Ідеологічні маніпуляції з поняттям "нація" на теренах сучасної України
Переважна більшість прийнятих у вітчизняному суспільствознавстві дефініцій поняття «нація» ґрунтуються на припущенні, що нація є спільністю осіб, які об’єднані спільними ознаками: території, економіки, почуттів, мови, історії. Оскільки таку дефініцію можна застосувати і до інших суспільних феноменів (народу, племені), то вона є непродуктивною. Спроби теоретиків повернути спільнісній дефініції продуктивність призводять до тлумачення нації як: або спільності почуттів, або громадянської спільності, або уявної спільноти і т. п.
Прив’язаність теорій до дефініції нації як спільності здається фатальною. Зростання числа досліджень веде не до прояснення сутності феномена, а до зростання числа дефініцій одного поняття.
Теоретики називають це явище термінологічним плюралізмом. Однак правомірніше було б говорити про термінологічне мерехтіння, бо множина дефініцій є уявною. Жодна з них не є оригінальною, і всі вони зводяться до однієї дефініції — спільності.
Пояснення термінологічного мерехтіння множиною підходів до пізнання феномена не є переконливим. Якщо наукова парадигма допускає правомірність кожного підходу на власну версію однієї й тієї ж дефініції, то, за відсутності обмежень на допустиме число підходів, вона мусить передбачати необмежене зростання невизначеності терміну. А відтак, кожний автор, що вдається до власної версії єдиної дефініції, мав би обов’язком показувати величину невизначеності, що додалася вразі його дефінітивної ініціативи, і пропонувати компенсаційний механізм для уникнення остаточного розмивання терміну.
Маніпуляції із спільнісною дефініцією зумовили розчленування поняття «нація» на три поняття: «етнічна нація», «політична нація» і «модерна нація». Але це не є інтелектуальним винаходом наших суспільствознавців. То є запозичення з європейських теорій. Тож наші суспільствознавці «забули» ще дороге їм донедавна поняття «соціалістична нація».
Соціалістична нація [8] дефінітивно вельми схожа на вітчизняну модерну, бо витворена внаслідок індустріалізації, колективізації й ідеологічної кретинізації населення, що стало «заслугою» не тільки КПРС, а й діячів її ідеологічного цеху.
Дефінітивно політична нація близька до модерної (і до соціалістичної так само), і без великої шкоди її можна було б не згадувати. Спекулятивна цінність модерної нації в Україні така сама як і соціалістичної — заперечувати існування української нації як цивілізаційного феномена етнічної природи.
Довільність спільнісної дефініції, розмиваючи саме поняття, призвела декого з теоретиків до висновку, що:
«універсальна, «вичерпна» дефініція нації неможлива хоча б тому, що в реальності не існує якоїсь «ідеальної нації» у вигляді абсолютного феномена, даності, незалежної від нашого сприйняття «об’єктивної реальності»»
Песимізм не є продуктивний, якщо тільки він не є констатацією смерті теорії. Думаю, що теорія нації може жити, якщо вона відійде від дефініції, що прийшла до нас з глибин тисячоліть, і понині тримає дослідників в полоні давньоримського дискурсу. Подолати фатальну дефініцію можна, якщо змінити метод — не переносити в Україну історичний досвід метрополітарних націй Європи та їхні теорії, а спробувати вивести дефініцію з історичного контексту української нації, а її ідею — з духу і бачення українських пасіонарів.
Подолати спільнісний підхід до розуміння нації ми зможемо за допомогою функціоналістського підходу в тому разі, коли розглядатимемо місію нації не як функцію життєдіяльності сконсолідованої культурою та іншими природними й соціальними чинниками психобіологічної маси, а як соціо-еволюційну функцію — як функцію агента цивілізації. Нація, за такого підходу, є когерентною сукупністю регулятивних та iнтегративних інституцій народу, їх принципів і норм, що детерміновані психікою і життєвим середовищем. В такій якості нація є іманентною, внутрішньою структурою народу, що консолідує його і спрямовує волю до політичної самореалізації. Її авторитет живлять Віра і Моральний Закон. Психобіологічна маса постає не як об’єкт задоволення поточних потреб, а як суб’єкт, матеріал і соціокультурне середовище творчого процесу.
Нація, в наведеному вище розумінні, не виникає в наслідок історичних процесів. Вона народжується разом з народом, і разом з ним помирає. В історичному процесі нація модифікує свою структуру в залежності від реалій поточного часу, однак зберігає незмінною генеральну засаду своєї моделі суспільного буття. Цю засаду я називаю національною ідеєю. Її не треба вигадувати, тим паче не треба профанувати етнографізмом або кон’юнктурними міркуваннями. Українці знайдуть свою національну ідею, коли звернуться до еволюції свого звичаєвого права і своїх соціальних традицій. Щоправда, добратися до неї буде не так легко. Підневільні звичаї й стереотипи, що увійшли до складу культури як елементи стратегії виживання народу в умовах чужоземної тиранії, спокушатимуть дослідника позірною адекватністю. Але подолання ущербності власного духу дозволить дослідникові розчистити звалища фальшивих цінностей і добратися до здорової засади національного буття.
Агентами цивілізації є і політична (модерна, соціалістична), і етнічна нації. Розходяться вони в генезі їхніх цивілізаційних моделей. Однак цивілізаційні моделі, які реалізують нації, не є чистими. Їхні реальні структури детерміновані: в політичній нації — спротивом психологічних і звичаєвих чинників корінного етносу обраній за чужим рецептом моделі; в етнічній нації — необхідністю компромісу з зовнішнім світом та в середині суспільства між етнічними чинниками різних груп населення.
Українська нація існує стільки, скільки сягають наші історичні знання. З початком промислової революції для українців центральних і східних регіонів нічого не змінилось, бо їхнє існування було законсервоване в селі технологічно відсталої Росії. Разом з тим непорушно існувала неправедність по всій території України, і цей факт, хоч він придушував волю українців, тим не менш не припиняв породжувати невдоволення існуючим станом та бажання змінити його.
Історик Ярослав Грицак вважає, що лише в 19 столітті в Україні почалось формування модерної нації. [10] Насправді, модерною ставала не нація. Модерними ставали пошуки реалізації національної ідеї. На місце традиційних повстань з погромами приходили ідеї поступовства. На місце традиційних гасел «Землі» та «Волі» виходило гасло «Державності».
Промислова революція досягла і глибин Росії. Вона принесла нові, продуктивніші технології комунікацій. Зв’язки між українськими інтелігентами і їхнє ознайомлення з європейськими рухами інтенсифікувались. Це посприяло визріванню нових національних доктрин: еволюційної — мирного здобуття автономного статусу з подальшим переростанням автономії в суверенну державу, і революційної — силове розірвання підлеглих зв’язків з Росією. Були сформульовані й дві версії моделі майбутнього устрою: соціалістична і консервативна.
Жодна з цих версій не була реалізована через поразку національної революції. Тож настало критичне переосмислення методів боротьби за національну державу. Революційний напрям пошуку призвів до націоналістичної моделі боротьби.
51. Н.Яковенко «Вибір імені versus вибір шляху»
«Вибір імені versus вибір шляху (назви української території між кін. XVI –кін. XVII ст.)». Важливість цього питання зумовлена тим, що саме ім’я відіграє вагому роль у процесі усталення «свого» життєвого простору. Авторка зазначає, що саме протягом цього періоду крізь конкурс назв проявляються ознаки зародження такого простору на території сучасної України, тобто зародження “національної заклопотаності” у спільноті, яка до того позначала себе розмитим поняттям Русь. Характер цього процесу значною мірою визначався “поліморфністю” та “еластичністю” українського культурного простору XVI – XVII ст., зокрема його піддатливістю на асиміляційні впливи ззовні. Отже, вибір назви значною мірою визначався релігійно-політичною конкуренцією та впливом з боку інших спільнот, зокрема, католицької Польщі, православного світу та Московії. У своїй статті Н. Яковенко розглядає історію зародження та використання назви Roxolania (і тотожної їй Ruthenia), що була наслідком утвердження шляхетських вольностей у Польському королівстві XVI ст. та оформлення “сарматської” етногенетичної легенди, яка виступала інструментом легітимації руської політичної спільноти як рівноправного спадкоємця “сарматської спадщини”.
Паралельно з розповсюдженням “роксоланської” версії руської ідентичності реанімується назва “Росія”, що має виразний “антилатинський”, антипольський характер й наголошує на грецьких витоках Русі. Авторка зазначає, що конкуренція назв “Роксоланія” та “Росія” мала регіональний характер, й таким чином є доказом того, що “селекція назв” була свідомою й відповідала політичній орієнтації тієї чи іншої групи територіальних еліт. Водночас, подібно до “Росії”, впровадження назви “Мала Росія” (та назви її окраїнної території, “Великої Росії”) стало результатом “неовізантійського синдрому”. Із прийняттям у 1654 р. протекторату московського царя вона починає домінувати у московському офіційному дискурсі, а згодом, витіснивши слово “Україна”, набуває вагомої ролі у позначенні території козацького Гетьманату. Що ж до “України”, то ця назва, за словами авторки, залишається найбільшою загадкою для історика, виринаючи то тут, то там на поверхню різних джерел.
У результаті дослідниця приходить до висновку, що “дилема вибору” ставала основною рисою “свого” світосприйняття, а “крос-культурні пов’язання” – частиною “власного” культурного простору. Сповнена деталями та прикладами, відзначена чіткою структурою та аргументацією, стаття є важливим ресурсом для фахівців з вивчення української історії XVI – XVII ст. та її переосмислення з пострадянської перспективи.
52.Культурно-історичне визначення понять «стать» і «гендер». Ге́ндер (англ. gender, от лат. genus «род») — социальный пол, определяющий поведение человека в обществе и то, как это поведение воспринимается. Это то полоролевое поведение, которое определяет отношение с другими людьми: друзьями, коллегами, одноклассниками, родителями, случайными прохожими и т. д.[1]В психологии и сексологии понятие «гендер» употребляется в более широком смысле, подразумевая любые психические или поведенческие свойства, ассоциирующиеся с маскулинностью и фемининностью и предположительно отличающие мужчин отженщин (раньше их называли половыми свойствами или различиями)Понятие гендерная роль («gender role») заимствовал из грамматики и ввел в науки о поведении сексолог Джон Мани, которому в 1955 при изучении интерсексуальности и транссексуальности потребовалось разграничить, так сказать, общеполовые свойства, пол как фенотип, от сексуально-генитальных, сексуально-эротических и сексуально-прокреативных качеств. Затем оно стало широко использоваться социологами, юристами и американскими феминистками.[1]В общественных науках и особенно в феминизме «гендер» приобрёл более узкое значение, обозначая «социальный пол», то есть социально детерминированные роли, идентичности и сферы деятельности мужчин и женщин, зависящие не от биологических половых различий, а от социальной организации общества. Центральное место в гендерных исследованиях занимает проблема социального неравенства мужчин и женщин. С точки зрения структурной социологии, и в полном соответствии с традицией Дюркгейма, пол сам по себе есть явление социальное, поэтому использование термина «гендер» представляет собой плеоназм, но его использование призвано подчеркнуть, что речь идет о социологическом подходе к вопросу пола, когда речь идет о широкой дискуссии.[1]Слово гендер в английском языке обозначает различаемую мужественность или женственность личности, некой характеристики или человеческого организма. Деление на мужское и женское аналогично делению на мужской и женский пол в биологии.[3]В странах, где развито документарное подтверждение личности, социальный пол обычно совпадает с закреплённым в документах полом, то есть с паспортным полом, исключая случаи трансгендерности.Гендер (социальный пол) в широком понимании не обязательно совпадает с биологическим полом индивида, с его или её полом воспитания или с его/её паспортным поломОбычно в обществе можно различить два гендера — мужской и женский, однако набор гендеров бывает гораздо шире, в частности, в Таиланде распознаётся пять гендеров, включая катой и два гендера лесбиянок, отличающихся маскулинностью и феминностью. У чукчей до конца XX века различались мужчины-гетеросексуалы, мужчины-гетеросексуалы, носившие женскую одежду, мужчины-гомосексуалы, носившие женскую одежду, женщины-гетеросексуалки и женщины, носившие мужскую одежду. При этом ношение одежды могло означать и выполнение соответствующих социальных функций[4].Пол — совокупность генетически детерминированных признаков особи, определяющих её роль в процессе оплодотворения.Гедер- способ обозначения культурной конструкции социал происхож идей о женс и муж ролях, способ ссылки на социал корни субъект идентич м и ж . Его элементы: 1)Культурно доступ символы 2) концепции, дающие интерприт жтим символам, 3) субъектив. Идентичн