Типологія політичної влади
Виходячи зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної влади:
1) за характером примусу;
2) типом легітимності;
3) ступенем публічності;
4) типом владного суб'єкта;
5) джерелами формування;
6) за ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг.
За характером примусу політична влада може бути поліційно-репресивною (насильницькою), котра використовує проти непокірних терор, репресії, шантаж і узаконені форми примусу для тих, хто порушує правопорядок. При цьому треба підкреслити, що лише у цивілізованих країнах узаконений примус влади відповідає праву, тобто не посягає на права і свободи громадян.
Примус як основна риса владних відношень поширюється на всі види політичної влади, у тому числі й недержавної.
Ступінь публічності характеризує відкритість влади суспільству. За цим критерієм можна виділити три види влади:
1) видимого і прозорого правління, де кордони влади освітлені прожектором громадської думки;
2) напівприхованого або тіньового субуправління, де поряд з офіційними механізмами прийняття рішень існують тіньові;
3) прихована, криптократична (таємна), де громадськості доступна лише та інформація, в якій влада заінтересована.
За типом владного суб'єкта влада може бути: інституціалізована, групова і особиста.
Інституціалізація влади фіксує обсяг повноважень, межі компетенції державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування, передбачені правом і традицією (як це було в стародавні часи). За цими критеріями влада може бути абсолютна, необмежена (східні деспотії та абсолютні монархії) і обмежена законом (конституційні монархії і сучасні республіканські форми правління), централізована (концентрація влади у центральних державних органах), децентралізована (оптимальний розподіл компетенції між центральними органами державної влади і органами самоврядування), суб'єктами федерації тощо, деконцентрована (розподіл владних повноважень у межах владного органу, скажімо, між кабінетом міністрів і місцевими адміністраціями).
Якщо інституціалізовані суб'єкти розкривають юридичні і організаційні можливості владних суб'єктів, то групові — реальні політичні можливості. Груповими суб'єктами влади можуть бути організації (партії, групи тиску, державна бюрократія), а також соціальні групи (класові, демографічні, територіальні, етнонаціональні). Реальний розподіл влади між груповими суб'єктами залежить від їх чисельного складу, організаційних і фінансових можливостей, типу поль тичного режиму, ідеологічного впливу.
За цими критеріями владу можна розділити на національну, партійну, корпоративно-кланову, мафіозну, з домінантна вираженими соціально-класовими інтересами або рівновагою соціальних інтересів тощо.
Особиста влада має інституціональні та психологічні аспекти, тобто масштаб і зміст влади визначається як інституціональними можливостями, так і особистими рисами політичних керівників (монархів, президентів, прем'єрів). При однакових інституціональних можливостях видатні політичні особистості мають більше влади, ніж пересічні. Особиста влада буває монархічною, деспотичною, тиранічною, диктаторською, харизматично-традиційною.
До джерел формування влади можна віднести суб'єктів політичного процесу та інституціональні механізми її формування. За першою групою критеріїв владу можна типо-логізувати як тиранічну, деспотичну, монархічну, аристократичну, деспотичну, а за другою групою критеріїв — як династичну, узурпаторську, виборну, призначувану, делеговану.
Теорія поділу влади передбачає існування трьох незалежних гілок державної влади. Між ними існує механізм стримувань і противаг, який забезпечує неможливість надмірної концентрації влади в одному із владних інститутів. Поділ влади поширюється і на недержавні політичні інститути. Скажімо, всередині партії можуть існувати органи, що виконують представницьку, виконавчу і судову функції.
Механізм стримувань і противаг, очевидно, слід впроваджувати у структуру будь-якої політичної організації з метою запобігання концентрації влади в руках якогось лідера або елітного клану.