Суспільно-політичний та економічний розвиток РФ після розпаду СРСР
На першому з’їзді народних депутатів РРФСР 12 червня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет, яка проголосила, що вся повнота влади на території Росії належить її державним органам. У Декларації говорилось про "прагнення створити демократичну правову державу".
Посада президента РРФСР була затверджена за підсумками референдуму, проведеного 17 березня 1991 р. (одночасно з всесоюзним референдумом про відновлення і збереження СРСР). Перші вибори президента відбулись 12 червня 1991 р. На виборах переміг Б. Єльцин.
В основу державної політики Росії в кінці 1991 р. були покладені три головні фактори:
1.Демонстративний розрив з минулим (який зводився до розвалу СРСР і спрощеного антикомунізму).
2.Безсумнівний особистий авторитет і престиж Б. Єльцина.
3.Розрахунок на швидкий успіх радикальних економічних реформ.
Початок радикальних перетворень, а особливо скасування 6 ст. Конституції СРСР (1990 р.) дали могутній поштовх до формування багатопартійної системи. Особливості:
1. Значна кількість партій і рухів (понад 100).
2. Нечисленність і нестабільність партій.
3. Формування партій під певного лідера.
4. Найбільш сильні і чисельні ліві і націонал-патріотичні партії.
Вирішальною подією у становленні нової Росії став серпневий заколот у Москві 1991 р. Тільки завдяки рішучим діям Єльцина, який оголосив заколот злочином, і згуртованості москвичів вдалося без значних жертв подолати заколотників.
Ставши повністю суверенною і незалежною державою, Росія відразу взяла курс на радикальні ринкові реформи, які пов’язують з іменем прем’єр-міністра Росії Є.Гайдара. Мета реформ:
1.Лібералізація цін, відмова від їх державного регулювання, ліквідація "економіки дефіциту", насичення прилавків товарами.
2.Фінансова стабілізація, знищення інфляції шляхом скорочення державних витрат.
3.Лібералізація зовнішньої торгівлі.
4.Стимулювання структурної перебудови в промисловості шляхом використання ринкових механізмів.
5.Створення стійкої національної валюти, досягнення її конвертованості.
6.Приватизація промисловості, землі. Створення класу власників.
7.Аграрна реформа (становлення приватного фермерства; перетворення колгоспів, радгоспів у господарства, здатні адаптуватися до ринкових умов; створення кооперативів і зміцнення селянських господарств).
Наслідки реформ:1.Лібералізація цін. 2.Інфляція. Зростання цін. Насичення прилавків товарами.
3.Зростання експорту (за рахунок сировини). 4.Зростання зовнішньої заборгованості. 5.Спад виробництва. 6.Хронічна затримка з виплатою заробітної плати. 7.Зростання безробіття. 8.Зростання кримінальної злочинності. 9.Падіння життєвого рівня значної частини населення та стрімке збагачення невеликої меншості. 10.Соціальне розшарування населення. Створення класу власників. Загострення соціальних протиріч. 11.Приватизація значної кількості підприємств. 12.Кризові явища науки, культури, освіти.
Проти реформаторського курсу Гайдара відразу виникла опозиція, яку очолили голова Верховної Ради Російської Федерації Хасбулатов і віце-президент Руцькой. Їхніми союзниками виступили націонал-патріоти, які мріяли про відродження імперії, та прокомуністичні сили. Антиреформатори згуртували навколо себе більшість депутатів ВР і почали обмежувати повноваження президента. Перше серйозне зіткнення відбулось на VII з’їзді народних депутатів РФ (1-11 грудня 1992 р.), після якого Гайдар пішов у відставку. Новим головою уряду став В.С.Черномирдін.
Після деякого затишшя політична боротьба між гілками державної влади РФ розгорілась з новою силою.
20 березня 1993 р. Єльцин у телевізійному виступі різко охарактеризував дії Верховної Ради і З’їзду народних депутатів РФ, які, на його думку, заважали продовженню реформ. У відповідь на це законодавча влада терміново скликала позачерговий З’їзд народних депутатів, де було поставлене питання про усунення президента від влади. Але імпічменту не вийшло. Противники президента не набрали потрібної кількості голосів. Тоді було прийнято рішення про проведення 25 квітня 1993 р. референдуму, на який виносились питання про довіру президенту і Верховній Раді Російської Федерації. На референдумі більшість голосів було подано за переобрання Верховної Ради, ніж президента. Отже, населення підтримало курс ринкових реформ.
Розуміючи, що протистояння ВР і президента може призвести до двовладдя в країні, Єльцин 21 вересня 1993 р. у "Зверненні до громадян Росії" повідомив, що підписав Указ "Про поетапну конституційну реформу в РФ", у відповідності з якою розпускалась Верховна Рада, і призначались вибори в новий представницький орган влади – Федеральні збори.
У відповідь Верховна Рада РФ зібралась на термінове засідання, а віце-президент О.Руцькой кваліфікував дії Єльцина як державний переворот і заявив, що приймає на себе повноваження президента. Заклики громадськості до мирного вирішення конфлікту шляхом одночасних виборів парламенту і президента властями не були почуті. Лідери непримиримої опозиції вивели своїх збройних прихильників на вулиці Москви. Президент ввів у Москву війська, які придушили виступ опозиції. Центр опозиції – будинок Верховної Ради Російської Федерації ("Білий дім") був розстріляний з танків, а потім був взятий штурмом. Лідери опозиції були заарештовані.
Придушивши виступ опозиції, Єльцин здійснив конституційну реформу. 12 грудня 1993 р. на референдумі була прийнята нова Конституція РФ і одночасно були проведені вибори у вищий представницький і законодавчий орган – Федеральні збори, які складаються з двох палат – Ради Федерації і Державної думи. У виборах активну участь брали лідери опозиції і лідери ГКЧП, які були амністовані. Відносну більшість місць у Федеральних зборах посіли представники Ліберально-демократичної партії Росії (ЛДПР) на чолі з Жириновським, комуністи і націонал-патріоти. Демократичні сили були представлені незначною кількістю депутатів.
У 1995 р. відбулись чергові вибори в Державну думу, на яких більшість набрали комуністи на чолі з Г.Зюгановим, друге місце посіла ЛДПР, третє – урядовий блок "Наш дом Россия", четверте – демократи.
За новою Конституцією значно розширились повноваження президента, що дало йому право діяти відносно самостійно, не рахуючись з думкою Федеральних зборів.
Болючою проблемою сучасної Росії є відносини з суб’єктами федерації, деякі з них проявляють сепаратистські тенденції. Прагнення зберегти єдність Росії призвело до трагедії в Чечні, в якій у 1992 р. утвердився режим Джохара Дудаєва. Він повів політику за вихід зі складу Росії і створення незалежної держави Ічкерії.
У грудні 1994 р. російське керівництво після невдалої спроби розпалити в республіці громадянську війну і привести до влади сили, лояльні Росії, вдалось до збройної інтервенції. Інтервенція, задумана як поліцейська акція, вилилась у тривалу війну. Її жертвами стали понад 50 тис. осіб. На початку 1996 р. Б.Єльцин оприлюднив програму мирного вирішення чеченської кризи. Російське керівництво погодилось на прямі переговори з Д.Дудаєвим, від чого раніше відмовлялось. Тим часом російські спецслужби зуміли знищити провідника чеченців Д.Дудаєва, який загинув від прямого ракетного удару. Акція в Чечні стала ніби попередженням іншим суб’єктам Федерації, що Кремль ніколи не дозволить їм вийти зі складу Росії. Війну в Чечні засудили російські демократи та світова громадськість. Росії довелось вивести війська з Чечні. Розв’язання чеченського конфлікту було відкладено на майбутнє.
У серпні 1999 р. спалахнула Друга чеченська війна. Приводом до її розв`язання стало вторгнення чеченських формувань, що були послідовниками ваххабізму (течія в ісламі), до Дагестану з метою стимулювати сепаратистські, антиросійські сили в республіці. Після тривалих запеклих боїв чеченські і дагестанські формування були розгромлені і були змушені відійти у Чечню. У 2000 р. російські війська розгорнули широкомасштабну операцію по захопленню Чечні. У результаті кривавих боїв з збройними формуваннями чеченців, які вміло застосовували партизанську тактику, російським військам вдалося оволодіти ключовими районами республіки, ліквідувати органи влади попереднього режиму, проте придушити опір чеченців їм не вдалося. Відчайдушним кроком чеченців у новій війні став теракт у Москві (осінь 2002 р.). Група бойовиків-смертників захопила приміщення театру під час мюзиклу Норд-Ост. Заручниками стало понад 600 чол., які утримувалися три дні.
Влітку 1998 р. Росію вразила фінансова криза, яка потягла за собою інфляцію, новий спад виробництва, масове розорення приватних підприємств, особливо банків. З кризою не зуміли впоратись уряди на чолі з О.Кірієнко та Є. Примакова. Але вже на весні його змінив С.Степашин, а влітку прем`єр-міністром став В.Путін. 31 грудня 1999 р. у телевізійному зверненні до російського народу Б.Єльцин оголосив про свою відставку, а вже в березні 2000 р. новим президентом Росії було обрано В.Путіна. якого переобрали у 2004 р.
За період президентства В.Путіна було стабілізовано економічне становище і забезпечено стабільне піднесення. Це дало змогу російському капіталу посилити експансію у країни СНД і зайняти більш жорстку позицію у зовнішній політиці.