Тема 8: Соціальна стабільність і соціальний контроль у суспільстві
1. Поняття соціальних змін і соціальної стабільності.
2. Колективна поведінка в суспільстві.
3. Поняття і функції соціального контролю.
1. Суспільство знаходиться у процесі постійного розвитку. Поняття «соціальні зміни» у більшості людей асоціюються з односпрямованим розвитком, але є інші види змін - виникнення, зростання, занепад, зникнення. Коли ми кажемо про соціальні зміни, ми маємо на увазі зміни не у суспільстві у цілому, а в соціальній структурі, соціальних інститутах і організаціях, соціальних групах.
Вони можуть виникати на рівні міжособистісного спілкування (зміни у структурі та функціях членів родини), на рівні соціальних інститутів і організацій (зміна форми родини, релігії, товарного обігу), на рівні малих і великих соціальних груп (зникають одні класи, професійні групи, виникають інші), на соцієтальному рівні (міграційні та культурні процеси ведуть до появи нових реалій). Розглянемо це на прикладі структурних, функціональних і мотиваційних змін в окремій сім’ї. На рівні міжособистісного спілкування поява дитини веде до структурних змін у рольових функціях, бо з’являються нові обов’язки подружжя; на рівні соціальних інститутів переїзд родини до ортодоксальної мусульманської країни змінить рольові функції дружини і обмежить її громадянські права; на рівні соціальних груп (неодружені – одружені) може істотно змінитися мотивація поведінки як жінки, так і чоловіка. Усі ці види змін суттєво пов’язані між собою і поява одних може сприяти появі інших.
В соціології виділяють два основних напрямки соціальних змін. Еволюційні соціальні зміни - це часткові й поступові зміни, які шляхом зменшення або збільшення потрібних елементів ведуть до появи нової якості явища. В суспільстві– це шлях реформ, що організуються свідомо і в результаті яких суспільство може істотно змінюватися. Революційні соціальні зміни, як правило, спираються на насильницькі методи впровадження і приводять до радикальної зміни соціального явища. Соціальні революції не зводяться до акту політичного завоювання влади, бо вони являють собою цілу низку перетворень усіх сторін життєдіяльності. Зверніть увагу, що, революції як спосіб розв’язання проблем, не можуть мати особистісної оцінки – негативної чи позитивної. Це усього лише спосіб зміни реальності.
Соціологи різних напрямків одностайно фіксують той факт, що соціальні зміни відбуваються за стандартною схемою - поява, зростання, розквіт, криза і перетворення у нове явище, яке може виступити спадкоємцем, а може стати суперником. Більшість соціальних змін мають певні часові цикли - короткі й довгі. Цикли являють собою визначений ряд однорідних змін, де кінцева точка, так би мовити, повторює первісну, але вже за інших умов і на іншому рівні. В німецькій класичній філософії це явище називалося діалектикою. В одній точці часу може існувати безліч циклів, які взаємодіють або існують паралельно. Вчені вже давно звернули увагу на циклічність розвитку культури, наукових винаходів, економічних і соціально-політичних криз. Людство ще не навчилося ефективно використовувати це знання, але вже потерпає від цього. Наприклад, середня тривалість життя людини в сучасному суспільстві сягає 70 – 75 років, а період становлення молодого покоління займає десь 25 років. Також відомо, що в середині ХХ–го століття процес удвоєння знань займав до 30 років, а сьогодні – від 5 до 10 років. Таким чином, людина минулого століття була повинна пристосовуватися до соціокультурних і технічних змін максимум два рази – оновлювати професійний рівень, технічну культуру, рівень знань. Сьогодні знання спеціаліста застарівають за декілька років, він має постійно навчатися і пристосовуватися до нових норм і правил. Такі короткі цикли виснажують людину, а суспільство приводять до стану постійної кризи. Згідно з теорією «довгих хвиль» (до 50 років) піки соціальної напруженості, економічні спади і підйоми регулярно повторюються у більшості розвинених країн. Людство за допомогою науки вчиться опановувати ці рушійні сили. Це одна з причин, яка пояснює причини виникнення політики глобалізму, контролю за технічним рівнем країн, за способами використання ресурсів з боку потужних держав світу.
Умовно кажучи, на розвиток соціальних змін діє декілька суттєвих факторів.
По-перше, науково-технічна революція ХХ століття радикально змінила соціальну структуру суспільства. Замість замкнутих соціальних і професійних груп виникло суспільство особистостей. Соціальна мобільність стала ознакою нашого часу. Виділяють декілька істотних тенденцій впливу.
1. Часті зміни в технології вимагають постійної зміни старих норм, соціальних статусів і ролей. Іде дуже прискорене оновлення складу професійних груп, суть якого становить внутрішня і зовнішня конкуренція членів соціальних груп. Одні виграють, інші уходять на периферію буття.
2. Нові технології радикально змінили умови виробництва, праці та трудових відносин. Завдяки використанню знань і міжнародних освітніх й комунікаційних систем сьогодні руйнуються національні суверенітети, кордони і державні інтереси. Виникають наднаціональні спільноти, економічні й соціально-політичні організації.
3. Нові технології переносять первинність з виробничих сфер на науково-дослідницькі. Інтелектуальна власність приносить не менше грошей, ніж виробництво.
Суттєвим фактором соціальних змін стала ідеологія. Вона є сукупністю ідей і уявлень про соціальні і політичні шляхи розвитку суспільства, які відповідають інтересам відповідних класів і соціальних груп. В періоди соціальних криз – французької буржуазної революції у ХVII ст., Жовтневої революції в 1917 році, ідеологія має визначну роль, бо націлена на зміну соціальної реальності й містить директиви для дії і стилю поведінки широких мас.
Коли зміни проходять на рівні реформ, роль ідеології менш помітна, бо на поверхні лежать суто економічні та соціальні питання, такі як низький рівень життя, корупція, безробіття та інше. Нерідко в ході політичної боротьби домінуючою стає партикулярна ідеологія, тобто система поглядів та ідей вузької групи людей, соціальної групи або партії, які не можуть відображати інтереси більшості членів суспільства. Будь-яка соціальна чи економічна реформа повинна базуватися на врахуванні інтересів найбільш вагомих прошарків і класів. Відсутність чітких соціальних орієнтирів і реальних кроків у цьому напрямку з боку правлячої еліти України привело суспільство до стійкої політичної апатії, яка є стадією визрівання соціального конфлікту.
Інформаційно – комунікативний фактор належить до процесів вироблення програм соціальних змін, пошуків шляхів і засобів їх реалізації у конкретних управлінських рішеннях. Сьогодні цю задачу виконує соціальна інженерія, за допомогою якої моделюються моделі поведінки різних соціальних груп, шукаються нові стимули і мотивація діяльності людей у потрібному напрямку.
Процеси розвитку можуть здійснюватися у вигляді відкриття чи дифузії (інновації). Відкриття часто визнається як нова комбінація чи нове використання суми знань, тобто це досить серозний стрибок. Дифузія - це метод прирощення знань, ідей, ресурсів. Більшість матеріальних інновацій можна дуже швидко перевірити на ефективність впливу, а соціальні інновації потребують багато часу як для прояву, так і для перевірки. Деякі соціальні інновації неможливо втілити без радикальної зміни суспільства. Наприклад, побутові статеві й статусні відносини у взаєминах подружжя західного типу культури неможливі у мусульманському чи традиційному суспільствах. Деякі соціальні інновації, наприклад, вступ України до НАТО, викликають соціальний протест, бо людям незрозуміла мета цієї інновації. Більшість інновацій досить ефективно руйнує старі та створює нові зразки соціальних відносин. В. Огбер (США) виділив три основні напрями інноваційного розвитку, які призводять до різних наслідків.
Дисперсія (множинні ефекти одного винаходу), на прикладі винаходу автомобілю, породила не тільки нові технології, розвиток техніки і інфраструктури. Автомобіль змінив сучасну цивілізацію в цілому, змінив систему цінностей, структуру життя і відпочинку людей, динаміку їхньої діяльності.
Попутні ефекти відкриття ведуть до появи зовсім нових галузей знань або діяльності. Виробництво автомобіля змінило всю систему сервісу і обслуговування, а також пріоритетів суспільних цінностей.
Конвергенція (злиття ефектів декількох винаходів) змінює не тільки процес праці, а істотно впливає на систему соціальних ролей і соціальних статусів.
Соціальні зміни у суспільстві відбуваються в результаті цілеспрямованої діяльності людей, яка може виступати навіть у вигляді неусвідомленої діяльності. Люди переміщуються з місця на місце, виробляють, розподіляють і споживають матеріальні та духовні блага, беруть участь у різноманітних перетвореннях, і все це називається соціальним процесом. Отже, соціальним процесом називається сукупність односпрямованих і повторюваних соціальних дій , які мають постійний і цілеспрямований характер.
Загалом, розвиток суспільства іде по лінії наростання прогресивних соціальних змін. Часто під прогресом розуміють досягнення у сферах техніки, технологій і науки, за допомогою яких соціальні інститути суттєво трансформуються. Це дуже одномірний погляд. Те, що здається прогресом, може виявитися тупиковою лінією розвитку, тобто регресом. У якості критеріїв прогресу повинно брати чисельність та якість соціальних благ, які суспільство може надати громадянину.
Соціальні зміни відбуваються у вигляді соціальних рухів, які розглядаються як сукупність зусиль, спрямованих на підтримку чи дестабілізацію соціальної і політичної структури суспільства. Існує загальноприйнята система класифікації соціальних рухів.
Реформістські рухи розглядаються як спроби змінити окремі сторони суспільного життя і структури суспільства без повної його трансформації. Численні рухи за реформи (аболіціоністи - за скасування якогось закону, феміністи - за рівні права жінок, екологи - за збереження природи) можуть існувати в демократичному суспільстві за однієї умови - толерантного ставлення одне до одного, до суспільства і пересічних громадян.
Революційні рухи зазвичай прагнуть насильницької зміни соціальної системи, структури і функцій соціальних інститутів і організацій. Для виникнення цих рухів потрібна атмосфера соціальної нестабільності у суспільстві. Іноді цим терміном називають дуже істотні зміни у виробництві (промислова революція ), у науці (науково – технічна революція ), у культурі (культурна революція ), у нормах взаємовідносин чоловіка і жінки (сексуальна революція ).
Експресивні рухи виникають усередині соціальної системи, коли їх учасники націлені не на зміну системи, а на визнання своїх особистих потреб. Хіппі, рокери, бритоголові - це спроби створити свій сегмент суспільства, який не контролюється традиційними методами контролю.
Консервативні рухи виникають серед людей, які вважають, що зміни у суспільстві відбуваються занадто швидко, У своєму опорі вони можуть застосовувати як насильницькі, так і легальні засоби боротьби.
Соціальні рухи, як правило, процвітають у нестабільному суспільстві, яке потребує змін. Тільки там може виникнути потреба у появі сильного лідера і може існувати людська маса, що потребує такого лідера. У такому суспільстві (дезорганізованому) особистості тяжіють до втрати загальноприйнятих цінностей і стійких норм поведінки. Р. Мертон (США) дав членам дезорганізованих суспільств наступну соціально-психологічну характеристику:
- існує відчуття того, що ті, хто керує, байдужі до інтересів керованих;
- існує відчуття того, що простий член суспільства не в змозі законним шляхом вирішувати свої проблеми;
- існує загальне почуття даремності й марності особистих зусиль;
- існує переконання , що марно сподіватися на допомогу владних структур. Такий комплекс почуттів називається аномією.
Соціальна нерівність і несправедливість не завжди є причиною соціальних рухів протесту. Багато подібних соціальних систем існували століттями, бо люди знали своє соціальне місце і не претендували на інше. Але як тільки норми і цінності починають піддаватися сумніву, в суспільстві розгортаються процеси соціальних змін. Виникає ситуація «зростаючих очікувань». Що це за явище? Відомо, що революції виникають не там, де люди бідують (там бунтують), а там, де умови життя починають змінюватися на краще. Революція - це результат невирішеного конфлікту між збільшенням надій на зростання добробуту і відсутності реальних можливостей для їх реалізації. Цей конфлікт доповнюється почуттям відносної незадоволеності особистості, відчуттям соціальної несправедливості й статусною невизначеністю.
Відносна незадоволеність полягає в тому, що люди переконані: вони отримують менше, ніж мали б за статусною належністю або за докладеними зусиллями.
Соціальна несправедливість - дуже умовний критерій. Вона може виникнути у представників різних соціальних груп з різних причин, але цього буде досить для їх об’єднання на деякий час у русі опору владі, що існує. З цієї причини ми бачимо серед учасників революцій представників панівних класів, службовців, робітників і маргінальних соціальних груп.
Статусна невизначеність виникає тоді, коли особистість має декілька статусів різного рангу за важливістю і всі вони дуже хиткі, людина знаходиться на межі різних соціальних груп, і це може привести її до стану маргінальності.
У будь-якому суспільстві дуже гостро стоїть питання соціальної стабільності. Буде дуже цікаво розглянути, як співвідносяться соціальні зміни і соціальна стабільність у суспільстві. По-перше, соціальна стабільність не є синонімом незмінності, нерухомості, бо останні асоціюються з застоєм. По-друге, стабільне суспільство розвивається і має добре налагоджений процес соціальних змін. Соціальні інститути і організації гнучко адаптуються до мінливих обставин. Соціальні зміни є необхідною умовою і елементом соціальної стабільності. По-третє, соціально стабільними можуть бути традиційні суспільства з дуже обмеженими у часі змінами. Сотні років люди живуть за традиціями і їхня рольова поведінка змінюється дуже повільно. І останнє, стабільними можуть бути диктатури і тоталітарні держави до певного часу. Таким чином, під стабільністю можна розуміти процес зростання або невпинного занепаду, а також стан невизначеності. Соціальна стабільність - це постійне відтворення з елементами нового соціальних структур, організацій і відносин у рамках конкретного суспільства. Під нестабільністю слід розуміти не соціальний хаос, а незавершеність соціальних змін, наявність декількох протиборствуючих шляхів розвитку і можливість обрати хибний курс.
Стабільність забезпечується цілою низкою факторів, які належать до різних сфер життєдіяльності суспільства - економічної, соціальної, політичної, моральної, правової. Розглянемо деякі з них. Насамперед, соціальна стабільність обумовлена існуванням механізмів соціального контролю, за допомогою яких суспільство прагне вплинути на поведінку людей з метою підтримки існуючих норм поведінки. Найпростіший вид контролю - взаємоконтроль, коли оточуючі люди протидіють комусь за погану поведінку. Дієвою формою соціального контролю виступають також традиції і звичаї.
Фактором соціальної стабільності у сучасному розвиненому суспільстві виступає середній клас. Наявність освіченого, економічно незалежного класу стає запорукою того, що радикальні політичні сили не зможуть розхитати суспільний спокій. Середній клас зацікавлений у поступовому зростанні могутності суспільства і тому не віддасть будь-кому свої завойовані права. Одним з захисних механізмів може стати багатопартійна система і розвинений парламентаризм. Вони захищають суспільство від диктатури і появи авторитаризму. Звичайно, за відсутності демократичних традицій наявність багатьох партій може стати фактором дестабілізації, що ми і маємо у сучасній Україні. Важливу роль у підтримці режиму стабільності відіграє суспільна думка. Часто від неї залежить доля уряду або політичних сил. Колективна поведінка громадян також є не тільки змістом соціального процесу, але й формою суспільного контролю.
2. Відомий німецький соціолог М. Вебер вважав, що соціологія - це наука про колективну поведінку і задача соціології - з'ясувати мотивацію дій індивідів і соціальних груп. Колективна поведінка, як і соціальний контроль, є результатом соціальної взаємодії людей. У західній соціології такий тип соціальних зв'язків називається комунікацією.
Комунікація (від лат. - спосіб повідомлення, передача) - це необхідний елемент взаємин людей, груп, народів, держав, у ході яких здійснюється взаємопередача інформації, оцінок, знань, змістів явищ, тощо. Без соціальних взаємин неможливе існування соціуму, як такого, тому що вони завжди спрямовані на іншу людину, групу і викликають зворотну реакцію. Який же зміст вкладається в поняття соціальна взаємодія чи комунікація? Існує кілька змістових значень:
- взаємодія є передачею інформації, емоцій, навичок за допомогою символів з метою зробити загальновідомим те, що було відомо деяким;
- взаємодія - це процес зв'язку окремих сфер соціальної дійсності з метою одержання загальної картини;
- взаємодія - це механізм переносу волі, за допомогою якої реалізується влада.
Людина відрізняється від тварини здатністю передавати абстрактну інформацію за допомогою символів і робити узагальнення. Використання мови, писемності й інших символів дозволяє скоординувати поведінку особистостей, керувати їхніми реакціями і прогнозувати моделі поведінки. Для цього треба, щоб конкретні символи, стереотипи, змістові значення явищ сприймалися в групі однозначно, наприклад, значення оцінок «добре» і «погано». Індивід стає особистістю в міру того, як він засвоює основні цінності суспільства. Він може робити це на таких рівнях: міжособистісному, груповому, масовому.
Міжособистісна взаємодія являє собою прямий контакт людей. Інтерактивна комунікація (від слова «інтеракція» - взаємодія) полягає в обміні діями між сторонами (питання - відповідь, згода чи відмова).
У тих випадках, коли люди вступають у взаємодію малими групами (від 3 до 30 чоловік) прийнято говорити про групову комунікацію. У груповій комунікації продовжують діяти всі закономірності, властиві міжособистісній взаємодії, однак, з'являються і нові властивості: лідерство в групі, ухвалення групового рішення, статусна структура, рольовий розподіл функцій.
Масова взаємодія - це процес поширення інформації і вплив у суспільстві за допомогою спеціальних засобів: ЗМІ і специфічних каналів, у результаті чого повідомлення відразу надходить до великих груп людей.
Вся діяльність людей націлена на задоволення індивідуальних і групових потреб. Специфічіна властивість соціальної взаємодії, яка відрізняє її від простої дії - це обмін. Обмін - це соціальна дія, спрямована на задоволення особистих чи групових інтересів з метою одержати максимальну вигоду при мінімальних витратах або на рівносприймаємих умовах. Відповідно до теорії обміну Дж. Міда, Дж. Хоманса, поведінка людини визначається такими принципами обміну:
1. Чим частіше винагороджується якийсь тип діяльності, тим ймовірніше, що особистість буде прагнути до її повторення. Якщо дії регулярно приводять до успіху, то мотивація до його повторення підсилюється і, навпаки, знижується у випадку невдачі.
2. Якщо винагорода (успіх) за визначений тип дій залежить від тих чи інших умов, то висока імовірність того, що людина буде прагнути до них легальним чи незаконним способом досягнення цілі. Успіх буде штовхати людину до повторення дії. Якщо винагорода достатньо велика, людина переборе будь-які перешкоди для її досягнення.
3. Коли потреби близькі до насичення, у індивіда знижується мотивація до збільшення продуктивності діяльності, тобто стабільність одержання винагороди знижує творчий потенціал.
4. У соціальному обміні немає прямо пропорційної залежності між
винагородою і витратами. Якщо хтось у три рази збільшить свої зусилля на користь інших, це не означає, що його популярність зростає також у три рази. Причина у тому, що прагнення заощаджувати зусилля і в той же час бажання одержати якомога більшу винагороду діють одночасно, але різнонаправлено. Цей фактор і є основою складної структури людських взаємодій, де безкорисливість і особиста вигода, рівність зусиль і нерівність результатів поєднуються.
З розмаїття соціальних взаємодій соціологи Р. Парк і Е. Борджес виділили процеси, які мають загальні риси: кооперація, конкуренція, пристосування, конфлікт, асиміляція, амальгамізація.
Кооперація (від лат. – разом діяти) у примітивних суспільствах була обумовлена необхідністю виживання людей. Одна людина була не в змозі захистити себе і свою родину від дикої природи. Сумісне виробництво привело до колективного способу життєдіяльності, який згодом був зафіксований у нормах і традиціях. В сучасних суспільствах люди свідомо об’єднують свої зусилля для досягнення загальних цілей. В основі кооперації лежать такі елементи поведінки як взаєморозуміння, погодженість дій, прийняття простих і взаємокорисних правил поведінки, консенсус відносно способів досягнення мети. При цьому особисті корисні цілі в більшою мірою слугують кооперації, ніж їхні симпатії і антипатії або безкорисливість. Таким чином, головний зміст кооперації полягає в досягненні сумісної користі на солідарній основі.
Кооперація у членів малих груп настільки звичайне явище, що люди навіть не замислюються над природою цього явища. Навіть яскраво виражені індивідуалісти змушені погодитися з тим, що вони знаходять задоволення в сімейному житті, в групах проведення дозвілля або сумісної праці. Стабільне існування групи і задоволеність її членів багато в чому залежать від еквівалентного обміну послугами і здатності кожного сумістити свої і колективні інтереси.
Конкуренція - це боротьба між індивідами, групами чи суспільствами за володіння цінностями, запаси яких обмежені і нерівним чином розподілені між учасниками соціальної взаємодії (це можуть бути території, ресурси, гроші, влада, статус, любов та інші цінності). Конкуренція існує на тому базисі, що люди ніколи не можуть задовольнити усі свої бажання і завжди прагнуть випередити своїх суперників. Особливість цього виду взаємодії полягає у тому, що вона зазвичай здійснюється відповідно до загальноіснуючих правил, головна мета яких – досягти успіху не шляхом знищення суперника, а випередження. Конкуренція і кооперація - це дві невід’ємні сторони нашого повсякденного життя.
Конкуренція і суперництво притаманні усім суспільствам, але в традиційному вони менш помітні, бо там існують стійко зафіксовані системи соціальних статусів. Конкуренція відбувається в малих групах, де люди прагнуть бути «першими серед рівних». У масовому суспільстві конкуренція відбувається за отримання статусів в усіх сферах громадського життя. Наприклад, особиста кар’єра залежить від місця у шкільному рейтингу учнів, від авторитету вищого навчального закладу, від особистих успіхів.
Яка ж соціальна мета такого соціального інституту як конкуренція? По-перше, це спосіб розподілу матеріальних і духовних цінностей. Можна розподіляти недостатні цінності за критеріями віку, освіти чи соціального статусу; можна поділити їх порівну між усіма членами суспільства і тоді на них ніхто не зверне уваги через їх мізерну долю. Конкуренція створює не ідеальний, але раціональний механізм розподілу за принципом «кожному за результатами праці і за особистим вкладом».По-друге, це засіб поєднання зусиль, коли групи конкурують між собою, у них складаються не дуже приязні відносини, а це веде до боротьби по-справжньому, і результати стають більш високими. По-третє, це стимулювання особистих мотивів досягнення найкращих результатів.
Разом з цим, досягнення успіху шляхом конкуренції може бути у деяких випадках обмеженим. При вирішенні складних задач, коли потрібно поєднати зусилля і знання, зростає продуктивність груп, які працюють за принципом кооперації. Також конкуренція має тенденцію перетворюватися у конфлікт, якщо конкурент програє у майстерності, здібностях і намагається компенсувати свої втрати шляхом насильства.
Пристосування - прийняття особою чи групою осіб культурних норм, цінностей і стандартів поведінки у новому середовищі, коли старі навички не приводять до задоволення потреб. Формування нового типу поведінки може здійснюватися як адаптація, мімікрія, підкорення, компроміс.
Компроміс - це тимчасова угода; як тільки сітуація змінюється, потрібно шукати новий шлях вирішення проблеми і на зовсім інших умовах. Необхідною умовою пристосування є терпимість стосовно нових умов життя і нових культурних цінностей.
Асиміляція - це процес взаємного культурного проникнення при збереженні в цілому домінуючої системи цінностей. Наприклад, прибулі у США у великій кількості переселенці з Західної України утворили в період з 1850 по 1913 роки численні колонії відповідно до своїх зразків культури. Однак їх діти, не відкидаючи в цілому культуру батьків, стали орієнтуватися на цінності нової Батьківщини. Що стосується третього покоління, то їх американізація практично завершується. Залишаються деякі побутові і ментальні риси переселенців, але стиль життя стає загальноприйнятим. За допомогою асиміляції можна пригасити соціальні конфлікти, змішуючи окремі групи в одну велику з однорідною культурою. Держави Балтії намагаються у такий спосіб вирішити національні проблеми з російськомовним населенням. Однак існує інший бік проблеми: коли менша по чисельністю група намагається асимілювати більшу, може виникнути соціальний конфлікт або сутичка.
Амальгамізація - біологічне змішування двох чи більше етнічних груп, після чого вони стають одним народом. Так, російська нація склалася шляхом «переплавки» багатьох племен і малих народів (русів, поморів, варягів, меря, мордви, степняків). У певний період створення нового народу може домінувати «чистота крові», але після завершення амальгамізації усі протиріччя зникають.
Останні два види соціальної взаємодії діють не у всіх сферах життєдіяльності, але вони мають велике значення для формування обличчя нової спільноти.
Основні принципи взаємодії людей існують в усіх типах суспільств і за усіх часів. Але з огляду на культурні й традиційні розбіжності вони мають і істотну різницю. Сучасне суспільство і культуру прийнято називати масовою, бо величезна сукупність особистостей з різних соціальних груп живуть і приймають рішення самостійно та ізольовано, але при цьому орієнтуються на загальноприйняті норми і стереотипи поведінки.
Традиційне суспільство (у тому числі і родоплемінне) керується невеликими елітними групами, які ізольовані від інших членів суспільства, причому керування здійснюється відповідно до вікових звичаїв і традицій на основі прийнятих народом і засвоєних цінностей. У масовому суспільстві основою для прийняття рішень є закони та інтереси, а правлячі групи недостатньо ізольовані від почуттів і поведінки маси. Пануючи групи можуть зазнавати тиску з боку інших, не елітних шарів суспільства, які роблять це через систему виборів в демократичних суспільствах, через непокору, а також через інші форми тиску у сучасних політичних системах. Визнаним є також факт, що в умовах масового суспільства елітні прошарки здатні успішно протистояти впливу народних мас. Сучасні комп'ютерні засоби дозволяють точно визначати "проблемні" групи в сучасному суспільстві, впливати персонально на членів суспільства (наприклад, за допомогою соціологічних рейтингів, публічних виступів чи за допомогою реклами) і постійно відстежувати ступінь впливу різних засобів контролю на громадськість.
Важливою рисою масової поведінки слід вважати індивідуальний вибір лінії поведінки. Якщо поведінка юрби визначається як нестійка, епізодична, то масова поведінка виглядає як сума окремих індивідуальних дій, тому що маси людей територіально розкидані й постійний міжособистісний контакт відсутній. Проте їхні дії односпрямовані й здатні привести до значних соціальних змін. Розглянемо основні форми масової поведінки.
До форм масової поведінки належать: соціальна апатія, патріотичне збудження, масова істерія, паніка, бунти, організований протест чи підтримка.
Соціальна апатія виникає в тому випадку, коли владна група людей пропонує масам свої напрямки дій, виходячи з власного розуміння дійсності. Основна ж маса людей знаходиться в системі старих координат цінностей і не бачить своїх вигод, бо влада турбується тільки про свої інтереси. Апатія і безініціативність асоціюються з неможливістю народу вплинути на соціальний процес. Терплячість людей зростає, що приводить до консервації відносин, гальмування розвитку. Якщо в суспільстві немає конкурентності владних груп, люди готові терпіти, аби їм не довелося змінювати вже звичні способи існування. В основі апатії лежить не стільки страх перед пануючою елітою, скільки страх утратити свій статус, статусну роль і звичні джерела існування.
Патріотична збудженість - спосіб прояву соціально-політичної активності мас, здатних підштовхнути, підсилити домінуючі тенденції в соціальній дійсності. На відміну від екстремізму патріотичне збудження спрямоване на зміцнення стабільності соціальних структур, що існують. Для цього використовуються активні моделі поведінки - демонстрації, відверта демагогія, масові істерії.
Масова істерія - стан загальної нервозності, підвищеної збудливості чи страху. Прикладами масової істерії є середньовічна практика «полювання на відьом», расова нетерпимість, післявоєнна холодна війна, відбита в масовій свідомості в «образі ворога».
Паніка - форма масової поведінки, коли люди, зіштовхнувшись з небезпекою і не маючи можливості оцінити реально її розміри, виявляють неадекватну реакцію. У такій ситуації індивіди діють незалежно, в основі їхньої моделі поведінки закладені емоційні, а не логічні оцінки. Страх паралізує волю та розум і підсилюється, коли людина знаходиться в середовищі подібних собі.
Демонстрація - тимчасовий і добре організований виступ мас на захист якихось цілей чи в знак протесту проти чогось. Демонстрації здатні викликати необоротні соціальні зміни. Масові демонстрації в Російській імперії привели до Лютневої, а потім до Жовтневої (1917р.) революції. Хвиля демонстрацій наприкінці 80-х - початку 90-х pp. привела до розпаду КПРС і, у цілому, СРСР.
При дослідженні феномена масової поведінки, соціологи виділяють такий фактор впливу на суспільство, як «громадське судження». Не можна ототожнювати цей термін з поняттям «суспільна думка», яка включає в себе як особисті думки мислителів, суспільних діячів, так і наукові умовиводи. Вона існує у вигляді значного шару літературних, соціокультурних першоджерел. У цьому вигляді це поняття з’явилося в Англії в ХІІ столітті, а наприкінці ХУІІІ століття стало загальноприйнятим.
Громадське судження відбиває реальний стан суспільної свідомості, інтереси, настрої і почуття класів та соціальних груп суспільства на емоційному рівні оцінки явищ. Воно зосереджує увагу на тих сторонах процесу життя, які цікаві для всіх, спочатку на рівні чуток, гадок, які далі переводяться на рівень суспільного обговорення за допомогою преси, чи суспільно-політичних організацій.
Громадське судження можна визначити як ставлення соціальних спільностей до проблем громадського життя, що виявляються спочатку в судженнях, а потім і в діях. Громадське судження відрізняється відносною поширеністю, інтенсивністю, вірогідністю і стабільністю. Об'єктом судження є конкретні теми, щодо яких висловлюється чи може бути висловлена точка зору індивіда, групи чи спільності. Судження формується там і тоді, коли на обговорення народу виноситься проблема, що має важливе практичне значення. Це - перший і дуже важливий момент.
Крім того, не можна забувати і про другу умову формування громадського судження - про рівні компетентності. Якщо людина незнайома з будь-яким обговорюваним питанням, то на прохання висловити думку найчастіше відповідають: «Я не знаю», а можуть і дати відповідь в силу своїх уявлень про предмет. Чи буде це істина? Ні - це буде судження. Таким чином, вислів: «народ завжди правий» є популістським і має сенс тільки з точки зору вивчення настроїв. Засоби масової інформації - газети, радіо, телебачення - могутні важелі формування громадського судження.
Об'єктивним результатом діяльності громадського судження є те, що державні інститути та їхні лідери опиняються в положенні контрольованих. Маючи тільки моральну владу, судження, за своїми результатами, буває дуже ефективною силою. Його ефективність безумовно підвищиться, якщо буде підкріплюватися різноманітними формами контролю з боку суспільства.
І, нарешті, значення громадського судження виявляється в тому, що громадськість виносить рішення щодо певної проблеми соціального життя, яка має імперативний характер, наприклад, волевиявлення народу під час виборів, референдумів. Народ у таких випадках не тільки “видає мандат довіри” тому чи іншому лідеру, але і висловлює свою думку.
Громадське судження може нести в собі як правильні, так й ілюзорні уявлення щодо діяльності. Управління громадським судженням - одна з головних проблем. Можна з упевненістю сказати, що базою такого управління є пропаганда, заснована на точних, науково обґрунтованих даних і використанні сучасної медіа-технології. Мета будь-якої пропаганди - спрямувати всі зусилля на прийняття громадськістю потрібної системи установок, що дозволить направити масову поведінку в потрібне русло. Потрібен тільки зовнішній поштовх громадського судження в тому напрямі, який потрібен тим, хто займається опитуваннями, чи тим, хто використовує їхні результати. Важливим засобом формування громадського судження є чутки, що являють собою звістки, вірогідність яких не встановлена.
При цьому чутки є найрозповсюдженішим засобом комунікації, оскільки пояснюють людям у спрощеному вигляді ті явища, змісту яких вони не розуміють. Механізм виникнення чуток досить складний, у силу того, що джерело зазвичай анонімне, а кожна людина дає свою інтерпретацію подій і фактів.
Важливою складовою, яка впливає на інтерес щодо чуток, є рівень тривожності індивіда (афективний стан, викликаний передчуттями майбутніх неприємних подій). Найбільш тривожні люди частіше обговорюють і передають слухи. Віра в істинність чутки також сприяє її поширенню.
На загально-соціальному рівні чутки служать різним цілям. Вони застосовуються в якості «пробної кулі». Запускаючи відповідну чутку, з'ясовується, хто і як буде реагувати на її зміст. Знаючи, яку реакцію вона викликає, можна відповідним чином спланувати майбутні дії. Використовуються чутки і для дискредитації політичних та інших опонентів в очах більшості населення. Особливо часто такі чутки виникають у період проведення передвиборних кампаній. Чутки вживаються і для компрометації союзників по політичному руху чи партії. Робити це за допомогою ЗМІ не зовсім зручно: на публіці необхідно демонструвати єдність у рядах руху. А от чутки саме підійдуть: адже їхній автор невідомий.
За допомогою громадського судження і чуток можна провокувати населення на здійснення дій, вигідних для однієї з конфліктуючих сторін. Мова іде про страйки, масові заворушення, створення ажіотажного попиту на продукти харчування та інше.
3. Соціальний контроль - це спосіб саморегуляції соціальної системи, який за допомогою правових, традиційних, релігійних, моральних норм забезпечує упорядковану взаємодію її складових елементів.
Особистість, соціальна група, соціальний інститут і суспільство складають взаємодіючі елементи системи соціального контролю. У схему соціального контролю включаються два види дій, а саме: індивідуальна дія і дія соціальна (колективна, групова), іншими словами, контрольована діяльність індивідів і контролююча діяльність соціальних інститутів.
Державний контроль певним чином співвідноситься із соціальним контролем, але не зводиться до нього. Соціальний контроль являє собою регулювання соціальної поведінки індивідів з позицій не стільки політичних, а скоріше соціальних інститутів (освіти, культури, моралі, релігії).
Взаємодія індивіда і суспільства з погляду соціального контролю носить суперечливий характер. Так, ми знаємо, що людина не може сформувати свої соціальні якості та властивості поза суспільством. Якщо індивід не є продуктом соціального і соціально-культурного середовища, значить він - не особистість. З іншого боку, людина не може зберегти і розвинути особистісні якості, якщо вона являє собою усього лише зліпок соціокультурного середовища, значить вона - не особистість.
Таким чином, ми маємо конфліктну ситуацію, що існує постійно. Якщо людина підходить до соціалізації з особистих позицій, вона може вступити у протиріччя з існуючими нормами групового соціального контролю. Але сліпе копіювання загальноприйнятих норм поведінки може привести до регресу суспільства, бо в основі соціального розвитку лежить принцип постійних змін відповідно до мінливих умов. Суспільство виробило простий і ефективний механізм збереження стабільності.
Індивідуальна дія і групова дія співвідносяться між собою як контрольована і контролюючі дії, які не можуть існувати без зворотного зв'язку. У своїх діях особистість повинна постійно керуватися загальноприйнятими правилами та інтересами інших груп.
Існують такі способи реалізації соціального контролю в групі чи суспільстві. По-перше, людина з дитинства через процеси соціалізації засвоює ті якості, бажання і цінності, які приведуть її до підпорядкування писаним і неписаним законам суспільства. Це зовнішній контроль з боку соціальних інститутів. Значна частина нашого механізму самоконтролю засвоюється через наші звички, які ми сприймаємо у ході соціалізації.
Соціальний контроль через груповий тиск. Людина постійно знаходиться в процесі соціальної взаємодії з іншими і не може брати участь у суспільному житті, спираючись тільки на внутрішній контроль. Вона є членом багатьох первинних груп, які мають свою стійку систему звичаїв, поведінки і культурних норм, характерних як для даної групи, так і для суспільства в цілому. Кожне відхилення від загальноприйнятих норм негайно приводить до осуду поведінки групою.
Наступний спосіб - це примус. У традиційних суспільствах людина контролює себе через моральні норми. В складних людських суспільствах формальний контроль, закони і система покарань постійно розвиваються і стають обов'язковими. Наприклад у невеликій сільській общині кожен член громади бере продуктів стільки, скільки йому належить за трудовий внесок у громадську комору. Однак у великому колективі з розвиненою системою соціальних ролей і статусів такий спосіб розподілу неможливий. З цієї причини виглядає утопічним комуністичне гасло: «Від кожного за здібностями, кожному - за потребами».
Таким чином, при наявності високої чисельності населення і складної культури починає застосовуватися так званий вторинний груповий контроль, за допомогою якого через систему примусових дій особистість зримушена діяти в межах обумовлених правил.
Ще один спосіб соціального контролю – самосвідомість. Самосвідомість індивіда – це первинний пункт соціалізації особистості. Цей елемент соціального контролю дозволяє особистості діяти у межах правил без ознак примусу. Якщо у суспільстві постійно до людини застосовуються примусові методи, виникає така модель поведінки як конформізм.
Конформізм - зовнішнє добровільне прийняття особистістю соціальних норм поведінки у суспільстві або групі та відмова (при внутрішній незгоді) від шкали цінностей, що існувала раніше.
Соціальні норми - це вимоги до особистості до очікуваної схваленої суспільством поведінки. Соціальні норми виконують у суспільстві такі функції:
- регулюють загальний хід соціалізації;
-інтегрують індивідів у групи, а групи у суспільство;
-контролюють поведінку, що відхиляється;
-служать зразками поведінки.
У сучасному суспільстві багато норм і оцінок різних субкультур суперечать одна одній. Це приводить до виникнення конфліктів на основі різного розуміння якогось одного явища, наприклад, конфлікти поколінь.
Невизначеність вибору лінії поведінки може привести до явища, названого Е. Дюркгеймом аномією. При цьому Дюркгейм зовсім не вважав, що сучасне суспільство не має норм, навпроти, суспільство володіє багатьма системами норм, у яких окремому індивіду важко орієнтуватися. Аномія, таким чином, за Дюркгеймом, - це стан, при якому особистість не має твердого почуття приналежності до якоїсь групи, ніякої надійності і стабільності у виборі нормативної поведінки.
Р. Мертон відзначає, що аномія з'являється від неможливості багатьох індивідів слідувати нормам, які вони цілком сприймають. Він бачить головну причину труднощів у дисгармонії між культурними цілями і легальними (інституціональними) засобами, за допомогою яких ці цілі здійснюються. Наприклад, коли людина не може домогтися добробуту за допомогою таланта і здібностей (легальні засоби), вона може удатися до обману чи злодійства, що не схвалюються суспільством.
Соціальний контроль може відбуватися як у вигляді неформального (заснованого на оцінці родичів і друзів), так і у виді формального схвалення офіційних органів влади. Формальний контроль сучасного суспільства здійснюють такі соціальні інститути як суди, система освіти, силові структури, партії й організації, ЗМІ.
Можна констатувати, що метою соціального контролю є підтримка соціальної стабільності у суспільстві за допомогою узгоджених соціальних норм, звичаїв і моделей поведінки.
Запитання для повторення
1. Розкрийте зміст термінів «соціальні зміни» і «соціальна взаємодія».
2. Назвіть фактори, які призводять до соціальних змін.
3. Які існують види соціальних рухів?
4. Розкрийте зміст поняття «соціальна революція»?
5. За яких умов виникає та існує соціальна стабільність?
6. Розкрийте зміст основних принципів теорії обміну Дж. Хомманса.
7. Охарактеризуйте основні форми масової поведінки.
8. Методи здійснення соціального контролю
9. Які функції у суспільстві виконують громадське судження і чутки?
Тема 9. Девіантна поведінка
1.Поняття і види девіантної поведінки.
2. Шляхи подолання й корекції соціальних відхилень.
1. Філософи і юристи, медики й педагоги, біологи та психологи протягом тривалого часу вивчали різні види соціальної патології (від грецьк. патос - страждання, логос - навчання; у медицині - наука про хворобливі процеси й стани організму): злочинність й алкоголізм, самогубства й проституцію та багато іншого.
У надрах соціології зародилася й сформувалася спеціальна (приватна) соціологічна теорія - соціологія девіантної (такої, що відхиляється) поведінки й соціального контролю. Про сутність і причини поведінки, що відхиляється, різні точки зору стали поширюватися вже наприкінці ХІХ і початку ХХ століття. Так, наприклад, італійський лікар Ч. Ломброзо вважав, що злочинна поведінка людини пов'язана з її біологічними особливостями, причому особливе значення він надавав рисам особистості. Американський лікар і психолог У. Шелтон схильність до злочинів вбачав у особливій будові тіла особистості. Прихильники психологічного трактування пов'язували поведінку, що відхиляється, з нестійкістю психіки, порушенням психічної рівноваги й т.п.
Однак як спеціальна (приватна) соціологічна теорія - теорія девіантної (такої, що відхиляється) поведінки зародилася й сформувалася на початку ХХ століття завдяки таким видатним ученим, як французький соціолог і філософ Э. Дюркгейм й американський учений Р. Мертон.
Основну причину поведінки, що відхиляється, Дюркгейм вбачав у аноміі - такому стані суспільства, коли цінності, норма та соціальні зв'язки або відсутні, або стають нестійкими й суперечливими. Аномія - це стан дезорганізації суспільства, його нестабільність, що породжує порушення громадського порядку й різні види девіацій.
Теорію аномії розвинув Р. Мертон. Головною причиною девіації він вважав розрив між цілями суспільства й соціально схвалюваними засобами досягнення цих цілей. Відповідно до цього Мертон виділив певні типи поведінки, які є крім того типами пристосування до суспільства - конформізм, інновація, ритуалізм, ретретизм, заколот. (Мертон Р. Соціальна структура й аномія// Соціологічні дослідження: - 1992р. - № 3, 4). Зрештою зміст теорії аномії, розробленої Дюркгеймом і Мертоном, виражається у відчуженості людини від суспільства, апатії, розчарованості в житті, злочинності.
Отже, що ж нині розуміється під поведінкою, що відхиляється?
Будь-яка система (фізична, біологічна, соціальна) - це динамічний стан, єдність процесів збереження й зміни. Девіація є властивістю як живої, так і неживої природи; загальною формою, механізмом, способом мінливості, а отже, і розвитку кожної системи. Оскільки соціальні системи пов'язані з людською життєдіяльністю, соціальна девіація реалізується шляхом девіантної поведінки. Що під цим розуміється?
1. Учинок, дія людини, що не відповідає офіційно встановленим нормам (стандартам, шаблонам).
2. Соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, що не відповідає офіційно встановленим або фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).
Якщо мова йде про одну людину, то це проблема психологів, педагогів, психіатрів. Якщо ж мова йде про соціальні спільноти, то це предмет соціології й соціальної психології.
Вихідною основою для розуміння відхилень є категорія норма - це межа, міра припустимої зміни (з метою збереження й зміни системи). Для фізичних і біологічних систем - це припустимі межі змін, при яких забезпечуються первісні якості об'єкта й немає перешкод для його розвитку.
Соціальна норма визначає історично сформовану в конкретному суспільстві міру дозволеної поведінки, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій, яка не може зашкодити іншим.
Соціальні норми можуть бути або негативними, або позитивними. Позитивні служать засобом прогресу системи, підвищення рівня її організованості, подолання консервативних або реакційних стандартів поведінки. Це соціальна творчість: наукова, технічна, художня, політична й інші види діяльності.
Негативні, навпаки, дезорганізують систему, підривають її основи. Негативні відхилення - це соціальна патологія, до якої належать такі суспільні явища як злочинність, алкоголізм, наркоманія, проституція тощо.
Таким чином, соціальне відхилення – це дії й вчинки людей, соціальних груп, які не відповідають установленим у даному суспільстві нормам, або визнаним стандартам і шаблонам поведінки.
Для того, щоб індивідуальні негативні відхилення від норм набували якості соціальних, необхідні такі умови:
-однакова спрямованість таких відхилень, схожість груп людей, що перебувають в однакових умовах;
- близькість або однаковість чинників, з яких вони виникають;
- наявність повторюваності, стійкості зазначених явищ.
Соціальні відхилення - це не випадкові факти, а процеси, які набули певного поширення в суспільстві або мають тенденцію до цього.
Разом з тим, визначення того, чи є та чи інша дія девіантним вчинком представляє певну складність.
По-перше, соціальні норми (стандарти, шаблони) не завжди виправдані й викликають розбіжності. Найважливішими характеристиками будь-якої норми є її корисність (суспільна необхідність), обов'язковість і фактична реалізація в поведінці людей. Але корисність тут - відносна, вона може бути корисна для одних груп і шкідлива для інших. Якщо норма не буде обов'язковою, то вона постійно витіснятиметься іншими нормами. І, нарешті, якщо немає реалізації в поведінці, діяльності колективу, виникає проблема соціальних відхилень.
По-друге, при визначенні девіації виникає проблема, пов'язана з необхідністю поведінкових очікувань. Іноді правила не зовсім зрозумілі. Наприклад, перехід вулиці на червоне світло - це девіація? З одного боку, заборонено законом, а з іншого - уважається напівлегальним, доки не порушується робота транспорту й нікому не наноситься шкода.
По-третє, якщо норми і правила чітко несформульовані, серед населення можуть виникнути розбіжності щодо їхньої законності й правильності. Інакше кажучи, у плюралістичному суспільстві девіантна поведінка з погляду однієї групи людей може вважатися нормою для інших груп людей.
Всі ці фактори релятивної природи девіації, невизначеність очікувань, розбіжності з приводу тлумачення правил свідчать про те, що навішувати ярлик девіантності на певний тип поведінки за всіх обставин неприпустимо. Однак є певні типи поведінки, які завжди вважаються девіантними.
Досвід історії людства свідчить про те, що соціальні відхилення властиві будь-якому суспільству й проявляються вони в різних формах. Однак у їхньому розвитку виділяються й деякі загальні закономірності.
По-перше, всі процеси соціальних відхилень, як правило, пов'язані з істотними змінами цінностей у тих чи інших соціальних верствах населення, а в основі цих змін - якісні зміни в соціально-економічних умовах їхнього життя.
По-друге, зміна соціальних орієнтацій приводить до зростання кількості міжособистісних конфліктів, до порушення соціальних норм, які регулюють відповідні взаємини.
По-третє, якщо даний процес не контролюється й не породжує необхідної соціальної реакції, то він продовжує поглиблюватися й соціальні відхилення стають масовим явищем у суспільстві.
По-четверте, безконтрольність процесу може привести до істотної деформації всієї системи суспільних відносин.
Загальні риси соціальних відхилень визначаються їхнім історичним походженням і передаються "у спадщину". В історії будь-якої держави можна знайти чимало прикладів взаємозв'язку й взаємозалежності різних видів девіантної поведінки, зміни її соціальної оцінки й соціальної значимості. Суспільні явища, події, що вважалися прогресивними в один історичний час, можуть стати реакційними в іншу епоху. І, навпаки, реакційні в один час можуть перетворитися на прогресивні із зміною обставин.
2. Причини девіантної поведінки. Вивчення соціальних відхилень як процесу громадського життя приводить до висновку, що для розкриття їхніх причин потрібен системний аналіз сукупності різних соціальних факторів. Спроби знайти єдину причину виявилися безрезультатними.
Так, кримінологи, узагальнивши результати своєї роботи за 25 років, виявили такі причини, в силу яких у окремих людей зберігаються індивідуальні погляди й навички:
а) "родові плями старого суспільства"; живучість індивідуальних поглядів і спонукань, тобто індивідуалізм, егоїзм;
б) недоліки, помилки, порушення принципів громадського життя в керівництві країною.
Антисоціальна поведінка, зрештою, викликана неминучістю соціального розвитку. Будь-які дії здійснюються заради задоволення потреб. Серед багатьох причин, що викликають девіантну поведінку, найбільш значима - протиріччя між рівномірно зростаючими потребами й досить нерівними можливостями їхнього задоволення, які залежать, насамперед, від соціальних позицій індивідів і суспільних груп, їхнього місця в соціальній структурі суспільства. Інакше кажучи, джерелом девіантної поведінки як соціального явища є соціальна нерівність.
Тут варто мати на увазі таке. Нерівність у суспільстві, його диференціація - найважливіший критерій прогресивного розвитку. Диференціація суспільства, як наслідок поділу праці, що поглиблюється - це об'єктивно прогресивний процес. Але він викликає й негативні наслідки. По-перше, наявність різних по своєму статусу соціальних шарів у суспільстві викликає розходження не тільки в можливостях задоволення матеріальних потреб, але й власне соціальних: у престижі, статусі, протестних реакціях, які набувають форми девіантної поведінки.
По-друге, головним у генезисі девіантної поведінки є не сам по собі рівень задоволення матеріальних і духовних потреб, а ступінь розходжень, "розрив" у можливостях їхнього задоволення для різних соціальних груп.
Це підтверджується багатьма емпіричними дослідженнями. На рівні індивідуальної поведінки причиною девіації є "соціальна невпорядкованість", тобто невідповідність фактичних можливостей індивіда позиції, займаної ним в системі суспільних відносин. Позиції можуть бути "нижче" (поет, що працює вахтером), або "вище" (посередня особистість обіймає посаду директора) своїх об'єктивних можливостей.
Соціальна невпорядкованість може не усвідомлюватися людиною. Але коли усвідомлюється, то виникає незадоволеність, яка веде до девіації. Цим пояснюється підвищена девіація маргінальних, а також соціальних груп, найбільш відчужених від творчої роботи, управління, духовних цінностей. За даними соціологічних досліджень частка злочинців серед робітників значно вище, ніж у службовців (вбивства - в 11 разів, тяжкі злочини - в 12, крадіжки особистого майна - в 25, хуліганство - в 12 разів).
Різні форми девіантної поведінки, як правило, певним чином взаємозалежні, тому що характер взаємозв'язку відносно стійкий. Ще Е.Дюркгейм установив на прикладі Франції ХІХ ст., що пік самогубств припадає на весняно-літній період. Це фіксується й зараз у багатьох країнах, у тому числі й в Україні. Нерідко одне негативне явище підсилює інше (алкоголізм – хуліганство, бюрократизм – посадові й господарські злочини) Але емпіричні дослідження показали й зворотний зв'язок, коли, наприклад, зростання алкоголізму знижує рівень злочинності. Та й пияцтво не завжди є причиною злочину.
Девіація також залежить від середовища – економічного, соціального, демографічного, культурного й інших факторів. Наприклад, під час війни знижується рівень самогубств, у періоди економічних криз зростає кількість корисливих злочинів, а економічний бум збільшує насильницьку злочинність.
Карна статистика свідчить про нерівномірність злочинності різних соціально-професійних і демографічних груп. Працівники некваліфікованої й малокваліфікованої праці здійснюють більше проступків, ніж кваліфіковані. У будівельників їх вдвічі більше, ніж у робітників обробної галузі промисловості й інше.
Конфлікт між потребами й можливостями буде по-своєму зніматися кожною конкретною людиною. Форми його вирішення можуть бути як соціально позитивними, так і соціально негативними, і як наслідок вони підвищують ймовірність девіантної поведінки (відхід у пияцтво, здійснення злочинів та ін.)
Соціальна нерівність, переплітаючись із соціально-психологічними факторами й особистісними особливостями людини, породжує соціальні відхилення. Ось чому вчені-кримінологи говорять про причинний комплекс злочинності й пропонують вивчати причини злочинності на трьох рівнях: на рівні суспільства, де створюється об'єктивна основа для злочинності; на рівні малих груп (формальних і неформальних) і на рівні індивідів (вивчення механізма індивідуальної поведінки.
Отже, в основі відхилень лежить конфлікт цінностей, інтересів; розбіжність потреб і деформація способів їхнього задоволення; помилки у вихованні; невдачі й прорахунки. Вчені виділяють декілька видів девіантної поведінки. У найзагальнішому вигляді їх можна розбити на два блоки.
Перший блок - це поведінка, що набуває небезпечних форм (наприклад, злочинність). Тут виступають деформовані потреби й цінності, що спонукають особистості (групи) діяти всупереч вимогам суспільства. Проти цього суспільство застосовує певні санкції.
Другий блок - це зв'язок із процесом розвитку суспільства. Прогресивний розвиток суспільного життя потребує зміни застарілих соціальних норм. Соціальна революція, що ламає застарілі норми, - це девіантна поведінка її учасників? Який критерій оцінки?
Форми й види девіантної поведінки вкрай різноманітні. Вони можуть не відповідати соціальній нормі з об'єктивних або суб'єктивних причин, за цілям і мотивам, прямими або непрямими наслідками, новаторськими або консервативними, випадковими або закономірними. Але найбільш стійкі й небезпечні, важкорозв'язувані вважаються соціальною патологією.
Типологія девіантної поведінки класифікується за рядом підстав:
-за типом норми, яку порушують (право, мораль, правила гуртожитку та інші);
-за характером норм, що порушують, (у національному й міжнародному масштабі) ;
-за цільовою спрямованістю норм, які існують.
Багато видів девіантної поведінки перетинаються між собою за обсягом й змістом. Дармоїдство збігається з нетрудовими доходами й порушенням норм моралі; бюрократизм – з можливим злочином тощо.
Кожен історичний час висуває на передній план найбільш актуальні напрями боротьби із соціальними відхиленнями і їх найнебезпечніші види. Так, з початку 1990х років і до сьогоднішнього дня до них належать: злочинність, паразитизм, алкоголізм, наркоманію, аморальну поведінку, бюрократизм.
Злочинність – найнебезпечніше відхилення від соціальних норм; відносно масове, історично мінливе суспільне явище. Воно складається із всієї сукупності злочинів, здійснених у відповідних країнах за певний період часу.
Під професійною злочинністю розуміється здійснення злочинів з метою отримання засобів для існування, одержання постійного або додаткового доходу. Професійна злочинність представляє для суспільства значну небезпеку, здатну до самостійного відтворення. За даними соціологів, найпоширеніша група серед засуджених чоловіків - 36 - 40 років (46%), а серед жінок - 30 - 45 років (83%). Злочини для цих людей - місце основної роботи. Заслуговують на увагу висновки, зроблені в результаті соціологічного дослідження:
- 78% опитаних злочинців підтвердили, що злочини для них є основним способом здобуття засобів для існування;
- 80% вважають за необхідне попередню підготовку злочинів, навчання, оволодіння професійними секретами;
- 91% відповіли, що професійний злочинець обирає злочинну кар'єру як життєву мету;
- 45% опитаних повідомили, що відчувають гордість, престиж своєї кримінальної професії.
Соціальний паразитизм (у наших умовах)– це антигромадський спосіб дій, нерідко й спосіб життя, основними рисами якого є отримання нетрудових доходів і ухилення від суспільно корисної праці. Сюди відносять:
- бродяжництво й жебрацтво,
- існування за кошти батьків,
- використання з метою наживи державної техніки й майна,
- вимагання додаткової плати за послуги,
- обман,
- протекціонізм.
Пияцтво й алкоголізм відомі з давніх часів. У нас перші відомості про винний спирт як алкогольний напій з'явилися в "Вятской літописі" (ХІІ в.). Нині в різних державах число алкоголіків коливається від 1 до 10% працюючого населення.
Всесвітня організація охорони здоров'я відзначає три основних види наслідків пияцтва й алкоголізму: проблеми для питущих; для родини питущого; для суспільства.
Характеризуючи пагубні наслідки пияцтва, один з дослідників на початку ХХ в. писав: "Російська питна система - це свого роду внутрішня позика. За цією позикою російські люди сплачують (і ще довго будуть сплачувати) злочинами, хворобами, божевіллям, самогубствами, бешкетництвом, виродженням". (Остроумов С. Из истории пьянства на Руси. - М., 1992: - С.33.)
Алкоголізм характерний не тільки для Росії та України. За даними ООН, у багатьох західних країнах алкоголіки становлять до 10% усього дорослого населення. Алкоголізм тісно пов'язаний з усіма іншими видами негативного соціального відхилення. Соціологічні дослідження свідчать про те, що під впливом алкоголю відбуваються понад 2/3 тяжких злочинів проти особистості, 9/10 хуліганських проявів, 3/4 грабежів і розбоїв. У середньому від 3-х до 8% алкоголіків закінчують життя самогубством і понад 20% з них здійснюють спроби суїциду.
Наркоманія відома з найдавніших часів. За 2 тисячі років до н.е. були відомі опіумні маки й індійські коноплі. Під наркоманією розуміється споживання наркотиків або прирівняних до них речовин без медичних показань. Різновидом наркоманії є токсикоманія - введення в організм різних хімічних речовин, з яких близько 100% наркотики, 50% - психотропні препарати, що мають наркотичні і властивості. Наприклад, морфій, героїн, гашиш (анаша, план, марихуана), кокаїн.
Відхилення в сфері моралі. Всі наведені вище соціальні відхилення є одночасно й відхиленнями в сфері моралі, тому що будь-який вчинок включає зовнішні (правові норми) і внутрішні (моральні норми) елементи. Істотна риса моральної норми - оцінка спонукань і вчинків людей з позицій доброго й поганого, достоїнства й честі, боргу й відповідальності перед людьми й самим собою. Відхилення від моральної норми характеризується як нечесність, несправедливість, безпринципність, безвідповідальність та інше. Але несправедливість може ранити людини набагато глибше, ніж юридичне рішення.
Відповідно до соціологічних досліджень, проведених харківським науково-дослідним центром "Інформсоціологія" у середині 90-х років ХХ сторіччя, з 230 випускників шкіл Харкова 74% відповіли, що в них є знайомі люди, яких вони ненавидять; 4/5 керуються принципом "око за око", а на питання "Бійка, Ви перемогли, будете добивати?" 40% відповіли "так". З опитаних 41% жили у скрутних матеріальних умовах й 43% грошей не вистачало на найнеобхідніше. Лише одна родина з 100 багатодітних родин, що проживають у Харкові, мала можливість виділити кошти на культурні розваги дітей поза шкільною програмою.
Бюрократизм є аномалією в діяльності управлінського апарата. Це - тяганина, місництво, відомчість, різні зловживання, що допускаються посадовими особами. Нерідко з бюрократизмом пов'язані такі явища, які належать до злочинних (корупція - пряме злочинне використання посадовою особою прав, пов'язаних з її діяльністю, з метою особистого збагачення, різні зловживання службовим становищем та ін.). Бюрократизм - одна із серйозних хвороб державного апарата, що має давню історію, але ця проблема вкрай актуальна й сьогодні для нашого суспільства.
Багато людей у нашому суспільстві перебувають за межею вбогості. Ламається стара система суспільства, рвуться господарські, наукові, родинні зв'язки. Учорашні соратники нерідко виявляються по різних сторонах барикад. Стало вже правилом, коли громадяни голосують за кандидатів у депутати різних рівнів і через короткий час не вірять їм і лають.
Чи можна дивуватися, що психіка людини не вписується в темпи й характер змін, що відбуваються в суспільстві? І людина починає шукати вихід для заряду, що накопичився, протесту. Одні напиваються до непритомності, інші - убивають свої родини, треті - виколюють ока корові сусіда.
Що може стримати людину від психічних зривів? Лише висока культура особистості, здатність людини аналізувати свою поведінку, так би мовити, з боку, порівнювати її зі зразками, оцінювати на цій основі свої мотиви й керувати поведінкою. Важливо вміти вибрати ті зразки поведінки, які на даний момент найпоширеніші в суспільстві, або ті, які вироблені людством і засновані на гуманістичних, моральних принципах.
Дві тисячі років тому одна людина сформулювала найважливіші моральні принципи: "не вбий", "не вкради", "возлюби ближнього свого як самого себе". Але невдячні слухачі її розіпнули...
Які можна зробити висновки? Очевидно, що вивчення природи, причин і видів девіантної поведінки має як велике наукове, так і не менш важливе практичне значення. Науково-практичні дослідження мають бути основою для вдосконалення соціальних відносин, а також юридичних норм і практики їхнього застосування, для зміцнення системи соціального контролю, реалізації заходів морального й правового виховання, соціальної профілактики.