Історія розвитку економічної соціології

Будь-яка наука має свою історію. Не виключенням є і економічна соціологія. Перші елементи економіко-соціологічного знання з'явилися ще в епоху Відродження та Нового часу. Однак характер теорії таке знання почало набувати лише в XVIII ст. Найбільш значними в цей час були ідеї філософів Шарля Луї Монтеск'є, Клода Гельвеція, економістів і філософів Адама Сміта, Томаса Роберта Мальтуса, Жана Шарля дё Сісмонді, Анрі Сен-Сімона, Шарля Фур'є. В цей період з'являються перші факти звернення практиків, керівників виробництва до економіко-соціологічного знання. Найбільш яскравий приклад цьому — Роберт Оуен.

В XVIII ст. закінчується «філософсько-економічний» і починається власне «соціологічний» період в розвитку економічної соціології.

Найбільш відомими мислителями, що творили в межах економічної соціології, були О.Конт, Л.А.Ж Кетлє, Г.Спенсер, К.Маркс, П.Ж.Прудон, Е.Дюркгейм, Т.Веблен, Г.Зіммель, В.Зомбарат, М.Вебер та інші.

Огюст Конт (1798-1857) розвинув до рівня теорії ідею індустріаль­ного суспільства і впливу промисловості на людину і культуру. Згідно з його теорією інстинкт виробника і винахідника сприяє прогресу. Роз­виток промисловості здатний не тільки полегшувати існування людини, але й спотворювати особистість, порушувати соціальний порядок.

Нові форми організації праці, вважав О.Конт, поступово призводять до росту «багатства для всіх», що в кінцевому підсумку повинно пом'якшити протиріччя між капіталом і найманою працею, компенсувати їх. Крім того, саме по собі дане протиріччя — це скоріше випадковість, яка може бути вирішена за допомогою наукових підходів. Найбільш правильний історичний шлях, за О.Контом, — це щось середнє між соціалізмом і ліберальною економікою.

О.Конт одним з перших відмітив конкретність, обмеженість політекономічних теорій, які ігнорували фактор людини, відривали економічне явище від соціальної сфери.

Одним з важливих досягнень індустріального суспільства О.Конт вважав те, що люди в ньому займають соціально-економічне положення не за народженням, а у відповідності із здатностями до праці. Французь­кий соціолог бачив вирішення всіх проблем в науковій організації індустріального суспільства.

Ламбер Адольф Жак Кетле (1796-1874) — бельгійський вчений, математик, соціолог, демограф, класик соціальної статистики. Одним з перших відкрив і розробив концепцію соціології як точної математичної науки, проголосив ідею переходу соціально-економічної теорії від гіпотез до точних математичних описів і інтерпретацій.

Кетлє ввів у науковий вжиток поняття «середня людина», під якою розумів середню узагальнену величину, яка відображує середні вікові, інтелектуальні, моральні та інші ознаки. Бельгійський вчений вперше розробив методику опитувань, яка отримала значний резонанс в наукових товариствах, а самі опитування стали дуже популярними.

Завдяки його впливу почали проводитися конкретні дослідження способу життя і психології різних верств населення, умов праці, соціального клімату на фабриках. На основі ідеї конкретизації соціології стали виникати такі напрямки, як «соціальна гігієна», що поставили в центр уваги питання соціального здоров'я, медичного обслуговування, вивчення умов проживання різних верств населення (Джейм Кей-Шаттлуор «Моральні і фізичні умови життя текстильних робітників Манчестера»; Чарльз Бут «Життя і праця людей в Лондоні» та ін.) і «моральна статистика», яка сформувалася під впливом масового дослід­ження явищ злочинності, умов життя бідних верств населення, освіти, культури і т. д. в Західній Європі (Андре Геррі «Досвід моральної статистики Франції», Девід Девіс «Дослідження сімейного бюджету трудящих класів Англії», Фредерік Мортон Іден «Звіт про становище бідноти в Англії», Джон Сінклер «Статистичний опис Шотландії» та ін.).

Англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер в своїх роботах акцентував увагу на питаннях соціального розвитку і соціальної еволюції, був яскравим представником соціал-дарвінізму. Його ідеї про роль соціальної боротьби пізніше були запозичені «чисто економічними» теоріями конкуренції. Соціальна боротьба і суперництво—це вирішаль­ні фактори і розвитку, і руйнування, і регуляції. Згідно із Спенсером, переможці утворюють клас власників, а ті, кого перемогли, — найманих робітників і т. д.

Значний внесок у розвиток економічної соціології зробив Карл Маркс. Соціологічний зміст його теорій настільки значний, що вся соціологічна думка XIX ст. виглядає як розвиток або як опозиція марксизму.

Згідно з поглядами К.Маркса, існують об'єктивні закони поведінки і відносин людей, в тому числі і в економічній сфері. Люди можуть пізнати ці закони, використовувати їх.

Економіка, вважав К.Маркс, — настільки сильний фактор в суспільстві, що саме він визначає ідеологію і психологію людей. Пануючий тип особистості відображає економічну систему. Людина не може бути вільною від суспільства, тому найбільш реальний шлях

вирішення соціальних проблем — не в звільненні людини від суспіль­ства, а в удосконаленні відносин між людьми, в тому числі і економічних.

К.Маркс вважав, що закон розвитку суспільства такий, що воно рухається від індивідуалістичних до колективних форм організації життя. Нові виробничі сили, нові знання, досвід і здібності людей обов'язково призведуть до нових виробничих і людських відносин. Відносини власності — більш важливий чинник в суспільному розвитку, ніж промисловий прогрес. Без врегулювання цих відносин неможливий прогрес і добробут людини.

Важливим соціологічним аргументом проти марксизму було те, що він абсолютизував феномен об'єктивних законів і недооцінював феномен людини.

Пьєр Жозеф Прудон (1809-1865) — французький економіст і соціолог. Найбільш яскравий представник антимарксизму. За Прудоном, соціально-економічний порядок найбільш вірогідний при наявності свободи у суб'єктів соціально-економічних відносин. Основне джерело протиріч він вбачав не в приватній власності і свободі економічної діяльності людей, а в державі, яку необхідно ліквідувати.

Прудон був прихильником класового соціального співробітництва і партнерства, передусім підтримки дрібного виробника.

Певний внесок в розвиток економічної соціології зробив французький соціолог Еміль Дюркгейм, автор соціологічної теорії розподілу праці.

Шукаючи відповіді на питання про поєднання суспільного порядку і індивідуальної свободи, Дюркгейм звертається до поняття поділу суспільної праці. Соціолог поділяє думку О.Конта стосовно того, що поділ праці — це. не суто економічне відношення, а найістотніша умова соціального життя як такого. Поділ праці, на думку Дюркгейма, — це «суто моральне» явище, котре не піддається вимірам, проте його природу і функції можна зрозуміти шляхом спостереження за функціонуванням правових, економічних, релігійних та інших інститутів. Завдяки поділові праці реалізує себе один з принципів сучасного суспільного устрою — принцип органічної солідарності. «Економічні послуги, які може надавати нам поділ праці, не йдуть ні в яке порівняння з його моральною дією, справжня його функція — створювати поміж двома або кількома особистостями почуття солідарності».1

1 Захарченко М.В., Погорілий 0.1. Історія соціології від античності до початку XX ст.— Київ, 1993.— С.313,

Вперше; базуючись на комплексному соціально-економічному соціально-психологічному аналізі, Е.Дюркгейм розглянув таку форму відчуження людини в індустріальному суспільстві, як самогубство, звернув увагу на деякі глобальні соціальні проблеми, пов'язані з ростом народонаселення, технічним прогресом.

Як і багато інших французьких соціологів, в соціально-економічному прогресі вирішальну роль він відводив не приватній власності, конкуренції і вільному підприємництву, а солідарності і згуртованості людей, культурі соціальних відносин, соціальній організації праці на мікро- і макрорівнях.

Найбільш значний вплив на розвиток економічної соціології справив класик німецької соціології Макс Вебер (1864-1920), особливість економіко-соціологічних поглядів якого полягала у визнанні значимості соціокультурних факторів. Це докладно викладено в його роботі «Протестантська етика і дух капіталізму».

М.Вебер розглядав капіталізм як певну форму економічного раціоналізму — систему, що побудована на розрахунку норми прибутку та раціональному плануванні виробничого процесу, складовим елемен­том якого є використання найманої праці формально вільного виробника. Його цікавить суб'єктивний аспект економічного раціоналізму, а саме: певні нахили людей до раціональної економічної поведінки. Особливої ваги при цьому мислитель надає емпірично констатованому фактові за­лежності господарчого статусу від конфесійної приналежності: Провівши ряд емпіричних досліджень, Вебер встановив, що більшість тих представників західноєвропейського великого бізнесу, що вважають себе віруючими, належать, як правило, до протестантських конфесій. Отже, саме протестанти виявляють специфічну схильність до економіч­ного раціоналізму, що пояснюється специфікою їх особистісних ціннісних орієнтацій внаслідок виховання у протестантському середовищі.

В його науковій творчості розвиток отримала теорія соціальних організацій. Вчений обґрунтував раціональний тип організації, на якій і повинно базуватися сучасне виробництво, показав механізми контролю і стимулів у відносинах і діяльності індивідів і груп, що стало важливою методологічною основою для подальшого розвитку прикладної соціо­логії.

До першої половини XX ст. відноситься наукова творчість цілої плеяди дослідників, що багато зробили в галузі прикладної соціології праці і трудових відносин. Найбільш значні імена— Елтон Мейо (1880-1949), Жорж Фрідман (1902-1977), Пітер Друкер (нар. 1909). їх ідеї і розробки стимулювали прикладну соціологічну роботу значної кількості професіоналів.

Популярність прикладної соціології не виключала розвиток теоретичної економічної соціології. Приблизно в середині XX ст. виникає так звана «франкфуртська школа». її представники — Макс Хоркхаймер (1895-1973), Герберт Маркузе (1898-1979), Еріх Фромм (1900-1980).’

1 Дорин А.В. Экономическая социология.— Минск, 1997.— С.28.

Отже, економічна соціологія має глибоке історичне коріння і сьогодні вона є досить значною галуззю соціологічної науки як в нашій країні, так і за кордоном.