VII. Психологія особистішого розвитку в юнацькому віці. Реалізація сутнісних сил людини - сенс і призначення людського буття через самоусвідомлення власного "Я"
Реалізація сутнісних сил людини - сенс і призначення людського буття через самоусвідомлення власного "Я", свого місця у світі та життєтвор-чість особистості: концепція життєтворчості - Є.І. Головаха, І.Г. Єрмаков, Н.І. Михальченко, Л.В. Сохань.В.О. Тихонович; концепція психосинтезу-Р. Ассаджолі; персонологія Г. Меррея,В. Штерна;логотерапіяВ.Е. Франк-ла; християнський персоналізм Е. Муньє, В.В. Зеньківського та ін.
Самосвідомість як почуття самоусвідомлення сутності й сенсу людського буття, особистісного призначення та ролі у світі: культурно-історична теорія Л.С. Виготського; філософсько-психологічна концепція С.Л. Рубінштейна; теорія діяльності О.М. Леонтьєва; теорія інтегральної індивідуальності В.С. Мерліна; психоаналітична концепція А. Адлера, 3. Фройда, К. Юнга; структурний психоаналіз Ж. Лакана; гуманістична психологія Е. Фромма, А. Маслоу, К. Роджерса; онтопсихологія А. Мене-гетті; теорія особистіших конструктів Дж.А. Келлі; теорія ролей Дж. Міда, Г. Блумера, Е. Гоффмана, М. Куна та ін.
Духовна сутність людини як сукупність всіх форм прояву вільної творчої особистості, інтегрованої в соціальну цілісність: А.М. Еткінд, А.І. Зеліченко, В.П. Зінченко, Е.Б. Моргунов; концепція „духовної людини" Ж. Ньюттена; розуміюча психологія Е. Шпрангера та ін.
Ми пов'язуємо формування концепції індивідуального сенсу життя людини, зокрема в юнацькому віці, зі становленням саме духовного аспекту її самосвідомості. Створюючи психічну реальність, досягаючи автономії, вона може інтенціонально керувати своїми потягами, розвивати чи долати їх. Приклад досягнення якісно нового рівня розвитку людини - знаходження сенсу свого існування і завдяки цьому виконання" дій відповідно до власних принципів, поглядів, переконань, які не залежать від вимог ситуації та попереднього досвіду. Людина в цьому випадку може діяти від себе, вона перевершує дані їй природні можливості і, таким чином, здійснює трансгресію, стає особистістю.
Особистістю, з цієї точки зору, можна назвати людського індивіда, який, зберігаючи психічну дистанцію по відношенню до потреб і бажань, розвивається, керуючись сенсом свого існування. Особистість повинна пізнавати нові сфери діяльності до рівня їх усвідомлення та розуміння, щоб існувати і розвиватися. Якщо вона цього не робить, тому що не хоче, не вміє, не бачить змісту чи боїться, то обов'язково відбувається дегресія, яка виражається в тому, що особистість трансформується назад у лю-дину-предмет, втрачаючи здатність здійснювати інтенціональні вчинки, оскільки позбавлена дистанції по відношенню до себе (Обухівський К.).
Дистанціюватися особистості, перш за все, потрібно відносно власних бажань та потреб. Людина може прагнути до одного стану речей, а необхідно їй зовсім інше. Це створює дилему, наслідки якої такі: або вона, „самоздійснюючись для себе", пізнає свої потреби і підкоряє їм
бажання, зробивши їх складовою частиною самореалізації і, взявши на себе відповідальність за своє життя, або „самоздійснюючись в собі", піддається бажанням, і вони будуть домінувати в її житті та знищать її як особистість.
Однак ситуативне задоволення не може замінити задоволення, отриманого від досягнення віддалених життєвих цілей, від відчуття контролю власних бажань і здатності до самореалізації в масштабі біографії. Індивід, який самоактуалізується через обставини свого життя, перетворюється в предмет. Він стає сферою впливу світу. Відповідно, можна здійснювати життя чи здійснюватися ним. З точки зору семантики різниця невелика, на практиці - величезна. Відповідно суперечка, що формує поведінку людини? - може бути розв'язана таким чином: хто буде приймати рішення стосовно поведінки людини - середовище чи вона сама, залежить від автономії її внутрішнього світу. Це проблема психічної свободи особистості, міри її інтенціональності. Тобто, іншими словами, можна сказати так: все визначається тим, наскільки психічні властивості, стани, погляди, бажання контролюють особистість, і наскільки вона здатна контролювати їх (Обухівський К.).
Такий підхід узгоджується з поглядами А. Маслоу, який відмітив, що так звані „самоактуалізатори", люди, які реалізують власний потенціал, точніше сприймають світ, більш реалістичні і креативні. Вони приймають свою зовнішність (якою б вона не була), свої психічні особливості та власні життєві цілі. Вони психічно здорові, а значить, не займаються собою більше, ніж це необхідно. До життєвих труднощів відносяться по-діловому, як до „виклику", який з готовністю приймають. Вони вміють зосередитися на тому, що важливо, що має істотне значення для світу і для них як його учасників. З цього ми можемо зробити висновок: щоб уміти точно пізнавати інших людей, ми повинні навчитися пізнавати себе (самопізнання), а це, в свою чергу, є умовою нашого власного „самоздій-снення" - самоактуалізації та самореалізації, формування індивідуального смислу життя на шляху становлення духовної самосвідомості.
Польський психолог Юзеф Пітер писав, що люди впродовж історії готові були віддати життя за хліб, свободу, любов, віру. Інакше кажучи, завжди найважливішим для людей було: збереження життя, незалежності, емоційного зв'язку, а також впевненість, що існує щось, що має вищу цінність.
Вищою формою людської поведінки є свідома поведінка, така, істинну мотивацію якої, а значить, і програму, і ціль, індивід в стані сформулювати. Формула мотивації повинна бути такою, щоб індивід міг її контролювати, перевіряти, модифікувати, а його поведінка могла підкорятися інтенціональному контролю на кожному етапі її здійснення. Тому повноцінно функціонуючою особистістю є та людина, яка свідомо знає, чого