Фізіологічне підґрунтя пам’яті

Механізми пам’яті досліджують у межах різних наук, насамперед фізіології, біохімії, психології. Фізіологи з’ясували, що пам’ять забезпечує спільна робота функціональних блоків мозку, значну роль серед яких відіграє блок приймання, обробки й зберігання інформації. Нейрони цього блоку здатні зберігати сліди збуджень і звіряти їх із параметрами нової інформації. Інформація, що надходить, недовго циркулює в замкнених нервових колах. Процеси запам’ятовування та збереження являють собою утворення тимчасових нервових зв’язків між новою інформацією і тією, що вже була закріплена. Процес відтворення – це відновлення цих зв’язків, а забування – їхнє гальмування. Тривале збереження інформації перебуває під контролем лобових часток мозку і в разі їхнього ураження процес відтворення стає безконтрольним.

Як засвідчили біохімічні дослідження, збудження нейронів викликають хімічні реакції, що призводять до зміни складу рибонуклеїнової кислоти (РНК). Повторна дія того самого подразника зумовлюватиме такі самі зміни, а здатність молекул РНК змінюватися практично необмеженою кількістю способів дає змогу зберігати дуже велику кількість різноманітних слідів. На відміну від молекул РНК, молекули дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК) є носіями генетичної пам’яті, зберігають коди генотипу людини. Хоча деякі види ДНК беруть участь і в процесах прижиттєвої пам’яті.

Пам’ять також здатна відновлювати певний емоційний стан у разі повторної дії ситуації. Слідами в емоційній пам’яті є не емоції і почуття, а ті чинники, які їх зумовили. Особливості цієї пам’яті – у швидкості, винятковій стійкості, тривалості зберігання слідів та в мимовільності відтворення. Якщо в житті людини виникає ситуація, схожа на емоційно забарвлені події минулого, у неї з’являються подібні емоційні стани. При цьому людина не ставиться до згаданого почуття як до спогадів пережитого раніше, а пов’язує його саме з цією ситуацією.

Процеси пам’яті

Розрізняють такі головні процеси пам’яті: запам’ятовування, зберігання, відтворення та забування.

ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ – це утворення й закріплення тимчасових нервових зв’язків. Що складніший матеріал, то складніші й ті тимчасові зв’язки, які утворюють підґрунтя запам’ятовування.

Процес запам’ятовування – активний процес, під час якого з початковим матеріалом відбуваються певні дії. Процес запам’ятовування починається в короткотривалій пам’яті (КТП) і завершується в довготривалій пам’яті (ДТП). Розглянемо цю послідовність дій.

У короткотривалу пам’ять із сенсорної пам’яті потрапляє тільки той матеріал, який пізнано шляхом зіставлення актуального сенсорного образу з еталонами, що зберігаються в довготривалій пам’яті. Після того як зоровий або акустичний образ потрапив у короткотривалу пам’ять, його перекладають на звукову мову і він існує в цій пам’яті далі, здебільшого саме в такій формі. У процесі цього перетворення матеріал зазнає класифікації на основі смислових ознак і надходить у відповідну частину довготривалої пам’яті. Насправді цей процес ще складніший і являє собою встановлення смислових зв’язків між отриманим матеріалом і семантично спорідненими узагальненнями, що зберігаються в довготривалій пам’яті. При цьому відбувається трансформація не тільки наявного матеріалу, а й структур довготривалої пам’яті. Як тільки ці зв’язки встановлено й закріплено, матеріал залишається в довготривалій пам’яті «для вічного зберігання».

Успішність встановлення смислових зв’язків залежить від низки супутніх чинників:

• від обсягу матеріалу, що міститься в короткотривалій пам’яті: він не повинен значно перевищувати 7±2 одиниці збереження;

• часу перебування матеріалу в короткотривалій пам’яті; цей час можна необмежено збільшувати, повторюючи матеріал;

• від наявності чинників, що заважають, – побічного матеріалу, що виникає у свідомості в межах 30 секунд до або після одержання матеріалу, призначеного для запам’ятовування;

• від дії мотиваційного чинника в різноманітних його формах: емоцій, інтересу, виразності мотиву запам’ятовування;

• від розмаїтості форм представлення матеріалу в короткотривалій пам’яті, тобто від наявності різноманітних кодів: візуального, акустичного і понятійного;

• від ступеня «знайомості» матеріалу, його осмисленості, тобто наявності аналогічних за змістом знань, що зберігаються в довготривалій пам’яті;

• від кількості смислових зв’язків, які встановлюються у процесі запам’ятовування, чому сприяє його повторне відтворення в різних контекстах, тобто його осмислення.

Фіксація сліду в пам’яті. Термін «фіксація сліду», як і кон­солідація сліду, є не більш ніж метафорою. Розроблено багато моде­лей, у яких описано окремі аспекти процесу довготривалого за­пам’ятовування.

Назвемо лише деякі чинники, що впливають на цей процес:

• значення кількості повторень (майже не впливають на ре­зультат безпосереднього відтворення) зростає в міру збіль­шення відтермінування відтворення;

• знайомість стимулу, його подібність до вже наявних концептів (так зване відчуття знайомості);

• кількість ментальних повторень, які залежать від часу збере­ження інформації в оперативній пам’яті. Як уже було зазначено, ці повторення відбуваються автоматично, без контролю свідо­мості;

• ступінь організованості матеріалу й глибина переробки відпо­відно до поточних і довготермінових завдань;

• інтенції на запам’ятовування і володіння стратегіями за­пам’ятовування.

Отже, результативність збереження інформації в ДТП залежить від багатьох чинників, одні з яких є характеристиками попередніх процесів переробки, інші мають «локалізацію» в самій ДТП.

Запам’ятовування, як і інші психічні процеси, буває мимовільним і довільним.

Мимовільне запам’ятовування здійснюється без спеціально поставленої мети запам’ятати. На мимовільне запам’ятовування впливають яскравість, емоційна забарвленість предметів. Усе, що емоційно сильно впливає на нас, ми запам’ятовуємо незалежно від свого наміру запам’ятати.

Мимовільному запам’ятовуванню сприяє також наявність інтересу. Усе, що цікавить, запам’ятовується значно легше й утримується в нашій свідомості впродовж тривалішого часу, ніж нецікаве.

Довільне запам’ятовування відрізняється від мимовільного рівнем вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву. Воно має цілеспрямований характер, у ньому використовують спеціальні засоби та прийоми запам’ятовування.

Залежно від ступеня розуміння запам’ятовуваного матеріалу довільне запам’ятовування буває механічним і осмисленним (логічним).

Механічним є запам’ятовування без розуміння суті. Воно призводить до формального засвоєння знань.

Осмисленне (логічне) запам’ятовування спирається на розуміння матеріалу в процесі роботи з ним, оскільки тільки працюючи з матеріалом, ми запам’ятовуємо його.

Залежно від засобів, які використовують у процесі за­пам’ятовування, останнє можна поділити на безпосереднє й опосеред­коване.

Матеріал, який потрібно запам’ятати, може бути візуальним, слуховим, образним, вербальним, символічним тощо. Залежно від ма­теріалу, який запам’ятовують, розрізняють види пам’яті (візуальну, слухову тощо).

Описуючи запам’ятовування, використовують такі характерис­тики матеріалу, як його змістовність і безглуздість. Зрозуміло, що про­цес і продуктивність запам’ятовування залежать від змістовно­сті/безглуздості матеріалу. Іноді ці характеристики використовують для опису процесу і говорять про осмислене/механічне за­пам’ятовування.

Обсяг матеріалу, ступінь його однорідності та послідовність за­пам’ятовування, безумовно, впливають на результативність і стратегії запам’ятовування. Це зафіксовано у феноменах, які одержали назву «ефект довжини», «ефект звичності» та «ефект краю». Відповідно ви­окремлюють підвиди запам’ятовування: цілісне/вроздріб, зви­чне/незвичне, масове/розподілене. Блок збереження має свої законо­мірності й детермінанти. Усе, що успішно пройшло через за­пам’ятовування, зовсім не обов’язково успішно збережеться.

З досвіду відомо, що деякі події (начебто «неважливі» та непомі­тні) зненацька спливають в актуальному спогаді або впливають на інші пізнавальні процеси. Це називають продуктивністю збереження. Крім того, є й інша характеристика – тривалість збереження.

Умовами успіху довільного запам’ятовування є дієвий характер засвоєння знань, інтерес до матеріалу, його важливість, установка на запам’ятовування тощо.

ЗБЕРІГАННЯ як процес пам’яті полягає у ступені збереження обсягу й змісту інформації впродовж тривалого часу. Для збереження потрібне періодичне повторення.

Збереження означає наявність інформації в довготривалій пам’яті (йтиметься саме про неї), що не завжди пов’язане з її доступністю для свідомості. Забування – неоднорідний процес, він може набувати найрізноманітніших форм. Людина, наприклад, не може згадати того, що відбувалося з нею в ранньому дитинстві, тому що до оволодіння мовою вона не могла передати на збереження в символічній формі те, що сприйняла у формі образної. Забування може означати також те, що людина «забуває» зробити щось із запланованого раніше, наприклад, щось купити в магазині. Забування може бути пов’язане і з фізичною черепно-мозковою травмою, а може з’явитися внаслідок так званого витіснення – мимовільного забування подій, що спричиняють біль. У зв’язку з цим під забуванням у психології розуміють усе те, що відбувається, коли матеріал, який колись запам’ятали і який потім потрібно відшукати, не вдається видобути з пам’яті.

Тут необхідно нагадати, що процеси пам’яті тісно взаємопов’язані. Певною мірою забування є функцією від запам’ятовування – що краще матеріал запам’ятали (а це залежить від перерахованих вище чинників), то менше його забувають. Однак забування може мати і власні, окремі причини. Загалом, що рідше матеріал залучають до активної діяльності, то менш доступним він є. За інших однакових умов він старіє – втрачаються знання, розпадаються навички, згасають почуття. Другим важливим чинником є кількість встановлених і поновлених смислових зв’язків між змістом цього матеріалу та іншими матеріалами, що зберігаються в довготривалій пам’яті. У цьому контексті можна сказати, що будь-яка смислова перебудова досвіду, наприклад, зміна способу життя, віри, переконань, світогляду, може супроводжуватися втратою або недоступністю колишніх елементів досвіду. Механізмом забування є інтерференція, тобто гнітючий вплив одного матеріалу на інший, як тільки він з’явиться, а також загасання, тобто згасання слідів пам’яті і невідповідність ознак – коли під час відтворення наявні коди не відповідають тим, за допомогою яких інформацію вводили в пам’ять.

ВІДТВОРЕННЯ – один з головних процесів пам’яті. Воно є показником міцності запам’ятовування й водночас наслідком цього процесу. Засадою для відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку.

Відтворення матеріалу, якийзберігається в довготривалій пам’яті, полягає в переході його з довготривалої пам’яті в короткотривалу, тобто актуалізація його у свідомості. Відтворення залежить від процесів запам’ятовування і забування, але має також свої особливості та механізми. Відтворення може мати три форми – впізнавання, пригадування і спогади.

Простою формою відтворення є впізнавання. Впізнавання – це відтворення, що виникає під час повторного сприймання предметів. Впізнавання буває повним і неповним.

Під час повного впізнавання повторно сприйнятий предмет відразу ототожнюють з раніше відомим, повністю відновлюються час, місце та інші деталі попереднього стикання з ним. Повне впізнання наявне, якщо зустріли добре знайому людиною або коли йдемо добре відомими вулицями тощо.

Для неповного впізнання характерна невизначеність, труднощі співвіднесення об’єкта, який сприймаємо, з тим, що вже знайомий нам у попередньому досвіді.

Складнішою формою відтворення є згадування. Особливість згадування в тому, що воно відбувається без повторного сприйняття того, що відтворюється.

Згадування може бути довільним, коли воно зумовлене актуальною потребою відтворити потрібну інформацію (наприклад, пригадати правило під час написання слова або речення, відповісти на запитання), або мимовільним, коли образи або відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів. Таке явище називають персеверацією.

Під персеверацією розуміють уявлення, які мають нав’язливий характер.

Образні персеверації виникають після багаторазового сприйняття певних предметів чи явищ, або коли є сильний емоційний вплив на особистість.

До мимовільного відтворення належить явище ремінісценції, або «виринання» у свідомості того, що неможливо було згадати відразу після його запам’ятовування.

Ремінісценція – наслідок зняття втоми нервових клітин, яке настає після виконання складного мнемонічного завдання. З часом ця втома зникає і продуктивність відтворення зростає.

Особливою формою довільного відтворення запам’ятованого матеріалу є пригадування. Це – складний процес пам’яті, що являє собою пошук необхідного матеріалу в довготривалій пам’яті. Оскільки матеріал у пам’яті організований певним чином на основі смислових ознак, які становлять це поняття або образ, то його пошук також є не сліпим блуканням у комірках пам’яті, а певним рухом до потрібного матеріалу по семантичній системі або дереву. Прикладом пошуку потрібного матеріалу за допомогою такого руху може бути таке завдання: «Пригадайте, що ви робили 5 травня 1993 року». На перший погляд, завдання видається нездійсненним – хіба можна згадати події конкретного дня багаторічної давності? Експерименти, однак, засвідчують, що, розмірковуючи, люди можуть не тільки згадати події, а й описати деякі їхні деталі. Отже, зусилля під час пригадування спрямовані на організацію пошуку інформації, що відповідає її організації в пам’яті. Для полегшення довільного відтворення матеріалу ефективним є використання елементів «зовнішньої пам’яті» – використання знаків, заміток («вузликів на пам’ять»), записів тощо.

Розрізняють також епізодичну й семантичну пам’ять. Відтворення подій з епізодичної пам’яті може бути особливо яскравим саме внаслідок того, що під час їхнього запам’ятовування в пам’яті зберігається матеріал, який належить не тільки до різних модальностей, а й до пережитих тої миті емоцій і дій. Крім того, він локалізований у певному місці й часі. Усе це робить його змістовнішим та відрізняє від знань, одержаних опосередковано. Відтворення таких пережитих образів називають спогадом.

Потреба в пригадуванні виникає тоді, коли в певний момент не вдається пригадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об’єктивні та суб’єктивні труднощі, пов’язані з неможливістю згадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемонічних дій.

Одним із різновидів довільного відтворення є спогади – це локалізовані в часі та просторі відтворення образів нашого минулого.

Специфічним елементом цього відтворення є факти життєвого шляху людини в контексті історичних умов певного періоду, до яких вона так чи інакше була безпосередньо причетна. Це зумовлює насиченість спогадів різноманітними емоціями, які збагачують і поглиблюють зміст відтворення.

Усе, що людина запам’ятовує, з часом поступово забувається. Забування –процес, зворотний до запам’ятовування.

ЗАБУВАННЯ виявляється в тому, що втрачається чіткість запам’ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, воно стає неможливим і, нарешті, унеможливлюється впізнання.

Блок забування також можна розглядати як відносно незалеж­ний. Особливу проблему становить спонтанна динаміка сліду. Відомо, наприклад, що деякі події можуть «витіснятися», тоді як інші не вда­ється навмисно забути. Оцінюють темпоральні й точнісні характерис­тики забування залежно від стратегій, які було використано на попе­редніх етапах обробки, особливо під час запам’ятовування. І, зви­чайно, на забування впливає модальність завченого матеріалу (образ­ний, вербальний тощо), його усвідомленість і звичність. Динаміка за­бування залежить також від функціонального й емоційного стану лю­дини.

Забування – це згасання тимчасових нервових зв’язків, що впродовж тривалого часу не підкріплювалися. Якщо набуті знання протягом тривалого часу не використовують і не повторюють, вони поступово забуваються. Іншою причиною забування є недостатня міцність запам’ятовування. Отже, щоб запобігти забуванню, потрібно добре заучувати матеріал.

Консолідація сліду і забування. Згідно з класичними уяв­леннями, короткотривала пам’ять має таку стабільну характеристику, як обсяг або ємність. Якщо обсяг поточної інформації перевищує цю граничну величину, то інформація втрачається (стирається, згасає).

Слідом пам’яті називають результат роботи мнемічної системи. Під консолідацією сліду розуміють зростання сили асоціацій, а під ослабленням – зменшення сили зв’язку. Ці поняття прийшли в психо­логію з асоціанізму.

Згідно з Р. Розенцвейгом, слід має дві властивості: силу й враз­ливість. Сила визначає імовірність пригадування і підпадає під інтер­ференцію. Вразливість характеризує «крихкість» сліду; вона спон­танно зменшується в часі. Вважають, що цими двома властивостями можна пояснити процес консолідації сліду. Перша властивість відпо­відає за те, що сила сліду стає тривалішою в часі; друга – за зниження рівня вразливості сліду. Тому варто розрізняти дві форми забування: перша (зворотна) – це вияв недоступності сліду, що може бути зумов­лено неадекватним контекстом або функціональними порушеннями. Друга форма (незворотна) – вияв «крихкості» сліду внаслідок його «вразливості». Існує кілька феноменів, які підтверджують наявність зворотної форми забування. По-перше, ремінісценція – спонтанна ак­туалізація спогаду. Ремінісценція залежить від якості попереднього вивчання. Відомо, що для її появи необхідний оптимум навчання. По-друге, амнезія, що настає після електрошоку (від декількох хвилин до декількох годин). Колись вважали, що в такому разі порушується про­цес консолідації. Однак є всі підстави думати, що причиною забування є не порушення консолідації, а труднощі пригадування. Як доказ, Ж.-Фр. Ламбер наводить відомості про те, що збудливі наркотики можуть частково зняти амнезію, тому що шок порушує не самі сліди, а доступ до них.

Причиною, яка погіршує запам’ятовування, може бути негативна індукція, зумовлена змістом матеріалу. Якщо матеріал складний, подібний до того, який був на попередньому занятті, це ускладнює утворення нових тимчасових нервових зв’язків, знижує ефективність запам’ятовування.

Негативний вплив раніше запам’ятованого матеріалу на засвоєння нового означують як проактивну інтерференцію (така, що діє наперед). Негативний вплив подальшої діяльності на зв’язки, вироблені в попередній діяльності, має назву ретроактивної інтерференції (такої, що діє зворотно).

Тимчасовою причиною труднощів відтворення може бути сильний імпульс – бажання пригадати, яке індукує гальмування.

Забування – процес поступовий, базується на послабленні й порушенні раніше утворених умовних зв’язків. Що менше вони закріплені, то швидше згасають і забуваються.

Найбільший відсоток забування наявний відразу після заучування матеріалу. Для тривалого утримання в пам’яті інформації важливо від самого початку забезпечити міцне її запам’ятовування й закріплення через повторення в перші дні після того, як її було отримано.

Важлива умова продуктивного запам’ятовування – осмисленість, розуміння того, що є його предметом.

Мнемоніка. У психології щодо проблем пам’яті є два терміни, близькі за звучанням, але різні за значенням, – «мнемічний» і «мнемонічний».

Мнемічний – те, що має стосунок до пам’яті, до мистецтва запам’ятовування. Ґрунтуючись на сказаному вище, можна зробити висновок про те, що, знаючи закони, які регулюють процеси пам’яті, можна цими процесами керувати.

Мнемоніка – прийоми керування пам’яттю. Найпоширенішим прийомом є вже згадуване використання міток або предметів як ознак для пригадування. Сприйнявши ці знаки, людина згадує зміст того, що з ними пов’язане.

Іншим поширеним мнемонічним прийомом є групування матеріалу для його запам’ятовування. За допомогою групувань легше запам’ятовувати, зокрема, телефонні номери. Наприклад, 2-98-71-23 запам’ятати складніше, ніж 2-987-123.

Одним з найвідоміших мнемонічних прийомів є метод розміщення. Його суть у тому, що матеріал, який запам’ятовують, розбивають на частини, які потім розташовують у різних місцях образу якого-небудь приміщення або добре знайомої вулиці. Скеровуючи потім думку за звичним маршрутом, вулицею або приміщеннями будинку, людина просто «підбирає» те, що зберігається в різних частинах.

Ще один поширений прийом – додавання осмисленого зв’язку матеріалу, між початковими елементами якого осмисленого зв’язку немає. Це стосується запам’ятовування не пов’язаних між собою слів або букв, послідовності найменувань.

Добрим прийомом для запам’ятовування, наприклад, текстів або послідовності викладу є створення плану або розбивання тексту на частини з називанням кожної з них.

Є й інші мнемонічні прийоми, для перечислення та опису яких тут, на жаль, немає місця.

Різновиди пам’яті

Залежно від того, що запам’ятовують і відтворюють, розрізняють за змістом чотири різновиди пам’яті: образну, емоційну, рухову і словесно-логічну.

Суть ОБРАЗНОЇ ПАМ’ЯТІ – у запам’ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їхніх властивостей, наочних зв’язків і відношень між ними.

Залежно від того, якими аналізаторами людина сприймає об’єкти під час їхнього запам’ятовування, образна пам’ять буває зоровою, слуховою, тактильною, нюховою тощо. Фізіологічною основою образної пам’яті є тимчасові нервові зв’язки першосигнального характеру. Однак у ній бере участь також друга сигнальна система. Мова є засобом усвідомлення людиною її чуттєвого досвіду.

Образна пам’ять – це пам’ять на зорові, слухові, нюхові, смакові, дотикові образи. У ній зберігаються картини навколишнього світу, звуки, запахи, які колись сприймала людина. Образи, які містяться в пам’яті, з часом трансформуються: спрощуються, втрачають яскравість, стають більш узагальненими, на перший план виходять суттєві ознаки матеріалу, а подробиці стираються. Найменше змін зазнають незвичайні зорові образи.

У формі образів у пам’яті зберігаються не лише доступні свідомості образи, одержані за допомогою органів чуття, а й неусвідомлені образи, такі як еталони або патерни, які беруть участь у процесах сприйняття, наприклад, у розпізнаванні образів.

Під час збереження в пам’яті відображені образи зазнають змін, уявлення набувають нових ознак. Існують індивідуальні відмінності у здатності довільно викликати у свідомості образи пам’яті. Ці відмінності стосуються і переважної модальності, у якій людина переживає найяскравіші образи, і самої жвавості та яскравості уявлень.

У пам’яті можуть зберігатися не тільки предметні образи сприйняття, а й безпредметні образи, пов’язані з пережитими відчуттями. Людина може, наприклад, уявити собі просто синій колір, або звук певного тону, або відчуття зубного болю, або кислий смак.

Образна пам’ять здебільшого виявляється у дітей і підлітків, але є важливою для деяких професій. У дорослих провідним видом пам’яті, як правило, є словесно-логічна.

Винятком серед інших є ейдетичні образи, які зберігаються в пам’яті без змін, не втрачаючи яскравості й чіткості. Людина і через тривалий час здатна викликати їх у пам’яті, аналізувати дрібні деталі. Найчастіше такі образи можуть зберігатися в дітей, а також у людей творчих професій: художників, музикантів.

СЛОВЕСНО-ЛОГІЧНА пам’ять полягає в запам’ятовуванні думок, понять, суджень, умовиводів, які відображають істотні зв’язки і відношення предметів і явищ, їхні загальні властивості.

На відміну від образної, рухової та емоційної пам’яті, яка є і у тварин, словесно-логічна пам’ять є специфічно людською пам’яттю на думки, судження, закономірності і зв’язки між предметами та явищами дійсності. Цей різновид пам’яті ґрунтується на спільній діяльності першої та другої сигнальних систем.

Словесно-логічна пам’ять тісно пов’язана із мовленням і мисленням. Вона формується разом з ними і досягає свого завершеного вигляду пізніше від рухової, емоційної та образної. За допомогою словесно-логічної пам’яті можна зберігати й відтворювати вербальну інформацію. Можливе і дослівне запам’ятовування текстів, і запам’ятовування тільки їхнього змісту – тоді відтворення є реконструкцією тексту, переходом від узагальнених характеристик матеріалу до деталей.

Згодом сліди в словесно-логічної пам’яті дещо трансформуються, пригасають, але загалом ознака цього виду пам’яті – точність і залежність від волі людини.

РУХОВА ПАМ’ЯТЬ виявляється в запам’ятовуванні й відтворенні людиною своїх рухів. Вона є основою формування різних умінь і навичок, засвоєння усного та письмового мовлення, комплексів рухів тощо.

У руховій пам’яті зберігаються схеми різних рухів та їхніх комбінацій, які утворюють рухові навички, що забезпечують автоматизованість дій у типових або повторюваних ситуаціях. Саме рухова пам’ять дає нам змогу думати про щось стороннє тоді, коли ми відчиняємо двері власної квартири.

ЕМОЦІЙНА ПАМ’ЯТЬ полягає в запам’ятовуванні та відтворенні людиною своїх емоцій і почуттів.

Запам’ятовують не так емоції, як предмети та явища, що їх викликають. Пам’ять на емоції та почуття наявна вже у піврічної дитини і досягає повного розквіту в три-пять років. Спогади дитинства найчастіше пов’язані з глибокими переживаннями. Загалом яскраві, емоційно насичені події можуть зберігатися в пам’яті дуже довго. Потрібно зазначити, що запам’ятовується насамперед емоційно забарвлена інформація.

Усі види, або компоненти пам’яті тісно пов’язані один з одним, оскільки вони є складовими єдиного, цілісного поведінкового акту. Наприклад, певні емоції можна викликати, роблячи певні рухи, про що зазначав ще В. Джемс: відлуння скорботи можна відчути, опустивши плечі, зробивши скорботне обличчя і говорячи тихим голосом, тоді як енергійні, різкі рухи, які супроводжуються бойовим кличем, здатні викликати впевненість у собі й навіть гнів. Цікаво, що при цьому будуть виникати також відповідні образи. І навпаки, яскраві образи та уявлення, як відомо, зумовлюють появу не лише так званих ідеомоторних рухів, а й відповідних емоційних станів. Спостерігаючи за людиною, ми робимо висновок про емоції, які вона пережила, насамперед за її рухами, інтонацією і провідній тематиці висловлювань, у яких відображені уявлення і думки, що поглинають її. У людини всі три компоненти можна викликати за допомогою слова.

За часом зберігання інформації розрізняють миттєву (сенсорну), короткотривалу та довготривалу пам’ять. Вонирозрізняються і за способом відображення одержуваної ззовні інформації, і за часом збереження, а також за тими функціями, які кожна з них виконує в процесах пам’яті людини. Три форми пам’яті є не лише формами, а й етапами обробки інформації в процесі її збереження.

Отже, пам’ять людини складається з трьох блоків, які працюють з метою збереження інформації як єдине ціле. Схема зв’язку між ними має приблизно такий вигляд.

Зовнішній вплив порушує чуттєві клітини, унаслідок чого в цьому «сенсорному регістрі» залишається слід від такого впливу у вигляді образу відповідної модальності. Образ, який виник у сенсорному регістрі, орієнтується і через дуже короткий час переходить до наступного блоку збереження. Тут він після певних трансформацій ненадовго залишається, а потім або зникає (забувається), або (якщо його повторили впродовж часу його перебування в короткотривалій пам’яті) потрапляє на збереження далі – у довготривалу пам’ять, де здатний зберігатися довго. Довготривала пам’ять, зі свого боку, є сховищем, з якого надходить інформація і для нестач сенсорного регістра, і для нестач короткотривалої пам’яті.

Тепер коротко розглянемо специфіку і функції кожного з цих блоків. Миттєва, або сенсорна пам’ять – це пам’ять тих сенсорних органів, на які надійшла інформація. Найкраще її вивчено щодо зору і слуху. Образ, який виник у результаті збудження рецепторів якимось одиничним впливом, не зникає відразу, а існує в тій самій формі, у якій виник, поступово згасаючи в межах однієї секунди для зорової системи і набагато довше для слухової. Зображення і далі ніби стоїть перед очима, а звук звучить у вухах, попри те, що стимул уже зник.

Таке існування образу після впливу має важливе функціональне значення. По-перше, цей час необхідний системі для того, щоб пізнати образ. У житті організму ці частки секунди можуть мати дуже важливе значення. Якби образ зникав разом зі зникненням предмета, його впізнання було б ускладнене або неможливе у зв’язку з обмеженістю швидкісних характеристик фізіологічних систем. По-друге, певна інертність сенсорного образу зумовлює те, що система сприйняття неминуче поєднує дискретні, тобто окремі, одиничні сенсорні образи в образ сприйняття, безперервний у просторі і в часі. Це виявляється в тому, що під час наших переміщень або переміщень об’єкта його образ змінюється не стрибками (у зв’язку зі стрибкоподібними переходами зображення на сітківці з однієї групи рецепторів на іншу), а плавно, градуйовано. Те саме відбувається й у слуховому аналізаторі – ми сприймаємо не низку окремих звуків, а плавні переходи мелодії. Між зоровою і слуховою сенсорною пам’яттю є відмінності: у зоровій системі наступні впливи «стирають» попередні образи так, що вони не накладаються один на одного. У слуховій сенсорній пам’яті наступні образи не «стирають» попередні, тому вони можуть існувати якийсь час разом. Це має дуже важливе значення для розуміння мовних повідомлень: якби кожен наступний звук почутої фрази стирав попередній, ми не могли б почути усієї фрази цілком. Те саме стосується прослуховування музики, яку завдяки цьому сприймаємо як певне завершене ціле.

У МИТТЄВІЙ ПАМ’ЯТІ інформація зберігається дуже короткий час (від 0,3 до 2 секунд) і фіксує відображення дійсності на рівні рецепторів.

За допомогою цього виду пам’яті людина на дуже короткий час фіксує картину зовнішнього світу. Обсяг її набагато перевищує обсяг короткотривалої пам’яті, але інформація, яка міститься в ній, дуже швидко руйнується. Миттєва пам’ять, залежно від модальності аналізатора, має різні підвиди, значну роль серед яких відіграють зорова (іконічна) і слухова (ехоїчна) пам’ять.

Миттєва пам’ять забезпечує збереження образу, який сприймаємо під час миготіння і рухів очима та під впливом інших чинників. Інакше кажучи, миттєва пам’ять забезпечує злите, а не розірване сприйняття світу, а також предметність сприйняття.

КОРОТКОТРИВАЛА ПАМ’ЯТЬ є сховищем, у якому відбувається «робота» не тільки з тією інформацією, що надійшла від сенсорних органів, а й з тією, яку витягують з довготривалої пам’яті.

Короткотривала пам’ять – це пам’ять, що обслуговує поточну роботу з образами, поняттями і словами.

Відомий американський психолог Р. Клацки запропонував наочну модель короткотривалої пам’яті у вигляді верстата столяра. На верстат потрапляють тільки ті предмети, які певний час необхідні для поточної роботи: деталі майбутнього виробу, інструменти, клей тощо. Як аналог довготривалої пам’яті – полиці вздовж стіни, на яких матеріали акуратно розкладено за призначенням, найменуванням тощо. Столяр бере з полиці і кладе на верстат те, що йому потрібно на цьому етапі, залишаючи достатньо місця для роботи. Коли на верстаті накопичується занадто багато предметів, столяр може для зручності розкласти їх на купки, що дасть змогу помістити на верстаті більше різних матеріалів. Якщо кількість предметів на верстаті стає занадто великою, вони можуть з нього впасти або ж столяр ставить їх назад на полицю.

Така аналогія описує суть функціонального призначення короткотривалої пам’яті як сховища, де образи і поняття з’являються, їх обробляють, сортують і вони якийсь час зберігаються. Отже, це – робоча пам’ять, де над вхідними елементами впродовж якогось короткого часу здійснюють різні операції – структурування, опосередкування або повторення.

Час збереження матеріалу в короткотривалій пам’яті – близько 30 секунд. У разі повторення матеріалу в межах цього часу він може зберігатися в ній набагато довше.

Обсяг короткотривалої пам’яті становить 7±2 одиниці збереження. Під одиницями тут розуміють не тільки окремі букви, цифри або звуки, а й їхні групи. Отже, щоб запам’ятати більшу кількість елементів, їх можна об’єднати в групи, однак усе-таки зі збільшенням кількості елементів, що входять у групу, число груп, що зберігаються в короткотривалій пам’яті, зменшується. Обмеженість обсягу короткотривалої пам’яті має різноманітні психологічні наслідки. Не виключено, що магічний характер числа «сім», що зафіксовано в прислів’ях (наприклад, «Сім разів відміряй...»), текстах і віруваннях, зумовлений саме обсягом короткотривалої пам’яті. Її обсяг, безумовно, впливає на організацію мови. З’ясовано, що кількість одиниць у фразі для її правильного осмислення не має перевищувати семи. Підраховано також, що частота слів з кількістю складів у межах чотирьох становить 90-99 % у різних мовах. Тому краще запам’ятовуються і більший ефект мають чіткі короткі фрази, що складаються з коротких слів.

Структурування вхідної інформації не зводиться тільки до групування, це складний процес її перетворення, у якому беруть участь образні, мовні і смислові компоненти. У короткотривалій пам’яті відбувається перекодування форми вхідної інформації з образної на мовну. Під кодом розуміють форму подання інформації. Домінуючим кодом короткотривалої пам’яті є слуховий. Це означає, що зорові образи людини в короткотривалій пам’яті перекодовуються у звуки мови й у такій формі короткотривала пам’ять ними оперує. Наприклад, для запам’ятовування зорово сприйманого номера телефону ми його звичайно проговорюємо. Слуховий мовний код, однак, не є єдиним у короткотривалій пам’яті, тому для кращого запам’ятовування необхідно користуватися всіма трьома способами: зоровими образами, проговорюванням і осмисленням матеріалу. Проговорювання й осмислення матеріалу і є його опосередкуванням.

Короткотривала пам’ять зберігає інформацію, яка надходить до неї з миттєвої і довготривалої пам’яті. Ця пам’ять не має різновидів за модальністю і зберігає те, на що спрямована увага людини. Обсяг короткотривалої пам’яті обмежений.

Однак вона забезпечує константність образу, що сприймається, та обслуговує розуміння, мислення. Короткотривала пам’ять дає змогу керувати тривалістю збереження слідів за допомогою повторення.

Особливим видом короткотривалої пам’яті є ОПЕРАТИВНА ПАМ’ЯТЬ, яка забезпечує запам’ятовування і відтворення оперативної інформації, потрібної для використання в поточній діяльності.

Наприклад, утримання в думці координат військового об’єкта під час нанесення його на карту, передавання сигналів та інформації від одного об’єкта до іншого; виклик оператором міжміського зв’язку абонента для переговорів тощо. Оперативна пам’ять задіяна в дитячій грі в «зіпсутий телефон».

ДОВГОТРИВАЛА ПАМ’ЯТЬ обмежена за обсягом і тривалістю зберігання інформації віком людського життя. Це основне сховище досвіду людини.

У нього надходить матеріал з короткотривалої пам’яті, але він не перебуває там у незмінному вигляді. Цей матеріал безперервно перетворюється: узагальнюється, класифікується, об’єднується в смислові групи.

Якщо в короткотривалій пам’яті ми живемо, то довготривала пам’ять зберігає знання, які додають зміст нашому безпосередньому існуванню (Р. Соло). У довготривалій пам’яті зберігаються:

• просторова модель світу, представлена тут у вигляді певних структур, які відповідають образам нашого будинку, міста, країни і всієї планети;

• знання про закони, будову світу і властивості об’єктів;

• наші уявлення про людей, самих себе, соціальні норми і життєві цінності;

• моторні навички, наприклад, звукової і письмової мови, одягання, їзди на велосипеді, вміння розв’язувати завдання в різних галузях діяльності;

• навички розуміння мови або інтерпретації здобутків у галузі живопису, музики тощо;

• плани і програми майбутньої діяльності.

Інформація в довготривалій пам’яті певним чином організована. Існує істотна відмінність в організації інформації особистого і відстороненого характеру. У зв’язку з цим було запропоновано навіть говорити про два види довготривалої пам’яті – епізодичний і семантичний.

В епізодичній пам’яті зберігаються закодовані події, прив’язані до певного часу, інформація про те, як виглядали ті чи інші речі, коли ми їх бачили. У цій пам’яті міститься всіляка автобіографічна інформація, наприклад: «Влітку 1983 року ми з приятелем їздили на риболовлю». Епізодична довготривала зберігає відомості, які залежать від контексту: «Моя дружина надіває золоті сережки, коли до нас приїжджає теща». Решта інформації позаособистого характеру зберігається в семантичній пам’яті – це, по-перше, факти і знання, не пов’язані з особистими переживаннями у певному місці й часі, і, по-друге, усе, що нам потрібно, щоб користуватися мовою.

Матеріал, який зберігається в цих двох видах довготривалої пам’яті, розрізняється не тільки за своєю специфікою, а й за схильністю до забування. Епізодична пам’ять перебуває в стані безперервної зміни, оскільки змінюється особистий досвід, тому інформація в ній легко може стати недоступною, однак вона не зникає зовсім, про що свідчать експерименти Пенфілда, у яких під час електричного подразнення асоціативних зон кори в пам’яті пацієнтів виникали давно забуті картини.

Інформація в довготривалій пам’яті зберігається в різних кодах – візуальному, акустичному і семантичному. Домінуючим кодом є семантичний, тобто оснований на смисловому сортуванні матеріалу. Цілком імовірно, багато зорових образних уявлень є результатом перекодування із семантичного коду у візуальний. Оскільки в симво-лічному, семантичному коді інформація зберігається в узагальненій формі, образи уявлень мають такий узагальнений характер навіть тоді, коли ми згадуємо про конкретні події.

Час збереження інформації в довготривалій пам’яті обмежений людським життям.

За метою діяльності, до якої залучено запам’ятовування, розрізняють мимовільну та довільну пам’ять.

МИМОВІЛЬНА ПАМ’ЯТЬ є продуктом діяльності, не спрямованої безпосередньо на запам’ятовування цього матеріалу. Утримання та відтворення матеріалу відбувається без мети його утримати чи відтворити.

Цей вид пам’яті виникає в ранньому дитинстві й обслуговує процес набуття дитиною певних навичок. Мимовільна пам’ять є під-ґрунтям для виникнення довільної, що починає розвиватися набагато пізніше, і удосконалюється у взаємодії з нею.

ДОВІЛЬНА ПАМ’ЯЯТЬ є продуктом особливої мнемічної діяльності, спрямованої на запам’ятовування.

Ця діяльність має мнемічну мету, сукупність мнемічних дій, часто супроводжується вольовими зусиллями.

Імпліцитна і експліцитна пам’ять. Уперше ефект імплі­цитного навчання зафіксував Е. Ребер у 1967 р. Він запропонував під­дослідним автоматизм, який працював за складною програмою. Цю програму, названу «граматикою», піддослідні імпліцитно засвоювали, не знаючи про те, що така програма існує. Імпліцитна пам’ять – це пам’ять без усвідомлення предмета запам’ятовування, або несвідома пам’ять. Усвідомлювана пам’ять називається експліцитною. Феномени імпліцитної пам’яті було виявлено не лише під час моторного на­вчання, а й у широкому класі завдань, які використовують у парадигмі відображення.

У 1984 р. П. Граф і Д. Шехтер описали хворих на амнезію, які були здатні до імпліцитного навчання, але мали серйозні порушення в експліцитній пам’яті.

Дія імпліцитної пам’яті виявляється в спонтанному зарахуванні прикладу до прототипу, в класифікації об’єктів відповідно до імпліци­тно засвоєної основи тощо. Слід імпліцитної пам’яті має велику силу порівняно зі слідом експліцитної пам’яті, але одночасно він більш вра­зливий. У разі зміни семантичного контексту продуктивність дії імплі­цитної пам’яті різко знижується. В експериментах Шехтера і Графа було виявлено новий феномен, а саме – модальної специфічності імп­ліцитної пам’яті. З’ясувалося, що імпліцитна пам’ять чуттєва до зміни модальності, особливо під час переходу від візуальної до слухової, тоді як на продуктивність експліцитної пам’яті зміна модальності не впли­ває.

Чутливість імпліцитної пам’яті до модальності є в основі почуття знайомості, яке описав Л. Якобі. У праці К. Келлі (у співавторстві) до­ведено, що оцінка стимулів як «знайомих» або «незнайомих» багато в чому базується на цьому почутті знайомості, яке може бути неусвідом­люваним.

Епізодична і семантична пам’ять. У 1962 р. Е. Тульвінг розді­лив ДТП на епізодичну і семантичну. Перша має темпоральні оцінки, належить до специфічних епізодів, місць і подій, інша побудована за типом тезауруса.

Автобіографічна пам’ять. У 1976 р. Д. Робінсон ввів по­няття автобіографічної пам’яті. Автобіографічна пам’ять є складними ментальними репрезентаціями сцен, категорій тощо, які мають особи­сту причетність до індивіда. Автобіографічна пам’ять є частиною епі­зодичної пам’яті. X. Нігро і П. Райссер виявили, що людина може при­гадувати події про власні переживання, приймаючи позицію сторон­нього спостерігача (observer memories) або поміщаючи себе всередину сцени (field memories). Зміст пригадування подано з різного погляду: у першій ситуації піддослідний «літає» над сценою, в другій – перебуває на ній.

Метапам’ять. Метапам’яттю називають пам’ять про свою пам’ять. Поняття метапам’яті ввів У. Шнейдер як знання про процеси, які належать до пам’яті.