ПОНЯТТЯ МЕНЕДЖМЕНТУ, ЙОГО ЗМІСТ І ЗАГАЛЬНА ТЕРМІНОЛОГІЯ

У

загальному розумінні, менеджмент (від англ. to manage — управля­ти) — це вміння досягати поставлених завдань, використовуючи пра­цю, інтелект і мотиви поведінки інших людей. Менеджмент — український відповідник «управління» — функція, вид діяльності, зміст якої складає керів­ництво підлеглими в організації. Менеджмент — це також галузь знань, що допомагає здійснити цю функцію. Зрештою, менеджмент — як похідна від «менеджер», це певна категорія людей, соціальний прошарок тих, хто реалізує, здійснює на практиці керівну роботу.

Фундаментальний Оксфордський словник англійської мови визначає ме­неджмент як спосіб, манеру спілкування з людьми, владу та мистецтво сто­сунків, особливого роду вміння та адміністративні навички, орган управління, адміністративну одиницю.

Американські підручники здебільшого пропонують таке чи подібне до нього визначення: "Менеджмент — це процес оптимізації людських, матеріальних і фінансових ресурсів для досягнення організаційних цілей".

У 30-х роках ХХ-го століття ця діяльність остаточно перетворюється у професію, галузь знань — у самостійну дисципліну, а соціальний прошарок — у впливову суспільну силу.


Отже, запропонуємо стислі визначення економічних категорій, які вважа­ємо найбільш суттєвими при вивченні даного курсу, а саме:

Менеджмент— управління (планування, регулювання, контроль), керів­ництво, організація виробництва. Це також сукупність методів, форм, засобів управління виробництвом для досягнення поставлених завдань або визначеної мети (підвищення ефективності виробництва, збільшення прибутку тощо).

На сьогоднішньому ринку з його запеклою конкуренцією організація може у будь-який момент зазнати невдачі. Що відрізняє успішні фірми від невдах? Добрі менеджери. Вони з'являються в різні моменти життя. Вони відрізняю­ться виглядом, кольором шкіри, характером, поведінкою, віком і статтю. Водно­час, усі вони наполегливо працюють, аби принести користь, прибуток або до­сягти певного суспільного блага. І все ж менеджери не досягають цього без­посередньо. Поставлені цілі досягаються завдяки зусиллям інших. Менеджери забезпечують належне планування, підтримання ефективної діяльності та сприятливе середовище для продуктивної праці1.

Менеджер — управлінець, директор, завідувач, адміністратор, функціонер, найманий професійний керівник, що не є власником фірми.

Мікро- та макроекономіка — поняття, широко розповсюджені у нау­ковій літературі для визначення аналізу стану економіки на різних рівнях управління — верхніх (все господарство на національному рівні, окрема галузь, виробничо-територіальний комплекс — макроекономіка) та нижніх (прийняття господарських рішень на рівні управління підприємством, фір­мою чи окремим структурним підрозділом — мікроекономіка).

Зустрічаються однак й інші тлумачення:

Макроекономіка {macroeconomics) — розділ економіки, що вивчає крупно-масштабні економічні явища, зокрема такі, як інфляція, безробіття, економічне зростання чи занепад.

Мікроекономіка {microeconomics) — розділ економіки, що досліджує сукупності дій, переваг, уподобань та вибору, здійснених порівняно дрібни­ми економічними одиницями.

Ще дещо стосовно термінології.

Виникає питання, чи англійське поняття «менеджмент» та українське «управління» тотожні, ідентичні? І так, і ні. У загальному змісті — це терміни-аналоги, але існують певні відмінності в тлумаченні й застосуванні цих визначень.

По-перше, використовуючи поняття «менеджмент», мають на увазі фі­гуру менеджера — людину, суб'єкта управління, що діє у певній органі­зації. Якщо ж мова йде про знеособлену систему управління (з невизначе-

Робінс, Стефан П., ДеЧеицо, Девід А. Основи менеджменту/ Пер. з англ. А. Олійник та ін. — К.: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2002. — С.37.


Розділ І


ПРЕДМЕТ ТА СТЕРА КОМПЕТЕНЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ


Тема 1


ВСТУП ДО СУЧАСНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ


 


ною особистістю /рос. — «обезличенную»/), здебільшого застосовується термін «адміністрування» («administration»).

По-друге, коли вживають термін «менеджер», мають на увазі професійного управлінця, а не просто інженера чи економіста, що займається управлінням. Німецька мова при визначенні суті менеджменту передбачає термін «unter-nehmensfuhneng» (управління виробництвом), французи вживають термін «administration», «public administration», тому використання англійського поняття «management» не завжди доречне.

Поняття менеджменту часто пов'язане з поняттям бізнесу. У недалекому минулому в колишньому СРСР термін «бізнес» визначали як людську діяль­ність, що переслідує єдину мету — наживу. Іноземні видання (термінологічні словники й довідники) вкладають у це поняття дещо інший зміст — незалеж­на комерційна діяльність людини, що виступає для неї як спосіб існування. А квінтесенція бізнесу, його суть, на їх думку, полягає в етично наповненій економічній активності людей по виробництву товарів (продукції, робіт, послуг), які мають корисні для споживача якості.

Бізнес — це діяльність, спрямована на отримання прибутку шляхом ство­рення та реалізації певної продукції, робіт чи послуг. Управління бізнесом (business management) — це управління комерційними, господарськими орга­нізаціями.

Термін «менеджмент» застосовується до будь-яких типів організацій, крім державних органів різного рівня. Тут вживають термін «public administration» — державне управління.

Бізнесмен і менеджер — поняття не тотожні. Суб'єкт у бізнесі називаєть­ся бізнесменом (businessman) або комерсантом. На початковій стадії свого розвитку бізнес виступав у вигляді простого товарообміну (натуральний обмін). По мірі еволюції економічних структур суспільства бізнес перетворюється на складну, розгалужену діяльність, у якій приймають участь промислові під­приємства, склади, магазини, біржі. Активними суб'єктами цієї діяльності виступають підприємці, менеджери, брокери та ін. їх об'єднують терміном «біз­несмени». Поступово до бізнесу почали відносити будь-яку людську діяльність, що приносить дохід.

Бізнесмен— це той, хто «робить гроші», власник капіталу, що знахо­диться в обороті й приносить дохід. Бізнесменом може бути ділова людина, у якої немає підлеглих, або власник, який не займає ніякої постійної посади в організації, але є утримувачем її акцій, або членом правління.

Менеджер обов'язково займає постійну посаду і в його підпорядкуванні знаходяться люди, а власник — суб'єкт власності, утримувач і розпорядник об'єктів власності (окрема особа, колектив, асоціація, держава).

Істотним компонентом бізнесу є капітал, тобто гроші, матеріальні цін­ності чи активи конкретної особи, вкладені у справу. Власник капіталу дає

14


життя бізнесу, надихає його, наповнює змістом. При цьому він зацікавле­ний в стабільному та відносно високому прибутку.

Найбільш поширений різновид бізнесу — підприємництво.

Підприємництво (entrepreneurship) — господарська діяльність підпри­ємця, особливий, творчий тип господарювання (економічної поведінки), якому притаманне новаторство, пошук ефективних способів використання ресурсів, активність та прагнення до нових перспектив, можливостей, творче ставлення до ризику.

Доречним буде і таке визначення: "Підприємництво — це певна система функціонування підприємства, основу якої становлять демократичні форми його економічної діяльності, забезпечення для нього права ініціативи у виборі сфер, форм і методів господарювання, економічної, організаційної, технічної та технологічної творчості й новаторства".

Підприємець — людина, що здійснює бізнес, розпочинає нову справу, реалізує певні впровадження, вкладає власні кошти в розвиток підприємства і зважується на ризик, долає протидію зовнішнього середовища, словом, рухає суспільство у напрямі постійного вдосконалення.

Згідно з сучасним трактуванням, підприємець розглядається як господа­рюючий суб'єкт, здатний розпочати та впроваджувати в життя будь-яку вигідну справу; людина, що шукає та реалізує раніше невідомі, нові можли­вості розвитку ринку у вигляді нових товарів, послуг, технологій, новаторсь­ких ідей, сфер вкладання капіталу тощо.

Підприємець виконує корисну для суспільства функцію — постійно вив­чає та аналізує суспільні потреби і прагне їх задовольнити.

Стихією бізнесу є конкуренція. В умовах конкуренції бізнесмен постійно прагне зменшення витрат на виробництво і вдосконалення якості продукції.

Останнім часом широкого розповсюдження у менеджменті набуло таке поняття як «підприємницька структура», тобто склад суб'єктів ринкових відносин, до яких зараховують лише ті організаційно-господарські одиниці, чия мета полягає в отриманні прибутку як кінцевого результату діяльності.

Використавши мету діяльності суб'єктів ринкових відносин як показник класифікації, можна виділити чотири категорії економічних суб'єктів: фір­ми, банки, страхові та трастові компанії, інвестиційні структури. При цьому фірми належать до основних суб'єктів підприємницької діяльності, а решта економічних суб'єктів — до тих, що обслуговують сферу підприємницької діяльності.

Фірма — будь-яка організаційно-господарська одиниця, що здійснює підприємницьку діяльність у галузі промисловості, торгівлі, будівництва, транспорту, сервісу, побутового обслуговування, індустрії розваг і відпо­чинку, в секторі надання послуг або кваліфікованих порад, виконання робіт чи будь-якій іншій сфері діяльності, яка прагне досягти комерційних цілей


Розділ І


ПРЕДМЕТ ТА ОРЕРА КОМПЕТЕНЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ


Тема 1


ВСТУП ДО СУЧАСНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ


 


та має ознаки юридичної особи. У менеджменті для визначення фірми вико­ристовується термін «організація» (хоча ці два терміни суттєво відрізняються між собою, але так склалося історично і сприймається науковцями та прак­тиками безапеляційно).

Організація — це систематичне об'єднання людей, згуртованих для досяг­нення певної, характерної, специфічної мети. Крамниця, цукровий завод, універ­ситет, туристичне бюро, ательє мод, інтернет-кафе, церква, дискотека, корпо­рація «IBM» чи будь-яка інша — усі вони вважаються організаціями, оскільки містять три спільні характеристики. А саме: 1) мета, 2) люди, 3) згуртова­ність. Отже, термін "організація" передбачає наявність у певної групи людей (персоналу), об'єднаних у системну структуру (згуртованих) чітких цілей (мети), яких вони прагнуть досягти працюючи разом.

Усі господарські операції можна врешті-решт звести до визначення трьома словами: люди, продукт, прибуток. На першому місці — люди. Якщо у Вас немає надійної команди, то і з рештою факторів мало чого вдасться досягти1.

Кожна фірма, як організаційно-господарська одиниця, має у своєму складі одне чи кілька підприємств, що спеціалізуються на конкретних видах діяльності (у виробництві товарів, робіт і послуг), і функціональні підрозділи, які здійснюють управлінську діяльність.

Під терміном «підприємство» розуміють виробничо-господарську оди­ницю, що є сукупністю матеріальних і людських ресурсів, певним чином організованих для досягнення поставлених завдань.

Отже, менеджмент — це процес планування, організації діяльності, моти­вації і контролю (класичний перелік функцій менеджменту), необхідний для формулювання і досягнення завдань організації. Простіше кажучи, менедж­мент — це видимі дії менеджерів.

Пітер Ф. Друкер, видатний теоретик у галузі менеджменту, пропонує таке визначення: "Управління — це особливий вид діяльності, що перетворює неорганізований натовп в ефективну, цілеспрямовану і продуктивну групу"2.

РІВНІ УПРАВЛІННЯ

Х

оча всі управлінці мають в організації визначене місце і виконують пев­ні функції, це не свідчить про те, що всі вони займаються виконанням однакової роботи.

Посади менеджерів називаються по-різному: виконавчий директор, декан, начальник відділу тощо.

Управлінська праця теж розподіляється.

Якокка Ли. Карьера менеджера:Пер. с англ. / При участии У. Новака; Общ. ред. и вступ ст

СЮ. Медведева. — М.: Прогресс, 1991. — С. 78.

Peter F. Drucker. "A New Discipline", Success!January-February 1987, p.18


Одна з форм такого розподілу має горизонтальний характер: розміщення конкретних керівників по окремих підрозділах (фінансовий відділ, виробни­чий відділ, служба маркетингу тощо).

Горизонтально розподілена управлінська робота повинна бути скоорди­нована, щоб організація мала можливість досягти успіху у своїй діяльності.

Вертикальний (тобто зверху вниз) розподіл праці підлеглих керівництвом створює в результаті рівні управління.

Кожна організація має свою певну, визначену, притаманну саме їй кількість рівнів управління. Наприклад, римська католицька церква, що нараховує мільйони членів, має лише чотири рівні між Римським Папою і священиком, а у військовому полку, кількістю 1 000 осіб, між генералом та рядовим — 15 ступенів градації.

Та попри залежність від того, скільки існує ступенів управління, керівників розподіляють на три категорії з точки зору виконання функцій. Назви цих рівнів: технічний, адміністративний та рівень соціальних структур (інституційний) (рис. 1.1).

Особи, що діють на технічному рівні (англ. — lower management — ниж­чі ланки управління: керівники підвідділів, бригад, майстри та інші, аналогічні їм за рангом, управлінські кадри) займаються поточними операціями та діями, необхідними для забезпечення ефективної роботи без зривів у виробництві продукції чи наданні послуг.

Керівники низової ланки — молодші начальники — це організаційний рівень, що знаходиться безпосередньо над робітниками та іншими працівни­ками (не управлінцями, виконавцями, особами, які самостійно рішень не прий­мають). Вони здійснюють контроль за виконанням виробничих завдань і за­безпечують надходження оперативної інформації для керівників вищих ланок. Через це керівників низової ланки (нижчого рівня) часто називають контро­лерами. Вони відповідальні за використання виділених їм ресурсів, персоналу, сировини та облаяшня

17


Розділ І


ПРЕДМЕТ ТА CTEFA КОМПЕТЕНЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ


Тема 1


ВСТУП ДО СУЧАСНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ


 


Керівники на адміністративному рівні (англ. — middle management — середня ланка управління: керівники управлінь і самостійних відділів) займа­ються управлінням і координацією всередині організації, вони узгоджують різно­манітні форми діяльності і зусилля різних підрозділів організації. В організаціях посади менеджерів середнього рівня називаються: завідувач відділу; керівник сектору, ділянки, проекту; директор підрозділу; регіональний менеджер тощо.

Керівники середньої ланки координують і контролюють роботу молодших начальників. Вони визначають проблеми, починають обговорення, рекоменду­ють дії, розробляють творчі пропозиції, готують інформацію для рішень, що приймаються керівниками вищої ланки і передають ці рішення в технологічно зручній формі як конкретні завдання низовим лінійним керівникам.

Керівники на інституційному рівні (англ. — top management — вища ке­рівна ланка: генеральний директор, виконавчий директор, президент, канцлер, ректор, голова закладу, начальник установи) займаються, в основному, довго­строковим (перспективним) плануванням, прийняттям рішень щодо напрямів діяльності організації та вироблення політики, формулюванням завдань, адап­тацією організації до різних змін, управлінням відносинами між організацією і зовнішнім середовищем, а також суспільством, у якому існує і функціонує організація.

Керівники вищої ланки — а це, як правило, одна особа або дуже обмежене коло людей — відповідальні за прийняття найважливіших рішень для органі­зації у цілому. Робота вищого керівника не має чіткого завершення.

Успішність діяльності менеджера залежить від рівня управлінської май­стерності (досвіду), якою вони володіють. Ця майстерність може бути згрупо­вана у сім категорій:

1. Концептуальна майстерність — здатність менеджера розуміти узагальнену перспективу організації, уявляти повну картину.

2. Майстерність ухвалення рішень — вміння обирати найкращий з двох чи більше альтернативних варіантів.

3. Мистецтво аналітика — талант правильного розподілу робіт та завдань, вибо­ру оптимальної техніки та засобів, діагностика проблем і передбачення розвитку ситуації.

4. Адміністративна майстерність — спроможність виконувати предписані орга­нізаційні обов'язки, ефективно діяти в рамках обмеженого бюджету, коорди­нувати інформаційний потік.

5. Комунікаційне мистецтво — вміння логічно і доступно передавати свої ідеї та погляди іншим як усно, так і письмово.

6. Психологічна майстерність — здатність безконфліктно взаємодіяти з людьми, створювати сприятливий мікроклімат.

7. Технічна майстерність передбачає особливу компетенцію для виконання

завдань.


Рівні управління утворюють конструкцію організаційної структури фірми, що зображується у вигляді ієрархічної піраміди управління, де кожна управ­лінська ланка займає своє чітко визначене місце і виконує заздалегідь визначені функції. Сучасні потужні концерни характеризуються чотириступеневою струк­турою рівнів управління (між вищою адміністрацією фірми та адміністрацією підрозділів формується адміністрація виробничих груп, яка здійснює безпо­середнє управління виробничими відділами (рис. 1.2))1,2.

Основою відокремлення управлінських ланок є визначення кола питань, які повинні вирішуватися на різних рівнях управління. Так, наприклад, при чотириступеневій структурі вищий рівень управління визначає загальну полі­тику фірми, другий рівень здійснює розпорядницькі та координаційні функції, на третьому рівні функціональні служби розробляють рекомендації, четвертий рівень — виконавчий.

ПІДХОДИ ДО УПРАВЛІННЯ

Т_Га сьогодні, найбільш поширеними і загальновизнаними вважаються -*■ -"-чотири підходи до управління, як до науки:

1. підхід з позицій виділення різних шкіл в управлінні, який ми детально розглянемо окремим питанням теми «Еволюція теорії та практики менеджменту»;

2. процесуальний підхід, що розглядає управління, як безперервну серію взаємопов'язаних управлінських функцій;

3. системний підхід, який передбачає організації, як сукупності взаємопов'язаних елементів: людей, структури, завдань і технологій, які орієнтовані на досягнення визначеної мети в умовах зовнішнього середовища, що постійно змінюється;

4. ситуаційний підхід передбачає, що придатність різних методів управління визначається ситуацією. Найефективнішим методом в конкретній ситуації є той, що найбільш їй відповідає.


 



Жданова Л А. Организация и управление капиталистической промышленной фирмой.— М:

Изд. УДН, 1987. — С. 53-55.

Тут і надалі R&D — дослідження і розробки.


Розділ І


ПРЕДМЕТ ТА СТЕРА КОМПЕТЕНЦІЇ МЕНЕДЖМЕНТУ


Тема І


ВСТУП ДО СУЧАСНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ


 



Розглянемо докладніше 3-й та 4-й підходи до управління. Система — це деяка цілісність, що складається з взаємозалежних частин, кожна з яких робить свій внесок у характеристики цілого.

Усі організації є системами. Оскільки люди є компонентами організацій (соціальні компоненти), поряд з технікою, що використовується для виконання роботи, вони носять назву — соціотехнічні системи. Існує два основних типи систем: відкриті і закриті.

Закрита система має визначені фіксовані межі, а її дії відносно незалежні від навколишнього середовища (наприклад, годинник).

Відкрита система характеризується взаємодією із зовнішнім середовищем. Енергія, інформація, матеріали — це об'єкти обміну з ним. Всі організації є відкритими системами і мають здатність пристосовуватись до змін у зовніш­ньому середовищі для подальшого функціонування (рис. 1.3):

Великі складові частини системи, як правило, самі є системами і мають назву підсистем.

Ситуаційний підхід (в оригіналі «contingency approach») — пов'яза­ний з фактором імовірності здійснення події, залежний від випадковості, від обставин, що склалися, від ситуації.

Центральним моментом цього підходу є ситуація, тобто визначений набір обставин, які впливають на організацію в даний конкретний час. Він намага­ється інтегрувати різноманітні часткові підходи і підкреслює взаємозв'язок між управлінськими функціями, не розглядаючи їх окремо.

Ситуаційний підхід прагне пов'язати конкретні прийоми і концепції з ви­значеними конкретними ситуаціями для ефективного досягнення завдань орга­нізації. Він концентрується на ситуаційних розбіжностях між організаціями і всередині їх, намагається визначити значущість змінних ситуації та їх вплив на ефективність організації (питому вагу і потенційний вплив від зміни зна­чення певних складових).