Педагогыка- наука про виховання, її становлення і розвиток

ПЕДАГОГІКА

Наставництво, виховання, передавання знань є необхід­ними умовами розвитку людського суспільства, складови­ми всіх цивілізаційних процесів. У кожного народу і в різні історичні епохи вони мають свої особливості, підпорядко­вуючись водночас загальним принципам, законам і законо­мірностям.

Виховання і навчання у первісних і родових племенах на території України

Шкільництво, навчально-виховна справа в Україні по­долали у своєму розвитку великий шлях, початок якого сягає прадавніх часів.

Населення епохи палеоліту вело мандрівний спосіб життя. Основою його організації були роди (об'єднання окремих родин, пов'язаних кровними зв'язками; мали спі­льне майно — пасовиська, худобу; очолювали їх старшини) і племена (об'єднання родів; мали свою мову, звичаї, віру­вання, побут).

Формування і підготовка підростаючого покоління розвивалися відповідно до загальних законів і закономі­рностей, традицій і особливостей родового і племінного виховання. Виховання дітей мало наслідувальний харак­тер, проте вже існували заборони-застереження: «обере­жно, можеш ушкодитись»; «не смій, залиш у спокої» то­що. Беручи участь в усіх видах діяльності дорослих, діти поступово інтегрувалися в суспільство. Виховання здійс­нювалось у процесі трудової діяльності шляхом насліду­вання. Виділяли три вікові групи: діти і підлітки, повно­цінні та повноправні учасники життя (здобували засоби для життя, народжували дітей) та старики (передавали до­свід дітям через легенди, казки, бувальщини, пісні, ри­туали, закони тощо).

Народно-педагогічні уявлення праукраїнців трипільської культури

Племена, що населяли територію сучасної Правобереж­ної України наприкінці IV тис. до н. е., проіснували до II тис. до н. е. й увійшли до історії під назвою народу трипільської культури (від назви села Трипілля Київської обл.).

Населення трипільської культури розпочинало вихован­ня своїх дітей розповідями про рід, пращурів, легендами про перших людей, світобудову, своїх богів і небожителів, за­кладаючи основи світогляду і моралі.

Для неоліту були характерні матріархальні суспільні від­носини, що визначально впливало на побудову, зміст і ме­тоди виховання дітей. Матріархат визначив жінці-матері й роль учительки-наставниці своїх дітей, передусім дівчаток, яких навчали гаптуванню, вишиванню, ткацтву, ліпленню з глини (посуду, іграшок, культових фігурок).

Праукраїнці готували своїх дітей до ведення домашньо­го господарства, участі в основних видах господарського життя, хатніх промислів і ремесел, традиційних дійств то­що. Зміст і особливості виховання визначалися умовами життя і виробничою діяльністю дорослих.

Навчання і виховання у Київській Русі

Князі Рюриковичі (Олег, Ігор, Ольга, Святослав) закла­ли підмурок державної освіти і виховання. Основними за­кладами освіти цього періоду, що діяли до прийняття хри­стиянства, були школи грамоти, де діти навчалися читати, писати, лічити. До 988 р. ці школи були носіями хлібороб­ської культури, народних вірувань, традицій, звичаїв, об­рядів. Крім здобуття формальних знань, діти знайомились із суспільними і природними явищами, побутом людей че­рез засоби фольклору: казки, билини, приказки і прислів'я, пісні тощо. Вони усвідомлювали етичний ідеал свого наро­ду: чесність, доброту, щирість, працьовитість, вірність. Ці народно-поетичні твори стали не лише засобом морально- естетичного та патріотичного виховання, а й джерелом окре­мих історичних свідчень.

На основі східнослов'янської протописемності та літер грецького алфавіту в IX ст. було створено нову загальновжи­вану азбуку — спочатку глаголицю, пізніше — кирилицю, що відповідало інтересам Києва щодо об'єднання східносло­в'янських земель не тільки в політичному та економічно­му, а й культурному аспектах. Авторами кирилиці, яка бу­ла добре пристосована до звуків слов'янської мови, були фі­лософи, просвітителі та громадські діячі Кирило та Мефодій. Спрощена азбука робила освіту доступнішою для широких верств населення Київської Русі.

За княжої доби школа та освіта Київської Русі якісно змі­нились. Приблизно у X—XII ст. з'являється термін «шко­ла». Християнізація висунула потребу у відкритті шкіл, в яких готували перекладачів й переписувачів церковної лі­тератури, здобували освіту вітчизняне духовенство, майст­ри будівельної справи для зведення храмів, спеціалісти з ма­лярства, оздоблення церковних будівель, дипломати і дер­жавні чиновники різних служб.

Поширення шкіл (школи «книжного вчення», монас­тирські, школи грамоти, жіночі школи) було зумовлене потребами життя. Вищі школи, або школи «книжного вчен­ня», відкривали при дворах удільних князів. Монастирські школи відкривали при монастирях. В них навчалися ченці, майбутні священнослужителі. Освіта була ди­ференційованою: ченці із заможних родин опановували над­бання середньовічної європейської освіти і готувалися до ви­соких посад у церковній ієрархії, а особи з простолюддя вчи­лися читати та писати і готувалися до службових відправ.

Козацька педагогіка

Кращі особливості народної педагогіки було втілено у ко­зацькій педагогіці, яка формувала у підростаючих поколінь синівську вірність рідній землі, духовність, героїко-патріо-тичні традиції козацької державності, пріоритет високих лицарських якостей, пошани до старших.

Головним її завданням була підготовка фізично загар­тованих, мужніх воїнів, захисників рідного краю від чужо­земного поневолення. Вільна, незламна людина була ідеа­лом козацької педагогіки.

Українська освіта і педагогіка наприкінці XVIII — на початку XX ст.

Майже півтора століття (з кінця XVIII до закінчення Першої світової війни) Україна перебувала під владою двох імперій — 80% її території були у складі Російської імперії, решта — Австро-У горської.

Входження до Російської держави означало для Украї­ни втрату самобутності української освіти, набуття нею рис уніфікованої імперської системи.

Починаючи з останніх десятиліть XVIII ст., московсь­ка влада намагалася знищити не тільки традиційну украї­нську освіченість, алей народне шкільництво. Відібрання земельних маєтків в українських монастирів було відчут­ним ударом для українських шкіл, занепад яких входив у плани царського уряду. Московський уряд намагався викорінити із школи укра­їнську культуру, рідну мову. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуев видав циркуляр, яким заборонявся випуск українською мовою будь-якої літератури, крім творів «изящ­ной словесності».

У 1876 р. Емським актом було заборонено будь-яке укра­їнське слово; друкування, привезення з-за кордону україн­ських книжок, часописів тощо. Заборонялися також україн­ські вистави, промови та співи на концертах. Священики ма­ли виголошувати проповіді виключно російською мовою.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. політиці заборони української мови і культури активно протидіяли «Просві­ти *, які ставили за мету сприяння освіті українського наро­ду його рідною мовою. Перша організація «Просвіти» ви­никла в 1898 р. у Львові. Революція 1905—1907 pp. сприя­ла відкриттю просвітніх товариств у Києві, Одесі, Чернігові, Житомирі, Катеринославі, Кам'янці-Подільському, Мико­лаєві та інших містах. Вони впроваджували в школи украї­нську мову, історію України, дбали про видання українсь ких підручників, книжок, порушували питання про відкрит­тя українських шкіл, проводили свята за народними тради­ціями тощо. У цей період видавництвом «Український вчи­тель» було видано «Українську граматику для школи» Г. Шерстюка, «Арифметику для українських шкіл» О. Ко-ниського, «Граматику (Букварець)» С. Черкасенкатаін.

Становлення і розвиток класичної європейської педагогіки та національної системи народної освіти у XIX ст.

Виховні ідеали гармонійного розвитку людини в ан­тичній школі, сувора логіка середньовічної науки, яка за­клала основи наукових та освітніх структур, класична шко­ла епохи Реформації, ідеї реальної освіти у проектах фран­цузьких просвітителів — джерела європейської школи та педагогіки XIX ст., яка, увібравши досягнення попередніх епох, поставило низку нових освітніх проблем перед педа­гогікою як наукою та практикою шкільництва. Деякі з по­ставлених питань частково були вирішені у XX ст., а деякі й нині до кінця не розв'язані.

Теорія «нового виховання» і «нових шкіл»

«Нове виховання» — міжнародний педагогічний рух за оновлення школи й виховання, за побудову навчально-виховної роботи, відповідно до інтересів дитини, що виник на межі XIX—XX ст. Його ідеї реалізовували в школах ін­тернатного типу, де проголошувалася відмова від зубріння, формалізму і схоластики. В основу було покладено принцип органічного поєднання навчання з продуктивною працею уч­нів. Велика увага приділялася фізичному й естетичному ви­хованню, дитячому самоврядуванню.

2/ Методи науково-педагогічних досліджень

Педагогіка, як і будь-яка інша наука, може функціонувати і розвиватися, якщо вона перебуватиме у русі, спиратиметься на дослідження тих явищ і процесів, які є в колі її інтересів. А для такої дослідної роботи необхідно мати надійний інструментарій — методи досліджень.

У педагогіці за сутністю виділяють такі групи методів: а) неекспериментальні: спостереження, анкетування, бесіда, аналіз продуктів діяльності; б) експериментальні: природний експеримент, лабораторний експеримент; в) формуючі.

Спостереження — це метод тривалого, планомірного спогля­дання об'єктів і суб'єктів педагогічного процесу без втручання у сам процес, опис особливостей фізичного, психічного і со­ціального розвитку, які проявляються в діяльності й поведінці учасників навчально-виховного процесу, цей метод дає змогу систематизувати отримані показники і зробити певні висновки. Спостереження як універсальний, найбільш поширений метод має задовольняти ряд вимог: цілеспрямованість, плановість, об'єк­тивність, фіксацію результатів.

Анкетування — це метод отримання інформації про рівень фізичного, психічного і соціального розвитку вихованців за до­помогою спеціально запропонованих запитань та аналізу відпові­дей на них. За змістом анкета може стосуватись фактів, харак­теристик подій, людей, які оточують вихованців, намірів. Залеж­но від функцій анкети мають запитання-фільтри, контрольні за­питання для з'ясування достовірності інформації, функціональ­но-психологічні для зняття напруження. За формою анкети мо­жуть бути: відкритими, в яких прямі запитання передбачають вільні відповіді на свій розсуд; закритими, в яких на запитання є готові відповіді і респондент повинен вибрати одну з них.

Бесіда — метод встановлення під час безпосереднього спілку­вання особливостей фізичного, психічного і соціального розвитку вихованців. Бесіду можна проводити безпосередньо з учнями, їх однокласниками, батьками дітей, учителями-вихователями та інши­ми особами, які беруть участь у навчально-виховному процесі.

Аналіз продуктів діяльності — це метод вивчення учасників педагогічного процесу, який передбачає ознайомлення дослід­ника з результатами і наслідками діяльності вихованців з ме­тою з'ясування рівня сформованості певних якостей, умінь, здібностей. Це можуть бути робочі зошити, щоденники, творчі роботи, малюнки, вишивки, моделі та ін.

Діагностичні методи ефективні тим, що дають змогу не про­сто зробити опис тих чи інших особливостей розвитку вихо­ванців, стану протікання певних педагогічних процесів, але й вимірюють їх, дають їм якісну і кількісну характеристику. До діагностичних методів у першу чергу варто включити тесту­вання і шкалювання.

Тестування (від англ. test — випробування) — метод дослі­дження, який передбачає набір коротких стандартизованих зав­дань з альтернативними відповідями, що вимагає вибору з них правильної, а результати таких випробувань підсумовуються в кількісних показниках.

Шкалювання — діагностичний метод вимірювання, за допо­могою якого реальні якісні явища отримують числове вира­ження у формі кількісних оцінок.

Чільне місце у системі педагогічних досліджень посідають експериментальні методи. Педагогічний експеримент є своєрід­ним комплексом методів дослідження, що забезпечує науково-об'єктивну і доказову перевірку правильності обґрунтованої на початку дослідження гіпотези.

Останнім часом в системі науково-педагогічних досліджень набирає чинності педагогічний консиліум (від лат. consilium — нарада, засідання). Це специфічна нарада, зібрання педагогів, які попередньо, використовуючи різні методи, досліджували певний педагогічний об'єкт (учня, колектив, явище) і на основі цього мають дійти однієї думки щодо спільних дій заради по­ліпшення навчально-виховного процесу стосовно конкретного педагогічного явища. Консиліум, як правило, розглядає складні педагогічні явища.