Лекція 6. Народні рухи та збройні конфлікти на території Україні 4 страница
Протистояння на вулиці Грушевського дійшло найбільшого напруження 22 січня. Того дня бойовими кулями було вбито двох осіб — українця вірменського походження Сергія Нігояна, етнічного білоруса Михайла Жизневського та смертельно поранено українця Романа Сеника. Злочин було здійснено у День Соборності, одразу після заяв міністрів Януковича про «законність» використання проти демонстрантів бойових набоїв.
Досі винятково мирному характеру українського протесту дивувався світ. Адже протягом двох місяців сотні тисяч демонстрантів не допустили жодного випадку насильства чи мародерства. Ухвалення «диктаторських законів» і особливо вбивства демонстрантів вивели конфлікт із мирного русла.
Чимало прикладів нелюдського поводження влади з майданівцями не могли зламати духу опору та залякати мітингарів. Так, у лісі під Києвом зі слідами тортур було знайдено тіло львів’янина Юрія Вербицького — активіста Майдану, якого викрали просто з лікарні, катували й залишили помирати на морозі. Тоді ж бійці спеціального загону Внутрішніх військ на лютому морозі роздягли активіста Михайла Гаврилюка, який, проте, тримався гідно і мужньо. Після перемоги Революції М. Гаврилюк у суді заради примирення українців вибачив своїх кривдників.
На Майдані зміцнювалася багатоетнічна українська політична нація, заснована на патріотизмі, гідності й волі до справедливості. Традиційні поділи в суспільстві — етнічний, мовний тощо — втрачали сенс.
Після «диктаторських законів», убивств та викрадень майданівців настрої мітингарів різко радикалізувалися. За таких обставин лідери парламентської опозиції, які вели переговори з Януковичем, домагалися мирного виходу із ситуації, що склалася. 29 січня уряд було відправлено у відставку.
Янукович намагався виграти час, сподіваючись, що Майдан «видихнеться» або принаймні ослабне у внутрішніх суперечках. Натомість вищі російські чиновники публічно закликали Януковича до негайного силового придушення протестів. До Києва прибули агенти російських спецслужб, які координували плани знищення Майдану; з Росії літаками надходила вибухівка і боєприпаси. За спеціальним планом операції «Бумеранг» понад 22 тис. бійців спецпідрозділів мали знищити Майдан.
18 лютого тисячі мітингувальників рушили до будівлі Верховної Ради з вимогою повернути Конституцію 2004 р. зі значно меншими повноваженнями президента та покарати винних у побиттях та вбивствах. Під час раптового нападу «Беркуту» й «тітушок» на демонстрантів на вулиці Інститутській та у Маріїнському парку було вбито й поранено десятки людей. Увечері спецпідрозділи почали штурм Майдану з використанням світло-шумових і газових гранат, вогнепальної зброї та бронетранспортерів.
Правоохоронці зумисне підпалили Будинок профспілок, де розташовувався штаб Майдану, та наметове містечко. Майданівці відбивалися від спецпідрозділів камінням та «коктейлями Молотова» — пляшками із запалювальною сумішшю. Безперервний штурм Майдану тривав 17 годин. Іноді здавалося, що нападники ось-ось переможуть. Проте наступного ранку у вирішальний момент прибуло підкріплення зі Львова і Тернополя.
20 лютого зранку снайпери відкрили масовий вогонь і по майданівцях, і по деяких правоохоронцях. «Беркут» почав відступати, а влада оголосила про евакуацію Верховної Ради і Кабінету Міністрів. Ймовірно, метою цих дій було спровокувати розгром Верховної Ради протестувальниками, щоб дати привід для масштабного розстрілу Майдану та паралізувати парламент — єдиний вищий орган влади, що міг виступити (і, зрештою, виступив) проти диктатури Януковича. Одна з російських газет навіть встигла опублікувати матеріал про те, що демонстранти вже спалили Верховну Раду.
Але провокація не вдалася: попри біль від втрат загиблих, Майдан не пішов нищити Верховну Раду. Щоб відновити межі Майдану, які критично звузились під натиском силовиків, нечисленні групи майданівців рушили вул. Інститутською услід за відступаючим «Беркутом», де на них чекала засідка і кулі снайперів та автоматників.
Кадри розстрілів беззбройних людей, прикритих хіба що дерев’яними чи алюмінієвими щитами та пластиковими касками, облетіли увесь світ.
Майданівці жертовно витягали з-під куль загиблих і поранених людей.
Ціною власних життів, наражаючись на ризик, 6-та медична сотня Самооборони Майдану надавала допомогу пораненим.
Протягом 18–20 лютого загалом загинули 77 євромайданівців, понад 700 зазнали поранень. А за весь час Революції постраждали 3,5 тисячі мирних громадян. Більше ста було вбито або загинуло від ран. Згодом їх назвали «Небесною сотнею».
Після кривавого розстрілу Майдану від режиму Януковича відвернулися навіть деякі його прихильники. Увечері 20 лютого Верховна Рада 236 голосами (за необхідних 226) засудила насильство, що призвело до загибелі мирних громадян, заборонила використання зброї силовими підрозділами та зобов’язала їх повернутися до місць розташування.
Наступного дня на переговорах з опозицією за участі міністрів закордонних справ Німеччини, Польщі та Франції Янукович згодився упродовж 48 годин обмежити права президента, повернувши редакцію Конституції, яка діяла на час його обрання, та не пізніше грудня 2014 р. провести дострокові президентські вибори.
Проте того ж вечора Янукович утік, порушивши щойно укладені домовленості й не підписавши зміни до Конституції. Ще раніше повтікали до Росії та Білорусі його поплічники. Ті, що лишилися, почали зрікатися і всіляко звинувачувати Януковича у вбивствах, крадіжках, корупції та деспотизмі.
Янукович від’їжджав поспіхом, залишивши у своїй резиденції Межигір’ї безліч коштовностей та документів із записами про отримані хабарі. Ще більше йому вдалося вивезти з собою. У зв’язку з втечею Януковича Верховна Рада конституційною більшістю народних депутатів визнала, що він самоусунувся з посади Президента України, та відновила дію Конституції у редакції 2004 р., яка обмежувала права президента. У лютому 2015 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про позбавлення Віктора Януковича звання Президента України».
Спочатку Янукович попрямував до Харкова, а потім, побачивши деморалізацію своїх прихильників, потайки втік до Криму, звідки був вивезений російськими спецслужбами до Росії. Незабаром Кремль почав використовувати заяви Януковича для виправдання агресії проти України.
У подіях Євромайдану в Києві взяло участь 5 % населення країни, інших містах і селах — 6 %, ще 9 % населення допомагали мітингувальникам харчами, речами, грішми тощо. Майдан став явищем небаченого масштабу. Кожен п’ятий дорослий громадянин України, або майже 10 мільйонів, безпосередньо чи опосередковано брали участь у подіях Майдану (за даними соціологів Фонду «Демократичні ініціативи»).
Здобутками Революції Гідності стали:
-зростання самоповаги, патріотизму та солідарності громадян України. Майдан продемонстрував здатність українців до самоорганізації, взаємодопомоги та самопожертви, виявив, що для наших співгромадян, незалежно від регіону проживання, етнічної належності та мови, важливими цінностями є свобода, людська гідність, право вибирати свою долю;
-відновлення основних громадянських свобод, порушених «диктаторськими законами»;
-припинення визискування ресурсів країни кланом Януковича;
-відновлення можливостей для реформування країни;
-відновлення руху України до Європи;
-становлення України у світовій громадській думці як держави з власною самобутністю, історією та гідністю;
-збереження державного суверенітету України.
Б) Загарбання Криму Росією
Російське керівництво сприйняло перемогу Майдану і втечу Януковича як власну катастрофу. Плани поглинути Україну і використати її ресурси для потреб Росії зазнали краху. Успішна модернізація України ставила б хрест на імперських амбіціях Росії, демонструвала неефективність її суспільно політичного режиму порівняно з європейським. Тому Кремль вирішив задіяти заздалегідь розроблений план військової окупації Криму. Метою було, з одного боку, загарбавши чужу територію, домогтися підтримки шовіністичної частини населення Росії та відвернути увагу російського суспільства від власної корупції, неефективності, бідності та приниження російського населення, а з іншого — «покарати» Україну за Революцію, принизити її, підірвати життєздатність та, врешті-решт, підкорити.
Заздалегідь до Криму було надіслано додаткові спецпідрозділи російських військ та численних членів російських націоналістичних організацій. Безпосередньо на мітингу в Севастополі «мером» без виборів було проголошено громадянина Росії. Проте в Сімферополі мітинг кримських татар за єдність з Україною виявився більш масовим за виступ сепаратистів, і севастопольський сценарій втілити не вдалося.
У ніч на 27 лютого 2014 р. військовими без розпізнавальних знаків були захоплені будівлі парламенту та уряду Криму, над якими вивісили прапор Росії. Російських військових назвали «зеленими чоловічками», оскільки вони були вдягнені у зеленого кольору однострої без розпізнавальних знаків. Під дулами автоматів нападники зібрали кримських депутатів на засідання парламенту Автономної Республіки Крим. Окупанти заявили, що більшість депутатів нібито проголосувала за проведення «референдуму», проте незалежних підтверджень цьому й досі не існує.
Російська агресія спочатку була названа «гібридною війною», з огляду на відмову Росії визнавати свою участь та широке використання невоєнних засобів агресії — пропаганди, агентури тощо.
1 березня Державна дума Росії дала санкцію на військову агресію проти України. Ще до цього російські війська почали блокувати українські військові підрозділи Криму, дороги та інші стратегічно важливі об’єкти. Путін намагався ввести світову спільноту в оману, заявляючи, що російські війська не причетні до подій на півострові, а озброєння і амуніцію нападники «купили у воєнторзі». Лише за рік потому він зізнався, що в Криму діяли російські військові. 18 березня під час одного з нападів на українську військову частину в Сімферополі було вбито українського військового, ще двоє зазнали поранень. Загалом під час атаки на Крим було поранено десятки українських вояків.
Українські військові частини мали вказівку проявляти витримку й утримувати зайняті позиції. За часів президентства Януковича Збройні Сили України систематично недофінансовувалися, військова служба стала непрестижною, майно, земля і зброя військових частин продавалися чи розкрадалися. У той же час боєздатність українських частин на півострові була ослаблена зрадою, деякі військові перейшли на службу до окупантів або звільнилися. Попри це частина українських військових все ж залишилася вірною присязі й вирушила на материкову Україну.
16 березня в Криму відбувся незаконний «референдум», за результатами якого було оголошено, що нібито 97 % учасників «проголосували» за входження до складу Росії. Це була явна фальсифікація. Більшість із 300 тисяч кримських татар та понад 700 тисяч українців Криму не хотіли приєднання до Росії. Протягом року після окупації понад 20 тисяч кримчан виїхали з Криму до материкової частини України.
Після анексії у Криму відбулося стрімке згортання громадянських свобод. Насамперед, це стосувалося етнічних українців та кримських татар. Мирних активістів почали кидати до в’язниці, деяких було викрадено або вбито. Півострів стикнувся з низкою економічних проблем, оскільки залежав від українських транспорту, енергопостачання, харчів, а також через санкції. Росія постала перед світом як країна-агресор. Генеральна асамблея ООН підтримала територіальну цілісність України та визнала Крим і Севастополь територією України. Через анексію Криму Росія потрапила під санкції з боку США, держав ЄС, Японії, Австралії та інших країн.
В)Агресія Росії проти України
Росія мала на меті загарбати стільки території, скільки зможе. Гаслами «Новоросії» та «русского мира», що їх підняла російська пропаганда, намагалися виправдати агресію проти українського народу, позбавлення його права на власну державу, культуру, історію. Більша частина земель, які в Росії шовіністи називали «Новоросією», історично належала до Київського князівства та Війська Запорозького, а їхні сучасні мешканці, за соціологічними опитуваннями, у переважній більшості вважають Україну своєю Батьківщиною і не прагнуть відокремлюватися. Розраховуючи, що все піде, як при загарбанні Криму, Путін прорахувався щодо неготовності українців захищати рідну землю.
У березні проросійські сепаратисти за підтримки російських спецслужб почали вуличні акції на Донбасі та в деяких інших регіонах під гаслами приєднання до «Митного союзу», «федералізації» тощо.
Як і під час Другої світової війни, знайшлися такі, які стали колаборантами, тобто зрадниками своєї країни, співпрацюючи із загарбниками. Чимало людей накликало біду на свій край, перебуваючи під впливом російської пропаганди. Деякі зраджували свою країну, розраховуючи на більші соціальні виплати у разі окупації Росією. Інші сподівалися, що переворот винесе їх нагору і дасть змогу безкарно грабувати та займатися мародерством. Натомість ядро сепаратистів становили російські агенти.
Завдяки діям правоохоронців, місцевих політичних діячів, підприємців та громадських активістів російські плани з роздмухування сепаратизму провалилися на Харківщині, Дніпропетровщині, Запоріжжі, Херсонщині, Миколаївщині, Одещині.
Проте починаючи з березня 2014 р., проросійські бойовики захопили деякі державні установи Донецька, Луганська та інших міст Донбасу.
Почався терор і вбивства прихильників єдиної України. Сепаратисти проголошували самозвані «республіки», маючи щонайбільше по кілька тисяч прибічників на вулицях. На Донеччину й Луганщину безперешкодно прибували загони російських диверсантів, оскільки кордон не було перекрито.
У середині квітня загін озброєних російських терористів під керівництвом офіцера російської розвідки захопив м. Слов’янськ та довколишні території. Тут, як і в Донецьку та Луганську, почалися вбивства українських патріотів. Одними з перших терористи закатували студентів та депутата Горлівської міськради Володимира Рибака за його намір зберегти український прапор над міською радою. Невдовзі терор став масовим.
Проросійські терористи вбили тисячі людей, розграбували державне і приватне майно, тисячі місцевих мешканців зникли безвісти або пройшли через катівні. Натомість у Харкові завдяки своєчасним і рішучим діям правоохоронців вдалося швидко впоратися із сепаратистами.
У відповідь на терор Україна розпочала Антитерористичну операцію (АТО), яка фактично стала російсько-українською війною.
Українській армії довелося відновлювати свою боєздатність безпосередньо в ході бойових дій. У середині квітня українські десантники звільнили від ворога аеродром міста Краматорська й гору Карачун, звідки почалося визволення краю. Проте на підмогу терористам стали надходити нові сили з Росії, озброєні танками, бронемашинами, системами протиповітряної оборони та іншим важким озброєнням.
У квітні 2014 р. Росія разом із США, ЄС і Україною підписала в Женеві угоду, за якою бойовики були зобов’язані роззброїтися і звільнити захоплені приміщення в обмін на амністію. Однак Путін знехтував виконанням цієї угоди.
У травні сепаратисти інсценували незаконні «референдуми» щодо «незалежності» самопроголошених «Луганської народної республіки» (ЛНР) і «Донецької народної республіки» (ДНР). У захоплених містах влаштовувалися поодинокі дільниці для голосування, біля яких збиралися черги, аби забезпечити необхідну пропагандистську «картинку для російських ЗМІ про начебто масову підтримку сепаратистів місцевим населенням. Бюлетені для «референдумів» були розмножені на копіювальній техніці, що унеможливлювало будь-який контроль. Самі сепаратисти змушені були заявляти, що ці референдуми не означають відокремлення від України, оскільки більшість мешканців Донбасу, за всіма соціологічними даними не підтримувала таких дій.
Наприкінці травня «ЛНР» та «ДНР» підписали угоду про утворення «союзу республік “Новоросія”». Проте цей вигаданий у Москві мертвонароджений проект не прижився, адже в історичній пам’яті місцевого населення жодної «Новоросії» не було.
На початку травня 2014 р. в Одесі проросійські бойовики, озброєні автоматами і пістолетами, напали на численний мирний проукраїнський мітинг, застреливши кількох його учасників. Від обурених демонстрантів проросійські активісти сховалися в міському Будинку профспілок. Полетіли «коктейлі Молотова», від яких зайнялися спочатку вхідні двері, а згодом і вся будівля. Унаслідок розстрілів проукраїнських мирних демонстрантів та пожежі, що спалахнула в Будинку профспілок, загинуло понад сорок осіб.
Тим часом українська влада повсякчас демонструвала готовність до політичного врегулювання. Президент України Петро Порошенко, обраний на позачергових виборах у травні 2014 р., неодноразово виступав з мирними пропозиціями, оголошував одностороннє перемир’я. Проте бойовики продовжували напади включно з атаками з використанням протиповітряних засобів на українські літаки та вертольоти.
У червні українським військам вдалося завдати низку поразок російським найманцям під Красним Лиманом, Ямполем і Миколаївкою. Російські військові та місцеві зрадники, які раніше обіцяли «перетворити Слов’янськ на Сталінград», утекли. Частина з них, яка пересувалася танками, була знищена, а решті, що їхала цивільними автомобілями, вдалося дістатися Донецька. Українські війська визволили Слов’янськ та інші міста з мінімальними втратами для цивільної інфраструктури.
Одразу у звільнені міста була завезена гуманітарна допомога мирному населенню.
Визволені українськими військовими Слов’янськ, Краматорськ, Маріуполь та інші міста лишилися переважно неушкодженими, на відміну від загарбаних російськими військами й найманцями Дебальцевого, Вуглегірська та ін.
Українські війська дотримувалися наказу під час визволення загарбаних територій максимально уникати жертв серед мирного населення. Натомість проросійські бойовики обстрілювали артилерією та системами залпового вогню не тільки українських військових, а й мирні міста і села Донбасу, що залишилися під контролем українського уряду. Окрім того, окремі російські терористи здійснювали обстріли населених пунктів, що перебували під їхнім власним контролем, вочевидь, з метою залякати мирне населення, паралізувати його волю до опору та звинуватити Україну.
Українська армія і добровольчі підрозділи набиралися бойового досвіду. У середині червня від російських терористів було звільнено велике приморське місто Маріуполь. Територія, контрольована сепаратистами, невпинно звужувалася.
Ватажок російських терористів у Слов’янську заявив, що лише під його командуванням було 5,5 тисяч бойовиків, а загалом, за даними самих терористів, лише за півроку через їхні формування пройшло понад 35 тисяч російських «добровольців», не рахуючи місцевих колаборантів. Попри це проросійські сепаратисти продовжували закликати Путіна до відкритого вторгнення в Україну.
Агресія проти України супроводжувалася небачено безсоромною брехнею в російських ЗМІ. Аби збуджувати ненависть до українців, вони повідомляли вигадані історії про «розіп’ятого хлопчика», про «рабів», яких нібито мали давати кожному українському бійцю, про пташок снігурів, яких нібито знищували українські школярі, та інші нісенітниці; цинічно використовували для своїх зйомок хворих дітей, підтасування відеокадрів тощо.
У липні українські війська здійснили спробу відсікти захоплені терористами території від російського кордону, аби припинити надходження з Росії військової техніки та бойовиків. Проте у зв’язку з масованими обстрілами артилерією та залповими системами з території самої Росії українські частини змушені були припинити ці спроби.
17 липня проросійські терористи, серед яких, імовірно, були російські військові, з російського комплексу протиповітряної оборони збили над українським Донбасом цивільний малайзійський літак «Боїнг» із майже трьомастами людьми на борту. Ця подія викликала шок у світі та нові санкції проти Росії з боку США, ЄС та їхніх союзників.
На середину серпня 2014 року територія, контрольована терористами, зменшилася втричі. За зізнаннями ватажків бойовиків, їм до поразки лишалися один-два тижні.
Путін боявся краху своїх маріонеток, що міг підважити його власні позиції в Росії. Із середини серпня, на додачу до тих російських підрозділів, що вже були в Україні, почалося масоване вторгнення російських військових у тил українській армії. У Росії їх лицемірно називали «відпускниками», тобто нібито під час відпусток вони приїхали на важкій військовій техніці — з танками, гарматами, зенітними комплексами — воювати проти України. А цю важку зброю, мовляв, вони купили «у воєнторзі».
У важких боях частина українських військ була заблокована під містом Іловайськом. Попри обіцянки, надані російськими офіцерами та Путіним, щодо виходу українських військових з оточення зі зброєю, обидві колони військ були розстріляні російською артилерією. Кількасот українських бійців загинули, ще кількасот потрапили в полон, де вони зазнали нелюдського поводження.
Натомість на інших ділянках наступ російської армії було відбито. У Маріуполі місцеві мешканці прискорено будували укріплення для українських бійців, які захищали місто.
У вересні в м. Мінськ (Білорусь) Україна, Росія і Організація з безпеки і співробітництва Європи (ОБСЄ) уклали угоди, за якими сторони мали припинити вогонь, відвести важку зброю від лінії вогню та передати контроль за українсько-російським кордоном Україні. Після складних переговорів центральна влада України зголосилася надати частинам
Донецької і Луганської областей, які опинилися під контролем проросійських сил, широке самоврядування. Однак і цього разу Росія порушила угоду.
На український Донбас було введено тисячі одиниць російської військової техніки, що дозволило організувати низку атак на кількох напрямках. Попри чергову мирну угоду, укладену в лютому 2015 р., російські війська атакували українські позиції біля містечка Дебальцевого. Метою було оточити і взяти в полон українських солдат, аби деморалізувати українське суспільство та викликати внутрішні збурення. Проте українські підрозділи відступили з Дебальцевого, завдавши бойовикам, за свідченням одного з ватажків сепаратистів, «колосальних втрат». Попри мирні угоди Росія через своїх агентів продовжувала терористичні акції та диверсії на території України. Російські агенти підривали залізничні колії, офіси державних установ, волонтерських організацій, а також помешкання звичайних людей, намагаючись створити атмосферу страху і невпевненості в суспільстві.
Війна тяжко позначилася на долях мільйонів українців. Існує небагато держав у сучасній історії, які пройшли такі випробування. Загинули тисячі цивільних і військових. За оцінками ООН, на початок 2015 р. кількість переміщених осіб в Україні досягла понад 1 млн.
Ще в травні 2014 р. терористи вперше спробували захопити Донецький аеропорт, але з великими втратами були вибиті українськими бійцями.
Вороги, а згодом і самі українці за незламність почали називати вояків з Донецького аеропорту «кіборгами». Аеропорт, хоч і був вщент зруйнований і залишений українськими бійцями в січні 2015 р., став ще одним символом мужності українських воїнів.
Під час війни відродилися самоповага, кращі героїчні військові традиції українського народу та готовність людей усіляко підтримувати свою країну: особистою збройною участю, волонтерською працею, грішми, майном. Навіть діти надсилали захисникам Вітчизни заощаджені чи наколядовані гроші, свої малюнки та листи підтримки. Волонтерський рух для допомоги армії та постраждалим цивільним досяг в Україні небувалих для сучасної Європи масштабів.
Стійкість і мужність української армії, інших силових структур та підтримка їх народом стали основними чинниками, які поряд із тиском Заходу змушували Росію йти на «заморожування» агресії.
Всупереч ворожим підступам і пропаганді, в Україні зміцнилася національна єдність. У питаннях захисту країни людей не розділяли ні мова, ні релігія, ні етнічна приналежність. Попри жертви та економічні проблеми багато людей усвідомили цінність власної держави й армії для захисту життя.
Мужній опір українців змусив розвинуті країни світу нарощувати міжнародний тиск на Росію, внаслідок чого вже за півроку російська економіка увійшла в глибоку кризу. У Європі та світі почалося усвідомлення загрози світовому порядку від російської агресії, важливість міжнародної солідарності з Україною в її боротьбі за незалежність. Українці своєю кров’ю платили за європейські цінності свободи.
Література:
1. Апанович Олена. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність. – К.: Варта, 1994.
2. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001.
3. Грицак Я. Україна ХІХ – ХХ ст. Формування модерної нації. – К., 1997.
4. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К.: Либідь, 1991.
5. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII – XVIII ст.: кордони, населення, право. – К.: Основи, 1996.
6. Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1999.
7. Довідник з історії України (А-Я): Посібник для загальноосв. навч. закл. – К.: Генеза, 2001.
8. Довідник з історії України (А-Я): Посібник для загальноосв. навч. закл. – К.: Генеза, 2001.
9. История Украины / Под ред. Н. Бушина. – Уфа, 1996.
10. Ізюмов В.І. Українська національна революція XVII ст . – Донецьк: ДонНУ, 2001.
11. Історія України / За ред. Ю. Зайцева. – Львів: Світ, 1996.
12. Історія України / Під ред. В.А. Смолія. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1997.
13. Історія України / Під ред. М.І. Бушина. – Черкаси: Брама, 2000.
14. Історія України. Курс лекцій. / За ред. Л.Мельника. – Кн. 2: ХХ століття. – К.: Либідь,1992.
15. Історія України: Курс лекцій / Під ред. Л.Г. Мельника. - Ч.1. - К.: Либідь, 1991.
16. Історія України: нове бачення. Навчальний посібник / За заг. ред. В. Смолія. - К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 2001.
17. Історія України: нове бачення: У 2-х т. – К.: Україна, 1995.
18. Кілессо С.К. Суботів // Пам’ятки України: Історія та культура. - 1994. - № 3-6.
19. Кілессо С.К. Чигирин – гетьманська столиця // Київська старовина. – 1995. - № 5.
20. Коваль М.В. Україна у Другій Світовій та Великій Вітчизняній війні (1939-1945рр.): Спроба сучасного концептуального бачення. – К.: Інститут історії АН України, 1994. – 58 с.
21. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк, 1993.
22. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К.,1996.
23. Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. – Львів: Світ, 1990.
24. Крип'якевич І.П. Історія України. – К.: “Просвіта”, 1992.
25. Леп’явко С. Козацькі війни XVI ст. в Україні. – Чернігів: Сіверянська думка, 1996.
26. Логвин Г.Н. Чигирин-Суботів. – К.: Вид-во Акад. Архітектури УРСР, 1954.
27. Мицик Ю.А., Стороженко І.С. Засвіт встали козаченьки: Нариси. – Дніпропетровськ: Промінь, 1990.
28. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. / За ред. В. Панібудьласки. – К.: Вища шк., 1997. – Ч. 2.
29. Політична історія України. XX ст.: У 6 т. / [Редкол.: І.Ф.Курас (голова) та ін.] – К.: Генеза, 2002 2003. – Т. 4: Україна у Другій світовій війні, 1939–1945. / [Керівник тому В.І. Кучер]. – К., 2003. – 584 с.
30. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. - Т.1. - К.: Либідь, 1992.
31. Рибалка І.К. Історія України. – Харків: Основа, 1995.
32. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів: Слово, 1992.
33. Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. – К.: Либідь, 1995.
34. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея ХVІІ – ХVІІІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1997.
Лекція 7. Діяльність громадських, культурних та політичних організацій в українському суспільстві (2 год.)
План:
1. Витоки політичного руху в Україні.
2. Діяльність суспільно-політичних та культурницьких організацій України у ХІХ ст.
3. Діяльність українських політичних партій наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст.
4. Формуваня національного дисидентства в Україні.
5. Становлення і розвиток суспільно-політичного руху в Україні в 80-90-х рр. XX ст.