Свобода та відповідальність
Однією з найскладніших моральних проблем є проблема свободи. Як вже зазначалось, дія є моральною, коли вона ґрунтується на виборі між добром і злом; така ситуація передбачає свободу людини, її здатність вибирати. В моральному плані мій вчинок чогось вартий лише в тому разі, коли я міг би його не здійснити, а обрати якийсь інший варіант поведінки.
Що ж таке свобода? На це питання деякі філософи традиційно відповідали з позицій співвідношення свободи та необхідності. В цьому контексті існують принаймні дві крайні точки зору на цю проблему - етичний фаталізм та етичний волюнтаризм. Перший абсолютизує необхідність, ставить людину в повну фатальну залежність від об’єктивних обставин, перетворює її в запрограмований пристрій, який діє за певною, визначеною чи Богом. чи долею, чи космічними силами схемою. Тому людина невільна в своїх вчинках: все її життя напередвизначене, вона не в змозі нічого змінити. В той же час в такому випадку людина не несе ніякої відповідальності за свої дії. Наслідком такої позиції є правило: «Чому бути, того не минути».
Друга позиція - етичний волюнтаризм – заперечує будь-яку необхідність та стверджує, що людина абсолютно вільна в своїх моральних рішеннях і повинна діяти лише у відповідності зі своєю волею. Таке розуміння свободи приводить, в кінцевому підсумку, до повної відмови від моральних норм, а це, в свою чергу, дозволяє людині стверджувати свавілля особистих дій як зразок поведінки. Таким чином, і фаталістична, і волюнтаристська концепції заперечують моральну свободу: фаталіст, який абсолютизує необхідність, стає рабом її; волюнтарист, який заперечує роль необхідності, стає жертвою особистої сваволі.
Ідея необхідності як обумовленості людської діяльності у філософії знаходить свій вираз в моральному законі. Суть цього закону була висловлена І.Кантом: “Чини так, щоб максима твоєї волі завжди могла бути, разом з тим, принципом загального законодавства». Слідування моральному закону не вимагає автоматичного підпорядкування, він не позбавляє людину моральної незалежності, він вчить розрізняти добро та зло. Тому цей закон залишає людині право за особистою волею вибрати добро і слідувати йому.
Сучасна гуманістична етика, як і християнський моральний закон, віддають перевагу діям, які продиктовані вільним вибором, а не діям, які регулюються розпорядженнями. Вільна творча доброчесність вище простої покори заповідям. До речі, християнство вчить, що людина є доброчесною тоді, коли вона приймає Божественний моральний закон свідомо та з любов'ю. Тому справжній перехід від морального закону до доброчесності здійснюється саме завдяки бажанню добра, а не під впливом страху покарання. Дійсно вільний той, хто відкидає зло не тому, що воно заборонене, а тому, що воно зло (це так звана якісна свобода).
Моральний закон являється вирішальним фактором у створенні духовного та психологічного клімату, в якому проходить вільна моральна діяльність людини. Моральний закон – це заклик до співробітництва та самореалізації людини. Він не виключає, а, навпаки, передбачає свободу, тобто таку поведінку людини, яка залежить від його особистих дій, свідомості та волі.
Що являє собою механізм свободи, як вона здійснюється? Формою прояву свободи виступає вибір, здійснюваний людиною. В свою чергу, вибір забезпечується волею - духовною спонукальною силою та розумом. Тобто вибір залежить від рівня інформованості та свідомості особистості, тому що рішення приймаються, перш за все розумом, який формує основу для вільного вибору. Вибір є вільним, коли до нього підключені усі інтелектуальні та вольові здібності людини. Але він обмежений та не вільний, коли місце розуму займають почуття страху або обов'язку, викликані зовнішнім примусом.
Серед різних ситуацій вибору, з якими зустрічається людина, однією з найгостріших, особливо в дитячому та юнацькому віці, є вибір між “можна” та “не можна”. Ще більш складною проблемою є зіткнення внутрішнього “хочу” і зовнішнього “треба”. В залежності від того, наскільки легко ми вибираємо між “хочу” та “треба”, можна судити про силу волі та ступінь внутрішньої свободи чи несвободи. Якщо моральні вимоги сприймаються як зовнішні примуси, то це говорить про відсутність свободи. Якщо ж вони усвідомлюються як обов'язок – внутрішій примус - це теж робить людину позбавленою свободи. І лише, коли моральні вимоги зливаються з внутрішніми потребами особистості, можна говорити про вільний вибір.
Отже, моральна свобода – це не просто вибір варіантів поведінки, а перетворення моральних вимог у внутрішні потреби, у переконання людини. Людина досягає свободи в тій мірі, в якій вона здатна свідомо приймати рішення, враховувати наслідки особистої поведінки та керувати ними. Моральна свобода проявляється в умінні робити усвідомлений вибір дій та вчинків, давати їм моральну оцінку, передбачати їх наслідки, здійснювати розумний контроль над своєю поведінкою, відчуттями, пристрастями, бажаннями.
З проблемою свободи тісно пов'язане питання про моральну відповідальність особистості, яка проявляється як зворотна сторона вільно прийнятого рішення, як природний наслідок свободи вибору. Бути вільним, самостійним – значить бути відповідальним. Цілком очевидно, що, не маючи свободи, людина не була б у змозі відповідати за свої вчинки. Якщо ж людина може обирати той або інший варіант поведінки, то вана має нести відповідальність за обране і вчинене нею. Більш того, між свободою та відповідальністю існує пряма залежність: чим ширше свобода, тим більше відповідальність. Такий зв'язок і дає підставу філософам називати свободу не благом, а важкою долею людини.
В деяких етичних концепціях зв’язок між свободою та відповідальністю розривається. Так, фрейдизм заперечує відповідальність людини на тій підставі, що всі її вчинки носять, в основному, несвідомий характер. Екзистенціалісти стверджують, що особистість відповідальна перед самою собою, перед своєю сутністю. Часто-густо і в нашій свідомості ці поняття розділені: свободу ми відносимо до прав особистості, а відповідальність сприймається як один із нелегких та малоприємних обов’язків. Нерідко люди змішують прагнення до свободи з бажанням уникнути відповідальності, а здійсненний вчинок виправдовують, проголошуючи його своєю особистою справою.
Різні підходи пояснюються тим, що існують різні рівні відповідальності та різні її ступені. Види відповідальності визначаються тим, перед ким (чим) та за що людина несе відповідальність. Розрізняють наступні види відповідальності:
- відповідальність людини перед самою собою: я роблю вибір і в кінцевому підсумку “обираю себе”, своє життя, свою долю і тому несу за це відповідальність; цей вид відповідальності проявляється в наших сумнівах, відчутті провини, жаху тощо. Часто людина прагне усю відповідальність за свої помилки та невдале життя покласти на долю, обставини, рідних, близьких тощо;
- відповідальність людини за свої конкретні дії та вчинки перед іншими людьми. Тут моральна відповідальність (каяття совісті, острах перед суспільною думкою) часто співпадає з правовою та адміністративною відповідальністю. Вона визначається тим, що людина своїми діями завжди якось впливає на оточуючих. Ми повинні враховувати це, а значить, і нести відповідальність за кожний свій вчинок, котрий має відношення до інших людей. Наприклад, безвідповідальне рішення, прийняте інженером на виробництві, може вилитися у катастрофу для підприємства;
- відповідальність людини перед світом та людством, яка проявляється, за термінологією екзистенціалізму, у вигляді турботи про світ, пронизаною тривогою за нього. Цей вид відповідальності виражається формулою: “Я відповідаю за все”. Така відповідальність породжується всебічними зв’язками особистості та суспільства. Частіше за все ця відповідальність носить опосередкований характер. Наприклад, відповідальність педагога перед суспільством обумовлена тим, що він (або його колеги) погано навчили та виховали майбутніх політиків, економістів, інженерів.
Міра відповідальності у різних людей в різних ситуаціях неоднаков,а і залежить вона, перш за все, від самостійності здійсненного, від значимості дій для долі інших людей. Так, в екстремальних умовах, коли потрібно негайно приймати рішення, від якого може залежати життя людей, міра відповідальності набагато вища, ніж в звичайних умовах. Міра відповідальності визначається й масштабами прийнятих рішень: вона може бути різною в залежності від того йде мова про долю окремого підприємства чи про долю держави (наприклад, прийняття рішення про ведення воєнних дій). Важливим є й те, що міра відповідальності визначається впливовістю, авторитетом або посадою особистості, котра приймає рішення: відповідальність директора великого підприємства набагато вище, ніж відповідальність його робітника.
Обов’язок і совість
З допомогоюцих двох категорій загальні соціально-моральні вимоги трансформуються в моральні проблеми конкретного індивіда. Вони утворюють морально-психологічний механізм самоконтролю, який тісно пов¢язаний з відповідальністю особистості.
Моральний обов'язок – це перетворення вимог суспільної моралі в особистий імператив конкретної особи та добровільне його виконання. Джерелом обов'язку є суспільний інтерес. В обов'язку він набуває наказового характеру, формуючи моральні вимоги індивіда по відношенню до інших людей і до самого себе.
Наступний момент, який слід підкреслити при характеристиці змісту поняття обов'язок, пов’язаний з тим, що це не лише моральне зобов’язання людини, яке вона виконує під впливом зовнішніх вимог, а і внутрішнє моральне спонукання. Тобто важливою рисою обов'язку є його добровільність. Разом з тим існують різні рівні добровільності: від виконання за примусом або через острах перед суспільною думкою до слідування обов'язку за внутрішньою потребою. Це багато в чому залежить від ситуації, але справжнім моральним обов'язком є вільне дотримання суспільно-необхідних вимог або особисте зобов'язання, яке не залежить від будь-яких зовнішніх та внутрішніх примусів.
Люди морального обов'язку активні, діяльні, вони вкрай чутливі до будь-якої несправедливості і активно стверджують у житті добро. Моральний обов'язок спонукає таких людей до активної громадянської позиції. Однак, існує і інший тип людей: вони прекрасно знають про існування та зміст суспільного обов'язку, але байдужі до нього, сприймають його як щось далеке, зовнішнє по відношенню до них. Такій людині «плювати на все», вона «нікому нічого не винна».
Існує «ієрархія» обов'язків: обов'язок перед суспільством, перед колективом, перед родиною, окремо перед матір'ю, дітьми, перед «ближніми» - друзями, нарешті, перед самим собою. При цьому такі обов'язки часто можуть суперечити один одному, наприклад, обов'язок сина перед матір’ю і обов'язок його перед дружиною. У виборі вчинку в цьому випадку вирішальне слово належить совісті.
Совість - це здатність до активної самосвідомості, самооцінки особистого ставлення до оточення, до діючих в суспільстві моральних норм. Вона виконує функцію внутрішнього регулятора поведінки людини. Різноманітність ситуацій, в яких опиняється сучасна людина, не дозволяють передбачити процедуру дій, надати готовий рецепт поведінки для кожного конкретного випадку. Моральним саморегулятором поведінки в усіх цих ситуаціях виступає совість. Вона діє як побудник, що спрямовує нас на дотримання моральних вимог; вона може також діяти як фактор, що забороняє той чи інший вибір, коригуючи наші дії. Совість завжди несе в собі моральну оцінку наших вчинків, викликаючи відповідні моральні переживання. Остання обставина особливо важлива. І хоча совість формується на основі моральних вимог навколишнього світу і відображає їх об’єктивний характер, вона, перш за все, є особистісною оцінкою фактів, виразом нашого суб’єктивного ставлення до явища, що морально оцінюється.
Німецький філософ Л.Фейєрбах поняття совісті пов’язував з співчуттям, яке загострене усвідомленням того, що саме ти і є винуватець страждання іншого. Інакше бачить природу совісті З.Фрейд. На його думку, це особливий вид неврозу, своєрідне ярмо, що перетворює людське життя на низку мук та страждань. Гуманістична етика оцінює природу совісті не так песимістично. Аналізуючи совість в більш широкому контексті людських відносин, вона встановлює її органічний зв'язок з поняттями обов'язку та відповідальності, а через них – з добром та злом.
Взаємозв’язок між совістю та обов'язком утворює єдиний морально-психологічний механізм регуляції поведінки особистості, в якому совість виступає в якості підстави для виконання обов'язку. Зазначимо, що між совістю та обов'язком можуть виникати конфлікти, які породжуються, як правило, розбіжністю між цілями і інтересами особистості та суспільства. Протиріччя між обов'язком і совістю – це проблема досить актуальна, вона має відношення і до нашого сьогодення. (Тут було б доцільно студентам самостійно навести приклади подібної суперечності).
В українській мові слово «совість» виникло від старослов'янського «себе знати». Ми зобов'язані знати, до чого готуємо себе в критичних ситуаціях, що було в нас в момент здійснення вчинку і що після нього. Нам відомо, що в розмові з власною совістю людина наодинці сама з собою і тому може бути цілком відвертою. Можна обдурити інших, можна «не помітити» щось небажане, але обдурити власну совість неможливо - це свідок, котрий завжди з тобою, сховатися від якого неможливо. Згадаємо О.Герцена: “Беспощаднее инквизитора нет, чем совесть”.
І в той же час совість як засіб самооцінки не абсолютна: вона може бути поблажливою, - адже ж вона – “моя”. І якщо її не можна обдурити, то можна хоча б «умовити». Існує цілий набір добре усім відомих умовлянь, призначених для укладання угоди з совістю: «я хотів, як краще», «усі так роблять» тощо. Тому цілком покладатися на совість теж не можна. Існує таке явище як підміна совісті холодним раціональним розрахунком, котре може привести до блюзнірства. Суспільство, побудоване цілком на раціональних принципах, може стати “надрозумним”, але при цьому перестане бути людяним.
Проблема полягає в тому, щоб активізувати совість, зробити її вищим суддею усього нашого життя. Нам добре відоме таке поняття як каяття совісті, тобто сором за зроблене, за те, що мав намір зробити, за ті наслідки, які могли б бути чи не бути. Каяття, муки совісті – це усвідомлення своєї провини, осмислення аморальності вчинених дій. У будь-якому випадку ступінь переживань, “мук совісті” залежить від характеру вчинку та рівня свідомості людини, від її здатності та звички справедливо і критично оцінювати власну поведінку та поведінку інших. Моральним результатом цих переживань є каяття, зміст якого полягає в гармонізації відношень між обов'язком та совістю. Каяття являє собою зумовлений роботою совісті акт глибокого перегляду людиною засад власної поведінки й свідомості. Моральної цінності каяття набуває як вільне духовне самовизначення, будучи вимушеним воно втрачає моральну значимість.
В богословській та філософській літературі каяття як душевний акт являє собою поєднання таких елементів: визнання суб’єктом певних дій або помислів, відповідальність за які він несе; відкрите засудження ним цих помислів або дій; вияв готовності зазнати за них справедливого покарання.
Каяття завжди є важкою справою для людської душі. Людина, яка розкаялася, мусить спокутувати свої провини – відпрацювати, вистраждати. Тема каяття протягом тисячоліть посідала важливе місце в різних культурах і релігіях, але і в сучасний культурі уявлення про розкаяння і покаяння аж ніяк не виглядають анахронізмом. В період перебудови й лібералізації суспільного життя в нашій країні проблема покаяння постала з особливою гостротою. Звичайно, щоб прийняти на себе обов’язок покаяння, потрібна духовна мужність. Але такий “труд душі” ніколи не буває марним: він знімає напруження злої пам’яті, ліквідує зародки майбутніх непорозумінь і конфліктів, він спрямовує душу до творчого пошуку добра в самій собі й в оточуючому світі.
Важливим і одним з найскладніших феноменів моральної самосвідомості, поруч з совістю, є сором. Сором - являє собою відчуття людиною своєї невідповідності прийнятим в даному середовищі нормам і очікуванням. Він переживається як у випадку дійсної невідповідності, так і уявної. Переживання сорому тим сильніше, чим важливішим і більш значущим для людини є думка осіб, котрі можуть виразити свій осуд з приводу порушення норм. Взірцеву формулу сорому дав Г.Гегель у своїй “Енциклопедії філософських наук”, зазначивши, що сором являє собою “реакцію на суперечність мого власного прояву з тим, чим я маю і хочу стати, отже захист мого внутрішнього єства проти неналежного виявлення його назовні”. Отже, людина, має соромитися того, що принижує її моральну гідність.
Честь і гідність
Людина не може бути байдужою до того, що про неї думають, які оцінки виносять її вчинкам і усьому її життю інші люди. Вона не може не міркувати про своє місце серед інших людей. Тобто між людиною та навколишнім світом (суспільством, іншими людьми) існує духовний зв’язок, який виражається в категоріях “честь” та “гідність”. Вони відображають моральну цінність особистості, репрезентують оцінку моральних якостей та вчинків людини.
Честь як моральний феномен є передусім зовнішнє визнання вчинків людини, її заслуг, які проявляються в шануванні, авторитеті, славі. Відчуття честі, внутрішньо властиве особистості, пов'язане з прагненням домогтися високої оцінки (похвали, популярності) з боку інших. Гідність – це внутрішня впевненість у власній цінності, почуття самоповаги, яке проявляється в опорі будь-яким спробам зазіхнути на свою індивідуальність та певну незалежність. І лише потім гідність людини повинна отримати суспільне визнання. Таким чином, механізм функціонування честі передбачає рух від зовнішнього визнання до внутрішнього бажання цього визнання; а гідності - рух з середини духовного світу до суспільного визнання.
Поняття гідності більш універсальне. Честь – це оцінка людини з позицій певної соціальної групи, конкретної історичної спільноти. Наприклад, коли мова йде про військову, професійну, жіночу честь, то тут маються на увазі певні моральні якості, притаманні представникам даного середовища. Гідність же підкреслює значимість особистості як представника людського роду, тобто це оцінка з точки зору людства: кожному індивіду притаманна гідність вже тому, що він людина.
Історично поняття честі та гідності розвивались в тісному взаємозв’язку, вони передбачають та взаємно доповнюють одне одного, тобто є комплементарними. Якщо честь – це те, що людина повинна завоювати, те, чого вона повинна домагатися, то гідність належить їй по праву народження. Поняття честі пов’язане з соціальним статусом особистості, її відповідністю вимогам та очікуванням, які пред'являються групі, до якої людина належить; поняття ж гідності байдуже до них. Людська гідність бомжа анітрохи не менша, ніж людська гідність представника вищих соціальних шарів, хоча свідомість та почуття гідності у них може бути різним. Такі тонкості в тлумаченні цих категорій особливо важливі, коли мова йде про оцінку людини та дотримання її прав в свобод: я можу не виказувати людині честі, пошани та поваги, але я зобов'язаний рахуватися з її людською гідністю. Неприпустимість приниження та попрання прав людини випливає саме із цього положення.
Людська гідність виражається в так званих “природних правах” (Дж.Локк): праві на життя, на свободу, на власність. В ХХ столітті ці та інші права були зафіксовані у “Загальній декларації прав людини”, де проголошуються умови, що забезпечують людині гідне існування. На жаль, держава часто-густо порушує ці права, а люди інколи і не знають про них. Наприклад, приниженням людської гідності є прописка або отримання дозволу на виїзд в іншу країну, оскільки це – порушення прав людини.
Вищим проявом людської гідності прийнято вважати благородство. Благородство – це моральна велич людської особистості. Воно може бути притаманним будь-якій людині, здатній чесно та сумлінно виконувати свій обов’язок, жити за високими моральними мірками.
Якщо право на гідність людина, як вже відзначалося, отримує з моменту появи на світ тільки тому, що вона людина, то честь здобувається нею в процесі всього життя. Коли кажуть: “Бережи честь з молодих літ”, мають на увазі, що своє добре ім'я людина починає завойовувати з перших кроків свого свідомого життя. Однак, честь – це не просто добра слава про людину, яка володіє такими якостями як відповідальність, принциповість, щирість, надійність тощо. Честь треба заслужити особистими діями. Різні обставини і різні сфери діяльності примушують говорити про честь не абстрактно, а стосовно конкретної ситуації. У зв'язку з цим і постає проблема професійної, сімейної честі.
Між честю та гідністю існує певний зв’язок і досить складна кореляція (взаємна узгодженість). По-перше, не можна сказати, що чим вище у людини почуття особистої гідності, тим більше у неї розвинене честолюбство. Людина горда, тобто така, якій притаманне почуття особистої гідності, може бути в той же час настільки скромною, що зовнішнє визнання її не тільки не хвилює, але і відштовхує своєю суєтністю. До речі, зайва скромність взагалі не завжди корисна. Вона заважає честолюбству, а здорове честолюбство необхідне для успішної діяльності практично в усіх сферах. Гідна людина повинна “любити честь”, тобто бути честолюбною.
Страждання та співчуття
В різних релігійних та філософських вченнях поняття “страждання” та “співчуття” визначаються більш-менш однаково. Під стражданням розуміють фізичну або моральну муку, біль. Співчуття визначається як жалість, яка викликана муками, біллю іншої людини.
В античних уявленнях страждання випадало на людину за примхою долі або випадку, в християнському вченні головним джерелом страждання є муки тіла та душі від зовнішнього насильства, муки тіла від хвороб та муки духу як наслідок гріхів. З християнської точки зору смерть та страждання присутні в світі як результат гріхопадіння людей. До цього їх в світі не було. Страждання приносить в світ людина, коли вона грішить та руйнує себе злом. І лише Христос, добровільно прийнявши на себе гріхи світу, робить страждання заставою спасіння. Християнство стверджує, що крайньою формою усіх страждань, котрі ведуть людину до спасіння, є пронизана співчуттям любов до всього, що гине внаслідок гріха.
В західній філософії Нового часу страждання і співчуття оцінювались по-різному. Якщо І.Кант, Г.Гегель та інші філософи прагнули виключити співчуття з етики, то А.Шопенгауер, навпаки, перетворює цей стан у наріжний камінь етики, розповсюджуючи його навіть на відношення людини до тварин. Він писав: “...Чим більше людина страждає, тим скоріше досягає вона істинної мети життя, чим щасливіше вона живе, тим далі від неї ця мета...”.
Ніцше оцінює страждання та співчуття неоднозначно. Він відкидає співчуття як депресивний стан, котрий принижує цінність життя, і вважає його “проявом дурного смаку”: “Співчуття називається доброчесністю в усіх маленьких людей: вони не вміють поважати велике нещастя, велике неподобство, велику невдачу”. Тому мораль, в якій вшановується співчуття, Ніцше вважає мораллю рабів. В той же час Ніцше дає високу оцінку стражданню як умові формування величі духу. Обґрунтовуючи роль страждання, він пише: “Страждання робить людину аристократом: воно відокремлює її від інших”.
За С.К’єркегором, існування людини передбачає і потребує постійного духовного напруження та страждання, тобто страждання розглядається ним як атрибут людського існування.
Також і українсько-російський філософ М.Бердяєв вважає страждання умовою формування та існування особистості. На його думку, положення: “я страждаю, отже, я існую” - значно вірніше та глибше декартівського: “я мислю, отже, я існую”. Самим важливим питанням людського існування, на думку М.Бердяєва, є питання про те, як перемогти страждання, як перенести його, як зменшити кількість страждання для усіх людей. Бердяєв виділяє два види страждань: одні пов’язані з соціальними причинами і долаються змінами соціального ладу, розвитком наукового знання; інші пов’язані з трагічною основою життя, і вони не долаються жодними соціальними перетвореннями. Страждання в цьому світі не є лише зло: без нього людина перетворилася б у тварину. Перемагати страждання людина може любов’ю та творчістю, а полегшується особисте страждання тоді, коли людина починає відчувати страждання іншого.
ХХ ст. з його природними та соціальними катаклізмами привносить у світ те, що Е. Фромм назвав “загальним характером страждання”: “Не слід забувати, що страждання – це, напевно, єдиний емоційний стан, котрий є загальним для усіх людей”.
Як правило, причини загального характеру страждання коріняться не в самій людині, а в оточуючому світі. Людина живе в певний історичний період, в конкретному суспільстві та державі, з дитинства засвоює культуру та релігію свого етносу. Все, що відбувається в суспільстві, впливає на її життя, знаходить відгук в її душі. І цим відгуком часто буває страждання: війни, революції, бідність, зростання тероризму – все це породжує страждання мільйонів людей.
Але не лише соціальні причини породжують страждання людей. Стихійні сили природи (землетруси, повені тощо) забирають тисячі життів, залишають людей без житла та майна. А скільки страждань принесли і ще можуть принести так звані техногенні катастрофи.
Важливим питанням, пов’язаним зі стражданням, є питання його сенсу. Страждання не страшне, якщо воно має гідну мету. Але відніміть у людину віру в сенс її страждань, і у неї опустяться руки. Висновок тут такий: найтяжче в стражданні – його безцільність, безглуздість.
Важливим також є розуміння причини наших страждань, що дозволяє набути необхідного життєвого досвіду і запобігти їх іншого разу. Питання про причину страждань в самому загальному вигляді пов’язане з проблемою добра та зла. Питання ж про сенс страждань пов’язане з питанням про сенс життя, про те покликання, заради якого живе людина. В цьому контексті саме страждання може розглядатися як школа життя. Адже ми знаємо, що страждання, пережите нами після якогось нашого поганого вчинку, вчить нас справедливості. Наприклад, я образив людину, а невдовзі й сам пережив гіркоту образи від іншого. І це страждання нагадало мені про те, котре спричинив я. Подібні страждання практично повертають нас до “золотого правила” моралі: не робити іншому того, чого не бажаєш собі.
Існує думка, що страждання очищає душу. Свого часу Аристотель про це сказав так: “Нічому доброму в житті не можна навчитися інакше, ніж через страждання”. А російський письменник Ф.М. Достоєвський усією своєю творчістю стверджував, що потреба людини в очищаючій скорботі є настільки великою, що часто людина сама шукає помсти, покарання, страждання, аби заспокоїти свою совість.
Страждання можуть облагороджувати людину, виступаючи джерелом великих моральних цінностей: вони приводить нас до віри, любові, духовної сили. Страждання роблять нас чуйними до чужого горя, здатними до розуміння людської душі. Із страждання людина, як правило, виходить сильнішою.
Зрозуміло, що вплив страждання на моральне лице особистості не проявляється автоматично. У випадку, коли страждання служить самовираженню, самоствердженню людини, воно має сенс, і для таких людей життя без страждань безглузде. Відомі слова О.С.Пушкіна: “Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать”. Однак, далеко не всі люди таким чином відносяться до страждання, багато хто з них бувають роздавленими стражданням, і тоді воно викликає у людей жах та прокляття.
В етиці існує таке поняття як “патософія”, що означає “мудрість про страждання”. Суть її полягає не лише тільки в аналізі страждання та вмінні пояснити його сенс та причини, а головне – в умінні його перемагати, мудро оволодівати ним. І в цьому одне із головних завдань життя, тому що, як вважають прихильники патософії, прийняти життя - це значить прийняти і страждання, а вміти жити – значить вміти страждати.
Практично ми реагуємо на страждання двоїсто: або втікаємо від нього, або його приймаємо. Наша реакція на страждання залежить від того, як ми його розуміємо, як ставимось до нього. Якщо страждання сприймається як неминучість, котра пов’язана з несправедливістю та безвихіддю, то втеча від нього є природним прагненням людини. Причому форма цієї втечі може бути різною: від заглиблення в нірвану шляхом внутрішнього самовдосконалення, як, наприклад, в буддизмі, або штучного, ілюзорного шляху забуття у вигляді п’янства, наркоманії до усунення страждання шляхом припинення самого життя – через самогубство.
Питання про те, чи має людина право не лише на життя, але і на смерть, залишається дискусійним. І це питання постає, як правило, тоді, коли життя сповнене страждань (фізичних або духовних), а страждання ці сприймаються як несправедливі - такі, що не мають сенсу. Саме такі стражданні викликають негативну реакцію і бажання їх позбавитися .
Інша справа, якщо людина ставиться до страждання як до заслуженого, як до справедливого покарання за гріхи або злочин. Тоді людина згодна смиренно і покірно “постраждати”. А якщо в стражданні вбачають можливість спокутування своєї провини, то таке страждання сприймають з готовністю.
Ми знаємо, що є люди, котрі приймають страждання в ім’я віри або ідеї. Для таких людей страждання набуває особливого сенсу. А страждати, знаючи, що страждання не безглузде – означає перемогти його. Коли Дж. Бруно надали можливість купити життя ціною відмови від своїх ідей, він, вже знаючи вирок інквізиції, відповів: “Я помираю мучеником добровільно”. Мучеництво – одна із форм добровільного прийняття страждання і в той же час - протистояння йому.
Існує питання щодо впливу страждання на ставлення людини до інших людей. На думку Е. Фромма, загальний характер страждання у ХХ ст. привів до того, що в сучасному суспільстві виробився синдром звикання до страждання – як особистого, так і чужого і, як наслідок, значно знизилась здатність людини до співчуття.
Але не лише байдужість до чужого страждання може стати негативною реакцією на своє особисте страждання. Ще більш небезпечним є озлобленість, агресивність, жорстокість, котра виражається правилом: “Якщо я страждав, то нехай постраждають й інші”. Подібне відношення до страждання й сьогодні доволі широко розповсюджене. Як відзначають багато філософів та письменників, стражденна людина знаходить втіху в людській солідарності, тобто вона може полегшити особисте страждання, переживаючи співчуття до інших. Невипадково М.Бердяєв вважав, що нова етика повинна зробити співчуття, поруч зі свободою та творчістю, одним із наріжних своїх каменів. Сьогодні співчуття, як ніколи, є затребуваним та необхідним.
Сенс життя та щастя
Не менше значення, ніж категорії добра і зла, мають категорії сенсу життя та щастя. Ці питання фіксують фундаментальну особливість людського існування. З незапам’ятних часів перед людьми поставали питання: Чого я хочу від життя? Навіщо я живу? Людина шукала, вибирала, а різні етичні вчення пропонували різні концепції сенсу життя та щастя.
Існує думка, що пошук сенсу життя взагалі є щось, без чого ми можемо обійтись, “голод ситих”, що допікає людину лише тоді, коли немає більш нагальних проблем. Чимало життєвих фактів свідчать, однак, про те, що подібний “голод” є річчю цілком реальною, яка може бентежити людину навіть більше, ніж її матеріальні скрути. І для того є досить важливі підстави.
Передусім, конечність існування людини безпосередньо торкається долі кожного з нас. Адже наше життя має початок і кінець; кожен так чи інакше пам’ятає про неминучість власної смерті і здебільшого має гіркий досвід переживання смерті інших, близьких йому людей – друзів, рідних тощо. Все це спонукає до роздумів про те, в чому сенс нашого життя, яке неминуче наближається до смерті.
Досвід показує, що найжорстокіші випробування людина гідно зустрічає і краще переносить, коли в неї є усвідомлення життєвої мети, відчуття осмисленості власного існування і вчинків. У наші часи про цей досвід забувати не можна.
Загалом у європейській традиції останніх століть виділяються принаймні три підходи, три способи осмислення людського буття:
- песимістичний підхід заперечує існування сенсу життя, при цьому життя сприймається як безглузда низка страждань, зла, хвороб, які завершуються врешті-решт смертю;
- скептичний підхід виражає сумнів в сенсі і значимості земного буття (наприклад, в релігійній етиці);
- оптимістичний підхід визнає сенс людського життя і можливість його реалізації як найвищої цінності.
Ще в античності сенс життя зводили до щастя, до блага. Відповідно до цього в античній етиці виникає як етичний гедонізм, котрий вищим благом вважає насолоду, так і евдемонізм, який, в свою чергу, сенс життя зводив до досягнення щастя зокрема шляхом подолання прагнення до насолоди. Кініки розглядали в якості сенсу життя боротьбу з пристрастями, перемогу над бажаннями: блаженство доставляє нам не володіння речами, а позбавлення від прагнень до них. За Епікуром, безтурботність та свобода від страху перед смертю та стражданням є вищим блаженством і, відповідно, сенсом життя. Середньовічна етика вважала насолоду гріхом і тому вимагала зректися земних задоволень, а благо вбачала в духовному служінні Богу в ім’я спасіння, котре стає сенсом життя віруючої людини.
В добу Відродження сенс життя вбачався в прагненні до слави. Вважалося, що, якщо людина досягає слави, то вже тим самим вона не буде забута іншими людьми, і її життя набуває сенсу завдяки збереженню у свідомості інших. Матеріалісти ХVІІ –ХVІІІ ст. продовжили традиції евдемонізму, відстоюючи при цьому ідею інтелектуального розуміння блаженства і сенсу життя, який вбачався в самому процесі пізнання.
Існували й інші шляхи пошуку сенсу. Так, Т.Гоббс у ХVІІІ ст. висунув ідею про владу людини над людиною як вищий сенс життя. Пізніше ця ідея була розвинена Ф.Ніцше в його вченні “про волю до влади”. Моральний ідеал Ф.Ніцше – “надлюдина”, сильна особистість, котра протистоїть натовпу - “сірості” і знаходиться “по той бік добра і зла”. Для такої людини не повинно існувати моральних меж та заборон: вона вища од них, її сенс життя – у власній реалізації, тому що вона – носій нової моралі.
Існує також досить популярна концепція, яка вбачає сенс життя у володінні матеріальними благами, у багатстві. Прагнення до володіння речами, комфорту, престижу стають метою життя, а головний сенс існування зводиться до формули: “бери від життя все, що можеш”. Особливо загострює таку постановку питання про смисл життя поділ суспільства на багатих та бідних. Зрозуміло, що було б безглуздо заперечувати значення матеріальних благ в житті сучасної людини. Безперечно, людина повинна жити гідно. Але речі, комфорт не повинні із засобів життя перетворюватися в його мету, сенс. Матеріальне благополуччя саме по собі набуває смислу лише тоді, коли воно стає умовою удосконалення його володаря, дає можливість допомогти іншому (благодійність) або ж сприяє розвитку суспільства та культури (меценатство).
Згідно ще одній концепції в якості вічного смислу життя виступає любов і, зокрема, любов між чоловіком і жінкою. Ще Л. Фейєрбах стверджував, що усі люди в усі часи мають безумовне та обов’язкове право на щастя, але суспільство не в змозі задовольнити це право рівною мірою для всіх. Саме тому тільки любов, вважав Фейєрбах, і є єдиним засобом задоволення прагнення людини до щастя. Такої ж концепції дотримувався в ХХ ст. і Е.Фромм. Безумовно, любов - найпрекрасніше і високе відчуття, котре дає людині повноту щастя, хоча, разом з тим, вона є джерелом страждання і болю. Але при усій значимості любові як найважливішого елементу особистого життя, вона не може бути єдиним сенсом життя. В той же час, заради справедливості, слід погодитися з тим, що ця тема була, є і буде завжди предметом дискусій.
Нарешті, існує і песимістична концепція, котра взагалі заперечує сенс життя. Так, французький письменник Ф.Моріак приходить до висновку, що життя більшості людей – це шлях в “нікуди”.
І все ж люди не хочуть миритися з відсутністю або втратою сенсу життя – явищем, котре стало в наш час досить розповсюдженим показником моральної кризи. Проблемі втрати життєвого смислу та боротьбі з цією втратою присвячена логотерапія – вчення про сенс життя відомого австрійського філософа та психолога Віктора Франкла.
На думку В.Франкла, прагнення людини до пошуку та реалізації сенсу життя є природженою тенденцією, котра притаманна усім людям і є основною рушійною силою поведінки та розвитку особистості. Він говорить, що для того, щоб жити та активно діяти, людина повинна вірити в сенс, який міститься в її вчинках. Франкл вважає, що ”навіть самогубці вірять в сенс – якщо не життя, то смерті, інакше вони не змогли б і пальцем поворушити для того, щоб реалізувати свій задум”. Відсутність смислу породжує у людини стан, котрий Франкл назвав екзистенціальним вакуумом.
За Франклом, сенс життя в принципі доступний будь-якій людині. Однак знаходження сенсу – це питання не пізнання, а покликання. Не людина ставить питання про сенс життя, а життя ставить це питання перед нею, і людина змушена щодня відповідати на нього не словами, а діями. Смисл життя не є суб’єктивним, людина не винаходить його, а знаходить у світі об’єктивної дійсності, саме тому він виступає для людини як імператив, котрий вимагає своєї реалізації.
Кожна ситуація несе в собі свій сенс, різний для різних людей, але для кожної людини він є єдино вірним. Причому, на думку Франкла, людина сама повинна шукати та знаходити його. Але знайти сенс – це ще лише половина справи; необхідно здійснити його. І людина відповідальна за здійснення унікального сенсу свого життя. Здійснюючи сенс свого життя, людина тим самим реалізує саму себе. Але людина ніколи не може знати до самого кінця, до самої останньої миті, чи вдалося їй справді здійснити сенс свого життя.
Об’єктивно сенс життя реалізується в процесі життєдіяльності людини, котра протікає в різних сферах. Тому сенс життя може виступати не як єдина мета, а як спектр смислів і цілей. Так, смислом особистого життя можуть бути і діти, і любов, і справа. Але в будь-якому випадку людина повинна, як кажуть, здійснитися, тобто мати можливість представити себе світу і, таким чином, виразити свою сутність.
З усвідомленням сенсу життя тісно пов’язане поняття життєвої мети. Мета виступає у свідомості людини як образ того майбутнього стану дійсності, котрий відповідає її уявленням, потребам та ідеалам. Мета - це певний рубіж. На відміну від цього смисл життя – не кінцева мета, а загальна спрямованість життя, її об’єктивний зміст, котрий визначає мету життя.
Набуття дійсного, а не хибного сенсу життя – досить складний процес. Смисл життя не дається нам як щось готове. Йому не можна навчитися. Етична теорія дає лише орієнтири для пошуків. Насправді людина мусить не пізнати сенс життя, а набути його в досвіді свого буття, вистраждати в процесі самоствердження та складних моральних пошуків. Врешті-решт знати щось про сенс життя, визначити його для себе і прожити життя осмислено – далеко не одне й те ж. І, можливо, дійсно правий М.Бердяєв, котрий стверджував, що сенс життя – в пошуках цього сенсу.
З категорією “сенс життя” тісно пов’язана категорія “щастя”. Ще в античності виникло вчення про прагнення людини до щастя – евдемонізм. Філософи та поети, мудреці, не одне тисячоліття дискутують про те, що таке щастя, як прожити життя щасливо, як бути щасливим. В історії філософії, як і в життєвій практиці, ми знаходимо чимало визначень щастя; частіше за все щастя співвідноситься з певним благом.
Дуже важливо розібратися в тому, що в людському щасті від об’єктивних умов, а що залежить від самої людини. Не виникає сумніву, що необхідною умовою щастя є задоволення основних потреб. Тому і прагнення до матеріального благополуччя – це норма людського існування. Але благополуччя не повинно ототожнюватися зі щастям, тому що благополуччя – це скоріше характеристика передумови буття людини, а не суті її життя. Щастя ж, передусім, являє собою моральне задоволення від переживання повноти буття.
Поняття щастя виражає уявлення про те, яким повинно бути життя людини, що для неї є благом. Тому це поняття має нормативно-ціннісний характер. При цьому в історії моральної свідомості ця категорія оцінювалась двояко. З одного боку, вважалось, що щастя, як вважав Л.Фейєрбах, одне з природжених прав людини: “Прагнення до щастя природжене людині, тому воно повинно бути основою будь-якої моралі”. З іншого боку, мораль розглядала щастя як винагороду за чесноти. О.Уайльд зазначав з цього приводу: “Коли людина щаслива, вона завжди добра, але не завжди добрі люди бувають щасливими”.
Незважаючи на те, що існує велика кількість визначень щастя, кожен з нас розуміє цей стан по-своєму. Не випадково І.Кант досить точно підмітив, що по відношенню до щастя неможливий жоден імператив, котрий приписував би людині діяти певним чином, щоб стати щасливою. Але люди наполегливо продовжують шукати загальні “рецепти” щастя.
Все ж існує дещо загальне, що характеризує щастя кожної людини:
- щастя не є безтурботність та спокій, його не можна знайти, виграти, отримати в подарунок, його можна знайти в процесі самоздійснення особистості;
- щастя не може бути абсолютним; воно не є безперервним станом радості; скоріше за все, щастя - це мить, “зірковий час” людини, найбільш яскраві моменти її життя;
- щастя пов’язане з суб’єктивністю його переживання, тому воно може базуватися не лише на тих чи інших моральних цінностях, а й на антицінностях – прагненні до накопичення, володіння;
- міра щастя залежить від ступеню моральності людини: задоволення в житті може відчувати кожна людина, щастя – лише по-справжньому моральна.
План семінарського заняття
1.Моральна мотивація та ціннісні орієнтації людини.
2.Проблема співвідношення моральної мети та засобів її досягнення.
3.Основні етичні категорії:
а) добро і зло;
б) свобода і відповідальність;
в) честь і гідність;
г) обов’язок та совість;
д) страждання та співчуття;
е) сенс життя та щастя.