сили і мож­ливості. Складовими етнопедагогіки є: народна фамілістика — знання і досвід будівництва міцної та здорової сім'ї; народне дитинознавство— ставлення народу до ді­тей, виховні чинники формування особистості у дошкіль­ному віці; народна дидактика— досвід народу в розумово­му вихованні, формуванні основ світогляду підростаючого покоління; народна педагогічна деонтологія— етична сфе­ра думок і вчинків кожної людини; виховна практика— використання народної мудрості у засобах етнізації, фор­муванні національної самосвідомості дитини.

Витоки української етнопедагогіки сягають епохи три­пільської культури (IV — II тис. до н. є.). Історичні дані свідчать, що ще до виникнення родового ладу діти були об'єднані в окрему групу, а з формуванням родової общини жінка стала виконувати виховну функцію, у помешканнях було виокремлено «дитинець»— дитячу частину житла.

Особливо багатим джерелом дошкільної педагогіки є народне дитинознавство. У глибинах народної мудрості побутують твердження, що ранок — найкраща пора доби, весна — року, а дитинство — найважливіший період жит­тя. Виховувати дитину — велике щастя («Де діти, там і ра­дість») і відповідальна справа («Не навчив батько, не на­вчить і дядько», «Живемо не батьками, помремо не людь­ми»). Народження дитини, за народними уявленнями, викликає спалах нової зірки, яка супроводить її протягом життя і символізує щасливу долю, духовність людини.

Турбота про людину і глибоке розуміння її потреб влас­тиві народній родильній обрядовості. Наприклад, у Гали­чині пуповину хлопчика відтинали на сокирі, поліні чи книжці (щоб став добрим господарем, майстром, мудрою, освіченою людиною), а дівчинки — на гребені (щоб була рукодільницею) і зав'язували льняним чи конопляним по­вісмом, примовляючи: «Зав'язую тобі щастя і здоров'я, і вік довгий, і розум добрий!». Коли дитина підростала, пу­пок з ниткою виймали і пропонували їй розв'язати: якщо розв'яже, то розум матиме, все вмітиме. Турбота про дити­ну виявлялася у звичаях відвідин новонародженого, у ви­борі названих батьків, хрестинах тощо.

Етнопедагогіка створила специфічні виховні засоби, що відповідають періодам розвитку дитини: колискові пісні, завдяки яким дитина вперше прилучається до рід­ної мови; пестушки, якими супроводять перші рухи дити­ни; потішки — елементарні словесно-рухові ігри малюка з пальчиками, ручками, ніжками («ладки», «сорока», «тосі-тосі» та ін.); забавлянки — маленькі віршики, пісень­ки, казочки у віршах, сюжет яких передає важливий для виховання і цікавий для дитини епізод. Предмети і яви­ща, що оточують дитину, також є засобами народної ди­дактики.

Підростаючи, дитина бере участь у народних іграх, опановуючи етичні норми. Вона ознайомлюється із загад­ками, прислів'ями і приказками. У цей час її починають залучати до посильної праці. Дітей інформують про рід і родовід, що сприяє усвідомленому ставленню до власного життя, життя своїх рідних і предків, формуванню люд­ської гідності й честі, поваги до старших, турботи про мо­лодших, любові.

Гуманізм української народної педагогіки співвідноситься з ідеями виховання інших народів. У Давній Індії, наприклад, вважали, що із сином до 5 років слід поводилися, як із царем, до 15 — як із слугою, а після 15 — як з рівним.У Японії було прийнято виховувати дітей із стри­маністю, засуджувалося жорстоке ставлення до них, запе­речувалось покарання. У Давньому Єгипті дитину до чотирирічного віку називали «мудрий малюк».

Дошкільна педагогіка тісно пов'язана з іншими галузями педагогіки. Активно взаємодіє вона із сімейною педа­гогікою.