Поняття про мислення, його види та форми

Мислення - процес опосередкованого та узагальненого пізнання людиною предметів і явищ об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках і відносинах.

Зароджуючись у чуттєвому пізнанні та спираючись на нього, мислення виходить за його межі. Мислячи, людина пізнає те, чого вона не може безпосередньо сприйняти і уявити; доходить до ро­зуміння суті явищ світу, формує поняття про них і практично ово­лодіває ними.

Мислення виникає в процесі взаємодії людини із зовнішнім світом, воно є функцією її мозку, вищою формою вияву аналітико-синтетичної діяльності.

Мислення, якщо воно правильне, відображає об'єктивну дійсність глибше, повніше й точніше, ніж чуттєве її пізнання. Мислення людини відбувається з допомогою понять, кожне з яких відображене одним або декількома словами.

Поняття - це відображення загальних і притому суттєвих влас­тивостей предметів і явищ дійсності.

Процес мислення являє собою перехід суб'єкта від наявних до нових знань.

Пізнання нового відбувається через розумові дії (операції):• аналіз; • синтез; • абстрагування; • узагальнення; • класифікацію.

Аналіз - це розчленування в думці предмета, явища або поняття і вирізнення окремих його частин, ознак або властивостей.

Синтез - це поєднання в думці окремих елементів, частин, ознак у єдине ціле.

Порівняння - встановлення подібності й несхожості між пред­метами або явищами дійсності.

Абстрагування - відволікання від несуттєвих ознак і виок­ремлення самих лише суттєвих особливостей групи предметів або явищ.

Без асоціацій мислення не буває. Розрізняють три типи асоціацій: • за суміжністю; • за подібністю; • за контрастом.

Асоціаціями називаються елементарні зв'язки уявлень і понять між собою, завдяки яким одне з'явлене уявлення або поняття викли­кає інші.

Судження - найпростіший акт мислення, що відображає зв'язки предметів і явищ або певних ознак. Судження відповідає на запитання, яке виникло в процесі діяль­ності. Судження - основа розуміння.

Умовиводи - це утворення з декількох суджень нового судження. Умовивід, який знімає невизначеність і дає відповідь на запитан­ня, усвідомлюється як розуміння.

Розуміння - це пізнання зв'язків між предметами і явищами, що переживається як задоволення пізнавальної потреби.

Індуктивними умовиводами (або індукцією) називається процес переходу одиничних, часткових суджень до загального судження.

Дедуктивними умовиводами (або дедукцією) називається про­цес переходу від судження, що висловлює якесь загальне поло­ження, до судження, що висловлює вужчі положення або частко­вий випадок.

47. Поняття про емоції, їх види.

Часто слова «емоції» та «почуття» використовуються як синоні­ми. У вузькому значенні емоція - це безпосереднє, тимчасове пере­живання якогось постійного почуття.

Емоції можуть бути як позитивними, так і негативними. На­приклад, почуття насолоди, співпереживання на талановито по­ставленому спектаклі та страх як ставлення до певного об'єкта. Від страху людина може заціпеніти, а може у відчаї кинутися назустріч небезпеці.

В одних випадках емоції відрізняються дієвістю. Вони спонука­ють до вчинків, висловлювань, збільшують напруження сил і назива­ються стенічними. Коли людина, приміром, ладна «гору зрушити».

В інших випадках емоції, які називаються астенічними, характе­ризуються пасивністю або спогляданням, переживання почуттів роз­слаблює людину.

Основні емоційні стани ще називають фундаментальними емоціями, кожна із яких має свій спектр психологічних характеристик і зовнішніх проявів.

Цікавість - позитивний емоційний стан, який сприяє розвиткові навичок і вмінь, здобуванню знань, мотивує навчання.

Радість - позитивний емоційний стан, пов'язаний з можливістю досить повно задовольнити актуальну потребу, ймовірність чого до цього моменту була невелика чи принаймні невизначена.

Здивування - емоційна реакція, яка не має чіткого позитивного чи негативного знаку і гальмує всі попередні емоції, скеровуючи увагу на раптовий об'єкт або обставини. Може переходити у зацікавленість.

Страждання - емоційний стан, пов'язаний з отриманням досто­вірної або такої, що здається достовірною, інформації про немож­ливість задоволення важливих життєвих потреб, які досі здавалися більш або менш імовірними.

Гнів - емоційний стан, який протікає у формі афекту і викли­кається раптовим виникненням значної перешкоди на шляху вдово­лення винятково важливої для суб'єкта потреби. Має стенічний ха­рактер.

Відраза - негативний емоційний стан, що його спричинюють об'­єкти (предмети, люди, обставини), зіткнення з якими заходить у суперечність із моральни­ми або естетичними принципами і установками суб'єкта. Відраза, що поєднується з гнівом, в особистих стосунках може мотивувати агресивну поведінку, бажання позбутися когось або чогось.

Презирство - негативний емоційний стан, що виникає в особис­тих стосунках і породжується неузгодженістю життєвих позицій, поглядів, поведінки з об'єктом почуттів. Останні сприймаються як жалюгідні, що не відповідають естетичним критеріям і моральним нормам. Один із наслідків презирства - деперсоналізація індивіда або групи, до яких воно (презирство) стосується.

Страх - негативний емоційний стан, що виникає в разі отриман­ня суб'єктом інформації про можливі збитки для його життєвого бла­гополуччя, про реальну чи уявну небезпеку, яка загрожує. Страх бло­кує важливі потреби людини на основі дійсного чи уявного прогно­зу. Має стенічний (дієвий) чи астенічний (розслаблений) характер. Виявляється у вигляді стресових станів, стійкого настрою пригніче­ності й тривожності або у вигляді афекту (жах).

Сором - негативний емоційний стан, що характеризується усві­домленням невідповідності власних помислів, вчинків і зовнішності не тільки очікуванням інших людей, а й власним уявленням про на­лежну поведінку і зовнішній образ.

46. Поняття про волю. Вольова регуляція д-сті

Воля тісно пов'язана з емоціями, тому їх часто об'єднують у спільну емоційно-вольову систему особистості, яка протиставляєть­ся пізнавальній. Якщо ж емоції лежать на нижчому рівні еволюції психіки, то воля є її вершиною.Воля - це здатність людини свідомо контролювати свою діяльність і поведінку та активно керувати ними, переборюючи перешкоди і підпорядковуючи їх свідомо поставленій меті.Вольові дії, виконуючи дві взаємопов'язані функції, - спонукаль­ну, яка забезпечує активність людини, і гальмівну, яка виражається у стримуванні, проявляються:

• у ситуації вибору рівних за значеннями мотивів і цілей;

• за відсутності в індивіда актуальних потреб у дії;

• за наявності зовнішніх і внутрішніх перешкод і т. ін.

Етапами вольової дії є:

Усвідомлення мети і прагнення досягнути її;

Усвідомлення ряду можливостей досягнення мети;

Прояв мотивів, які підтверджують або заперечують ці можливості;

Боротьба мотивів і вибір;

Прийняття однієї з можливостей як рішення;

Здійснення ухвального рішення.

Виділяють наступні вольові якості:

*Сильна воля;*Наполегливість;

*Рішучість;*Ризик:ситуативний, надситуативний,виправданий, невиправданий;

*Упертість; *Виконавчість;

*Конформність; *Навіюваність;

*Нерішучість;*Слабовільність: абулія, апраксія, лінощі.

Абулія - це виникла на основі патології мозку відсутність спону­кання до діяльності, нездатність при розумінні необхідності вине­сення рішення до дії чи виконання їїАпраксія - порушення довільної регуляції рухів і дій, які уне­можливлюють здійснення вольового актуЛінощі - прагнення людини відмовитися від подолання труд­нощів, стійке небажання здійснити вольове зусилля.

38. Псих особливості молодшого шкільного віку.

Молодший шкільний вік (6-10 років). В шестирічному віці дитину чекає перша велика зміна в житті. Перехід у шкільний вік пов’язаний з рішучими змінами в його діяльності, спілкуванні, відносинах з іншими людьми. Провідною діяльністю стає навчання, змінюється уклад життя, появляються нові обов’язки, новими стають і відносини дитини з оточуючими.

Увага молодших школярів недостатньо стійка, обмежена за обсягом. Тому весь процес навчання та виховання дитини початкової школи підкоряється вихованню культури уваги. Шкільне життя вимагає від дитини постійних вправ у довільній увазі, вольових зусиль для зосередження. Довільна увага розвивається разом з іншими функціями, насамперед з мо­тивацією навчання, почуттям відповідальності за успіх навчальної діяльності.

Пам’ять у молодшому шкільному віці має переважно наглядно-образний характер. Безпомилково запам’ятовується матеріал цікавий, конкретний, яскравий. Однак учні початкової школи не вміють розпоряджатися своєю пам’яттю та підкорити її задачам навчання. Немалих зусиль обходиться вчителям вироблення вмінь самоконтролю при заучуванні, навиків самоперевірки, знань раціо­нальної організації навчального труда.

26. Поняття про мовлення і його види. Взаємозв’язок мовлення і мови.

Мова – суспільно зумовлена система словесних знаків, яка виникла в процесі розвитку суспільства і розвивається з ним. До основних функцій мови належать: комунікативна (спілкування), означення, вираження, впливу, передачі й засвоєння досвіду людства та знаряддя інтелектуальної діяльності.Мова складається із знаків (слів), що зумовлюють єдність значення, забезпечують людині можливість класифікації й узагальнення образів, предметів, явищ, відношень тощо. У процесі історичного розвитку значення слів змінюється (розширюється, звужується, здійснюється перенесення на інші об’єкти), виникає багатозначність слів. Словниковий склад ще не становить мову. Щоб мова виконувала згадані функції, необхідні сталі закони зміни і поєднання слів у речення, яке виступає одиницею мовлення. Отже, другою складовою частиною мови є її граматична будова: морфологія – правила зміни слів, синтаксис – правила сполучення слів у речення.Мова існує і розвивається тільки у живому спілкуванні, тому вона невідривна від мовлення.Мовлення – процес використання людиною мови для спілкування з іншими людьми. Мовлення здійснюється певною мірою з дотриманням законів і правил цієї мови (українська, російська, англійська тощо). Закони і правила кожної мови, в свою чергу, виводяться з мовної практики людей. Мовлення, таким чином, служить основою створення мови і є формою актуального її існування. Мовлення буває усним і писемним. Усне мовлення може здійснюватися в діалогічній і монологічній формах. Крім того, розрізняють зовнішнє і внутрішнє мовлення. До зовнішніх видів мовлення належать усі різновиди усного і писемного мовлення.Внутрішнє мовлення – це різновид мовної діяльності, що виступає в ролі механізму мовного мислення. Внутрішнє мовлення можна розглядати як процес народження думки в слові. Внутрішнє мовлення існує в формі беззвучного, структурно згорнутого говоріння (мовлення про себе). У генетичному плані внутрішнє мовлення щільно пов’язане із зовнішнім мовленням та мисленням і визначається рівнем їхнього розвитку. Крім того, цей вид мовлення виконує функцію планування в практичній і теоретичній діяльності людини.

Оскільки мовлення є формою існування мови, то вміння здійснювати різні форми мовної діяльності визначають найсуттєвіші якості особистості, що мають прояв у різноманітних ситуаціях і сферах життєдіяльності людини. До основних характеристик цих якостей особистості належать такі мовленнєві вміння: вміння читати вголос, вміння письмової мови та вміння читати “про себе”.

39.Псих особливості підліткового віку.

Середній шкільний вік (від 10-11 до 15 років) - перехідний від дитинства до юності. Він співпадає з навчанням у школі другого ступеня (V - IX класи) і характеризується загальним підйомом життєдіяльності та глибокою перебудовою усього організму.

Сприйняття підлітка більш цілеспрямоване, планомірно та організовано, ніж сприйняття молодшого школяра. Іноді воно відрізняється твердістю та глибиною, а іноді вражає своєю поверховістю. Невміння зв’язати сприйняття оточуючого життя з учбовим матеріалом - характерна особливість учнів середнього шкільного віку. Характерна риса уваги учнів середнього шкільного віку - його специфічна вибірковість: цікаві уроки або нецікаві справи дуже приваблюють підлітків, і вони можуть довго зосереджуватися на одному матеріалі або явищі. Але легка збудливість, інтерес до незвичайного, яскравого часто стає причиною переключення уваги.

В підлітковому віці відбуваються суттєві зрушення в розумовій діяльності. Мислення стає більш систематизованим, послідовним, зрілим. Покращується здатність до абстрактного мислення, змінюється співвідношення між конкретно-образним мисленням та абстрактним на користь останньої. Мислення підлітка набуває нової риси - критичності. Підліток не полягається сліпо на ав­торитет вчителя та підручника, він намагається мати свою думку, схильний до суперечок та заперечень. Середній шкільний вік найбільш сприятливий для розвитку творчого мислення. Щоб не упустити можливості сенситивного періоду, треба постійно пропонувати учням вирішувати проблемні за­вдання, порівнювати, виділяти головне, знаходити спільні та відмінні риси, причинно-наслідкові залежності.

Виховна робота зі школярами середнього віку - важливіша та найскладніша із теперішніх завдань. Педагогам треба глибоко осмислювати особливості розвитку та поведінки сучасного підлітка, вміння поставити себе на його місце в складні та суперечливі умови реального життя. Учень середнього шкіль­ного віку здатен зрозуміти аргументацію, впевнитися в її обґрунтованості, погодитися з розумними доводами.

40. Псих- особливості юнацького віку.

Старший шкільний вік (15-18 років). Юнацький вік - це період вироблення світогляду, переконань, характеру та життєвого самовизначення. Юнацтво - час самоствердження, бурхливого росту самосвідомості, активного осмислення майбутнього, час пошуку, надій, сподівань. У старшокласників звично яскраво виражено вибіркове відношення до навчальних предметів. Потреба в значущих для життєвого успіху знань - одна із найхарактерніших рис теперішнього старшокласника. Це визначає розвиток і функціонування психічних процесів. Сприйняття характери­зується цілеспрямованістю, увага - довільністю та стійкістю, пам’ять - логічним характером. Мислення старшокласників відрізняється більш високим рівнем узагальнення та абстрагування, поступово набуває теоретичну та критичну направленість.

Юнацтво - це період розквіту всієї розумової діяльно­сті. Старшокласники намагаються проникнути в суть явищ природи та суспільного життя, пояснити їх взаємозв’язки та взаємозалежності. Майже завжди це супроводжує прагненням створити власну точку зору, дати свою оцінку подіям, що відбуваються. Своя точка зору не завжди співпадає із загальноприйнятою, це висновок, здобутий власною працею, напругою думки. Самостійність мислення в цьому віці набуває визначного характеру та край необхідна для самоствердження особистості. Дорослі, вчителі часто безапеляційно заперечують наївні, односторонні, далеко ще не зрілі висновки, створюючи своєю безтактністю передумови для конфліктів та непорозумінь.

Бурхливі соціальні події, що сталися за останні декілька років в світі і в нашій країні, перетворення, власною логікою спонукають молодь самостійно робити вибір, особисто орієнтуватися й займати незалежні позиції. Саме життя виробляє у більшості сучасних юнаків та дівчат таку психологію, яка багато в чому відрізняється від психології юнаків, що жили декілька десятків років тому. Це й більш відкритий, навіть сміливий погляд на світ, включаючи постановку й вирішення багатьох проблем морально-етичного характеру, і самостійність - хоч і не завжди правильність суджень, і включення в обговорення таких соціально-політичних, економічних і релігійних проблем, які зовсім ще недавно вважалися не характерними для юнацтва, непедагогічними, ідеологічно невиправданими (на­приклад, питання релігії, бізнесу, сексу, поведінка вчителів та батьків, їх критика тощо).

36-37. Психологічні особливості дорослого віку.

Основи сучасних дослідженнь психології дорослих заклав Еріксон, виділивши три стадії в її розвитку.центральний психологічний момент в ранній зрілості (25-35 років) –посилення інтимності, близьких особистих зв’язків з іншими людьми. Якщо людина потерпіла невдачу інтимного спілкування, то в нього може розвинутись почуття ізоляції, відчуття, що ні на кого в цілому світі не можна покластися крім себе. В проміжку від 35 до 45 років (середня зрілість)—час переоцінки цілей і принципів. В ці роки часто переносять кризу середини життя, появляються питання що вже досягнуто і що в дійсності означає життя. В цей момент життя людина починає осмислювати , що він не досяг поставлених цілей, які ним були поставлені колись перед собою. Криза середини життя визначається розходженням між мріями, які були поставлені в молодості, цілями і дійсністю. Людина починає сумно дивитися на світ і вважати, що уже пізно що-небудь змінювати. Центральна тема в середній зрілості--- генеративність---бажання вплинути на нове покоління через власних дітей, через практичний чи теоритичний вклад в розвиток суспільства. Генеративність визначає можливість поглянути навколо, зацікавитися іншими людьми, стати продуктивним, що в свою чергу робить людину щасливою. Потерпівший на цій стадії невдачу має тенденцію бути поглинутим тільки самим собою. В цьому віці людина формує свою точку зору про зовнішній світ, майбутьнє, про свою участь в ньому людина осмислює реальне положення речей, намітивши з врахуванням цього нові цілі або зкориктувавши старі. Людина, яка відноситься до себе здраво і доброжелательно, успішно здолає ці труднощі.

Якщо людині вдалось уникнути кризи середини життя, то період пізньої зрілості (45-60 років) може пройти невиразно і закінчитись зниженням трудової активності. Якщо переоцінка цінностей в середині життя зустрінеться відкрито, то результатом її може бути глибинне відновлення особистості і ріст задоволення в період 45-60 років поширюється і на більш пізні роки. Головне в цьому періоді---незаспокієність. Коли людина заспокоюється, вона припиняє свій розвиток. Якщо людина продовжує активно працювати, то цей період може виявитись дуже продуктивним.

В період 60-70 р. виділяється тема єдності ---здатності згадати своє життя з задоволенням. Якщо життя принесло задоволення і людина досягнула почуття єдності з собою і іншими, то старість буде щасливою. Ціль розвитку в старості--- досягнення розуміння, що прожите життя було повне, ярке. В несприятливих умовах бездіяльності і апатії можуть підкреслюватись і загострюватись негативні риси характеру: консерватизм, переоцінка минулого, потяг до повчань.

53.ОРГ-ПСИХ СТРУКТУРА ІНДИВ. ДІЯЛЬНОСТІ

Дія­льнть — складне явище з певною сукупністю елементів, які пов'я­зані між собою і утворюють цілісність, єдність. Така сукуп­ність має назву «система». Кожна система характеризується переду­сім структурою, тобто сукупністю взаємопов'язаних елементів, що становлять цю систему. Орг-психологічна стр-ра індивідуальної діяльності: 1)Ціль – це уявний образ майбутнього результату діяльності, за допомогою якого суб'єкт сподівається задовольнити ту чи іншу потребу. 2)Мотив - це внутрішня спонукальна причина дій і вчинкік людини, переживання чогось особисто значущого для індивіда шлях вибору варіанту досягнення мети. Інколи відбувається підміна понять “мотив” та “стимул”, що неприпусти. Мотив - це будь-яке психічне явище, то збуджує до дії, а стимул - явище, що діє на людину і викликає відповідну реакцію. Стимул може стати мотивом, але за умов, що його буде «перероблено» особистістю і відображено свідомістю. Через це один і той самий стимул у різних особистостей може викликати різні мотиви. 3)Процес діяльності визначається як сукупність дій, що спрямовуються на досягнення мети або на зміну стану предмета діяльності. 4)Дія - складова процесу діяльності, має таку саму структуру, як і діяльність взагалі, але спрямовується на досягнення конкретної елементарної мети. Дія взагалі розуміється як спрямований від суб’єкта до предмета зв'язок (наприклад, погляд, звернення ), а діяти - це навмисне, з своєї волі змінювати стан предмета діяльності. 5)Предмет діяльності (дії) - це все те, на що спрямовуються дії, що перетворюється в процесі діяльності. 6)Результат діяльності характеризується двома компонентами: про­дуктом і психічним результатом. Продукт — це те, що отримано після реалізації дії над предметом діяльності і відповідно до мети. Психічний результат – це нові навички, знання, навчальна компонента будь-якої діяльності людини. Позитивний психічний результат визначається відсутністю помилкових дій. 7)Засоби суб’єкта – це його підготовленість до діяльності, що визначається особистим досвідом, засвоєними знаннями, нормами поведінки, сформованими вміннями, навичками та звичками. Вміння – це здатність людини результативно, з належною якістю і у відповідний час виконувати роботу у нових умовах. Навички – здатність особистості виконувати цілеспрямовані дії автоматизовано. Знання відображають зв’язок між пізнавальною і практичною діяльністю людини, виявляються у поняттях, судженнях, умозаключеннях. Звичка – це дія, виконання якої стало потребою для людини; утворюється тоді, коли дія рефлекторно пов’язується з позитивною емоцією. 8)Умови діяльності — це середовище та засоби, в яких і за допомо­гою яких виконуються ті чи інші дії та реалізується діяльність. Поведінка людини детермінується зовнішнім світом. Зовнішні умови діяльності — це соціально-економічні (управління, право, заохочення, охорона права тощо) та просторово-часові умови се­редовища (місце, приміщення, мікроклімат, світло, шум, техно­логія тощо). Внутрішні умови — це фізичні, психофізичні та психічні передумови діяльності суб’єкта (стан здоров'я, ха­рактер, досвід, здібності тощо). Умови діяльності суттєво впливають як на результат (продукт, психічний результат), так і на психічний стан суб'єкта діяльності, форму­ють, до певної міри, психічні властивості особистості.

60.ТЕМПЕРАМЕНТ екстраверсія, інтроверсія та нейротизм. ТИПИ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИОсновна причина різної поведінки людей – і їхньому темпераменті, тб у динамічних особливостях – темп, ритм, інтенсивність психічних процесів (але не їх зміст).Темперамент—це біологічний фундамент особистості, який базується на властивостях нервової системи, пов’язаний з будовою тіла та обміном речовин в організмі. “Т” успадковують, а тому зусилля людини мають спрямо-вуватися не на його зміну, а на те, щоб йо­го знати та використовувати для адекватної реалізації у відповідній ді­яльності. Це зумовлюється тим, що темперамент визначає стиль по-ведінки людини та способи орга-нізації нею своєї діяльності.Генетичне детерміновані властивості, що визн-ачають атрибут стру­ктури осо-бистості, зв'язав з темпераментом Г Айзенк. В якості показників основних властивостей особистості було обрано екстраверсію, інтроверсію і нейротизм як емоційну нестійкість, напруження, емоційну збудливість, депресивність. Виразність цих властивостей пов'язана зі швидкістю вироблення умовних рефлексів та їх міцністю, балансом процесів збудження. Для екстраверта (порів-няно з інтровертом) характерним є: трудність щодо вироблення умовних рефлексів; більша терпимість до болю; товариськістьть, імпульсивність, недостатній самоконтроль, відвертість у почуттях, життєрадісність, впевненість у собі, невитриманість тощо. Особливості поведінки інтроверта: зануреність у собі; труднощі щодо встановлення контактів з людьми, адаптації до релігії; висока оцінка етичних норм, планування майбутнього, контроль своїх почуттів тощо. На одному полюсі нейротизму— нейротики, які відрізняються: нестабільністю, неврівноваженістю нервово-психічних процесів, емоційною нестійкістю, рухливістю вегетативної нерво­вої системи; рішучістю. Другий полюс нейротизму — це емоційно стабільні, для яких характерні спокій, врівноваженість, впевненість, рішучість.Показники екстраверсії-інтроверсії,стабільності-нестабільності взаємозалежні та біополярні. Кожний з них — це континуум між двома полюсами крайнощів вираження особистістних властивостей. Поєднання цих двох різного ступеня виразності властивостей і становить своєрідність особистості. Характеристики більшості людей частіше тяжі­ють до центру. А віддаленість є свідченням ступеня виразності від­повідної властивості. Зв’язок цих двох чинників опису особистості з типами “Т” ілюструє “коло Айзенка”, а показники рівнів екстраверсії та нейротизму визначаються за тестом-опитувальником Айзенка.

І. Павлов встановив таку залежність типу “Т” від типу нервової сис-ми: 1-й тип – сильний, врівноважений, рухливий;

2-й тип —сильний, неврівноважений; 3-й тип —сильний, врівноважений, інертний; 4-й тип — слабкий.Основним чотирьом типам нервової сис-ми відповідають чотири типи “Т”. Сангвінік – легка пристосовуваність до умов, що змінюються; високий спротив труднощам життя; рухливість, товариськість, часта зміна прихильностей, активність і працездатність, швидке переключення на нову роботу, легко перенавчається, оптимістичність, поверховість у сприйнятті людей та явищ, скучність і млявість за відсутності зовнішніх стимулів. Холерик – підвищена збудливість, велика життєва енергія, недостатність самовладання, невитриманість, неврівноваженість, різкість, поривчастість рухів, захопленість новими справами, змінність настрою від злету до падіння, нетерпимість, запальність, голослівність. Флегматик – мала чут-ливість та емоційність, заспо-кійливість, повільність, врів-новаженість, впертість, терплячість, витриманість, працездатність, інерт-ність, надійність у дружбі, несхиль-ність до змін оточення, вузькість кола спілкування, хороша опірність сильним і тривалим подразникам. Меланхолік – висока чутливість, емоційна ранимість, пасивність,загальмованість,інертність, сльозливістьт та образливість, бояз-ливість, тривожність, невпевненість у собі, боязкість, нерішучість, неви-разність міміки, рухів, настороженість до всього нового, зніяковілість у присутності нових людей, самос-тійність, чутливість до людей, багатство асоціативного внутрішнього світу.

63 Поняття про характер та його акцентуації.

Хар-р- це сталі риси особистості, що формуються і проявляються в її діяльності і спілкуванні та зумовлюють типові для неї способи поведінки. Хар-р є сукупністю певних рис особистості. Кожна риса хар-ру є рисою особистості, але далеко не кожна риса особистості є рисою хар-ру. Щоб бути рисою хар-ру, риса особистості має бути: досить виразною; досить тісно пов’язаною з іншими рисами хар-ру в одне ціле; систематично виявлятися в різних видах діяльності, ситуаціях, обставинах.

Виділяють такі риси хар-ру:

риси, які хар-зують вчинки людей щодо вибору цілей діяльності і спілкування- ощадливість, раціональність;

риси, які хар-зують дії, спрямовані на досягнення цілей, - наполегливість, цілеспрямованість, послідовність;

риси, які безпосередньо пов’язані з темпераментом і хар-зують особливості дії, вчинків, поведінки загалом, - інторверсія-екстраверсія, тривожність, витриманість-імпульсивність, ригідність.

Акцентуалізація- це по суті ті ж індивідуальні риси, які мають тенденцію до переходу в паталогічний стан. При більшій проявленості вони накладають відбиток на особистість і в решті решт можуть набути паталогічного хар-ру, руйнуючи структуру особистості.

К. Леонгард виділив 10 типів «акцентуйованих особистостей», які поділив на 2 групи за принципом акцентуації властивостей або хар-ру, або темпераменту. До акцентуації рис хар-ру віднесемо демонстративний, педантичний, стійкий і неврівноважений. Акцентуації за темпераментом- це гіпертимічний, дистимічний, тривожно-боязливий, циклотомічний, афективно-екзальтований та емотивний типи.

Демонстративний тип хар-зується підвищеною здатністю до витіснення із свідомості неприємних фактів і події, власних помилок і недоліків, що має прояв у неправдивості фантазії, удаванні. Хар-ні також авантюристичність, пихатість, «утеча в хворобу», якщо незадоволена потреба у визнанні. Дуже егоїстичні, прагнуть уваги до себе і визнання, часто видають бажане за дійсне, лукаві, пристосовуються, артистичні, обдаровані багатою фантазією, схильні до істерії.

Педантичний тип - протилежний демонстративному. Хар-ні ознаки: підвищена ригідність, інертність психічних процесів, нездатність до витіснення травмуючих переживань. Цим людям притаманна акуратність, сумлінність, надійність у справах, але они здатні дратувати оточуючих надмірним формалізмом та занудством, сумніваються при прийнятті рішення, не здатні до прийняття остаточного рішення.

Стійкий (ригідний) тип хар-зується надмірною стійкістю афекту зі схильністю до формування паранояльних і надцінних ідей. Хар-ні також підвищена підозрілість, образливість, стійкість негативних переживань, прагенення домінувати над іншими, несприйняття чужих думок і, як наслідок, конфліктність. Акуратні, цілеспрямовані, самолюбиві, докладають значних вольових зусиль задля досягнення намічених цілей, прагнуть до авторитету і влади.

Неврівноважений (збудливий) тип - це підвищена імпульсивність, послаблений контроль над бажаннями і збудженнями. Дратливість, постійно уникають труднощів, часто гніваються і цютують. На виглід - похмурі, в розмові обговорюють лише те, що «лежить» на поверхні, відповідають скуто. Схильні до епілепсії, яка має прояв у збудливо-нудотному настрої, в’язкості мислення, конфліктності.

Гіпертимічному типу притаманна така особливість, як підвищений фон настрою у поєднанні із жадобою діяльності, оптимізмом, підприємливістю і високою активністю. Хар-на тенденція - не доводити почате до кінця. Самооцінка трохи завищена, легко прощає свої помилки і недоліки, свою вину, як правило, звалює на інших. У той же час - не злопам’ятні. Не дуже надійні: багато обіцяє, мало робить. Має веселу вдачу, любить зміну місць, спілкування, нові враження. Повно задумок і ідей, притягує до себе людей, навкруги нього «кипить» життя.

Дистимічний тип - це протилежність гіпертимічному, хар-ться зниженням основного фону настрою (інколи до субдепресії), песимізмом, фіксацією на сумних сторонах життя, ідеомоторною (ідея - в життя) загальмованістю. Цим людям притаманні низбкий рівень контактності, небагатослов’я. Ведуть замкнутий спосіб життя, рідко конфліктують з іншими людьми. Вони серйозні, сумлінні, віддані в дружбі, одначе занадто пасивні і мляві. Їх легко впізнати по сором’язливому і безрадісному вигляду, міміка в них мало виразна.

Тривожно-боязливому типу властиві схильність до страхів, підвищена боязкість і полохливість. Для таких людей хар-на також підвищена вразливість, загостренне почуття власної неповноцінності, нерішучість, схильність до «самозанурення», постійний сумнів і тривалі розмірковування.Вони часто очікують будь-яких неприємностей навіть у звичайних обставинах, рівень самооцінювання дещо занижений. Чим яскравіше у тривожний особисто виявлена полохливість, тим імовірніша супроводжуюча її підвищена збуджуваність автономної нервової системи, яка підсилює соматичну реакцію страху через систему інервації сердця.

Циклотимічний тип хар-зується зміною гіпертимічних і дистимічних фаз, тобто фази хорошого і поганого настрою змінюють одна одну з різними періодами. Радісні події викликають у таких людей не тільки радісні емоції, але й супроводжуються загальною картиною гіпертемії: жадобою діяльності, підвищеною балакучістю, фантаном ідей. Печальні події викликають пригніченість, а також сповільненість реакцій і мислення.

Афективно-екзальтований тип - це тип «тривоги і щастя». Особи цього типу легко переходять у захоплення від радісних подій і у відчай - від сумних. Їм до смаку розваги, життєва насолода, почуття обов’язку і вищі цінності формуються важко. Їм потрібен твердий, але не жорсткий контроль протягом усього життя. Захоплення і пориви можуть ніяк не пов’язуватись із особистими стосунками. Любов до музики, мистецтва, природи, захоплення спортом, переживання релігійного порядку, пошуки світогляду - все це захоплює екзальтовану людину до глибини душі.

Емоційний тип майже схожий на афективно-екзальтований. Але емоційні особи реагують не так бурхливо, а їхні емоції розвиваються не так швидко. Вони відрізняються особливою чутливістю і глибиною переживань у сфері тонких емоцій духовного життя. Їхня хар-на риса- сензитивність ( почуття, відчуття), що виявляється у підвищеній чутливості до подій, які з ними трапляються.

66.Психологічна структура особистості.

Основні компоненти особистості:

Скерованість особистості, або вибіркове ставлення людини до дійсності. Скерованість криє в собі різні властивості, систему взаємних потреб та інтересів, практичних установок. При цьому одні з компонентів скерованості домінують і мають провідне значення, тоді як інші виконують опорну роль. Домінуюча скерованість визначає всю психологічну діяльність особистості.(потреби, інтереси, психолог установки, інші власт-ті особистості)

Можливості особистості - охоплює ту систему здібностей, яка забезпечує успіх діяльності. Здібності взаємопов’язані та взаємодіють одна з одною. Кожний з нас має свою осн, провідну здібність і підпорядковану їй ведену. Підпорядк здібність підсилює осн провідну здатність чи талант. (здатність, здібність, талант, геній)

Характер - складне синтетичне утворення, де в єдності проявляються зміст і форма духовного життя людини. Хоча хар-р і не відображ особистості в цілому, проте являє складну сис-му її власт-тей, скерованості й волі, інтелектуальн та емоційних якостей, типолог особливостей, які проявляються в темпераменті. У сис-мі хар-ру теж можна виокремити провідні властивості, передовсім моральні якості (чутливість, черствість), затим вольові (рішучість, мужність), які забезпеч певний стиль поведінки і спосіб розв’язання практич завдань. Морально-вольові якості склад дійсну основу хар-ру.

Сис-ма управління, яку позначають поняттям «Я». «Я»- утвердження самосвідомості особис-ті, воно здійснює саморегуляцію: підсилення або послаблення діяльності, самоконтроль і корекцію дій і вчинків, передбачення і планування життя й діяльності. Самоупр-ня має велике значення в нормальному цілеспрямованому розумному житті та діяльності особистості.

 

48. Поняття про здібності і задатки

Людина вступає до світу як особистість, що вже має певні природні властивості та задатки, яле самі здібності формуються та розвиваються під час діяльності людини на основі задатків, що були генетично визначені. Тобто здібності – це функція не тільки задатків, а й розвитку, куди задатки входять як передумова чи умова.

Багато психологів вважають, що на відміну від знань, навичок та умінь здібності повністю обумовлені природженими задатками, а виховання та навчання їх тільки виявляють. Протилежна позиція: особливості психіки цілком та повністю визначаються якістю виховання та навчання. (наприклад, часто діти відсталих племін після відповідного навчання нічим не відрізнялись за європейців).

Таким чином розвиток дитини не визначається тим середовищем звідки вона, отже він повністю визначається її задатками та навчанням.Чому? Задатки складають тільки половину здібностей людини, тільки навчання має змогу їх розвинути на належний рівень. Задатки відрізняються від знань, вони містять в собі лише деякий додаток до них, який складається з способів відбору цих знань, їх обробки та узагальнення. Таким чином задатки та природні здібності підвищують успішність деяких видів діяльності, підвищують швидкість навчання суб’єкта. Рівень же розвитку вмінь та навичок залежить від виховання та навчання. Тому, ми дуже часто бачимо, що люди більш даровиті досягають менших результатів, ніж менш обдаровані, але більш навчені.

53 Активність особистості: поведінка та діяльність.Особистість - продукт обставин, але обставини складаються людьми. Активність особистості упорядкована і ціле-спрямована, що досягається тонким управлінням як пізнавальною, так і практичною діяльністю. Саме при уз-годженні знань і досвіду особистість діє найбільш доцільно, тому важливо розкрити психологічний механізм самостійної активності особистості. Людина не автоматично переклю-чається, а свідомо із врахуванням соціальної ситуації, оцінки значимості імпульсів, наслідків дій. Вона може вибирати і в цьому є її свобода волі.

У малої дитини ще не має уяви про власне «я» і тому вона знаходиться під владою зовнішніх і внутрішніх сил умов життя. По мірі утворення «я» дитина починає виділяти себе із предметного світу і людського оточення і в окремих випадках про-тистоїть їх діям. Це і є початок формування особистості, перехід від індивіда до власної особистості. Уява про власне «я» визначає рівень домагань, і відповідну міру активності особистості, і міру розвитку здібн-остей. Ось чому в гіпнозі навіюючи ті чи інші можливості «я» ми спостерігаємо реальні, хоча й тимчасові, зміни здатності здій-снювати ті чи інші види діяльності. Більш того, навіюючи чоловіку або жінці протилежну їм стать спосте-рігають відповідні корінні зміни поведінки. Здатність до самоуправ-ляння змінюється з віком і в зв’язку з потологічними змінами особистості. Найвищій рівень самоуправління досягається в зрілому віці, коли знання вже опробовані життям, а сама особистість досягла найвищого рівня сил і здібностей і випробувана у всіх відношеннях.

Особистість як самоуправляюча система здійснює:виклик, затримку процесів (дій, вчинків);переключення психічної діяльності;її прискорення або сповільнення;підсилення або послаблення активності;узгодження спонукань;контроль за протіканням діяльності шляхом співставлення наміченої програми із здійснюваними діями;координацію дії

Для вирішення цих завдань формулюються такі основні механізми «я»: контролю, узгодження, санкціонування, підсилення.

Мотиваційна сфера особистості.

Мотивація - це ті причини, через які людина робить ті чи інші вчинки. Мотиваційна сфера особистості тісно пов’язана з активністю індивіда. Суб’єкт активності являє «особисте Я» людини. Людина ввадає, що коли вона говорить «Я роблю так тому, що я цього хочу» вона виражає власне свої прагнення, але це не завжди так. Наприклад, студент вступивши до вузу пояснює оточуючим і самому собі що це його самостійний вибір і він не залежить від стороннього впливу. Але через деякий час він разочарований. Він мусить визнати, що вибір професії був здійснений під впливом рідних та друзів. При цьому поради інших він не сприймав як «директиви». За цим визнанням - критична робота свідомості в напрямку виділення «голосу» інших людей від його власного.

Також суб’єкт активності - це «Я іншого в мені», коли «присутність» іншого відчувається і може сприйматися як вторгнення в внутрішній світ іншої людини. Це також видно на прикладі з студентом.Разом з тим можливі ситуації, коли інтереси іншого сумісні з власними інтересами людини. «Я іншого в мені» не обов’язково супроводжується жертвами та самозреченням. Останнє відбувається тільки тоді, коли інтереси іншого ставляться вище за власні.

Суб’єкт активності такий, що він не ототожнюється ні з ким з людей конкретно - надіндивідуален. Але в той же час він має відношення до кожного, уособлюючи те, що повиннебути властиве всім людям - «людське в людині» : розум, добро, честь, красоту, свободу. Коли активність людини диктується цими цінностями, кажуть, що її суб’єктом є «всезагальне Я» в людині. «Індивідуальне Я» тут поєднано з «Я іншого».

Суб’єкт активності безособовий і ототожнюється з природним тілом індивіда («не Я»): він занурюється при цьому в стихію природного. В психоаналітичних концепціях це активне начало позначають терміном «воно» і розглядають як збіг сил любові (інстинкт продовження роду) та смерті (інстинкт руйнування, агресії). «Не Я» не вичерпується при цьому чисто біологічними мотивами : мистецтво, альтруїзм і навіть релігіозні нахили іноді розглядають як прояв чисто природного початка.

57. Рівень домагань і самооцінка особистості.Самооцінка і домагання розвиваються завдяки поступовій інтеріорізації зовнішніх оцінок, що вмражають суспільні вимоги, у вимоги людини до самої себе. Самооцінка формується ще з дитинства в процесі спілкування за такими етапами: увага з боку дорослих; співробітництво з ними; відчуття поваги з їхнього боку; взаєморозуміння. Від взаємостосунків дитини з батьками на кожному з етапів залежатиме її ставлення до себе. Отже, кожна людина має сфор-мовані попередньою життєдіяльністю свої рівні самооцінки та домагань. Самооцінка показує, як людина оці-нює себе щодо окремої властивості, а самоповага розуміється як уза-гальнена самооцінка. Висока само-повага є свідченням того, що людина не вважає себе гіршою від інших і позитивно ставиться до себе як до особистості, низька самоповага – навпаки. Між ідеалом, що формується як перспектива розвитку, і реальною самооцінкою існують певні розбіжності, які мають стимулювати свмовдосконалення. Рівень домагання відноситься до ідеалу, оскільки він визначає цілі, які людина прагне досягнути. Саме з цілями людина зіставляє труднощі поточних завдань та обирає ті, які вона здатна не тільки вирішити, але й які уявляються ще й привабливими. Рівень домагань залежить від віри людини у свої здібності та виявляється у прагнені отримати певну репутацію, визнання значушої для себе групи людей.

Рівень домагань і самоцінка особистості.Самоповага - це оцінка себе, своєї діяльності, свого становища в групі та свого ставлення до інших членів групи.Домагання – це потреби людини, мотиви або тенденції, що мають прояв у ступені трудності мети, яку вона ставить перед собою.Самооцінка і домагання розвиваються завдяки поступовій інтеріорізації зовнішніх оцінок, що виражають суспільні вимоги у вимоги людини до самої себе. Самооцінка формується ще з дитинства в процесі спілкування за такими етапами: увага з боку дорослих; співробітництво з ними; відчуття поваги з їхнього боку; взаєморозуміння. Т.ч. від взає-мостосунківдитини с батьками зале-жить її ставлення до себе. - оцінки вчителів і т.п.

Самооцінка показує як людина оцінює себе щодо окремої властивості, узагальнена самооцінка формує самоповагу, з чого випливає що самоповага та самооцінка – синоніми.

Висока самоповага є свідченням того, що людина не вважає себе гіршою від інших і позитивно ставиться до себе як до особистості. Низька самоповага – неповага до себе…

Рівень домагання відноситься до ідеалу, оскільки він визначає цілі , які людина прагне досягнути. Саме з цілями людина співставляє трудощі поточних знань та обирає ті, які вона здатна не тільки вирішити, яле й ті, які уявляються ще й приваблівішими. Рівень домагань залежить від віри людини у свої здібності та виявляєтьсяя у прагненні отримати певну репутацію, визнання значущої для себе групи людей. Рівень самоповаги:

САМОПОВАГА=УСПІХ/ДОМАГАННЯ.

Значні відхилення самооцінки від адекватної змінюють стиль поведнки людини і порушують її душевну рівновагу. Людина завжди бажає стану душевної рівноваги і для цього може змінити оцінку зовнішніх подій і самої себе. Самооцінки можуть бути адекватними, заниженими та завищеними.

Занижена самооцінка:

Підвищує тривожність, вразливість; змушує людину звужувати коло тих, з ким можна спілкуватися, руйнує у людини надію на добре ставлення до неї і т.п.

Висока самооцінка:

Дає можливість людині керуватися своїми принципами і бути незалежною від думки оточення щодо себе; позитивно впливає на самопочуття і т.п.

Завищена самооцінка:

Призводить до того, що людина самовпевнена, береться за справу яка перевищує її реальні можливості; не отримує бажаного відгуку і визнання від оточення; за умов невдачі може призводити до бадання перекласти відповідальнісь на інших.

Крайнощі щодо самооцінки порушують душевну рівновагу і можуть стати причиною патологічних відхилень: психостенії (вкрай занижена самооцінка) та паранойї (людина постійно відчуває власну перевагу нід іншими).

Поняття про уяву

Уява - це психічний процес, що виражається, :

1) у побудові образу засобів і кінцевого результату предметної діяльності суб'єкта;

2) у створенні програми поведінки, коли проблемна ситуація невизначена;

3) у продукуванні образів, які не програмують, а замінюють діяльність;

4) у створенні образів, відповідних опису об'єкту.

Від сприйняття воно відрізняється тим, що його образи не завжди відповідають реальності. Фізіологічну основу пам'яті складає замикання тимчасових нервових зв'язків і їх наступне відтворення, тобто пригадування. А в процесі уяви ці системи зв'язків розпадаються і об'єднуються в нові системи. Тобто у фантазуючої людини групи нервових клітин зв'язуються по-новому. Ніяка фантазія не здатна винайти щось таке, що людині не було б відомо.

Уява - функція кори великих півкуль, але і більш глибоко залягаючих відділів мозку.

Процеси уяви мають аналітико-синтетичних характер. Основна тенденція пам'яті - відновлення образів в максимальному наближенні до еталону, а основна тенденція уява - перетворення образів, забезпечуюче створення моделі ситуації свідомо новою, раніше не виникаючою.

Уява тісно пов'язана з мисленням і виступає з ним в єдності. Схожість: так само як і мислення, уява виникає в проблемній ситуації. Так само як і мислення, воно мотивується потребами особи. Відмінність: випереджаюче віддзеркалення дійсності, здійснюване в процесах уяви, відбувається в конкретно-образній формі, у вигляді яскравих представлень, а випереджаюче віддзеркалення в процесах мислення відбувається шляхом операції поняттями, що дозволяють узагальнено і опосередковано пізнавати світ.

Види уяви.

1. Пасивне.

Уява в деяких обставинах може виступати як заміна діяльності, її сурогат. В цьому випадку людина тимчасово йде в область фантастичних, далеких від реальності представлень. Такі образи не утілюються в життя, не намічається програма поведінки. Пасивна уява ділиться на а) умисне і б) неумисне.

Навмисно викликані пасивні фантазії називаються мареннями. Головна їх відмінність - відсутність зв'язку з волею. У мареннях виявляється зв'язок продуктів фантазії з потребами. Тут яскраво проявляється функція регуляції емоційного стану. Але якщо в процесах уяви у людини переважають марення, то це дефект розвитку особистості.

Ненавмисно викликані образи уяви виникають головним чином при послабленні діяльності свідомості, при тимчасовій бездіяльності людини, в напівдрімотному стані, уві сні (сновидіння), в стані афекту, при патологічних розладах свідомості (тобто галюцинації).

2. Активне.

Воно характеризується тим, що, користуючись їм, людина за власним бажанням, зусиллям волі викликає відповідні образи. Активну уяву підрозділяють на а) що відтворює або репродуктивне і б) творче. Відтворює називають уяву, що має у своїй основі створення образів, відповідних опису. Творча уява припускає самостійне створення нових образів, які реалізуються в оригінальних і цінних продуктах діяльності.

У психології виділяють основні прийоми створення образів уяви :

1. Аглютинація. Це "склеювання" різних, в повсякденному житті якостей, що не сполучаються, властивостей, частин. Наприклад, русалка, хатинка на курьих ніжках, пегас, кентавр. У технічній творчості - танк-амфібія; акордеон.

2. Гіперболізація. Це не лише збільшення або зменшення предмета, наприклад, велетень і хлопчик - з - пальчик, але і зміна кількості частин предмета або їх зміщенням: багаторукі індійські богині, дракони, циклопи і так далі

3. Підкреслення яких-небудь ознак або загострення. Це спосіб створення дружніх шаржів і злих карикатур.

4. Схематизація. При такому способі створення образу як би згладжуються відмінності, зливаються представлення, риси схожості виступають на перший план. Приклад - орнамент.

5. Типізація. Це виділення істотного, такого, що повторюється в однорідних фактах і втілення їх в конкретному образі. Використовується в літературі, живописі.

 

43. Креативність (від латів. Creatib - творення) - загальна здатність до творчості і перетворень, характеризуюча особа в цілому. Проявляється в різних сферах активності, розглядається як відносно незалежний чинник обдарованості.

У психології виділено 2 основні напрями вивчення креативності. По-перше, по результатах (продуктам), їх кількості і значущості. По-друге, креативність розглядається як здатність людини відмовлятися від стереотипних способів мислення.

Основними чинниками креативності визнаються оригінальність, семантична гнучкість, образна адаптивна гнучкість. Здатність до загостреного сприйняття недоліків, дисгармонії. Рядом зарубіжних дослідників креативність зв'язується з особовими рисами.

34 особливості псих розв немовляти

Період новонародженості є проміжним між внутріутробним і позаутробним способом життя, коли дитина адаптується до зовнішнього фізичного світу. Дитина народжується із готовою до функціонування системою безумовних рефлексів (вроджених реакцій організму на певні впливи): смоктальний, захисний, орієнтувальний. Однак їх недостатньо для того, щоб забезпечити її активну взаємодію з оточенням. Основою розвитку новонародженого є безпосередній контакт (взаємодія) з матір'ю, у процесі якого починають вироблятися перші умовні рефлекси (набуті), зокрема положення тіла при годуванні.першою формою людської активності є емоції дитини, виражені плачем, криком. Умовна емоційна реакція, якою є усмішка, з'являється на другому місяці життя при звучанні людського голосу або у зв'язку з появою у полі зору дитини знайомої людини. Комплекс пожвавлення — позитивна емоційно-дійова реакція новонародженого на появу дорослого, особливо на голос матері, її обличчя, дотики. Емоції (пристрасні переживання) стають своєрідним орієнтиром дитини в її поведінці: чим багатший світ позитивних емоцій, тим більше вона має можливостей для дій із предметом, взаємодії з дорослими.

Розвиток сприйняття. полягає у цілісному відображенні предметів і явищ, здатності дитини отримувати багато наочних, звукових, тактильних і смакових вражень. Немовлятам притаманна більшість людських відчуттів. Вони бачать, чують, відчувають біль, дотик.Розпізнавання інформації.Діти вчаться виявляти зміни в однакових явищах, зіставляти отриману інформацію з набутими раніше знаннями. Згідно з гіпотезою вчених, у немовляти з перших днів життя виникає відображення отриманих вражень (перцептивных схем)як абстрактне відображення зовнішніх елементів уявлення та їх взаємозв'язків. Більшість немовлят розрізняють такі категорії предметів: меблі, тварини, їжа. Розвитокунемовлятпам'яті У другому півріччі життя в розвитку пам'яті немовляти з'являються дві нові особливості, - виникає здатність довідтворення— пригадування (відновлення у пам'яті) вигляду об'єкта навіть за відсутності поруч подібного Приблизно у 8 місяців у немовляти починає розвиватися робоча (оперативна) пам'ять— вид пам'яті, що охоплює процеси запам'ятовування, збереження і відтворення інформації, яка опрацьовується під час виконання конкретної дії та необхідна тільки для досягнення мети цієї дії.Взаємодія немовляти з предметами й оточуючими людьми. У період немовляти зростає потреба у взаємодії з оточуючими людьми та предметами, в оволодінні предметними діями.
Ж. Піаже виокремив такі стадії розвитку структур взаємодії немовляти з предметами й оточуючими людьми:
а) операційна консолідація (1—4 місяці). Дитина своїми рухами намагається відновити попередні відчуття (наприклад, рух очей у бік привабливого об'єкта чи рух руки до рота).
б) операційна координація (4—8 місяців). Дитина вдається до навмисних дій, щоб привернути увагу матері чи іншої дорослої людини (тягне маму за волосся, простягає руки до неї та ін.). Ці дії є спрямованими на іншого сигналами, стимулами до бажаної для дитини поведінки;
в) біфокальна (одночасна сфокусованість дитини на власній дії та реакціях дорослого) координація (8—12 місяців). Виявляється вона в довільному повторенні одного й того самого руху з різними частинами об'єкта. г) удосконалена координація (8—12 місяців). Немовля виявляє здатність здійснювати рухи з об'єктами в різних напрямках. На цій стадії з'являється імітація дитиною рухів і дій, здійснених іншими людьми

67. Прблема спілкування у соц..психології.Спілкування —увесь спектр зв'язків і взаємодій людей у процесі духовного і матеріального виробництва, спосіб формування, розвитку, реалізації та регуляції соціальних відносин і психологічних особливостей окремої людини, що здійснюється через безпосередні чи опосередковані контакти, в які вступають особистості та групи.

Функціїспілкування — зовнішній вияв властивостей спілкування, ролі і завдання, які воно виконує у процесі життєдіяльності індивіда в соціумі.

Більшість класифікацій функцій спілкування пов'язана з обміном інформацією, взаємодією та сприйняттям людьми одне одного. На думку Б. Ломова, існують такі функції спілкування:
— інформаційно-комунікативна (обмін інформацією).

— регуляційно-комунікативна (регуляція поведінки, спільної діяльності у процесі взаємодії).

— афективно-комунікативна (регуляція емоційної сфери людини

З огляду на мету спілкування розрізняють функці (Л. Карпенко):
— контактна.
— інформаційна.
— спонукальна.
— координаційна.;
— розуміння.
— амотивна. Реалізується через стимулювання у партнера по спілкуванню потрібних емоційних переживань і станів, у зміні за його допомогою власних переживань і станів;
— встановлення відносин.
— здійснення впливу.
Види спілкування.

1.За результативністю спільної взаємодії та досягнутим ефектом
— необхідне.
— бажане.

— нейтральне.;
— небажане.

2. За безпосередністю контактів

Міжособистісне- виявляється у безпосередніх контактах, які визначаються і регулюються усією системою суспільних відносин, умовами суспільного виробництва, інтересами людей і груп. Тому його ще називають прямим, безпосереднім спілкуванням на відміну від опосередкованого масового.
Масове -є анонімним, спрямованим не на конкретного індивіда, а на маси людей, і здійснюється найчастіше за допомогою засобів масової комунікації.
3. За типом зв'язків між учасниками взаємодії


Монологічне -передбачає одностороннє спрямування інформації, коли один з учасників взаємодії викладає свої думки, ідеї, почуття, не відчуваючи при цьому необхідності в зворотному зв'язку з партнером.

Діалогічне -передбачає ставлення до іншої людини як до цінності, неповторної індивідуальності. принципи
4. За тривалістю взаємодії розрізняють довготривале і короткочасне спілкування.

М.І.Лісіна окреслила такі стадії розвитку потреби дитини в спілкуванні: потреба в увазі та доброзичливості дорослого (перше півріччя життя), у співробітництві (ранній дошкільний вік), у зацікавленості дорослого запитами дити­ни (молодший та середній дошкільний вік), у взаєморо­зумінні та співпереживанні (старший дошкільний вік). Ос­новні мотиви у спілкуванні дітей дошкільного віку — піз­навальні, ділові та особистісні. основні етапи в онтогенезі дитини:

1. Домовленнєвий етап, триває до 11 міс. немовля вчиться розрізняти інтонацію, тембр голосу людей, які його оточують, а з двомісячного віку починає агукати— співати голосні звуки. Це і є початок зворотного зв'язку— прагнення маленької дитини відповісти оточенню, увійти з ним у контакт. Агукання переростає в лемент, нескінчене повторення складів ("ма-ма", "та-та", "ба-ба"), а згодом — у свідоме вимовляння слів.

2. Етап початкового оволодіння мовою: дитина в рік, починає вимовляти слова, спочатку просто наслідуючи дорослих — вона прагне насамперед задоволення своїх елементарних потреб. Слів ще не вистачає, і вони є багатозначними. Так, вимовляючи слово "мама", малюк сигналізує про різні речі: можливо, йому хочеться пити, можливо — на руки, а може, слід допомогти йому щось зробити. На допомогу приходить активна жестикуляція, міміка тощо.

3. Етап оволодіння граматичною структурою мови — наступний: лексикон розширяється, у мовленні дитини з'являються певні граматичні конструкції тощо; цей період триває до 7 років. Саме цей вік, який педагоги називають дошкільним, особливо
відкритий для

 

1. Активність, моторика та емоційність особист. як провідні компоненти її темпераменту.

Темперамент – характеристика індивіда з боку динамічних особливостей (інтенсивності, швидкості, темпу, ритму) його психіки. Властивості Т. – активність – в-ть, яка свідчить про динаміку енергетичної напруженості життя індивіда. Активна людина завжди чимось зайнята, кудись поспішає, рухається. Рівень активності залежить від характеристик збудження комплексу мозкових структур (лобові частки, сітчастий утвір), від обм.реч., будови тіла.

Рухова, або моторна, активність, показує стан активності рухового й мовленнєвого апарату. Виражається в швидкості, силі, різкості, інтенсивності м’язових рухів і мовлення людини, його зовнішньої рухливості (чи навпаки, стриманості), балакучості (чи мовчазливості). Емоційна активність виражається в емоційній вразливості (чутливість до емоційних впливів), імпульсивності, емоційній рухливості (швидкість зміни емоційних станів, їх початку й припинення). Темперамент проявляється в діяльності, поведінці й учинках людини та має зовнішнє вираження. За зовнішніми сталими ознаками можна до певного ступеню судити про деякі властивості темпераменту. Опитув.Т. Я. Стреляу -Тест-опитувальник спрямований на вивчення трьох основних характеристик нервової діяльності, що визначають темпераментні особливості особистості:

1. рівня процесів збудження,

2. рівня процесів гальмування,

3. рівня рухливості нервових процесів.

Відповідно, тест містить три шкали, які реалізовані у вигляді переліку з 134 запитань, що передбачають один з фіксованих варіантів відповідей: «так», «не знаю», «ні». Обробка Результатів. Оцінка ступеня вираженості кожної властивості (сили процесів збудження і гальмування), а також їх рухливості проводиться шляхом підсумовування балів, отриманих за відповіді на запитання. Збіг відповіді випробуваного з кодом відповідає оцінці два бали. Якщо збіг відсутній, то випробовуваний отримує нульову оцінку. Відповідь «не знаю» оцінюється в один бал. Сума в 42 балів і вище по кожній властивості розглядається як висока ступінь його вираженості. Опитув. Г.Айзенка (дит.варіант)- який призначений для діагностики нейротизму, екстра-інтроверсії і психотизма. В нього включена «шкала брехні». Опитувальник складається з 90 питань (за шкалою нейротизму - 23, за шкалою екстра-інтроверсії - 21, за шкалою психотизма - 25, за «шкалою брехні» - 21). Розроблений також варіант опитувальника для обстеження дітей та підлітків (від 7 до 15 років). Отримані результати відповідей зіставляються з «ключем». За відповідь, відповідний ключу, присвоюється 1 бал, за невідповідний ключу - 0 балів. Отримані бали підсумовуються. Айзенк розгл. структуру особистості як що складається з трьох факторів: 1.Екстраверсія - інтроверсія. екстраверт-товарис., широке коло знайом., необх. у контактах. іпульсівен, запальний, безтурб., оптиміст., добродуш., веселий. Віддає перевагу руху. Інтроверт - це спокійний, сором'язливий, інтроектівний людина, схильна до самоаналізу. Стриманий і віддалений від усіх, крім близьких друзів. Планує і обмірковує свої дії заздалегідь,. 2. Нейротизм. Характер. Емоц. стійкість чи нестійкість (емоційна стабільність або нестабільність). Нейротизм вираж. в надзвич. нервування, нестійкості, поганий адаптації, схильності до швидкої зміни настроїв (лабільності), почутті винності і занепокоєння, заклопотаності, депресивних реакціях, розсіяності уваги, нестійкості в стресових ситуаціях. 3.Психотизм. - говорить про схильність до асоціальної поведінки, химерності, неадекватності емоційних реакцій, високої конфліктності, неконтактності, егоцентричності, егоїстичності, байдужості. Тест-опитув. В.М.РусаловаСлужить для діагностики темпераментних особливостей людини. Складається з 105 питань. У тесті передбачена невелика контрольна шкала, призначена для виявлення тенденції випробуваного давати соціально-бажані відповіді. Число вимірювань та їх зміст відповідає 4-х блокової структурі функціональної системи:

1. ергічність;

2. пластичність;

3. блок виконання - темпу;

4. зворотний зв'язок - емоційна чутливість.

Кожен вимір складається з двох підвимірів:

1. об'єктивно орієнтованого;

2.суб'ектівно орієнтованого (або комунікативного).

Вони пов'язані з двома головними сферами взаємодії людини з середовищем: з предметним світом і суспільством.

Відповідно, виділяються наступні 8 параметрів темпераменту (в авторській термінології):

1. Предметна ергічність х-ся рівнем потреби в освоєнні предметного світу, жагою діяльності, прагненням до розумової та фізичної праці, прагненням залученості в трудову діяльність.

2. Соціальна ергічність - рівень потреби в соціальних контактах, спрага освоєння соціальних форм діяльності, прагн. до лідерства, товариськість, залученість в соціальну діяльність.

3.Пластичність - ступінь легкості перемикання з одного предмета в інший, швидкість переходу з одних способів мислення на інші, в процесі взаємодії з наочним середовищем, прагнення до різноманітності форм предметної діяльності.

4.Соціальна пластичність - ступінь легкості перемикання в процесі спілкування з однієї людини на іншу, схильність до різноманітності комунікативних програм, різноманітності кількості готових (неусвідомлюваних, імпульсивних) форм соціального

5.Темп - швидкість виконання окремих операцій, швидкість предметно-рухових актів при виконанні предметної діяльності.

6.Соціальний темп - швидкісні характеристики рухових актів у процесі спілкування (швидкість мови при спілкуванні і т.д.)

7.Емоційність - емоційна чутливість до розбіжності (розбіжності) між задуманим, очікуваним, планованим і результатами реального предметного дії, чутливість до невдач у роботі.

8.Соціальна емоційність - емоційна чутливість в комунікативній сфері: чутливість до невдач у спілкуванні, до оцінок оточуючих людей.

2. Визначення психології як науки.

З кінця 19 ст прийнято говорити, що психологія здобула статус науки. Вільгельм Вундт – «батько психології», нім.психолог, у 1879 – перша експерем.псих.лабораторія, м. Лейбціг. Прилади були унікальнв, вони мали змогу відтворити, фіксувати психічні явища людини (н-д, тахістоскоп – вимір.обсяг уваги.)

Психологія – це наука про закономірності розвитку психіки, як особливої форми життєдіяльності. Обєкт - людина. Предметом досліджень є психіка (конкретні психічні факти, закономірності, механізми розвитку психіки).

Завдання психології. ТЕОРЕТИЧНІ: 1. Досл. розв. Психіки в онтогенезі та філогенезі. 2. На основі узагальнення фактичних даних створення загальної історії психічного розвитку. 3. Вивчення ролі різних факторів у розвитку психіки (біол. і соц. фактори). Біол.факторів – є визнач., генотип, спадковість. Вплив цих факторів неоднаковий, соціальний фактор є провідним, активність людини д