Політична культура українців

В Україні на сьогодні проблема політичної культури розроблена абсолютно недостатньо. Відсутні фундаментальні праці, які б роз­кривали цю проблему на рівні етносоціології, з використан­ням усього набору сучасних процедур емпіричної соціології. Певні знання про стан української культури загалом і полі­тичної культури зокрема черпаємо з історичних і філософських праць М. Костомарова, В. Липинського, Д. Чижевського, П. Юркевича, О. Кульчицького, М. Шлемкевича, а також з окремих публікацій сучасних українських філософів і соціологів.

В нинішній перехідний період розвитку, політична куль­тура в Україні зазнає певних трансформацій під дією кри­зових явищ, які породжують аномалії психіки, спотворюють культурний генофонд. Політична культура при цьому роз­вивається на різних рівнях і у різних виявах: загальноментальному, специфічно політичному, кризовому. Загальноментальний рівень показує переплетення різних культурних компонентів, які сформувалися як в дореволюційний, так і в радянський періоди. Специфічно політичний рівень харак­теризує вияв усіх культурних елементів у сфері політичного життя. Кризовий рівень розкриває джерела і способи вия­ву різноманітних культурних паталогій, а також трансфор­мацій у період формування нового типу соціуму.

Щоб зрозуміти зміст і тип політичної культури в Україні, використаємо схему аналізу психологічних властивостей со­ціумів, яка дає змогу розкрити психічні механізми функціо­нування культурних рис українського народу, способи їх вияву в політичному житті. Згідно з таким підходом, Україні властиві такі риси культури:

-інтровертна;

-ірраціо­нальна;

-емоційна;

-сенсорна;

-екстернальна;

-екзекутивна

Інтровертна риса культури передовсім вияв­ляється в українському традиціоналізмі, як у побуті, так і в політиці. Зокрема, що стосується політики, то український соціум не готовий до швидких і радикальних політичних змін і тому реформи в Україні проходять значно повільніше, ніж: в інших посткомуністичних країнах. Інтровертність ви­являється ще й у тому, що українці більше тяжіють до малих (родина, братство, громада), ніж до великих (партії, загальнореспубліканські організації) груп. Це добре ілюстру­ють спалахи державного і партійного регіоналізму, коли керівні чинники на догоду регіональним інтересам проводять лінію, яка виразно контрастує із загальнонаціональною.

Якщо розглядати українську політичну культуру у вимірі раціонально-ірраціональному, то вона здебільшого є ірраціо­нальною, оскільки в українському суспільстві слабо розви­нена нормативність поведінки. Українці не звикли суворо дотримуватися моральних і правових норм, а тому твердий порядок у інших народів (зокрема англосаксів і німців) вони сприймають як черствість або недружелюбність. Ця риса сьогодні спостерігається на всіх рівнях політичного життя. Соціальні норми на догоду груповим інтересам ігноруються законодавцями, управлінцями високого державного рангу, партійними лідерами і пересічними громадянами. Хоча ідея соціального порядку є пріоритетною у масовій свідомості, проте її реалізація розглядається як виняткова прерогатива державних органів, а не як здатність громадян внутрішньо організуватися і жити згідно з випробуваними світовою цивілізаційною практикою соціальними нормами.

В ірраціональній культурі емоційність домінує над праг­матичністю. На цю особливість вказували Д. Чижевський, В. Липинський. Перевага емоційного над прагматичним є од­нією із важливих відмінностей між українським і західним індивідуалізмом. Західний індивідуалізм має перевагу над українським у сфері соціальної взаємодії на ґрунті спільних інтересів. Український же індивідуалізм характеризується замкнутістю, обмеженим набором альтернативних варіантів для соціальної взаємодії, у відстоюванні власних соціально-політичних інтересів.

У політичній культурі України виділяється сенсорна риса на тій підставі, що її носієм е сільське населення, яке звикло прагматичне розв'язувати існуючі проблеми. Однак, ця риса була дуже розмита в радянський період. У політиці часто-густо сенсорність виявляється у вигляді скептичного сприй­няття нових ідей. Люди з такою рисою більше довіряють тому політикові, який робить акцент на звичних способах розв'язання соціальних завдань. При цьому не сприймаються надто революційні ідеї та інновації. Так нинішнє українське село скептично сприймає ідею продажу землі як основного елемента земельної реформи, але вже не довіряє колгосп­ним формам ведення господарства.

Екстернальність у кризових ситуаціях часто призводить до пасивного очікування: «Що Бог дасть», «На все Божа воля» або до панічної метушні, яка супроводжується «рево­люційною», «патріотичною» балаканиною про створення ко­мітетів підтримки «трудящих», «державності» і «духовності», «російськомовного населення», антиімперських і антикому­ністичних фронтів, тощо. Екстернальні суб'єкти політики ви­являють нетерпимість до своїх політичних опонентів, не вміють цивілізованими засобами вирішувати конфліктні си­туації. В Україні спостерігається висока напруга між полі­тичними організаціями і релігійними групами. Проте екстернальна риса погамовується сенсорною рисою українського менталітету. Тому в Україні політичні конфлікти не дося­гають такої гостроти, як наприклад, у Росії чи в державах Закавказзя і Середньої Азії.

В сучасній українській політичній культурі переважає екзекутивна риса, що виражається в архетипах «доброї зем­лі», «великої матері», «матері-природи». Норми поведінки українців формуються під впливом материнських цінностей. У політиці ця риса виявляється як перевага споглядального способу життя над активним. Соціуми з такою рисою є апа­тичні, легко піддаються навіюванню, мають потребу в силь­ному і вольовому союзникові. Це призводить до того, що вигідні позиції на світовій арені займають наші основні кон­куренти.

Отже, українській ментальності загалом і політичній культурі зокрема властиві такі риси, як інтроверсія, ірра­ціональність, сенсорність, екстернальність і екзекутивність. Такі риси характерні для народів, які ще не подолали наслідків тривалого історичного поневолення, не сформували модерної ментальності і політичної культури, властиві високорозвинутим націям світу.

На формування перелічених рис політичної культури в Україні впливали такі чинники: багатовіковий період без­державності, коли політична діяльність (за винятком певних періодів національного відродження) була відсутня; розчле­нування України на території та включення їх до країн з різними культурними і політичними системами, що призвело до побутового, психологічного і політичного відчуження між різними частинами народу; денаціоналізація провідних верств (міщанства, військових, промисловців, великих зем­левласників, адміністраторів, а також інтелігенції); пануван­ня комуністичного режиму, що спричинилося до деформації рис індивідуалізму і прагматизму, формування патерналістських і егалітарно-колективістських цінностей.

Проте такі риси, як світоглядна толерантність, традицій­ний демократизм, високий естетизм, які раніше були при­чиною невдач у боротьбі за державу, в нинішніх умовах у випадку успішної суспільної модернізації можуть прислу­житися на шляху відродження України у цивілізованому світовому контексті.

У кризовий період риси політичної культури можуть на­бувати певних соціопатій. Р. Мертон показав, що за умов аномії втрачається погодженість суспільне значущих цілей діяльності людей, з одного боку, і соціальне схвалених за­собів реалізації – з іншого. За таких умов одні люди ста­рими засобами намагаються досягти нових цілей, а інші – новими засобами реанімувати старі.

До соціопатій можна віднести різні види соціофобії. Ха­рактерною ознакою української ситуації є те, що за останні роки політики активно використовують засоби масової ін­формації для пропаганди страху. Тривалий час населення перебувало в просторі завищених сподівань. Але погіршення життєвих умов призвело до ситуації тривожного очікування, побоювання людей за завтрашній день.