Основні риси політичної думки епохи Середньовіччя та Відродження

Епоха Середньовіччя припадає на V-XVI століття. Напротязі цього значного періоду політичні погляди активно розвивалися та зміцнювалися. Три великі етапи включає у себе ця еволюція:

1) ранньофеодальний (кінець V – середина XI ст.). На цьому етапі держави спочатку організовуються у великі, але слабо інтегровані монархії, але потім розпадаються на окремі політичні утворення;

2) етап розвитку феодального ладу (середина XI – кінець XV ст.). Для нього характерні централізовані станово-представницькі монархії;

3) етап пізнього Середньовіччя (кінець XV – початок XVII ст.). Державність характеризується переважно абсолютними монархіями.

Глибокий відбиток на розвитку політичної думки наклали християн­ство та римо-католицька церква. Впродовж усієї епохи Середньовіччя йшла жорстока боротьба між папством і світськими феодалами, монарха­ми за керівну роль у суспільстві. Центральною проблемою політичної думки було питання про те, яка влада (організація) повинна бути пріори­тетною: духовна (церква) чи світська (держава). За домінування церков­ної влади виступали Тома Аквінський, Августин, а за пріоритет світської – М. Падуанський, В. Оккам, А. Данте.

Філософ і теолог Тома Аквінський запозичив у Арістотеля ідею про людину, як істоту політичну, а також думку про те, що держава, як ціле, логічно випереджує індивідів, що її складають, й благо держави є важливіше за благо її громадян. Держава є необхідною; на її чолі стоїть світська вла­да, але вона е вторинною, бо всі види влади на землі є від Бога. Головним завданням державної влади є сприяння державному благу, збереженню миру і справедливості у суспільстві. Народ має право скинути владу несправедливого та жорстокого монарха, якщо він посягає на права церкви. Найкращою формою правління Тома Аквінський вважав монархію, зок­рема такий її різновид, як монархія політична, у якій влада правителів за­лежить від закону та не виходить за його рамки.

Італійський мислитель, політичний діяч Марсилій Падуанський сформулював свою доктрину у праці «Захисник миру» (1324). Він заперечував претензії Папи на владу над світом, бо це суперечило Святому Письму, за яким влада духовна мала бути відділена від світської. Відповідальність за всі біди та нещастя у світі Марсилій Падуанський покладає на церкву; усі негаразди припиняться, якщо церковники займатимуться виключно сферою духовного життя людей. Церква повинна бути відділена від дер­жави та підпорядкована світській політичній владі.

Марсилій Падуанський відстоював тезу, що джерелом будь-якої влади (як світської, так і духовної) є народ. Народ є носієм суверенітету та верховним законодавцем. Але народ у розумінні Марсилія Падуанського – це не усе населення, а лише його найдостойніша частина. Усе суспільство мислитель ділив на вищу категорію (військові, священики, чиновники), яка дбає про загальне благо, та нижчу категорію (торговці, землероби, ремісники), яка дбає лише про свої приватні інтереси. Марсилій Падуанський одним із перших почав проводити чітке розмежування законодавчої та виконавчої влади. На його думку, законодавча влада визначає компе­тенцію й організацію виконавчої влади. Мислитель виступав за ви­борність монарха та державних посадових осіб.

Держава для М. Падуанського – це світський інститут, який розвивається за власними законами. Держава виросла із сім'ї, як найпростішо­го елементу людської асоціації. З появою держави М. Падуанський пов'я­зує появу політичної влади. Держава, на його думку, є досконалою, якщо вона добре управляється, має хороші закони, а також виконує функції, що забезпечують підтримку миру. Саме Падуанському належить трактування миру, як засобу для досягнення «громадянського щастя». Досягається мир тоді, коли кожен у державі отримує можливість безперешкодно займатися своєю діяльністю, а усі органи держави функціонують узгоджено. М. Падуанський був проти підпорядкування політики засадам релігії та моралі. В цілому його творчість свідчить про рішучий розрив з теологічною тра­дицією у поглядах на державно-правові явища.

Загальна характеристика політичної думки епохи Відродження (Ренесансу). Термін «Відродження» на початку означав факт відновлення в культурі видатних досягнень античної цивілізації, втрачених у епоху Середньовіччя. Згодом це поняття починає використо­вуватися на позначення усього комплексу змін, які відбувалися у Європі. Серед цих змін – формування національної державності, криза римо-католицької церкви, формування гуманістичної системи цінностей. Ця епоха припадає на середину XIV – початок XVII ст. і характеризується постанов­кою у центр уваги людини з її потребами та поглядами. Підставою для цього були економічні, духовні та інші чинники, зокрема, зростання авто­ритету науки, падіння впливу церкви. Реформація, крах схоластичної сис­теми, поширення раціоналізму.

Для епохи Відродження характерний гуманізм, визнання унікальності кожного індивіда, заклик до автономії особистості. Мислителі Відрод­ження вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, конфесійним статусом, а виключно її активністю, доблестю, благород­ством. Головними чеснотами особи стають громадянський обов'язок, без­корисливе служіння загальній справі. Ідеалом вважалася держава з рес­публіканським устроєм, яка опиралася на принцип рівності та справедли­вості, гарантією яких мало бути прийняття й дотримання законів, зміст яких гармоніював із єством людини.

Політична думка епохи Відродження у своєму розвитку пройшла три етапи:

1) гуманістичний або антропоцентричний (середина XIV – середина XV ст.). Характеризується протиставленням середньовічному теоцентризму інтересу до людини у її стосунках зі світом;

2) неоплатонічний (середина XV – перша третина XVI ст.). Відзначається постановкою проблеми соціального буття;

3) натуралістичний (середина XVI – початок XVII ст.). На цьому етапі закони природи намагаються застосовувати до пізнання соціальної дійсності.

Політичні вчення епохи Реформації. Реформація – це широ­кий антифеодальний і антикатолицький рух в І половині XVI ст., який зак­лав початок протестантизму. Реформація означала рух за необхідність удосконалювати церкву, світські порядки, правові інститути. Якщо для Відродження головним було визнання людської гідності, то провідною тенденцією Реформації було прагнення відновити чистоту християнської релігійності. Для Реформації дуже показова обов'язковість жорсткого підпорядкування людини громаді.

Лідером Реформації був М. Лютер, який виступав не лише проти засилля папської влади, але й за зменшення влади церкви взагалі. У 1517 р., ставши свідком продажу індульгенцій, він прибив до дверей храму у м. Віттенберг свій твір «95 тез», закликаючи до публічної дискусії. Про­відною думкою тез була неприпустимість перетворення продажу індуль­генцій у засіб збагачення церкви за рахунок духовного розбещення вірую­чих. Тобто, М. Лютер викривав користолюбство тогочасної верхівки католицької церкви, ставив під сумнів законність усіх покарань і пла­тежів, які церква накладала на віруючих. Хоча диспут над тезами був заборонений, вони сприяли об'єднанню різних верств громадян у боротьбі за релігійну та національну незалежність Німеччини.

Провідними ідеями М. Лютера були:

• необхідність всенародної боротьби з папством під проводом світської влади;

• безумовний послух народу світській владі;

• ідеалом є сильна та стабільна абсолютна монархія;

• світська влада не є ідеальною, а лише стримує явне зло;

• необхідним є законний примус з боку держави;

• монарх як суб'єкт верховної влади є вільним від морально-релігійних обмежень; його дії підвладні лише «судові розуму» та вищим законам;

• піддані мають право на незалежні переконання, а у випадку переслідування за них – право на опір.

Реформістський рух не був цілісний; в результаті розколу у ньому утворилося два напрямки: бюргерсько-князівський (очолював М. Лютер) і пле­бейсько-селянський (очолював Т. Мюнцер).

Реформація у розумінні Т. Мюнцера – це соціально-політичний переворот, який повинні здійснювати селяни та міська біднота. Саме ці найзнедоленіші верстви суспільства здатні встановити новий суспіль­ний лад. Т. Мюнцер виступав за ненасильницьку ліквідацію феодаль­ного ладу і за встановлення такого порядку, в якому жоден христия­нин не мав би приватної власності, не посідав би урядової посади. Його ідеалом був суспільний устрій, позбавлений майнового розша­рування; оскільки всі люди рівні перед Богом, то всі вони повинні бути рівні на Землі.

Другим, крім лютеранства, напрямком Реформації був кальвінізм. Основні його ідеї викладені у праці Ж. Кальвіна «Настанови в християнській вірі» (1536). На відміну від лютеранства, яке ставило церкву у за­лежність від держави, кальвінізм зберігав щодо останньої незалежність. Відкрита непокора і повалення правителя-тирана допускається, на думку Ж. Кальвіна, лише тоді, коли використані всі способи пасивної непокори, легальні форми боротьби. Найкращою формою правління Ж. Кальвін вва­жав олігархічну організацію управління державою. Ідеалом є встанов­лення теократії (республіки святих).

Ідеологом французького реформаторства був Ж. Боден. Він виступав на захист віротерпимості, вимагав сильної влади, котра б поважала за­кон, захищала свободу совісті. Ж. Боден першим сформулював і обґрунтував поняття суверенітету як ознаки держави. «Суверенітет – це абсолют­на і постійна влада держави... Абсолютна, не пов'язана жодними закона­ми влада над громадянами і підданими». Серед суттєвих ознак сувереніте­ту держави Ж. Боден називав право видавати і скасовувати закони, ого­лошувати і заключати мир, призначати вищих посадових осіб, здійснюва­ти суд в останній інституції, помилувати. Вище за носія суверенітету є тільки Бог і закони природи.

Державу Ж. Боден визначав як правове управління багатьма родина­ми і тим, що їм належить, відповідно до справедливості та законів при­роди. Основною держави є сім'я. Ж. Боден вважав, що держава виникає шляхом завоювання, насильства, панування однієї групи над іншою. Ви­никнення різноманітних форм держави Ж. Боден ставив у залежність від географічного становища та природних умов кожного народу. Серед форм правління виділив демократію, аристократію, монархію; до пер­ших двох відносився негативно, бо при демократії дуже багато законів і влад, а загальні справи є в занепаді. Що ж до аристократії, то серед знатних людей розумних небагато і, як наслідок, управляє нерозумна більшість. Найкращою формою правління Ж. Боден вважав обмежену за­конами монархію, де суверенітет повністю належить монарху, а управ­ління країною здійснювалося б на аристократичних і демократичних принципах.

Вчення про політику Н. Макіавеллі. Італійський державний діяч та мислитель Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки тво­рами «Володар» (1513), «Міркування на першу декаду Тіта Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1532) та ін. У центрі власного світобачення Н. Ма­кіавеллі поставив людину, яка у своїй діяльності керується приватними інтересами, зумовленими прагненням зберегти та примножити власність. Він писав: «Людина швидше пробачить смерть свого батька, ніж втрату майна». Людський егоїзм вимагав створення держави, яка б врегулювала поведінку індивідів.

Н. Макіавеллі розглядав державу як певний політичний стан суспільства, що характеризувався специфічними відносинами між володарями та підвладними, організованою політичною владою, юстицією, законами. Він виділяв такі конституційні види влади: монархія, аристократія, де­мократія. Кожен із цих видів був нестабільний; ідеальним є змішаний тип влади, який урівноважував би інтереси різних соціальних груп, багатих і бідних. Н. Макіавеллі виступав з ідеєю контролю та рівноваги: мож­ливість брати участь у управлінні державою надавалася одночасно мо­нарху, знаті та народу. «Тоді ці три сили будуть взаємно контролювати одна одну».

У праці «Володар» Н. Макіавеллі змалював образ правителя, який нехтував законами моралі та релігії під час боротьби за владу. Головним критерієм оцінки діяння правителя була могутність держави, задля досягнення якої можна використовувати будь-які методи і засоби. Н. Макіавеллі дає правителю своєрідну індульгенцію на порушення моральних за­повідей.

Правитель, оточений ворогами, не може нікому довіряти і вимушений застосовувати насильство. «Необхідно бути лисицею, щоб розгледіти западню, і левом, щоб знищити вовків».

Що краще для володаря, запитує Н. Макіавеллі, щоб його любили чи боялися? Найкраще, щоб і любили, і боялися. Але оскільки цього немож­ливо досягнути одночасно, то потрібно віддати перевагу страхові, бо любов через зіпсуту природу є слабка і мінлива, а страх перед покаранням завжди ефективний.

Довкола принципів Н. Макіавеллі завжди ведеться гостра полеміка, бо немає жодного політика, якому не доводиться вибирати між етичними принципами та практичною доцільністю. Г. Гегель запропонував розгля­дати «Володаря» не як відображення принципів політики, придатних для усіх часів і народів, а як реакцію на тогочасну ситуацію в Італії. У цьому контексті, на думку Г. Гегеля й багатьох інших мислителів, «Володар» - це велике творіння політичного розуму.

У цілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки поляга­ють у тому, що він:

• відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;

• заклав основи політичної науки;

• виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізованої Італії;

• увів у політичний лексикон поняття «держава» та «республіка» у сучасному їх розумінні;

• сформулював суперечливий, але вічний принцип «мета виправдовує засоби».