Історичний екскурс до вчень великих дидактиків
Дидактика — найстабільніший розділ у педагогіці, проте вона теж змінюється, іде в ногу з часом, убирає в себе світові науково-технічні досягнення (наприклад, кібернетизація, диференціація, інтегративність). Як уже зазначалось, засновником дидактики є Ян Амос Коменський — великий чеський гуманіст і педагог. Його визначним твором є "Велика дидактика" (1633). Коменському належить обґрунтування існуючої класно-урочної системи: поділ учнів на класи, навчального часу — на навчальні роки з чвертями і канікулами між ними, 45-хвилинний урок, 10—20-хвилинні перерви, предметна система викладання за певними навчальними планами, програмами і підручниками, екзамени наприкінці року з переведенням до наступного класу або залишенням на другий рік. Низку своїх праць Я. А. Коменський присвятив професіоналізму вчителів, засобам активізації учнів, їх свідомому ставленню до навчання, законам добре організованої школи.
В історію дидактики зробили свій внесок філософи-просвітителі та педагоги XVIII століття. На початку XIX ст. склались дві теорії освіти — матеріальна і формальна. Прихильники теорії формальної освіти вважали головним завданням школи розвиток розумових здібностей дитини, гімнастику розуму. Автором цієї теорії був німецький філософ і педагог Й. Ф. Гербарт (1776—1841). Теорія формальної освіти запроваджувала класичну освіту, її було покладено в основу гімназійної освіти в Росії і зорієнтовано на підготовку інтелігенції, чиновництва, правлячої еліти.
Прибічники матеріальної освіти головним завданням навчання вважали засвоєння учнями певної суми реальних знань, а розвиток пізнавальних можливостей учнів вважали наслідком діяльності щодо засвоєння навчального матеріалу. Ця теорія належить англійському філософу Г. Спенсеру (1820—1903), вона була зорієнтована на підготовку практичного прошарку — бізнесменів, торговців, ремісників, кваліфікованих техніків і робітників. Г. Спенсер вважав, що школа повинна готувати молодь до п'яти видів людської діяльності — самозбереження, здобування засобів для життя, виховання потомства, виконання соціальних функцій і дозвілля. Він виступав проти розумового перенапруження дитини, пропагував вузько утилітарну освіту, нехтував теоретичними знаннями і тим самим принижував значення розвиваючого навчання.
Проти однобокості кожної із зазначених теорій виступав К. Д. Ушинський. Він захищав необхідність об'єднання обох завдань (засвоєння суми знань і розвиток здібностей), указував, що розум розвивається лише через знання, і кожна наука розвиває людину саме своїм змістом.
У другій половині XIX ст. в Європі значний внесок у дидактику зробив німецький педагог А. Дістервег (1790-1866). Він виступав за народну школу, розробив передові принципи виховання — природо-відповідність, кульгу рові дію бідність, самодіяльність.
В Україні у XIX ст. помітною постаттю серед педагогів-дидактиків є О. В. Духнович (1803—1865), який у Закарпатті, що тоді належало Австро-Угорській імперії, створював підручники для народних шкіл, брав участь у широкій освіті, допоміг відкрити в Закарпатті понад 79 початкових шкіл. Автором низки підручників був Б. Д. Грінченко (1863-1910). Він викладав у школах українською мовою, видав "Словник української мови" у чотирьох томах, а також "Українську граматику до науки читання й писання".
У першій половині XX ст. особливо популярною була дидактична теорія американського філософа Дж. Дьюї (1859—1952), який заснував педагогічну течію — педоцентризм, а також діяльнісний підхід до навчання, пропагував навчання "шляхом дій", які з'являються з особистого досвіду дитини. Педоцентризм — це керування практичним досвідом дитини, навчання без програм, широка дитяча і вчительська самодіяльність.
У 30-х роках у російській дидактиці посилилась увага до якості загальноосвітньої підготовки учнів, радянська школа досягла певних успіхів, але було допущено помилку щодо недооцінення ролі трудового, політехнічного навчання, ліквідовано навчальні майстерні і ручну працю в школах (1937), взято курс на академічний розвиток школи, що призвело до переваги словесних методів навчання і виховання.
До числа видатних дидактиків-практиків 50—60-х років належить В. О. Сухомлинський (1918—1970), який подав зразки дидактичних підходів до розумового розвитку дітей у ході їх навчання та практичної діяльності.
Відомі теоретики-дидакти М. М. Скаткін, М. О. Данилов, Ю. К. Бабанський, М. М. Поташник, В. А. Онищук обґрунтували ідеї оптимізації, визначили критерії оптимальності навчання і способи їх досягнення. Значний внесок у дидактику зробили Б. П. Єсипов (1894—1970), який опрацював теорію навчального процесу, Л. В. Занков (1901-1970), який розробляв теорію розвиваючого навчання та інші проблеми дидактики.
Наприкінці 70-х — на початку 80-х рр. почався новий етап досліджень у дидактиці — підвищення ефективності та якості навчального процесу шляхом посилення його виховної і розвиваючої функції, зв'язку з життям, з громадсько-корисною працею учнів, поєднання загальноосвітньої підготовки з трудовим вихованням.
У 80-ті рр. у зв'язку з реалізацією реформи школи досліджувались такі проблеми дидактики, як міжпредметні зв'язки, профорієнтаційна робота в школі, всебічний розвиток учнів у процесі навчання та позакласної роботи. І. Я. Лернер, В. О. Онищук, Н. Ф. Тализіна зробили внесок в обґрунтування теорії поетапного розвитку розумових дій дитини, управління пізнавальною діяльністю школяра. У розв'язання актуальних проблем демократизації дидактики вагомий внесок зробили вчителі-новатори М. М. Палтишев, В. Ф. Шаталов, Є. М. Ільїн, С. М. Лисенкова, О. А. Захаренко, а також педагогічні колективи багатьох шкіл.
Сучасна дидактика, виходячи на світові позиції, відкриває нові явища в навчальному процесі — його кібернетизацію, потребу диференціації і гнучких технологій у старших класах, інтегративність у змісті освіти, модульне навчання, стандартизацію освіти, індивідуалізацію та особистісну зорієнтованість.