Основні закономірності та механізми психічного розвитку

Взаємозв'язок психічного розвитку школяра та навчання. Зони актуального та найближчого розвитку. Сенситивні періоди

Розвитку.

Основні закономірності та механізми психічного розвитку.

Центральною проблемою вікової та педагогічної психології є проблема психічного розвитку людини, до розв'язання якої у зарубіжній, радянській та вітчизняній психології існували різноманітні підходи.

Онтогенез людини визначається як цілісний процес становлення її як організму, свідомої суспільної істоти і як особистості, що виражається в різних, але пов'язаних між собою формах (Г.С.Костюк). Розвиток передбачає зміни людини, але не стихійні, не випадкові, а закономірні, необхідні, завдяки яким відбувається рух людини вперед — від найнижчих рівнів її життєдіяльності до найвищих.

Розвиток відбувається безперервно і виявляється у чисельних кількісних змінах в організмі і психіці. Кількісні зміни у фізичному розвитку виявляються у зростанні організму. У психічному розвитку кількісні зміни виникають у процесі пізнання людиною навколишнього світу, при зростанні кола уявлень, знань, обсягу уваги, сприймання, пам'яті, здатності вирішувати проблеми тощо. Поява якісних змін пов'язана зі зміною психіки в цілому, а не окремих її функцій. У процесі зростання людини, дорослішання, дозрівання на основі якісних змін з'являються новоутворення, нові механізми.

Особливістю психічного розвитку є невизначеність кінцевих його форм, які лише задаються зразками, виробленими у суспільстві. Не можна точно прогнозувати характер, рівень розвитку психічних функцій новонародженої дитини, тому що вони формуються поступово у процесі оволодіння нею культурно-історичними надбаннями суспільства. Процес онтогенетичного розвитку відбувається у формі засвоєння людиною суспільно-історичного досвіду.

Отже, онтогенез можна визначати як цілісний індивідуальний процес формування людини як організму та як особистості.

Визначають наступні закономірності онтогенезу.

Нерівномірність і асинхронність розвитку психічних функцій. Нерівномірність розвитку психічних функцій виявляється у тому, що на певних етапах життя людини темп їх розвитку то прискорюється, то уповільнюється. Так, у період немовляти прискорено розвиваються процеси чуттєвого пізнання дійсності - відчуття і сприймання. Дещо пізніше - пам'ять, мислення. Швидкий розвиток уяви приходиться на молодший шкільний вік та підлітковий вік. Асинхронність розвитку означає, що прискорення одних психічних функцій спричиняє уповільнення інших.

Темп розвитку на різних вікових етапах різний. У період немовляти фізичний і психічний розвиток відбувається дуже швидко. Впродовж першого року життя дитина проходить складний шлях від безпомічної істоти, життєдіяльність якої обумовлювалася лише інстинктами, — до свідомої людини, у якої розвиваються вищі психічні функції. Дещо повільніше, але також прискореним темпом відбувається розвиток людини приблизно до восьми років. Потім спостерігається його уповільнення. У підлітковому віці у зв'язку з гормональними змінами в організмі разом із швидким фізичним розвитком прискорюється розвиток психічний. І лише у період ранньої юності спостерігається його стабілізація.

Незворотність стадій: жодний віковий період людина не в змозі пережити знову. На кожному етапі життя людини відбуваються певні зміни, з'являються новоутворення, що сприяють подальшому її психічному розвитку. Але діалектичний хід розвитку неможливо повернути назад.

Рух від безсистемності до цілісності. Розвиток психіки людини являє собою ланцюг кількісних змін, які поступово накопичуються, ускладнюються і переходять у якісні, системні. Вони обумовлюють виникнення новоутворень, що означає готовність психіки перейти на інший, вищий щабель свого розвитку.

Закон розвитку вищих психічних функцій. Спочатку вони виникають як зовнішні (інтерпсихічні), а потім переходять у внутрішні (інтрапсихічні). Вищі психічні функції характеризуються опосередкованістю, усвідомлюваністю, довільністю, системністю. Вони формуються у процесі оволодіння людиною знаряддями, засобами діяльності, розвиваються у процесі навчання.

Розвиток носить сенситивний характер. У певні вікові періоди з розвитком нервової системи людини створюються сприятливі умови для розвитку певних психічних якостей.

Що є механізмом розвитку? Завдяки чому здійснюється психічний розвиток людини? На ці запитання в зарубіжній та вітчизняній психологічній науці існують різноманітні підходи.

Так, індивідуалістична психологія, яка представлена ім'ям А.Адлера, дотримувалася думки, що основним механізмом розвитку є прагнення людини до переваги, бажання виділитися. З.Фрейд уважав основним механізмом розвитку витіснені інстинкти, що об'єднуються в комплекси і стимулюють цілі, які треба досягти. К.Бюлер стверджував, що стреси і конфлікти є механізмом розвитку. Долаючи такі стани, людина тим самим розвивається далі.

Згідно поглядів С.Л.Рубінштейна, Г.С.Костюка, рушійними силами психічного розвитку є внутрішні суперечності. Вони виникають у результаті інтеріоризації зовнішніх протиріч між людиною та обставинами життя, стають джерелом активності індивіда й спонукають до вироблення нових способів поведінки.

Це такі протиріччя:

ü між рівнем знань, умінь та навичок і необхідністю діяти в новій ситуації, де їх не вистачає;

ü між рівнем психічного розвитку та способом життя особистості; ^-г між динамічністю та статичністю;

ü між біологічним і соціальним;

ü між прагненням дитини вивчити властивості явищ та вмінням підвести пізнане під поняття.

Дані суперечності розв'язуються в діяльності, що супроводжується утворенням нових властивостей та якостей особистості. Виникненню та успішному подоланню суперечностей сприяють навчання та виховання.

Взаємозв'язок психічного розвитку школяра та навчання.

Отже, на психічний розвиток людини впливають навчання і виховання. До проблеми співвідношення навчання дитини і її розвитку у віковій психології існує декілька підходів.

В основу першого підходу покладене положення про незалежність процесів дитячого розвитку від процесу навчання (К.Брунер, Ж.Піаже). К.Брунер уважав, що кожну дитину в любому віці можна вчити всьому, лише варто подавати в доступній формі навчальний матеріал. Ж.Піаже вивчав розвиток мйслення дитини незалежно від процесів її навчання і виховання. Навчання і виховання повинні пристосовуватися до розвитку, іти за розвитком далі. Це вчений доводив, проводивши дослідження на виявлення конкретного (нижчого рівня) мислення у дітей до 7 років і формального (вищого) до 12 років. Розвиток він розглядав як перехід від нижчої стадії до вищої, який обумовлюється біологічним фактором. Тим самим відкидалася ідея впливу на розвиток навчання і виховання.

Другий підхід за основу взяв тезу про те, що розвиток -це і є навчання. Тобто дані процеси ототожнювалися. У.Джемс, Е.Торндайк вважали, що навчання і виховання, з однієї сторони, і розвиток, з іншої, співпадають одне з одним, ніби однакові геометричні фігури, які накладають одну на одну. А отже, кожен крок навчання відповідає кроку розвитку, тобто вони йдуть одночасно, не випереджаючи один одного.

Третій напрямок передбачає принципово нове розв'язання проблеми співвідношення навчання і розвитку в роботах Л.С.Виготського. Згідно поглядів ученого, навчання і виховання: повинні забігати вперед, підтягуючи за собою розвиток. Учений вважав, що навчання, як найбільш систематизована форма спілкування, формує розвиток, створює нові психічні утворення, розвиває вищі процеси психічного життя. Навчання не ототожнюється з розвитком. Основна теза — правильно організоване навчання дитини не пристосовується до наявного у неї рівня розвитку, а створює «зону найближчого розвитку», зумовлює психічний розвиток.

Зони актуального та найближчого розвитку.

У процесі навчання дитини потрібно враховувати 2 аспекти:

зону актуального розвитку, тобто те, що дитина може зробити самостійно;

зону найближчого розвитку - відстань між рівнем актуального розвитку і потенційного, тобто того, що дитина може зробити за допомогою дорослого. Зона найближчого розвитку визначає психічні функції, які поки що ще не дозріли у дитини, але знаходяться у процесі дозрівання. Тобто виявляє можливості подальшого їх розвитку.

Навчання з орієнтацією на зону найближчого розвитку із урахуванням індивідуальних відмінностей дитини веде її розвиток уперед. Підхід Л.С.Виготського дозволив визначити наукові засади для раціонального педагогічного впливу на дитину. Знаючи можливості «зони найближчого розвитку» дитини, вчитель може впливати на нього, керувати цим процесом. Г.С.Костюк стверджував, що між навчанням і розвитком існує взаємний зв'язок: з однієї сторони, навчання орієнтується на рівень розвитку суб'єкта, спирається на нього для досягнення своїх нових цілей, а з іншої сторони - активно сприяє розвиту з даних принципів виходить сучасна вітчизняна вікова і педагогічна психологія

Сенситивні періоду

Певні періоди життя людини є найбільш сприятливими для розвитку тих чи інших психічних функцій. Такі періоди називають сенситивними. У психологи сенситивні періоди визначають як періоди онтогенетичного розвитку, у яких оргаіцзм людини буває особливо чуттєвим до певного впливу оточуючої Дійсні ТаК} наприклад, експериментальні дослідження довели, ЩО у ВІЦІ 5 років діти особливо чуттєві до розвитку фонематичного слуху, а тому у даний період варто увагу зосередити на опануванні мовами - як рідною? ^ і ІН03Ємною. Дещо пізніше така чуттєвість знижується.

Сенситивні період визначаються як оптимальні терміни розвитку окремих сторін психі^ .. процесів і властивостей (Мещеряков Б.Г., Зінченко В.П.).

Зокрема, виявлено, що у вказані нижче сенситивні періоди формуються наступні якості і особлц^ості-

від народження^ і року _ формування передумов формування таких рис, як емоційність і ласкавість.

-1-5 років - усне Ловлення;

,-3 роки - самоконт^ль? саморегуляція;

-З - 6 років - комунікабельність;

-3-5 років - широка інтересів;

-3-7 років-трудові навички;

-б.г-г 9 років - пИсемне мовлення, рухові навички, художні здібності, прийоми розумової діяльності, стиль діяльності, стиль поведінки, рефлексія в розумовій діяльності;

- 10 - 15 років - полична творчість;

-11-15 років - др^ба, товаришування, кохання;

-13 — 15 років — ІД%тифікація;

-14-15 років-усунення;

-15 - 17 років - гіисеМна творчість;

-15 - 20 років - абсфактне мислення;

-16-17 років - співробітництво;

-16-20 років - професійне визначення і становлення. (Н.В.Головань)

У навчанні і виховані школярів необхідно орієнтуватися як на загальні особливості психічного розвитку учнів певної вікової категорії, так і на сенситивність віку до розвитку окремих сторін психіки. Надмірно ранній чи запізнілии їх розвиток ^ бути малоефективним.

Соціальна ситуація розвитку, провідна діяльність, новоутворення як критерії вікового розвитку. Сутність провідної діяльності у кожний віковий період. Соціальна ситуація розвитку, провідна діяльність, новоутворення як критерії вікового розвитку.

У процесі онтогенезу людина долає ряд вікових періодів, під час яких змінюються її фізіологічні, соціально-психологічні й інші особливості. Ці періоди є певними епохами, циклами, ступенями розвитку. Визначити межі вікових етапів досить складно, оскільки існують різні погляди щодо критеріїв виокремлення вікового періоду.

У вітчизняній віковій психології основні періоди психічного розвитку визначаються за психолого-педагогічними критеріями, які включають соціальну ситуацію, зміст і форми навчання, виховання, провідну діяльність у її співвідношенні з іншими видами діяльності, рівень розвитку особистісних новоутворень, зокрема свідомості й самосвідомості особистості, провідну потребу, динаміку переходу від одного виду до іншого, шляхи подолання негативних моментів цих подолань, переходів. Такий підхід розроблений на основі ідей Л.С.Виготського. Розвиваючи їх, Д.Б.Ельконін запропонував розглядати кожен психологічний вік на підставі таких основних критеріїв, як соціальна ситуація розвитку, провідний вид діяльності, основні новоутворення та кризи.

Соціальна ситуація розвитку - це та конкретна форма значимих для дитини взаємин з навколишньою дійсністю (насамперед соціальною), у яких вона знаходиться у той чи інший період свого життя. Соціальна ситуація розвитку — це такі соціальні обставини життя людини, які є сприятливими умовами для набування нею нових якостей. їх джерелом є соціальне — середовище, яке, інтеріоризуючись в особистості, стає індивідуальним.

У певній соціальній ситуації розвитку виникає провідний вид діяльності. Провідна діяльність — це така діяльність, умови якої суттєво впливають на розвиток усіх психічних функцій людини. Провідна діяльність зумовлює виникнення психічних новоутворень.

Новоутворення — це психічні та соціальні зміни, котрі вперше виникають на певній стадії розвитку і визначають свідомість дитини, її ставлення до навколишнього, внутрішнє та зовнішнє життя. Поява новоутворення наприкінці кожного вікового періоду є результатом тих якісних і кількісних змін у всіх сферах психіки людини, які мали місце в окремому відрізку життя людини. Виникнення новоутворень означає, що людина готова до переходу від попереднього до наступного, більш складного етапу у своєму психічному житті.

Кризи — це цілісні зміни особистості, які виникають при зміні стабільних періодів як переломних точок на кривій дитячого розвитку, що відокремлюють один віковий період від іншого (за Л.С.Виготським). Вікові кризи в онтогенезі індивіда - це особливі вікові інтервали, в межах яких підвищується чутливість особи до зовнішніх впливів та водночас знижується опірність (резистентність) до них. Долання вікової кризи зумовлює активізацію усіх психічних функцій та ресурсів людини. Але переборення труднощів, які викликані перебігом вікової кризи, зумовлює подальший психічний розвиток людини.

Періодизація вікового розвитку за Д.Б.Ельконіним представлена таким чином:

Немовля —0—1 рік;

Раннє дитинство — 1 - 3 роки;

Дошкільний вік — 3 — 6 років;

Молодший шкільний вік - 6-7 -10 років);

Підлітковий вік -11 - 14 років;

Ранній юнацький вік -1517 років.

Ряд досліджень розкрили значення діяльності в розвитку людини. Процес розвитку починає розглядатись як саморух суб'єкта завдяки його діяльності з предметами, а спадковість і середовище лише як умови, які визначають різні варіації розвитку в межах норми.

Сутність провідної діяльності у кожний віковий період.

Кожному віковому етапу психічного розвитку властива своя провідна діяльність, у якій, згідно поглядів О.МЛеонтьєва, передусім задовольняються актуальні потреби індивіда, формуються мотиваційні, пізнавальні, цілеутворювальні, операційні, емоційні та інші процеси. Провідна діяльність зумовлює найголовніші зміни у психічних рисах особистості, дозрівання і перебудову пам'яті, сприймання, мислення, формування новоутворень на конкретній стадії розвитку дитини. У провідній діяльності задовольняються актуальні потреби індивіда, формуються мотиваційні, пізнавальні, операційні, емоційні та інші процеси. Провідна діяльність — це діяльність, виконання якої визначає виникнення і формування основних психічних новоутворень людини на певному етапі ЇЇ розвитку.

Провідна діяльність є показником психологічного віку дитини і характеризується тим, що в ній виникають і диференціюються інші види діяльності, перебудовуються основні психічні процеси і відбуваються зміни психологічних особливостей особистості на даній стадії розвитку.

Значення провідної діяльності для психічного розвитку залежить перш за все від її змісту, від того, що відкриває для себе і засвоює людина в процесі її виконання. Виділяють такі види провідної діяльності:

-емоційно-безпосереднє спілкування немовляти з дорослими (0-1 рік);

-предметно-маніпулятивна діяльність дітей раннього віку (1-3 роки);

-сюжетно-рольова гра дошкільника (3-6 років);

-навчальна діяльність молодшого школяра (6-7 — 10 років);

-інтимно-особистісне спілкування підлітків (11 — 14 років);

-професійно-навчальна діяльність юнаків (15-17 років).

Безпосереднє емоційне спілкування дитини з матір'ю у період немовляти зумовлене соціальною ситуацією спільного життя дитини з дорослими — ситуацією нерозривної єдності немовляти з матір'ю. Дослідження Д.Б.Ельконіна, М.ІЛісіної доводять, що специфічна особливість цієї діяльності полягає в тому, що її предметом є інша людина. Формується не лише потреба у спілкуванні з іншими людьми, а й емоційне ставлення до них. Для дорослого об'єктом впливу є дитина, водночас вона починає виявляти перші форми впливу на дорослого (голосові реакції набувають характеру емоційно-активного заклику). Спілкування в період немовляти повинно бути емоційно позитивним.

Соціальна ситуація розвитку в період раннього дитинства багато в чому аналогічна ситуації на попередньому етапі. Дитина ще не спроможна самостійно задовольняти свої життєві потреби, а отже спішування з дорослим є необхідною умовою забезпечення її життєдіяльності. Оволодіння дитиною прямоходінням робить її спілкування з оточуючим світом самостійнішим, розширює коло речей, які стають об'єктами пізнання, розвиває здатність орієнтуватись у просторі та маніпулювати різноманітними предметами. Маніпулятивна діяльність поступово змінюється предметною, спрямованою на засвоєння суспільно вироблених способів використання предметів. Спілкування з дорослим стає формою організації, засобом здійснення предметної діяльності. Оволодіння такою діяльністю суттєво впливає на психічний розвиток дитини в ранньому віці.

Дошкільний вік характеризується виникненням нової соціальної ситуації розвитку. У дитини з'являється коло елементарних обов'язків. Змінюються взаємини, з дорослими, набуваючи нових форм: спільні дії поступово змінюються самостійним виконанням дошкільником вказівок дорослого. Всі ці особливості виражаються в характерних для них видах діяльності, передусім у сюжетно-рольовій грі, яка створює сприятливі умови для доступного в цьому віці освоєння зовнішнього світу. Прагнення дитини до більшої самостійності та активної участі в житті дорослих вступає в суперечність з її реальними (і суттєво обмеженими) можливостями. Дана суперечність знаходить своє розв'язання у діяльності, формою якої є гра. Гра дошкільника має рольовий характер. Якщо в ранньому дитинстві центральним моментом гри є предмет та способи дій з ним, то у дошкільному віці на перший план виходить людина, її стан, дії та стосунки з іншими. Гра стає засобом відображення дитиною навколишньої дійсності, способом освоїти діяльність та взаємини дорослих у доступній для неї формі.

Основною особливістю молодшого школяра є зміна соціальної позиції особистості: вчорашній дошкільник стає учнем, а тому слід дотримуватись нових форм поведінки, вміти узгоджувати свої бажання з новим розпорядком тощо. Усе це дитина сприймає як певний переломний момент у житті, що супроводжується до того ж перебудовою системи взаємин з дорослими, найавторитетнішою фігурою серед яких стає вчитель. Отже, навчальна діяльність є провідною для молодших школярів, а це суттєво змінює мотиви їхньої поведінки та відкриває нові джерела розвитку пізнавального та особистісного потенціалу. Включаючись в нову для них навчальну діяльність, діти поступово звикають до її вимог, а дотримання останніх, у свою чергу, зумовлює розвиток нових якостей особистості, відсутніх у дошкільному віці. Такі якості (новоутворення) виникають і розвиваються у молодших школярів відповідно до формування навчальної діяльності.

Соціальна активність підлітків спрямована насамперед на прийняття та засвоєння норм, цінностей і способів поведінки, характерних для світу дорослих та стосунків між ними. Центральне місце в житті підлітка займає спілкування з товаришами, тому для підліткового віку характерним є пріоритет дитячої спільноти над дорослою. Саме у групі однолітків створюється нова соціальна ситуація розвитку особистості. У цей період центр життя підлітка переноситься з навчальної діяльності у діяльність спілкування. Змінюються взаємини з учителем: для підлітка більш цінним є той статус, якого він набуває у колі однолітків, ніж оцінне ставлення до нього з боку вчителя. Нині існує три варіанти визначення провідної діяльності у підлітковому віці. Д.Б.Ельконін виділив інтимно-особистісне спілкування, Д.И.Фельдштейн - суспільно-корисну діяльність, В.В.Давидов - суспільно-значущу діяльність. З однієї сторони, у двох визначеннях присутній один і той самий фактор - «суспільність». Справді, діяльність як висхідна форма оволодіння новим для даного віку змістом, будується завжди як сумісна, тобто певною мірою як суспільна. З іншої — при вивченні підліткового періоду не можна не враховувати прагнення підлітків до спілкування з однолітками.

Основне соціальне завдання на етапі ранньої юності — вибір професії, соціальне та особистіше самовизначення. До моменту закінчення школи юнаки та дівчата мають бути психологічно готовими до дорослого життя. Йдеться про сформованість властивостей, здібностей та потреб, які дозволили б молодій людині повною мірою реалізувати себе в праці, громадському житті, майбутній сім'ї. Саме тому в психологічній періодизації вікового розвитку, запропонованій Д.Б.Ельконіним, провідною діяльністю юнацького віку визнається учбово-професійна діяльність. Учбова діяльність старшокласника набуває нового спрямування і нового змісту, зорієнтованих у майбутнє. Мова йде про вибіркове ставлення до певних навчальних предметів, пов'язаних із майбутньою освітою чи професійною діяльністю, про відвідування підготовчих курсів, про самоосвіту чи включення в реальну трудову діяльність (наприклад, під час канікул). Деякі психологи в якості провідної діяльності у період ранньої юності схильні розглядати професійне самовизначення. У старших класах формується психологічна готовність до самовизначення, яка означає не завершені у своєму формуванні психологічні структури і якості, а певну зрілість особистості, тобто сформованість психологічних утворень і механізмів, які забезпечують можливість росту особистості на сучасному етапі та в майбутньому.

На кожному віковому етапі провідна діяльність не виникає одразу, а проходить певний шлях свого становлення. Її поява не означає зникнення тієї діяльності, яка була провідною у попередній віковий період. Будь-який період психічного розвитку характеризується системою різних видів діяльностей,* в якій провідна займає особливе місце, визначає виникнення основних змін.