Фізіологічне підґрунтя уваги

Увага, як показали дослідження, детермінується співвідношенням збуджень у корі великих півкуль головного мозку, зумовлених подразниками, які впливають на органи чуття організму, а також внутрішніми установками та психічними станами. Ідеї І.П. Павлова про орієнтувально-рефлекторну діяльність організму, пізніше поглиблені нейрофізіологічними дослідженнями, розкривають фізіологічне підґрунтя уваги.

Отже, фізіологічним підґрунтям уваги є збудження, яке виникає в корі великих півкуль головного мозку під впливом подразнень, які на нас діють.

У процесі діяльності під впливом зовнішніх і внутрішніх подразнень у відповідних ділянках кори великих півкуль головного мозку виникають більш або менш стійкі осередки оптимального збудження. Ці оптимальні збудження стають домінуючими і зумовлюють гальмування слабших збуджень, що виникають в інших ділянках кори великих півкуль.

У зв’язку зі зміною специфіки та сили подразнень, які діють на нас ззовні або зсередини організму, осередок оптимального збудження може переміщуватися з одних ділянок кори великих півкуль головного мозку до інших. У такому разі змінюється і спрямованість уваги. У загальмованих ділянках кори головного мозку виникає збудження, а ділянки, що перебували в стані збудження, гальмуються.

Значний внесок у з’ясування фізіологічного підґрунтя уваги зробив О.О. Ухтомський своїм ученням про домінанту.

ДОМІНАНТА – це панівна ділянка, яка приваблює до себе хвилі збудження з найрізноманітніших джерел.

Серед багатьох збуджень, які виникають одночасно в корі головного мозку, одне є домінуючим. Воно і є фізіологічним підґрунтям свідомих процесів, уваги. Інші збудження при цьому гальмуються.

Загальмовані відносно слабші збудження (порівняно з домінуючими) О.О. Ухтомський називав субдомінантними.

Між домінантою та субдомінантами триває постійна боротьба. Домінантне збудження залишається домінуючим доти, доки якась субдомінанта не набуде більшої інтенсивності, ніж сила домінанти. Тоді субдомінанта стає домінантою, а домінанта – субдомінантою.

Виникнення уваги та відволікання пояснюється впливом взаємної індукції збудження та гальмування, які є фізіологічним підґрунтям найрізноманітніших виявів уваги: її стійкості, інтенсивності, відволікання, переведення уваги тощо.

Розподіл уваги, тобто здатність бути уважним до кількох об’єктів або дій водночас, пояснюється тим, що звичну діяльність можуть здійснювати також ті ділянки кори, що певною мірою перебувають у стані гальмування. Переведення уваги з одного об’єкта на інший пояснюється переміщенням оптимального збудження з однієї ділянки кори в іншу у зв’язку з виникненням нового подразнення.

Швидкість переведення уваги в різних людей буває різною. Це залежить від типу нервової системи організму. Збудливий тип швидше переводить увагу з одного об’єкта на інший, ніж організм з інертним типом нервової системи.

Теорії уваги

Аналізуючи методичні підходи до дослідження уваги, М. Познер виокремлює три напрями: 1) методики, орієнтовані на дослідження рі­зних характеристик виконавчої та когнітивної діяльності; 2) методики, основані на аналізі суб’єктивних переживань, 3) методики, спрямовані на вивчення зв’язку свідомого досвіду з ней­ронними механізмами. Перший напрям найбільш розроблено в межах і когнітивної психології, і різних прикладних галузей. Показниками можуть бути продуктивність і безпомилковість, швидкість і точність виконання практичних дій, характеристики відтворення і пізнавання матеріалу, швидкість і безпомилковість ухвалення рішення і т. ін. При цьому дослідники намагаються знайти об’єктивні кореляти процесу уваги. Це можуть бути, наприклад, рухи очей (Гіппенрейтер) та інші компоненти орієнтованої реакції.

Як показують результати останніх досліджень, суб’єктивний (внут­рішній, «свідомий») компонент переживання акту уваги має свої особ­ливості й тимчасові характеристики. Наприклад, в одній з праць під­дослідні повинні були переключати увагу з одного плану куба Неккера на іншій. При цьому погляд залишався нерухомим і зосередженим на точці фіксації. Для переключення з одного плану на іншій піддослід­ним був потрібний час і розумове зусилля, але руху очей не спостері­гали, оскільки «переміщення» відбувалося лише в полі уваги. Схожі дані отримано в ситуаціях, коли піддослідних просили переключати увагу з глобальної форми об’єкта на його деталі (Vorberg).

Особливе місце належать фізіологічним концепціям уваги, у межах яких було розроблено оригінальний методичний апарат. Традиційну увагу в них пов’язують з поняттями «активація» (arousal) і «орієнто­вана реакція» (Лурія). Такий стан забезпечують механізми, які під­тримують потрібний тонус кори, що пов’язані з роботою ретикулярної формації, яка активує. І вибіркове гальмування релевантного входу, і вибіркову активацію забезпечують впливи ретикулярної формації, во­локна якої з кори головного мозку спрямовуються до рухових ядер спинного мозку і до ядер стовбура.

Поняття орієнтованого рефлексу, яке в науковий словник увів І.П. Павлов, пов’язано з активною реакцією тварини на кожну зміну обстановки, що виявляється через загальне пожвавлення і низку вибі­ркових реакцій. Орієнтовані реакції мають цілком зрозумілий біологі­чний зміст і виражаються в електрофізіологічних, судинних і рухових реакціях: повороті ока й голови вбік нового об’єкта, зміні мікрогальва­нічної реакції, судинних реакцій, подиху, виникненні явищ «десин-хронізації» у біоелектричних реакціях мозку. Орієнтовані реакції мо­жна розглядати як аналог мимовільної уваги. Як основу довільної уваги розглядають нейрофізіологічні механізми антиципації як че­кання стимулу або підготовчої поведінки (Люютінен, 1986).

У сучасній закордонній науці нейрофізіологічні дослідження уваги дедалі більше зацікавлюють фахівців. Нові можливості у вивченні проблеми уваги з’явилися після вдосконалення методів реєстрації, зу­мовлених подіями потенціалів біоелектричної активності мозку. Вони дали змогу проводити функціональний аналіз процесів уваги.

М. Познер вважає, що ці три різні напрями в дослідженнях уваги не узгоджені ні щодо постановки завдання, ні щодо категоріального апа­рату. Він пропонує об’єднати зазначені підходи, використовуючи па­радигму рівневої переробки інформації. Різні підходи до рівневого аналізу процесів уваги пропонували А.Р. Лурія, Б.Ф. Ломов, О.М. Леонтьєв. Найбільш перспективний багатоплановий і багаторів­невий підхід до аналізу процесів уваги: з боку свідомості, діяльності та фізіологічних процесів.

Сутність уваги, її природу психологи пояснюють по-різному.

Прихильники волюнтаристської теорії вбачають сутність уваги суто у волі, хоча мимовільну увагу не можна пояснити вольовою діяльністю. Прихильники інших теорій вважають, що у виявах уваги провідну роль відіграють почуття, хоча довільна увага виявляється всупереч почуттям. Шукали пояснення виникнення уваги також і в зміні змісту самих уявлень, не враховуючи спрямованості особистості.

Увага є там, де напрям діяльності орієнтує спрямованість думок.

Оскільки увага виявляє ставлення особистості до предмета, на який спрямована свідомість, то вагомість предметів, явищ для людини відіграє велику роль у зосередженні на них уваги.

Отже, увага виражає специфічну особливість процесів, спрямованість яких регулюється діяльністю, у яку вони задіяні.

Природу уваги в психології розглядали представники різних психологічних напрямів і шкіл залежно від їхніх поглядів на психіку загалом.

Представники англійської асоціативної психологіїпоняття «увага» не включали в систему психології як науки. Зосередженість вони тлумачили як асоціацію уявлень.

Представники інтроспективної психології (Гербарт, Вундт, Тітченер) вивчали тільки внутрішній суб’єктивний аспект уваги як явища. Увага, на їхній погляд, – це стан свідомості, який характеризується ясністю, чіткістю, інтенсивністю наявного в ній змісту або перебігу процесів.

В. Вундт, наприклад, обстоював апперцептивно-волюнтаристську теорію уваги, розглядаючи її як фіксовану точку свідомості, найчіткіше її поле діяльності, зумовлене переходом змісту свідомості із зони перцепції до зони апперцепції, яка являє собою особливу психологічну активність, що є виявом невідомої нам внутрішньої сили.

Американський психолог Е. Тітченер розумів увагу як сенсорну якість, яка визначає особливий стан відчуття у свідомості. Яскравіше відчуття панує над іншими й набуває самостійності, виокремлюється серед них, підпорядковуючи собі менш яскраві відчуття. Він вважав, що яскравість відчуття зумовлюють нервові схильності, але не розкривав, що вони становлять собою.

Представник фізіологічного напряму в психології Т. Ціген пояснював увагу не суб’єктивними станами, а боротьбою відчуттів і неусвідомлених уявлень за фіксовану точку свідомості. Уявлення, яке перемагає, стає усвідомленим, домінуючим.

Французький психолог Т. Рібо, слідом за І.М. Сєченовим, вважав, що уваги без її фізичного виявлення не існує. У зв’язку з цим він висунув теорію рухової уваги. Увага, стверджував він, це не духовний акт, що діє таємничо, її механізм – руховий, тобто такий, котрий впливає на м’язи у формі затримки. На думку Т. Рібо, людина, яка не вміє керувати м’язами, не здатна зосереджувати увагу.

Представники біхевіоризму, розглядаючи психологію як науку про поведінку, у своїй психологічній системі визначають увагу лише як орієнтацію поведінки, як установку організму щодо зовнішніх стимулів.

Наведені дані про розуміння уваги засвідчують складність з’ясування сутності уваги та особливостей її виявлення в діяльності.

Методи дослідження уваги

Методики, основані на селекції інформації. Початком до­сліджень уваги в когнітивній психології стала методика вибіркового слухання, яка вимагала від піддослідного відстежувати в часі тільки один тип інформації, ігноруючи інший.

Метод вибіркового слухання К. Черрі, або «Вечірка з кок­тейлем». Суть методу в тому, що одночасно пред’являють два повід­омлення. Під час бінаурального пред’явлення обидва повідомлення, записані на різні доріжки магнітофонної стрічки, подають одночасно в праве і ліве вухо. Під час дихотичного пред’явлення перше повідом­лення подають у праве вухо, а друге – у ліве. Залежно від мети експе­рименту це можуть бути записи текстів, списки слів або окремі слухові сигнали. Піддослідний має дослухатися лише до одного повідомлення: він може одержати інструкцію повторювати текст або слова, за­пам’ятовувати їх, виявляти цільові стимули та ін. У перших експери­ментах К. Черрі було показано важливу роль фізичних ознак стимуля­ції (напряму, інтенсивності, висоти звуку) в процесі її селекції (Дор­машев, Романов, 1995).

Метод вибіркового бачення У. Найсера. У. Найсер і Р. Беклен запропонували методику вибіркового бачення як альтернативу мето­диці Черрі. У цьому разі накладалися один на одного два відеозаписи. Піддосліднимним пред’являли дві досить знайомі події: гру в м’яч (три чоловіки перекидали один одному баскетбольний м’яч) або гру «У долоньки» (два гравці, роблячи неритмічні рухи, намагалися шльопнути один одного по долонях). Однак під час змішування двох відеозаписів створювалася «екологічно невалідна» ситуація, яка не трапляється в повсякденному досвіді. Піддослідним пропонували від­стежувати тільки одну гру: якщо вони стежили за грою в м’яч, то по­винні були натискати на ключ усякий раз, коли гравець кидав м’яч, і цілком ігнорувати гру «У долоньки»; якщо ж вони стежили за грою «У долоньки», то повинні були натискати на ключ під час кожного тор­канні рук і цілком ігнорувати гру в м’яч (Дормашев, Романов, 1995).

Методики, що вимагають розподілу уваги. До цього типу методик можна зарахувати і більш прості варіанти, які застосовують у нейро­психології. Наприклад, під час фіксування центральної точки піддос­лідному одночасно зорово представляють два просторово рознесені стимули. Пропонують відповідати, які стимули він бачив. Піддослідні з порушеннями зорової уваги часто не зауважують пред’явлених двох стимулів (особливо стимулу, що зліва). Якщо ж стимули пред’являються окремо, то піддослідні зауважують і лівий, і правий стимули. Схожу методику розроблено і для вивчення тактильної уваги. Експериментатор одночасно торкається тих самих ділянок кісті рук з однаковою інтенсивністю. Від піддослідного потрібно, щоб він, за­плющивши очі, визначив, скільки було доторкань (одне або два). Хворі з порушеннями тактильної уваги часто «не зауважують» дотику до однієї руки. Як контрольні умови окремо доторкаються лише до правої або лівої руки. У таких умовах дотик до обох рук «помічається» .

Основні методичні труднощі проведення таких досліджень поляга­ють у створенні та контролі умов реального розподілу уваги. Варто ви­лучити випадки автоматизації однієї або обох діяльностей, а також швидкого чергування при їхньому виконанні (зрушень і переключень уваги).

Методики пошуку – одні з найбільш поширених у дослідженні уваги. Знамениті таблиці Бурдона, таблиці Шульте, як і тест коректур­ної проби, є, фактично, завдання на зоровий пошук. Їх широко засто­совують як діагностичні методики (Воронін, 1993).

Методики повного відтворення дають змогу досліджувати обсяг уваги через аналіз кількості одночасно запропонованих елемен­тів, які суб’єкт може з ясністю сприйняти. У класичних експериментах з тахистоскопом було показано, що, якщо запропоновані стимули до­сить прості та розкидані по демонстративному полю безладно, обсяг уваги зазвичай не перевищує 5 – 7 елементів. Після того як Дж. Сперлінг запропонував методику часткового відтворення, її моди­фікації постійно використовують в експериментах на селективну увагу (Величковський, 1982).

Методики передналаштування. Метод передналаштування дає змогу досліджувати спрямовану увагу, яка є наслідком очікування стимулу. У 1978 р. М. Познер і його колеги досліджували вплив перед­налаштування на швидкість локалізації сигналу і визначення його модальності. Сигнал міг бути зоровим або акустичним і перебувати або зліва, або справа від піддослідного. Визначали час реакції вибору. Пе­ред кожною спробою піддослідний одержував інструкцію, у якій було повідомлено про релевантні характеристики майбутнього сигналу. У 80% випадків інформація була правильною, а в 20% – помилковою. З’ясувалося, що в завданнях локалізації (незалежно від модальності) «правильне» передналаштування зумовлювало «виграш» – пришви­дшення відповідей (приблизно на 80 мс) порівняно з контрольними умовами, у яких інструкцію давали у випадковій послідовності. Такі самі результати отримано й для завдань, які вимагають називання слів або ухвалення лексичного рішення.

Методики реєстрації рухів оком спрямовані насамперед на дослідження напряму уваги під час виконання різної діяльності, на­приклад, читання текстів, розглядання картинок або розв’язання ша­хових завдань. Крім цього, аналізуючи рухи очей, можна зробити ви­сновок про ступінь напруженості уваги і включеності в діяльність (Гіп­пенрейтер, 1978).

Методики, які використовують фізіологічні кореляти уваги. Одним з методів, який широко використовують у досліджен­нях уваги тепер, – метод реєстрації викликаних потенціалів (ВП). Саме завдяки реєстрації ВП відбулося істотна зміна в уявленнях про фізіологічні механізми вибіркової уваги й відкрито нові можливості для їхнього дослідження.

Перші праці з дослідження ВП й уваги проводили за досить необ­ґрунтованою схемою. Інструкція пропонувала реагувати лише у відпо­відь на певні стимули і не звертати увагу на інші стимули (піддослід­них просили бачити стимули, натискати на ключ у разі появи стимулу тощо). Така ситуація і є вибіркою реагування. У процесі виконання піддослідним завдання реєстрували ВП у різних відділах мозку. ВП на цільові стимули розглядали як ВП «уваги» і порівнювали з ВП «фону». Найбільш частим результатом множин подібних робіт було збільшення ВП уваги порівняно з ВП фону. Основний недолік викла­деної вище схеми – невизначеність фону. Стан піддослідних у фоні міг варіюватися від близького до дрімоти в спокійних людей, які звикли до таких досліджень, до досить вираженої активації в осіб, які потра­пили в таку ситуацію вперше. Ці недоліки згодом було усунено, і порі­вняння ВП уваги фону було замінено порівнянням ВП під час уваги та неуважності. Основною структурою (звичайно двох) стимулів однієї або різних модальностей, з яких поперемінно то один, то інший вима­гав якої-небудь активності піддослідного. Порівнювали ВП на той са­мий стимул у ситуації, коли з ним була пов’язана діяльність, або коли він виявлявся нерелевантним.

Моделі уваги

Дослідження, які почалися наприкінці 1950-х рр., проблеми уваги в межах когнітивної психології, зумовили нагромадження багатьох фак­тів і створення значної кількості моделей процесів уваги. Упродовж 40 років дослідники розвивали концепції, коректуючи свої погляди. Нині можна говорити про моделі не лише ранньої або пізньої селекції, а й раннього й пізнього Д. Бродбента, Д. Нормана, Д. Канемана.

Моделі селекції. У 1958 р. було опубліковано книгу Д. Бродбента «Сприйняття і комунікація», де він порівнював функціонування уваги з роботою електромеханічного фільтра, який здійснює добір (селек­цію) інформації й канал передачі, який охороняє, від перевантаження. Термін прижився в психології, в результаті з’явилася значна кількість моделей уваги. Усі такі моделі можна умовно розділити на моделі ран­ньої і пізньої селекції. Було запропоновано й різні компромісні варіа­нти. Моделі ранньої селекції припускають, що інформацію відби­рає на основі сенсорних ознак «фільтр», який працює за принципом «усе або нічого». Відповідно до моделей пізньої селекції, усю інформа­цію, яка надходить, паралельно опрацьовують і впізнають, після чого відібране зберігається в пам’яті, а інше дуже швидко забувається.

Рання модель Д. Бродбента ґрунтувалася на ідеї про те, що центра­льна нервова система людини є каналом передавання інформації з обмеженою пропускною здатністю. Щоб мати змогу опрацьовувати певну інформацію, потрібно відмовитися від іншої. Селекція має від­буватися дуже рано, уже на стадії сенсорного аналізу стимуляції. Ме­ханізмом селекції є пристрій на зразок фільтра, який блокує нерелева­нтні джерела інформації. Механізм селективної уваги, або фільтр, може швидко переключатися з одного каналу вхідної інформації на іншій.

Критика моделі ранньої селекції розвивалася в напрямі подолання трактування людини як пасивного каналу зв’язку. Зокрема, важко було пояснити, чому піддослідний може не зауважувати, що певне слово повторюється по ігнорованому (нерелевантному) каналі до 35 разів, але зазвичай відразу реагує, коли вимовляють його ім’я. Або чому, коли піддослідному пропонують зосередити свою увагу на інфо­рмації, яку подають в одне вухо, наприклад, на послідовність слів «миша», «п’ять», «сир», а паралельно в інше вухо подають слова «три», «їсть», «чотири», то по закінченні прослуховування він часто відтворює «миша їсть» або «їсть сир». Такі дані свідчили про роль осо­бистісної значущості і значеннєвої пов’язаності інформації та процесу її селекції і про то, що інформацію, яка надходить по нерелевантному каналу, теж обробляють.

Компромісну модифікацію моделі ранньої селекції запропонувала Е. Трейсман. Відповідно до цієї моделі, після аналізу всієї інформації, що надходить, на першій сенсорній стадії обидва повідомлення прохо­дять через фільтр. Ґрунтуючись на певній фізичній ознаці, фільтр по­слаблює інтенсивність нерелевантних сигналів і вільно пропускає сиг­нали релевантного каналу.

Найповнішу модель пізньої селекції запропонував у 60-х рр. Д. Норман. Він відштовхувався від існування центральних детекторів структур пам’яті, активація яких слугує механізмом сприйняття. На думку Нормана, ці структури постійно перебувають під впливом двох потоків інформації – сенсорної і центральної. Відбувається ніби зу­стрічна течія двох інформаційних потоків: зверху вниз і знизу вгору. Спочатку всю інформацію, яка надходить, обробляють паралельно, по­тім відібрану обробляють далі, а іншу забувають. Селекцію, яка зумов­лює перехід від рівнобіжної до послідовної обробки, вважають пізнім процесом, тому знайомі стимули встигають активувати відповідні структури пам’яті. Центральна інформація визначається інтегральною характеристикою значущості й актуальності цього повідомлення або об’єкта. Головну перевагу своєї моделі Норман бачив у гнучкості на­строювання очікуваного механізму селекції.

Якщо під впливом передналаштування знижується чутливість до нерелевантного каналу, то деякі стимули просто не відчутні й, на­впаки, чутливість у релевантному каналі може підвищуватися, знижу­ючи пороги сприйняття (Величковський). Моделі пізньої селекції мо­жуть пояснити рівну ефективність селекції за фізичними і семантич­ними ознаками.

О. Нейман спробував знайти черговий компроміс між ранньою і пі­зньою селекцією. Він вважає, що вся доступна інформація зорового оточення переробляється, оскільки актуалізує відповідні внутрішні репрезентації в пам’яті. Однак зміна репрезентацій, яка необхідна для точного й адекватного відображення ситуації, вимагає і ранньої, і піз­ньої селекції інформації.

Увага як передбачення. Моделі У. Найсера і Дж. Хохберга було запропоновано як альтернативу моделям селекції. Увагу в цих моделях розуміють як активне передбачення результатів сприйняття, яке веде до синтезу сенсорних даних на основі внутрішніх схем. Найсер поділяє всі пізнавальні процеси на два рівні: а) грубі швидкі рівнобіжні про­цеси передуважної обробки; б) докладні повільні послідовні процеси фокальної уваги. Він підкреслює циклічний характер, який розгорта­ється в часі, пізнавальної активності. На його думку, безглуздо локалі­зувати «лійку» ближче до стимулу або до відповіді, тому що сприй­няття активне і стимули нерозривно пов’язані з відповідями. Вибірко­вість – один з аспектів сприйняття, який забезпечується передбачен­ням необхідної інформації та безперервним настроюванням перцеп­тивної схеми.

Розробивши разом з колегами методику вибіркового споглядання, Найсер продемонстрував, що увага пов’язана не так з фільтрацією ознак, як з циклічною організацією діяльності, зокрема дій спостере­ження.

Увага як зусилля. Моделі ресурсів. У 1973 р. Д. Канеман опуб­лікував свою монографію, у якій виклав розуміння уваги як розумо­вого зусилля. Це стало початком теорій уваги «другого покоління». Мабуть, головна ідея всіх таких теорій – поняття ресурсу. На думку Канемана, кількість ресурсів, які лімітують розумові зусилля, у кожен момент часу виявляється величиною постійною, хоча вона і може змі­нюватися в певних межах під впливом активації.

Розумове зусилля, яке є рівнозначним актові уваги, визначається не так бажаннями або свідомими інтенціями суб’єкта, як складністю за­вдання. В міру ускладнення завдань відбувається певне зростання ак­тивації, а також збільшення кількості ресурсів уваги, які виділено на розв’язання завдання. Але кількість виділених ресурсів поступово від­стає від зростаючої складності завдання, що призводить до виник­нення помилок. Ступінь зміни ресурсоємності основного завдання можна тестувати за допомогою простої рухової реакції на несподіва­ний сигнал іншої модальності. Канеман вважає, що існує єдиний ре­сурс уваги для будь-яких завдань, який інтерферує не лише завдання, задані в одній модальності або аналогічні за суттю, а й такі, які зовсім різні за діяльністю, як ходьба та рахування усно.

Уявлення про увагу як про обмежені ресурси розумового зусилля відповідають запитам психологів-практиків, які працюють у галузі ін­женерної психології. Тому ці моделі й далі активно створюють і розви­вають. Д. Навон і Д. Гофер запропонували модель складних ресурсів переробки інформації. На відміну від Кане мана, вони вважають, що існує кілька різних енергетичних ресурсів для розв’язання різнопла­нових завдань.

А. Фрідман, зі свого боку, вважає, що існує не багато ресурсів, а тільки два: права і ліва півкулі. Їхні ресурси недиференційовані в тому значенні, що їх використовують будь-які (сенсорні, когнітивні, мо­торні) процеси, які відбуваються в цій півкулі. Спеціалізація півкуль виражається в більш легкому розв’язанні одного виду завдань, ніж ін­шого (наприклад, заданих у вербальній формі або, навпаки, в образ­ній). Кожна півкуля може, затрачаючи власні ресурси, розв’язувати автономно більшість завдань, але на розв’язання неспецифічних за­вдань вона витрачає більше зусиль (Дормашев, Романов).

Моделі уваги й організаційна метафора. Розвиткові когні­тивної психології сприяла «комп’ютерна метафора» (Величковський), яка проводила аналогію між моделями штучного інтелекту і людською психікою. Експерименти і моделі, які обговорювали впродовж остан­ніх 30 років, привели до розуміння того, що когнітивні процеси лю­дини не можна описати формально-логічно й розкрити через послідо­вно-блокову обробку інформації. Нейрональні моделі функціонування мозку стають основою для моделювання психічних функцій та ма­шинних процесів. Для більш адекватного опису когнітивних процесів пропонують нові метафори. Найбільшу популярність має «організа­ційна метафора», яка дає змогу порівнювати психіку з організованим співтовариством взаємозалежних і водночас самостійних індивідів, подібно до великої автомобільної компанії або державної установи.

Найпослідовнішим прихильником цієї метафори є Д. Оллпорт, який запропонував концепцію мультипроцесорної переробки. Він вважає, що центральна переробка відбувається у множині автономних структур (так званих нейрональних модулях), жодна з яких не є уні­версальною. Кожен модуль спеціалізується на виконанні певної функ­ції. Переробку інформацію розглядають як поширення активації по нейрональних мережах. Модулі ніби резонують один з одним і вхід­ною стимуляцією. Переробка відбувається паралельно і її можна роз­поділити відразу за багатьма компонентами, розсіяними у різних від­ділах і рівнях центральної системи. Узгодження роботи модулів – за­вдання процесів уваги.

Схожу модель пропонує Д. Навон, розглядаючи психіку як анархі­чну систему розвідки, яка складається з множин одиниць, які збира­ють інформацію, інтерпретують її, прогнозують і запускають дії, необ­хідні для існування системи загалом. Ця система анархічна в тому се­нсі, що кожна вхідна до неї одиниця (модуль) – автономна, і по­штовхом для її діяльності слугує наявність тієї роботи, котру вона може виконати. Більшість цілей не може бути досягнуто дією тільки одного модуля. Найчастіше послідовно або одночасно активізується множина модулів.

Увага і керування діями. У теорії, яку розробив у 1950-х рр. П.Я. Гальперін, увагу трактують як функцію внутрішнього контролю за виконанням виконавчих та інтеріоризованих дій. Оллпорт упро­довж кількох років послідовно обстоює принцип «селекція для дії», який стверджує обов’язковий зв’язок процесів сприйняття і моторних дій. Він вважає, що, дотримуючись саме цих позицій, можна пояснити феномен селекції. Якщо прихильники структурних моделей ствер­джують, що селекція інформації необхідна для того, щоб уникнути пе­ревантажень у каналах обробки, то Оллпорт дає екологічне пояснення цим процесам. Він спирається на те, що селекція потрібна, щоб пове­дінка суб’єкта була цілеспрямована, угоджена, гармонійна. Необхід­ність і форми процесів уваги детерміновані низкою вимог та особливо­стей зовнішніх і внутрішніх умов існування й діяльності організму. До базисних умов належить часткова непередбачуваність подій у навко­лишньому середовищі та вимога швидкої відповіді на них. Крім того, пріоритети значущих подій мають змінюватися залежно від цілей і по­точного стану потреб суб’єкта.

Увага й рівнева організація діяльності. Ще одним перспек­тивним напрямом у сучасних дослідженнях уваги є розгляд рівневої організації активності або діяльності, зокрема когнітивної діяльності. М. Познер. Він, на відміну від прихильників інших підходів, вважає, що увага пов’язана не лише зі свідомими діями, а й з автоматичною переробкою. Продуктивні дослідження уваги, на його думку, необ­хідно здійснювати одночасно в декількох аспектах: фізіологічному, когнітивному і феноменологічному.

Свої погляди Познер аргументує ретельно поставленими експериментами з «розумового хронометрування».

Особливості тієї або іншої організації визначають чинники мотивації, цілі, умови й засоби діяльності. Чітко усвідомлюються змісти та процеси, реалізовані на провідному рівні організації, а процеси фонових рівнів усвідомлюються нечітко або не усвідомлюються загалом. У такий спосіб основне суб’єктивне явище уваги традиційно описують за допомогою метафори фокусу і периферії свідомості. Зміна цілей задає міжрівневі переходи відповідних процесів, що виявляється у вигляді переключення уваги. Порушення відносин провідного і фонового рівнів приводять до дезорганізації діяльності, а вона – до феноменів неуважності.