Позакласна виховна робота. Форми позакласної виховної роботи, їх характеристика

Педагогічна практика виробила різноманітні органі­заційні форми виховної роботи — варіанти організації виховного процесу, композиційної побудови виховного заходу. Важливу роль у цій справі відіграє позакласна ро­бота.

Зміст і мета позакласної роботи полягають у задоволенні інтересів і запитів дітей, розвитку їх творчого потенціалу, на­хилів і здібностей у різних сферах діяльності та спілкування.

Позакласна виховна робота — різноманітна діяльність учителів, вихователів, спрямована на виховання учнів і здійснювана в позаурочний час.

Домінуюча роль в організації позакласної виховної ро­боти належить класному керівнику, який с передусім орга­нізатором позакласних виховних заходів (організованої ді­яльності колективу, спрямованої на досягнення певної ви­ховної мети), діє у співдружності з іншими педагогічними працівниками школи. Одночасно він є ініціатором залучен­ня учнів свого класу до роботи гуртків, секцій у позашкіль­них закладах.

Позакласна виховнаробота спрямована на закріплення, поглиблення знань, застосування їх на практиці, розширен­ня кругозору учнів, формування наукового світогляду. Не менш важливими є вироблення умінь і навичок самоосвіти, розвиток творчих здібностей, організація дозвілля, культу­рного відпочинку.

Особливість позакласної роботи полягає в добровільній участі в ній (учні обирають профіль занять за інтересами), суспільній спрямованості (зміст виховного впливу відпові­дає потребам суспільства, відображає досягнення науки, культури, мистецтва), ініціативності та самодіяльності уч­нів (врахування бажання дітей, їх пропозицій).

Систему організаційних форм позакласної виховної робо­ти утворюють класні години, етичні бесіди, зустрічі з відоми­ми людьми, обговорення книг, читацькі конференції, масові свята, змагання (спартакіади), конкурси, олімпіади та ін.

Класна година. Як одна з форм позакласної виховної ро­боти вона передбачає створення оптимальних умов для продуктивного спілкування класного керівника з учнями з ме­тою формування у них соціальної зрілості.

Етична бесіда. Ця форма виховної роботи спрямована на формування в учнів умінь і навичок моральної поведін­ки, оволодіння загальнолюдськими і національними мора­льно-духовними цінностями.

Інформацію про моральні норми діти отримують в сім'ї, на уроках, із засобів масової інформації тощо. Але цей про­цес здебільшого стихійний, не сприяє формуванню стійких переконань. У дітей під впливом різних чинників нерідко виникають хибні уявлення про моральні цінності. Тому в навчально-виховній роботі необхідно надати цьому проце­су системності, науковості, щоб сформувати в дітей надійні засади моральних цінностей.

Цій меті служать етичні бесіди, в основі яких — вико­ристання діалогу. Вони сприяють узагальненню дитячих спостережень, вражень і переживань, певних знань морально-етичних норм, що сприяє поступовому сходженню осо­бистості до нових моральних якостей.

У системі підготовки і проведення етичних бесід важли­вим є дотримання певних методичних правил: бесіди проводить класний керівник або вихователь групи подовженого дня; підготовка до бесіди має тривати 5—6 днів; тема бесіди залежить від віку учнів, рівня підготов­ки колективу, взаємин у колективі, соціально-економічних умов у суспільстві; організація бесід відбувається за такими основними етапами: підготовчий, проведення бесіди, наступна діяль­ність школярів, оцінювання вчителем рівня сформованості в учнів моральних норм і навичок; необхідне залучення усіх дітей до висловлення влас­них думок щодо певних моральних понять; слід використовувати цікавий матеріал, задіювати різ­ні педагогічної прийоми, які б спонукали школярів до ак­тивної емоційно-розумової діяльності; потрібно продумувати план бесіди, давати учням кон­кретні завдання на етапі підготовки до неї, які викликали б у них інтерес;

Педагог мас змогу обирати такі форми позакласної ви­ховної роботи (екскурсії, диспути, вечори, турніри, вистав­ки), які найбільше зацікавлять вихованців і якнайкраще сприятимуть досягненню мети виховного процесу.

Колективні творчі справи (КТС)

методи­ка колективного творчого виховання (КТВ), створена росій­ським педагогом Ігорем Івановим. Зародилась вона у 60-ті роки XX ст., коли стали формуватися виховні об'єднання дітей і дорослих, які називали себе комунарами. Тому її на­зивають ще «методикою Іванова», або «комунарською. Відмінність «комунарської» методики від традиційної простежується за двома параметрами. Традиційна орієнто­вана на зовнішні аспекти, не приховує своєї виховної мети, завдань і прямого морального впливу. Методика КТВ залу­чає до діяльності кожного учасника колективу, орієнтую­чись на спільне вироблення дітьми і дорослими мети колек­тиву, використовуючи одночасно різноманітні види вихов­ного впливу, вирішує виховні завдання непомітно для вихованців.

Перехід до системи колективного творчого виховання відбувається за одним із напрямів — «технологічним» чи «ідеологічним». Прибічники «технологічного» підходу об­межуються засвоєнням основних форм методики. Практи­ка свідчить, що зміни технології виховного процесу підви­щують інтерес учнів до спільної діяльності, розвивають їх активність. Але здебільшого це не сприяє формуванню но­вого ставлення до життя, яке є результатом змін не лише способів діяльності, а й характеру міжособистісних стосун­ків у колективі. Прибічники «ідеологічного» підходу впе­внені, що достатньо захопити учнів і педагогів ідеєю спі­льної творчої праці, змінити характер міжособистісних стосунків у колективі, і вони самі визначать оптимальну для себе технологію діяльності. Така недооцінка техноло­гічних аспектів системи нерідко призводить до провалів хо­роших задумів, безуспішної трати сил, згасання зацікав­леності справою.

У методиці КТВ чітко виявляються лю­дяність, діяльність, творчість. Основними її перевагами є:

- соціальна спрямованість діяльності. Уся колективна творча діяльність має бути спрямована на поліпшення ро­боти школи, дитячого садка чи будинку. Особлива увага приділяється громадянам, які потребують допомоги (літні люди та інваліди), утвердженням соціальної, моральної справедливості. Це забезпечує участь дитини у створенні умов, за яких формується її громадянська позиція;

- турботливі стосунки. Коли з дітьми налагоджено до­брозичливі, щирі, демократичні стосунки, можна сподіва­тися на інтерес до спільної діяльності. Такі стосунки не за­перечують вимогливості, але змінюють її характер: вимоги висуває не педагог, а спільна справа. Отже, дітей готують до майбутньої діяльності, орієнтуючи на поліпшення свого мікросередовища;

- поділ колективу на міні-колективи (творчі групи, екі­пажі, бригади, ланки тощо). Двоступенева організація дія­льності сприяє залученню до планування, виконання й ана­лізу діяльності всіх членів колективу. Міні-колектив (3— 10 осіб) обговорює важливі проблеми, кожний пропонує свої рішення. Такі колективи можуть бути постійними або тим­часовими. Критерієм поділу є інтереси, прагнення, місце проживання тощо;

- колективні творчі справи. Вони є формою організації колективної творчої діяльності, а також основним виховним засобом. Колективні творчі справи (КТС), ігри, колективні організаційні справи зарекомендували себе ефективними способами організації життя колективу;

- чергування творчих доручень. Передбачає періодич­ні перевибори органів учнівського самоврядування, чергу­вання (обмін) постійними справами-дорученнями між мі-ні-колективами; планування діяльності, внаслідок якого кожен з учасників колективу обов'язково задіяний до об­говорення справи, організовує її, що унеможливлює поділ колективу на активних і пасивних. Усі почергово обійма­ють «керівні» посади;

- різноманітність діяльності. Кожна справа має свою стрижневу спрямованість, згідно з якою всі КТС класифі­кують на організаційні, суспільні, пізнавальні, трудові, ху­дожньо-естетичні, спортивно-оздоровчі. Кожну колективну творчу справу очолює рада, чисельність якої залежить від масштабів і характеру роботи.

Технологія підготовки і реалізації колективних творчих справ передбачає шість послідовних етапів.

Попередня робота вихователів. Цей етап охоплює ви­значення ролі КТС у житті колективу, формування вихов­ної мети, обмірковування варіантів роботи й настановчої (стартової) бесіди, розгляд доцільності залучення шефів, од­нодумців. Тон розмови при цьому доброзичливий, товари­ський, зацікавлений. Думки не нав'язують, не диктують, розмова відбувається на рівних;