Ідентифікація емоцій за мімікою та пантомімікою 2 страница
Зміна спрямованості свідомості. Варіанти цього способу саморегуляції різноманітні.
Відключення(відволікання) полягає в умінні думати про що завгодно, крім емоціогенних обставин. Відключення вимагає вольових зусиль, за допомогою яких людина намагається зосередити увагу на сторонніх об’єктах і ситуаціях.
Перемиканняпов’язано зі спрямованістю свідомості на якусь цікаву справу (читання захопливої книги, перегляд фільму тощо) або на діловий аспект майбутньої діяльності.
Зниження значущості майбутньої діяльності або отриманого результатуздійснюється шляхом надання події меншої цінності або загалом переоцінки значущості ситуації на зразок «не надто й хотілося», «головне в житті не це, не варто ставитися до цього, як до катастрофи», «невдачі вже були, і тепер я ставлюся до них по-іншому» тощо.
У когнітивній психології розроблено концепцію функціональної ролі контрфактичного мислення. Контрфактами називають уявлення про альтернативний реальності результаті події. Це мислення за типом «якби..., то...». Наприклад, після не дуже успішного складання іспиту студент думає: «Якби я не сидів стільки за комп’ютером, то цілком міг би здати іспит на четвірку» або: «Якби я вчора не перегорнув підручник, то я не одержав би на іспиті навіть трійку». У першому випадку студент конструює альтернативний сценарій подій, який міг би спричинити щось краще порівняно з реальним розвитком подій. Такого роду контрфакти називають спрямованими вгору. У другому випадку, навпаки, вибудовується сценарій, за яким нинішнє становище сприймається як відносно краще, оскільки могло б бути й гіршим. Це контрфакт, спрямований униз. Власне його й потрібно використати, щоб поліпшити свій емоційний стан.
Зняти в себе емоційне напруження допомагають такі способи:
• отримання додаткової інформації, яка знімає невизначеність ситуацій;
• розробка запасної стратегії відступу від досягнення мети на випадок невдачі (наприклад, якщо не вступлю до цього інституту, піду в інший);
• відкладання на час досягнення цілей і в разі усвідомлення неможливості зробити це за наявних знань, засобів;
• фізична розрядка;
• слухання музики;
• написання листа, запис у щоденнику з викладом ситуації та причини, що зумовила емоційне напруження.
Щоб відрізнити невдачу від катастрофи, безладдя від лиха рекомендують поділити аркуш паперу на два стовпчики. У ліву записати у міру спадання значущості всі негативні наслідки події. У праву – те, що можна протиставити тому, що сталося, якщо можливо, то й позитивні наслідки, у тому числі отримані уроки.
Небажані емоції можна перебороти або знизити їхню виразність за допомогою стратегії, названої механізмами захисту. З. Фройд виокремив кілька таких захистів.
Втеча– це фізична або уявна втеча від надто важкої ситуації. У маленьких дітей це найпоширеніший захисний механізм,
Ідентифікація– процес присвоєння установок і поглядів інших людей. Людина переймає установки сильних в її очах людей. Стаючи схожою на них, вона менше відчуває свою безпорадність, що зумовлює зниження тривоги.
Проекція– це приписування власних асоціальних думок і вчинків комусь іншому.
Зсув – підмінареального джерела гніву чи страху кимсь або чимсь. Типовим прикладом такого захисту є непряма фізична агресія (виміщення зла, досади на об’єкті, що не має стосунку до ситуації).
Заперечення – це відмова визнати, що якась ситуація або якісь події мають місце. Мати, наприклад, відмовляється вірити, що її сина вбили на війні, дитина у разі смерті улюбленої тваринки робить вигляд, начебто вона усе ще живе й спить із нею вночі. Цей вид захисту більш характерний для маленьких дітей.
Витіснення– крайня форма заперечення, несвідомий акт стирання в пам’яті жахливої чи неприємної події, якаспричиняє тривогу, негативні переживання.
Регресія – повернення до більш онтогенетично ранніх, примітивних форм реагування на емоціогенну ситуацію.
Реактивні утворення– поведінка, протилежна до наявних думок і бажань, які викликають тривогу, з метою їхнього маскування. Вона властива більш зрілим дітям, а також дорослим. Наприклад, прагнучи сховати свою закоханість, людина виявлятиме до об’єкта обожнювання недружелюбність, а підлітки – і агресивність.
Наполегливі спроби впливати на дуже схвильовану людину для її заспокоєння за допомогою переконання, навіювання, як правило, не бувають успішними через те, що з усієї інформації, що повідомляється, вона вибирає, сприймає й враховує лише те, що відповідає її емоційному стану. Щобільше, емоційно збуджена людина може образитися, вважаючи, що її не розуміють. Краще дати такій людині виговоритися й навіть поплакати.
Використання дихальних вправ є найдоступнішим способом регуляції емоційного порушення. Застосовують різні способи.
Р. Деметер використав дихання із застосуванням паузи:
• без пауз; звичайне дихання – вдих, видих;
• пауза після вдиху: вдих, пауза (дві секунди), видих;
• пауза після видиху: вдих, видих, пауза;
• пауза після вдиху й видиху: вдих, пауза, видих, пауза;
• напіввдих, пауза, напіввдих й видих;
• вдих, напіввидих, пауза, напіввидих;
• напіввдих, пауза, напіввдих, напіввидих, пауза, напіввидих.
Крім того, автор рекомендує чергувати (по чотири рази) дихання: через ніс і рот за такою схемою:
• вдих носом – видих носом;
• вдих носом – видих ротом;
• вдих ротом – видих ротом;
• вдих ротом – видих носом.
Ці способи Р. Деметер рекомендує використати для заспокоєння перед сном і для зменшення передстартового порушення.
Г.Д. Горбанов рекомендує використати три типи вправ: повне черевне дихання і два види ритмічного дихання. При виконанні першої вправи вдих виконується через ніс. Спочатку при ледь опущених і розслаблених плечах наповнюються повітрям нижні відділи легенів, живіт при цьому все більше й більше випинається. Потім вдихом послідовно піднімаються грудна клітина, плечі й ключиці. Повний видих виконується в тій самій послідовності: поступово втягується живіт, опускається грудна клітина, плечі й ключиці.
Друга вправа складається з повного диханяя, здійснюваного в певному ритмі (найкраще в темпі ходьби): повний вдих на чотири, шість або вісім кроків. Потім треба затримати дихання, що дорівнює половині кроків, зроблених при вдиху. Повний видих робиться знову за тієї самої кількості кроків (чотири, шість, вісім). Після видиху знову робиться затримка дихання тієї самої тривалості (два, три, чотири кроки) або, у разі виникнення неприємних відчуттів, трохи коротше. Кількість повторень визначають за самопочуттям.
Третя вправа відрізняється від другої лише умовами видиху: його роблять поштовхами через щільно стислі губи.
Канадський учений Л. Персиваль запропонував використати дихальні вправи в поєднанні з напругою й розслабленням м’язів. Здійснюючи затримку дихання при напрузі м’язів, а потім спокійний видих, який супроводжується розслабленням м’язів, можна зняти надмірне хвилювання.
Контрольні питання:
· Яке значення має розуміння емоцій іншого?
· Які канали використовуються для розпізнавання й ідентифікації експресії людини?
· Що розуміють під «емоційним інтересом»?
· У чому виявляється емоційна пам’ять?
· Що становить собою емоційний слух?
· Яку інформацію людина використовує, впізнаючи емоції інших людей?
· Яким чином людина розпізнає емоції інших людей?
· Яким чином відбувається ідентифікація емоцій за мімікою та пантомімікою?
· Як сприймається емоційний стан людини за її мовою?
· Розкрийте «вербальний еталон» сприйняття експресії різних емоцій.
· Які типи «вербальних еталонів» сприйняття експресій емоційного стану іншої людини?
· Як особливості людини впливають на розуміння емоцій іншої людини?
· Яким чином людина керує своїми емоціями?
· Яким чином відбувається контроль власних емоцій?
· Які вікові особливості контролю експресії?
· Яким чином викликаються бажані емоції?
· Як усувають небажані емоційні стани?
· Як можна усунути негативні емоції за допомогою механізмів психічного захисту?
Література:
Варій М.Й. Загальна психологія: Навч. посібник / Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. – Львів: Край, 2005.
Василюк Ф.Е. Психология переживания. – М.: Изд-во МГУ, 1984.
Вилюнас В.К. Психология эмоциональных явлений. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976.
Додонов Б.И. В мире эмоций. – К.: Политиздат, 1987.
Додонов Б.И. Классификация эмоций при исследовании эмоциональной направленности личности // Вопросы психологии. – 1975. – № 6.
Додонов Б.И. Эмоция как ценность. – М., 1978.
Зарудная А.А. Эмоции и чувства // Психология: Учебник. – Минск, 1970.
Изард К. Психология эмоций. – СПб.: Питер, 2000.
Изард К. Эмоции человека. – М., 1980.
Ильин Е.П. Эмоции и чувства. – СПб.: Питер, 2002.
Кахиани С.Н., Кахиани З.Н., Асатиани Д.З. Экспрессивность лица человека. – Тбилиси, 1978.
Кахиани С.Н., Кахиани З.Н., Кахиани Д.З. Экспрессивность эмоций человека. – Тбилиси, 1985.
Куницына В.Н. Восприятие и оценка экспрессии подростками // Экспериментальная и прикладная психология. – Л., 1973. – Вып. 5. – С. 106–115.
Лабунская В.А. Экспрессия человека: общение и межличностное познание. – Ростов-н/Д, 1999.
Линдслей Д.Б. Эмоции // Экспериментальная психология / Под ред. С.С. Стивенса. – М., 1960. – С. 629–684.
Ольшанникова А.Е. Эмоции и воспитание. – М.: Знание, 1983.
Рейковский Я. Экспериментальная психология эмоций / Пер. с польск. – М.: Прогресс, 1979.
Русалова М.Н. Экспериментальное исследование эмоциональных реакций человека. – М.: Наука, 1979.
Шингаров Г.Х. Эмоции и чувства как формы отражения действительности. – М., 1971.
Глава 22
ХАРАКТЕРИСТИКА РІЗНИХ ПОЧУТТІВ
ПОЧУТТЯ – це переживання людиною життєвого сенсу, предметів і явищ, зумовлених відношенням їх властивостей до потреб людини.
Симпатія та антипатія. Симпатія (від грецьк. – потяг, внутрішня прихильність) – це стійке позитивне (схвальне, гарне) ставлення до кого- або чого-небудь (інших людей, їхніх груп, соціальних явищ), виявляється у привітності, доброзичливості, замилуванні, що спонукає до спілкування, надання уваги, допомоги (альтруїзму).
Причини виникнення симпатії можуть бути усвідомленими й малоусвідомленими. До першого належить спільність поглядів, ідей, цінностей, інтересів, моральних ідеалів. До другого – зовнішня привабливість, риси характеру, манера поведінки тощо, тобто атракція.
Англійське слово attrаction перекладається як «привабливість», «притягання», «потяг». У психології цим терміном позначають процес і результат формування позитивного емоційного ставлення.
АТРАКЦІЯ – це наявність почуття, ставлення до іншої людини, та її оцінка. Специфікою симпатії й антипатії є те, що вони ніким спеціально не встановлюються, а виявляються спонтанно в силу низки причин психологічного характеру.
Зрозуміти механізми формування симпатії до певної міри допомагає виявлення чинників, які сприяють атракції. За Л.Я. Гозманом, ними є:
• властивості суб’єкта атракції;
• зівставлення властивостей об’єкта й суб’єкта атракції;
• особливості взаємодії;
• особливості ситуації спілкування;
• культурний і соціальний контекст;
• час (динаміка розвитку відносин у часі).
Отже, виникнення й розвиток атракції, а з нею й симпатії, залежить від особливостей як об’єкта симпатії (його привабливості), так і суб’єкта, що симпатизує (його схильностей, переваг), і його визначають конкретні соціальні умови.
Емоційне ставлення до людини впливає на оцінку як його особистості загалом, так і його професійних якостей.
Прихильність. Прихильність – це почуття близькості, яке базується на симпатії до кого-небудь. Прихильність виявляється вже в дитини до тієї людини, яка задовольняє її потреби. Однак є підстава думати, що вона зумовлює не лише умовно-рефлекторне встановлення взаємин з іншими, а й уроджена потреба в цих взаєминах. Звідси в західній літературі виокремлюють два підходи до пояснення природи прихильності. Прихильники концепції «первинної мотивації» вважають, що в дитини існує вроджена потреба перебувати в безпосередній близькості, контакті з іншою істотою. У цій концепції йдеться про «прилипання».Прихильники ж концепції «вторинної мотивації» пояснюють виникнення прихильності тим, що близькі дорослі задовольняють фізіологічні потреби дитини.
Чим благополучніші відносини між дитиною й матір’ю, тим сильніший контакт дитини з іншими об’єктами прихильності. М. Ейнсворт пояснює це в такий спосіб: чим менш надійним є зв’язок із матір’ю, тим більше дитина схильна придушувати своє прагнення до інших соціальних контактів.
Дитина, у якої є повноцінне почуття прихильності до певної людини, реагує на розлуку з нею низкою бурхливих виявів. Дж. Боулбі в малят у віці одного року, виявив три стадії: протест, розпач, відсторонення. На стадії протесту діти відмовляються визнати своє відокремлення від об’єкта прихильності. Вони вживають енергійних спроб знову знайти матір. На стадії розпачу вони плачуть, кричать, відмовляються контактувати з ким-небудь, хто намагається їх заспокоїти. На третій стадії (відсторонення), яке настає через кілька годин, а іноді й днів, діти приходять до тями, стають дуже лагідними. У їхньому плачу відчувається безвихідь, монотонність. Лише потім поступово діти починають відгукуватися на вияв уваги з боку тих, хто їх оточує.
М. Ейнсворт виокремлює два типи прихильності: надійну й ненадійну. Для першого типу притаманна дослідницька активність у незнайомій атмосфері, при якій мати використовується як «база», відсутність негативної реакції на наближення незнайомої людини, радісне вітання матері при її наближенні. Другий тип характеризує пасивна поведінка дитини в незнайомій обстановці, навіть у присутності матері, негативною реакцією на наближення незнайомої людини, безпорадність й дезорієнтованість у відсутності матері й пасивність при її наближенні.
Деякі психологи вважають прихильність найважливішим чинником розвитку дитини. Вони думають, що розлучення з об’єктом прихильності навіть на короткий строк може спричинити важкі наслідки, і чим триваліша розлука, тим вища ймовірність появи аномалій у психічному розвитку дитини.
Дружба. Прихильність до певної людини найбільше виявляється у феномені дружби.
Варто підкреслити, що як один із видів атракції дружба має свою специфіку. Якщо симпатія й любов можуть бути однобічними, то дружба такою бути не може. Вона допускає міжособистісну атракцію, тобто вияв дружніх почуттів з обох сторін. Лише в цьому разі дружба може виконувати функції задоволення емоційних потреб, взаємного пізнання, соціальної взаємодії й діалогу особистостей, що набуває характеру особистих (інтимно-довірчих) взаємин. Крім того, дружба порівняно з симпатією, потягом, любов’ю має більш усвідомлений, прагматичний характер.
М. Аргайл зазначає, що дружба в ієрархії цінностей людини займає вище місце, ніж робота й відпочинок, але поступається шлюбу або сімейному життю. Щоправда, у різних вікових групах це співвідношення може мінятися. Дружба найважливіша для молоді, з підліткового віку до вступу в шлюб. Дружба знову стає високо значущою в літньому віці, коли люди виходять на пенсію й втрачають близьких людей. У проміжку між цим віком дружба за значущістю поступається роботі й сім’ї.
М. Аргайл виокремив три причини дружби, за якими встановлюються дружні відносини:
• брак матеріальної допомоги й інформації, хоча друзі забезпе-чують її меншою мірою, ніж сім’я або товариші по службі;
• брак соціальної підтримки у вигляді ради, співчуття, довірливого спілкування (для деяких заміжніх жінок друзі щодо цього важливіші, ніж чоловіки);
• спільні заняття, спільні ігри, спільність інтересів.
Як зазначає М. Аргайл, жінки мають тісніші дружні взаємини, ніж чоловіки, вони більш схильні до саморозкриття й ведуть більш інтимні розмови. Чоловіки більше схильні до спільної діяльності й спільних ігор із друзями.
Часто дружать зовсім не схожі за психічним складом люди.
М. Аргайл і М. Хендерсон шляхом опитування встановили загальні правила поведінки, які вважаються найважливішими для продовження дружніх відносин, недотримання яких призводить до їхнього розриву. З 27 правил дружби вони виокремили 13 найважливіших і розподілили їх на чотири групи.
ОБМІН:
• ділитися новинами про свої успіхи;
• виявляти емоційну підтримку;
• добровільно допомагати у разі потреби;
• намагатися, щоб другові було приємно у твоєму товаристві;
• повертати борги й послуги.
ІНТИМНІСТЬ:
• упевненість в іншому й довіра до нього.
СТАВЛЕННЯ ДО ТРЕТІХ ОСІБ:
• захищати друга за його відсутності;
• бути терпимим до інших його друзів;
• не критикувати друга привселюдно;
• зберігати довірені таємниці;
• не ревнувати й не критикувати інші особисті взаємини іншого.
КООРДИНАЦІЯ:
• не бути настирливим, не повчати;
• поважати внутрішній світ й автономію друга.
Дитяча дружба. Канадські психологи Б. Байджелоу й Д. Ла Гайпа, вивчаючи дітей від 6 до 14 років, виявили, що дружба з погляду нормативних очікувань проходить три стадії розвитку:
• ситуативні відносини у зв’язку із загальною діяльністю, територіальною близькістю, взаємною оцінкою;
• договірний характер відносин – неухильне дотримання правил дружби й високих вимог до характеру друга;
• »внутрішньо-психологічна» стадія – першорядного значення набувають особистісні риси: вірність, щирість, здатність до інтимності.
У маленьких дітей дружба має нестійкий, ситуативний характер. Наприклад, Л.М. Галігузова виявила, що діти раннього віку нерідко не можуть виокремити серед трьох однолітків того, з ким перед цим 15 разів зустрічалися наодинці й подовгу бавилися. Дитяча дружба може припинитися через дурницю, тому що вони не вміють миритися із особистими недоліками своїх друзів.
Р. Стернберг й А. Селман показали вікові розбіжності в уявленнях дітей про друга. Для дитини 3–7 років друг – це наявний партнер у грі, У віці 4–9 років друг – це той, хто щось робить для дитини. У віці 6–12 років діти розуміють дружбу як взаємовигідну кооперацію. У 9–15 років на перше місце виходить потреба в співпереживанні, у тому, щоб можна було поділитися із другом потаємним. Підлітки, старші 12 років, сприймають дружбу як автономну взаємозалежність: друзям дозволено встановлювати незалежні стосунки із третіми особами.
У сільських юнаків рідше трапляється «парна» дружба й частіше – екстенсивна, що об’єднує понад п’ять друзів. У сільських школярів більше розвинені міжкласові контакти, зустрічі друзів частіше відбуваються в громадських місцях. Вони рідше відчувають дефіцит дружнього спілкування. У них менше виражений «мотив розуміння» як причина дружби.
Закоханість. Закоханість – це відносно стійке емоційне ставлення, яке відображає жагучий потяг до кого-небудь. Е. Фромм писав, що закоханість прийнято вважати вершиною любові, насправді ж вона лише початок і лише можливість знаходження любові.
С.В. Ковальов говорив про вікові періоди вияву закоханості. Вже у віці трьох років хлопчикові або дівчинці починає дуже подобатися (строго за ознакою певної статі) інша дитина одного з ним або старшого (що більше властиво дівчаткам) віку.
Другий період – вік семи-восьми років, коли напівдитяча закоханість виявляється у взаємній ніжності й жалощах.
Третій період – підлітковий вік (12–13 років), коли почуття до людини протилежної статі виражається в зростанні потягу до спілкування, великому інтересі до об’єкта любові й своєрідному фетишизмі (коли особливо приваблює якийсь один компонент зовнішності: волосся, ноги тощо).
Четвертий період – юнацький вік (15–17 років), коли закоханість має майже «дорослий» характер, тому що ґрунтується на потягу до глибокої особистої інтимності, прагненні пізнати особистість об’єкта закоханості.
Закоханість, як правило, зумовлює суто зовнішня привабливість людини й навіть окремих рис зовнішності (можна захопитися очима, усмішкою, ходою дівчини).
У період закоханості її об’єкт здається прекрасним і недосяжним. Людина малює у своїй уяві барвистий і прекрасний образ, що може загалом не відповідати дійсності.
Уява закоханого переповнена об’єктом закоханості настільки, що він перестає зауважувати не лише навколишніх, а й самого себе. Це, власне, домінантно відносно стійкий стан. Закоханий хоче постійно перебувати зі своїм об’єктом, якого обожнює, тому заради цього може закинути всі свої справи.
Є люди, які легко й часто закохуються. Це так звані влюбливі суб’єкти. Водночас виникнення стану закоханості перебуває під контролем людини. Вона може мотивувати цей стан: людина просто вирішує, що їй треба в когось закохатися.
Кохання породжує бажання мати й оберігати предмет своєї любові, дарувати йому всілякі задоволення й уникати всього, що завдає йому прикрощів. У свою чергу в закоханого виникає відповідне емоційне ставлення.
Очевидно, що бути прив’язаним до всіх людей неможливо, тому КОХАННЯ – це інтимна прихильність, яка наділена настільки великою силою,що втрата об’єкта цієї прихильності здається людині непоправною, а її існування після цієї втрати – безглуздим.
Слід розрізняти кохання і любов. Із цього погляду «любов» учителя до учнів, лікаря до хворих – це здебільшого не більш, ніж абстракція, що відображає вияв інтересу, емпатії, поваги особистості, але не прихильності. Адже прихильність – це почуття близькості, засноване на відданості, симпатії.
Виокремлюють кілька різновидів кохання. Зокрема, кажуть про активну й пасивну форми кохання; у першому випадку кохають, а в іншому – дозволяють себе кохати. Розмежовують короткочасне кохання – закоханість і тривале – жагуче кохання.
Е. Фромм, К. Ізард та інші говорили про любов батьків до своїх дітей (материнська й батьківська любов), дітей до своїх батьків (любов сина, дочки), між братами й сестрами (сиблінгова любов), між чоловіком і жінкою (романтична любов), до всіх людей (християнська любов), любов до Бога. Говорять також про взаємну й нерозділену любов.
Любов виявляється в постійній турботі про об’єкт любові, у чуйності до його потреб і готовність задовольнити їх, а також при загостренні переживання цього почуття (сентиментальності) – у ніжності й пестощах. Які емоційні переживання супроводжують людину при вияві нею ніжності й пестощів, сказати важко. Це щось неясне, майже ефемерне, що практично не піддається усвідомленому аналізу. Ці переживання - те саме, що позитивний емоційний тон вражень, який теж досить складно вербалізувати, якщо не вважати, що в людини виникає щось приємне, близьке до легкої й тихої радості.
Е. Фромм дав таке абстрактне визначення сексуальної любові:
• це взаємини між людьми, коли одна людина розглядає іншу як близьку, родинну самій собі, ототожнює себе з нею, відчуває потребу в зближенні, об’єднанні;
• ототожнює з нею свої власні інтереси та бажання й, що досить істотно, добровільно духовно й фізично віддає себе іншій людині, прагнучи взаємно володіти нею.
Р. Стернберг розробив трикомпонентну теорію любові.
• Перша складова любові – інтимність, почуття близькості, щовиявляється в любовних відносинах. Закохані почувають себе пов’язаними один з одним. Близькість має кілька виявів: радість із приводу того, що кохана людина поруч; наявність бажання зробити життя коханої людини краще; бажання надати допомогу у важку хвилину й надія на те, що в коханої людини теж є таке бажання; обмін думками й почуттями; наявність спільних інтересів.
Традиційні способи залицяння можуть перешкодити близькості, якщо вони складаються зі самих лише ритуальних дій і позбавлені щирого обміну почуттями. Близькість можуть руйнувати негативні почуття (роздратування, гнів), які виникають під час сварок через дрібниці, а також страх бути відкинутим.
• Друга складова любові – пристрасть, що зумовлює фізичний потяг й сексуальну поведінку у відносинах. Хоча статеві відносини тут важливі, але вони не є єдиним видом потреб. Зберігається потреба в самоповазі, одержанні підтримки у важку хвилину.
• Третя складова любові – рішення-зобов’язання (відповідальність). Вона має короткочасний і довгостроковий аспекти. Короткочасний аспект відображається в рішенні про те, що конкретна людина кохає іншу, довгостроковий аспект – у зобов’язанні зберігати цю любов («клятва в любові до смерті»).
Е. Фромм вказував на розбіжності материнської й батьківської любові.
• Материнська любов безумовна – мати любить свою дитину за те, що вона є. Її любов не підвладна контролю з боку дитини, тому що її в матері не можна заслужити. Материнська любов або є, або її немає.
• Батьківська любов обумовлена – батько любить за те, що дитина виправдує його очікування. Батьківська любов керована – її можна заслужити, але її можна і втратити.
Важливою характеристикою батьківської любові, особливо матері, є емоційна доступність. Це не просто фізична присутність або фізична близькість батьків, це їх готовність дати дитині своє тепло, свою ніжність, а згодом і розуміння, підтримку, схвалення.
Дбайливість батьків стосовно своїх дітей визначається їх чутливістю до потреб дитини й готовністю їх задовольнити. Діапазон вияву цієї чутливості надзвичайно великий – від настирливості до повної байдужості.
З приводу того, за що дитина любить свою матір, висловлюються різні думки.
Ворожість. Почуття ворожості – це неприязне ставлення до того, з ким людина перебуває в конфлікті. А. Басі розуміє ворожість як вузький за спрямованістю стан, який завжди має певний об’єкт. К.Ізард визначає її як комплексну афективно-когнітивну рису, або орієнтацію особистості. Почуття ворожості виникає з негативного досвіду спілкування й взаємодії з якоюсь людиною в ситуації конфлікту. Воно легше виникає в уразливих і мстивих людей. Почуття ворожості виявляється в «агресивному настрої», «агресивному стані» (М.Д. Левітов), тобто в емоціях злості (гніву), відрази й презирства із властивими для них переживаннями й експресією, які можуть спричинитися до агресивної поведінки.
Однак А. Басі зазначає, що ворожість і агресивна поведінка поєднуються часто, але аж ніяк не завжди. Люди можуть перебувати у ворожих стосунках, але ніякої агресії не виявляти хоча б тому, що заздалегідь відомі її негативні наслідки для «агресора». Буває й агресія без ворожості, коли, наприклад, грабують людину, не мають до неї ніяких ворожих почуттів.
Сильно виражене почуття ворожості позначають як ненависть. Ненавидіти можна не лише окремих людей, а й людство загалом, хоча сильне розчарування стосується лише конкретної особи.
ОЗЛОБЛЕНІСТЬ – це фрустрованість, результат частого придушення образ і злості, форма хронічної ворожості до всіх і всього, жорстокість. Це хронічний стан роздратування й крайньої ненависті, що доходить до жорстокості.
Озлобленість формується поступово й часто свої джерела має в дитинстві. «Озлобленими дітьми» нерідко є вихованці дитячих будинків. Озлобленими стають діти внаслідок жорстокого виховання батьків і дорослих. Вони ставляться до навколишніх із такою ж байдужістю, черствістю, безсердечністю, а часом і жорстокістю, з якими ставилися колись до них. У них озлобленість має заступити собою нестерпні образи й розчарування.
Ксенофобії. Ненависть, звернена проти певних груп населення, наприклад, проти таких меншин, як іноземці або емігранти, має назву ксенофобії.
Ненависть виявляється також у злостивості, тобто у роздратовано-прискіпливому ставленні до когось, а також у наклепі, особливо якщо ненависть має прихований характер.
Водночас, почуття ненависті може бути корисним для людини. Однак для моральної оцінки цього почуття важливо знати, на що або на кого спрямована ненависть.
Цинізм. Специфічним виявом презирства є цинізм, тобто стійке презирливе ставлення людини до культури суспільства, до його духовних і особливо моральних, цінностей. Термін «цинізм» завдячує своїм походженням давньогрецькій філософській школі кініків, які проводили свої диспути на афінському пагорбі за назвою Купоsаrges. У латинській мові слово «кініки» стало звучати як «циніки». Кініки проповідували презирство до суспільної культури, повну незалежність людини від суспільства, повернення до «природного» стану. Виявляється цинізм як у словах, так й у вчинках: глузуванні над тим, що становить культуру людства, знущанні над моральними принципами, осміянні ідеалів, попрань людської гідності. Отже, цинізм є не лише емоційним, а й моральним почуттям.
Заздрість – найчастіше її розуміють як неприязне, вороже ставлення до успіхів, популярності, моральної переваги або домінуючого становища іншої особи. У словнику «Психологія» заздрість розглядають як вияв мотивації досягнення, коли реальні або уявні переваги в придбанні соціальних благ (матеріальних цінностей, успіху, статусу, особистих якостей) суб’єкт сприймає як загроза цінності власного «Я», і їх супроводжують афективні переживання й дії. «Чорна заздрість» є негативною емоцією. Однак як емоцію заздрість можна розглядати тільки в разі ситуативної її появи. Коли ж заздрість стійка стосовно якогось об’єкта, вона стає емоційною установкою, тобто почуттям.