Реляціоністська концепція влади
Латинське слово relatio означає “донесення”. Влада постає як відносини між особами, які дають змогу одному індивіду або групі їх змінювати поведінку іншого індивіда або групи. Тут основна увага фокусується на рольових відносинах, підкреслюється асиметричність владних відносин між суб’єктом: об’єктом влади.
Реляціоністські трактування влади розглядаються у трьох основних варіантах теорій: теорії “опору”, теорії “обміну ресурсами”, теорії “розподілу зон впливу”.
Теорія “опору” основну увагу приділяє класифікації різних форм і ступенів опору в системі владних відносин, опору, підвладного тискові з боку суб’єкта влади.
Теорія “обміну ресурсами” за основу аналізу владних відносин бере нерівний розподіл ресурсів між володарями і підвладними. Прагнення підвладного до отримання певних благ зумовлює наявність влади у того, хто такі блага має. Отже, влада є функцією залежності індивіда від розподілу ресурсів.
Д. Ронг, автор теорії “розподілу зон впливу”, вважає, що в системі владних відносин особи постійно обмінюються ролями – володар влади і її об’єкт.
Реляционістиське визначення влади розглядає її як відношення між двома партнерами (агентами), при якому один із них здійснює вплив на іншого. В цьому випадку влада представляється як взаємодія її суб’єкта і об’єкта, при якої суб’єкт за допомогою визначених засобів контролює об’єкт. Таке розуміння влади дозволяє визначити її необхідність, розкрити її структуру, пов’язати в ціле її різні характеристики.
Так, Т.Парсонс визначає “владу” як здібність заставити акторів виконувати обов’язки, накладені на них метою суспільства заради досягнення покладених цілей.[1] Парсонс проводить тісну паралель між економічною та політичною наукою, між розумінням “гроші” та розумінням “влада” як і в економіці, так і в політиці має місце відношення взаємообміна та взаємодії.
Парсонс прирівнює функцію влади до функції грошей. Він розглядає її як просто зброю обміну між останніми та іншими підсистемами. В такому раз, по аналогії з грошима влада володіє відповідними здібностями.
Влада має елемент, який знаходиться в використанні будучи рухомим, активним і мобільним. Він постійно обмінюється, пересувається.
У нього немає постійно фіксованої маси: як і грошові суми, сума влади знаходячихся в обороті, може збільшуватися або зменшуватися.
Так, наприклад, Парсонс вивчає “процес посилення влади”, “виробництво влади”, підвищення “завдяки створенню політичного кредиту доручення кредиту”. Існує політичний еквівалент банкової системи, в силу якого до маючого в системі кількості влади можна робити начислення. Порівнюючи лідерів з банкірами або маклерами[2], Парсонс відмічає, що в умовах демократичної виборчої системи політичну підтримку потрібно розглядати як широку передачу права на владу, яка, якщо вона приведе до успіху на виборах, становить вибраних лідерів в положення, аналогічне положенню банкіра. “Внески” влади зроблені виборцями, можуть бути відізваними, якщо не на першу вимогу, то в крайньому разі на наступних виборах у відповідності з правилами, нагадуючими читки години праці банка.
Таким чином у розвинутих політичних системах мається відносно “вільно плаваючий” елемент, нагадуючий кредитну систему. “Кредит влади” може вар’їруватись, він піддається змінам коливанням подібно інфляції та дефляції.[3]
На думку Шванценберга, влада виступає як символ: подібно грошам, вона не володіє безпосередньою користю. У неї нема “споживчої коштовності”, а є тільки “мінова коштовність”. Вона обмінюється на дещо таке, що реально цінно з точки зору ефективності суспільства, наприклад, законослухняного. Влада – засіб обміну, торгівлі та символ коштовності. Вона значима настільки наскільки дозволяє чогось досягти.
І, нарешті, остання опора влади – сила. Але право застосовувати її у влади не виявляється безпосередньо. Воно скоріш основана на інших інститутах, які символізують силу або займають її місце. І тут можна знову привести порівняння з грошима. Подібно до того, як грошова система, повністю заснована на золоті у якості реального посередника обміну. Являється примітивною, незабезпечуючи функціонування складного ринкового організму, система влади, у якої єдиною негативною санкцією являється загроза застосування сили також надається дуже примітивною, незабезпечуючою складної системи. Гроші повинні бути інституціоналізовані як символ: вони повинні бути легітимізовані і повинні інспірировати “довіру” системі. Аналогічним чином влада не може бути лише інструментом лякання; вона повинна слугувати загальною зброєю мобілізації ресурсів в ім’я ефективних дій суспільності і нести обов’язки взяті суспільством у відношенні своїх членів; при цьому вона повинна бути возведена на рівень символу та легітимізована.
Таким чином, влада становиться символічним та загальним посередником; простий засіб обміну, подібно грошам, перетворюється в символ і в цій якості признається усіма, отже легітимізується.
Основним поняттям системної концепції влади є політична система.
Існує три підходи до визначення поняття:
Макропідхід – влада, як властивість або атрибут макросоціальних систем. Вона є способом організації, посередником у політичній системі, умовою її виживання, засобом прийняття рішень і розподілу цінностей;
Мезопідхід – влада на рівні конкретних систем – сім’ї, виробничих груп, організацій. Влада аналізується у співвіднесенні з підсистемами суспільства, з його організаційними структурами;
Мікропідхід – влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи.
Суб¢єктом влади передусім особа, дії якої є визначальним у рамках певної соціальної системи.
Звернення до аналізу вертикального і горизонтального зрізів влади стверджується, що роль індивіда у суспільстві, в мікросистемі визначає його владу.