Історія виникнення і розвитку науки РПС

Економічна наука почала активно досліджувати розміщення про­дуктивних сил наприкінці XIX ст. Теорії розміщення продуктивних сил як такої на той час не було. Однак економічна наука розвивалася завдяки не тільки аналізу та узагальненням, а й створенню основ ринкової теорії розміщення виробництва, основоположниками якоїє А. Вебер, У. Тюнен, А. Льош, В. Кристаллер, У. Ізард., Дж. Чорлі, П. Хагет.

Проблеми розміщення продуктивних сил були і є в центрі уваги української науки, вчених-економістів й економіко-географів. Уже сам факт тривалого функціонування в системі Національної академії наук України Ради з вивчення продуктивних сил України свідчить про те, що ця галузь науки була офіційно визнана в нашій державі, а праці вчених Ради використовувалися державними плановими органами для обгрун­тування розміщення нового будівництва, формування територіальної структури господарства. Вагомий внесок у розви гок науки про розміщення продуктивних сил зробили К. Г. Воблий, О. Т. Діброва, М. М. Паламарчук, О. М. Алимов, Ф. Д. Заставний, С. І. Іщук,, М. Д Пістун, О. І. Шаблій, С. І. Дорогупцов, М. І. Долішний,, Я. І. Жупанський, П. Т. Ващенко та інші.

Еволюційні процеси в економіці країн колишнього соціалістично­го табору довели теоретичну й методологічну неспроможність визначальної ролі способу виробництва та його економічних законів у розміщенні продуктивних сил. Командно-адмінісіративні методи управ­ління економікою, в тому числі розміщенням продуктивних сил, зумовили регрес теорії розміщення (оскільки наука лише обґрунтовувала вольові рішення партійного і радянського керівництва у галузі розміщення виро­бництва).

Засновники теорії розміщення виробництва А. Вебер і У. Тюпен фактично першими довели, що саме розміщення окремого підприємства може забезпечити за однакових умов індивідуальному власникові найбі­льший прибуток. Слід зазначити, що в кінці XIX сг. - на початку XX ст.

проблема розміщення виробництва обмежувалася «теорією ІитаІІдорту», суть якої полягає у виборі оптимального для одного власника місця роз­міщення окремого підприємства.

Засновник «теорії штандорту» А. Вебер у праці «Теорія розміщен­ня промисловості» абстрагувався від дії законів ринкової економіки, оскільки об'єктом побудови своєї теорії обрав ізольовану господарську територію. Тому йому закидали, що він сконструював чисту теорію, за якою виробництво розміщується згідно з принципами найменших витрат, а розміщення промисловості визначається трьома чинниками («орієнта­ціями»): 1) транспортним; 2) робочим; 3) агломерацією.

Теорія розміщення сільського господарства У. ТІонена викладена в його книзі «Ізольована держава» Автор підкреслює вигіднісі ь засто­сування різних варіантів розміщення сільського господарства в «ізольованій державі» для великого міста, яке розглядається як єдиний ринок збуту сільськогосподарських продуктів. Вирішальними Тюнен вва­жає витрати на перевезення цих продуктів від місця виробництва до ринку збуту. У. Тюнен є прибічником закону зменшення родючості грунту.

Німецький професор А. Льош висвітлював широке коло теоретич­них проблем розміщення господарства як країни в цілому, так і її економічних районів. На противагу А. Веберу, він вважав головним чин­ником розміщення підприємств ринки збуту готової продукції, стверджуючи, що правильним є розміщення, яке забезпечує максимальні прибутки. Він впровадив новий критерій оцінки розміщення підприємств - інтереси всього господарства країни. Цікавим є його висновок про об­межену роль теорії у вирішенні практичних питань вибору місця для будівництва окремих підприємств і навіть великих міст. На думку Льо-ша, завдання економіста полягає не тільки в тому, щоб пояснити негативні явища розміщення господарства в цілому та його галузей зокрема, а й у тому, щоб визначити шляхи їх подолання. Багато пропозицій А. Льоша можна використати під час вибору найбільш вигідних пунктів розміщен­ня нових підприємств у певному економічному районі, а пропоновані ним формули -для розрахунків впливу окремих чинників розміщення.

Нині в країнах ринкової економіки діють різні теорії розміщення продуктивних сил. Найпоширенішою з них є «географічний детермінізм», який надає вирішального значення в розвитку і розміщенні промислово­сті різних країн і районів географічному середовищу. Різновидом цієї теорії є так званий «вульгарний географам», згідно з яким процес суспільного розвитку - це наслідок впливу природних сил. Представники цієї науко­вої течії вважають, що характер суспільного ладу визначається рельєфом, кліматом, грунтами, рослинним і тваринним світом. На їх думку, під впли­вом цих природних елемент ів складаються риси господарського розвитку країн і навіть психологічні риси поведінки людей. Окремі вчені (Е. Хентінгтон) надають вирішального значення температурним умовам,

вважаючи, що саме цей чинник обмежує географію діяльності людини і с кліматичним лімітом розміщення продуктивних сил.

Теоретичні висновки «географічного детермінізму» спростовують­ся досягненнями науково-технічного прогресу, а це істотно впливає на розміщення сировинної бази окремих галузей промисловості, викорис­тання яких завдяки новій техніці стало економічно вигідним. Масове впровадження ресурсозберігаючих технологій теж певною мірою знижує значення чинника природних ресурсів у розміщенні окремих галузей про­мисловості. Водночас зазначимо, шо недооцінка географічного середовища при розміщенні окремих виробництв може мати негативні наслідки Так, неточні, необгрунтовані дані про кількісні та якісні пара­метри природних умов І ресурсів можуть призвести до економічної недоцільності подальшої експлуатації підприємства, що вплине на інте­реси як регіону в цілому, так і людей, зайнятих на даному підприємстві. Недооцінка грунтово-кліматичпих умов при розміщенні сільськогоспо­дарського виробництва може зумовити значні втрати - не тільки соціально-економічні, а й природні. Свідченням цього є надмірна конце­нтрація посівів цукрових буряків на Поділлі.

Методологічно проблема розміщення продуктивних сил є невід'­ємною від їх раціональної територіальної організації, основу якої становить економічне районування. Останнє грунтується на територіа­льному поділі праці, котрий, у свою чергу, пов'язаний з виробничою спеціалізацію економічних районів і погребує суворої пропорційності їх розвитку.

Раціоналізація територіального поділу праці дає змогу досягти ма­ксимальної економії суспільної праці, що є головним критерієм раціонального розміщення продуктивних сил у цілому і кожного підпри­ємства зокрема.