Політичне життя і церква в Україні «Церква і держава, суспільство

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні вміти:

визначити поняття "свобода совісті", "релігійна дискримінація";

розкрити співвідношення "церква - політика", "держава - політика";

вказати основні напрямки суспільно-політичної діяльності церкви;

проілюструвати прояви "політизації релігії" та "релігізації політики";

охарактеризувати політичні проблеми релігійного життя в Україні.

 

Ключові поняття та терміни поняття та терміни
• релігія • церква
• віросповідання »релігійна свобода
• релігійна нетерпимість • свобода совісті
• релігізація політики • конфесія
• політизація релігії • міжконфесійна боротьба
• релігійна громада • державно-церковні стосунки
• традиційні релігії • секуляризація
• світові релігії • сакралізація
• "державна релігія " • поліконфесійність
• "громадянська релігія " • світоглядна релігія
• клерикалізм • віротерпимість

21.1. Свобода віросповідання як одна із найважливіших свобод особи. "Кож­на людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів ", - говориться у статті 18 Загальної декларації прав людини.

Більшість держав фор­мально підписалися під цим прин­ципом, але у багатьох країнах релігійна нетерпимість, дискрим­інація є суворою дійсністю, а отже багато мільйонів людей позбавлені релігійної свободи. У багатьох країнах, багатонаціо­нальних за своїм складом, свобода віросповідання гарантується, хоча й не вик­лючається переслідування релігійних меншин, осуд та заборона вірувань.

Релігійна дискримінація може набувати різних форм. В одних країнах доз­воляється тільки одна релігія, що підноситься у ранг державної, в інших - вида­ються нормативні акти, що обмежують діяльність певних релігійних громад. Багато фактів свідчать, що релігійна нетерпимість у світі швидше зростає, ніж йде на спад. Проте лише те суспільство можна назвати вільним, в якому існує реальна релігійна свобода. Без свободи вибору релігії і права поширювати свою віру не можна говорити про свободу совісті та справжню демократію.

Ставлення держави до релігії сильно впливає на її позицію на міжнародній арені. Оскільки релігійна свобода - це одна із найцінніших свобод людини, яка стосується її гідності, то жодна політич­на система, що порушує цю свободу, не має законних підстав вимагати членства у співтоваристві демократичних держав, де поважаються основні права людини.

Проблема гарантування громадянам свободи віросповідання актуальна й для Української держави. Стаття 35 Конституції України передбачає гарантії права на свободу світогляду та віросповідання. Це право включає свободу сповіду­вати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи та релігійні обряди, вести релігій­ну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інте­ресах громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Виходячи із результатів соціологічних опитувань, проведених в Україні за останні роки, у громадян зростає недовіра до державних інституцій. Обираючи серед суспільних інститутів той, якому вони найбільше довіряють, найчастіше називається церква. Згідно із статистикою понад 50% населення України вважає себе віруючими.

Церква та релігійні організації в Ук­раїні відокремлені від держави і жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Ніхто не звільняється від своїх обов'язків за мотивами реліг­ійних переконань. Якщо ж виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, то військова служба замінюється не­військовою (альтернативною) службою.

Механізм забезпечення конституційних норм у сфері релігійної політики викладений у Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації в Україні" від 23 квітня 1991 р. Правовий зміст свободи совісті містить у собі такі конституційні норми:

рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії;

використання громадянами свого права на свободу світогляду та віро­сповідання не повинно перешкоджати інтересам суспільства та держави;

здійснення громадянами свого права на свободу світогляду та віроспо­відання невід 'ємне від виконання громадянином своїх обов 'язків.

21.2. Специфіка взаємодії політики та релігії. Суспільно-політична діяльність церкви. Сучасне суспільно-політичне життя свідчить про пара­лельне існування двох процесів: релігізації політики та політизації релігії. Отже, можна визначити як основні напрямки суспільно-політичної діяль­ності церкви такі:

1. Її функціонування як елеме нту політичної системи.

 

2. Захист суспільно-політичного ладу.

3.Підтримка панування правлячої еліти.

4. Участь у масових суспільно-політичних акціях.

5.Участь у роботі органів влади та місцевого самоврядування.

6.Мобілізація віруючих на захист батьківщини.

7. Вплив на ставлення парафіян до суспільства.

8.Формування та пропаганда соціально-політичних аспектів релі­гійних теорій та ін.

21.3. Політичне життя та церква в сучасній Україні. На етапі глибокої транс­формації, яку переживає українське суспільство, роль Церкви важко переоці­нити. Водночас, між Церквою і державою в Україні, не кажучи вже про відно­сини між самими конфесіями, поки що далекі від гармонії та безконфліктності. Проблемні питання у цій чутливій сфері мають загальнодержавне значення і їх вирішення можливе шляхом поєднання зусиль релігійних організацій України, усіх гілок державної влади, широкого залучення громадськості.

Церковно-релігійна ситуація в Україні є відмінною від тих, що склалися в більшості постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи. Тут не­має домінуючої Церкви, з якою асоціювало б себе суспільство або переважна його частина. Це зумовлено історичним поділом території України між різними державними утвореннями з відмінними культурними традиціями. Тому сучасна церковно-релігійна ситуація в Україні визначається чинниками, більшість з яких породжені культурно-історичними особливостями та умовами перехідного пе­ріоду українського суспільства.

За роки незалежності України віруючим повернуто 3,4 тис. храмів і понад 10 тис. предметів культового вжитку.

Кількість культових будівель та пристосованих приміщень, якими користуються церкви, збільшилася з 9449 до 16 637, тобто на 76,1%. Серед 12,6 тис. храмів 3693 (29,4%) є пам'ятками архітектури. За цей період збудовано 2,6 тис. сак­ральних споруд, будується ще близько 2 тис. Згідно з графіком, складеним на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 7 травня 1998 р., віруючим має бути повер­нуто 120 культових будівель, що не використовуються або використовуються не за при­значенням. Проте забезпечення культовими спорудами залишається однією із найгостріших проблем релігійного життя в Україні. За умов, коли п'ята частина релігійних громад в Україні не має власних чи постійних приміщень для відправлення культу, активізується проблема повернення церкві колишніх сакральних об'єктів.

На сьогодні в Україні утворено мережу релігійних організацій, достатню для задоволення релігійних потреб віруючих. Центр релігійної активності ви­разно зміщений у західні області, де проживає лише 19,7% населення і, при цьо­му, зосереджено майже 43% усього масиву релігійних організацій. Випереджа­ючими темпами зростає кількість протестантських та неорелігійних організацій, але водночас зберігається історично притаманне Україні домінування православ'я. Практично усі конфесії мають регіонально окреслену мережу своїх структур.

За даними Державного комітету України у справах релігій, станом на початок 2000 р., в Україні були представлені 52 віросповідання, у межах яких діяли 23543 релігійні організації 90-та конфесій, течій та напрямків. Пік розбудови релігійної мережі припадає на 1988-1990 рр, за які кількість

релігійних організацій зросла на 41,7% (див. табл. 13)


Таблиця 13.

 

Динаміка зростання релігійної мережі в Україні зростання релігійної мережі в Україні
Показники
К-ть релігійних організацій 132і7
К-ть конфесій, течій, напрямків

Наявність в Україні поліконфесійності історично обумовлена насамперед поліетнічним складом її населення. Але головним її віровченням є християнство. Ретроспективний аналіз спеціалістами причин поділу християнства на католиків, протестантів і православних, а також внутрішньо-православний поділ засвід­чує, що в їх основу були покладені не канонічні догми, а політика і боротьба за владу. Аналіз показує, що в Україні, як і в цілому у світі, одночасно діють дві тенденції в релігійному житті - секуляризація і сакралізація. Перша засвідчує, що взаємостосунки людей у суспільстві перестають бути релігійно обумовленими. Су­часне суспільство прагне виробити свій світогляд, неза­лежний від релігійних догматів, спираючись на науку. Його політичні інститути більше не потребують релігій­ної легітимізації. Релігія відтепер існує поряд з політикою, наукою та мистецтвом як одна із сфер суспільного жит­тя.

 

 

Друга тенденція є свідченням того, що процес секуля­ризації не є невідтворним. Він зустрічає протидію: роб­ляться спроби "відродження" традиційних релігій, з'явля­ються нові культи та релігії. Елементи сакрального

проникають у політичний організм влади, політичне життя суспільства (згадай­мо хоча б факт, коли вибраний президент під час інавгурації проголошує клятву, тримаючи руку на Біблії).

У червні 2001 р. відбувся державний візит в Україну глави держави Ватикан, глави Католицької церкви Папи Римського Івана Павла II. Україна стала 123-ю країною, яку відвідав Понтифік. Згідно з програмою візиту відбулися зустрічі Папи і Президента України з представниками політичних, культурних, наукових і ділових кіл, зустрічі Папи з представниками Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій, із громадськістю. Іван Павло II відслужив божественні літургії за римським та візантійським обрядами у Києві та Львові.

Візит Понтифіка, незламного поборника прав і гідності людини, безкомпромісного противника тоталітаризму, нетерпимості та дискримінації, став закликом до порозуміння, до процесів єднання. Папа закликав не зводити рахунки з минулим, а разом дивитися у майбутнє, спільно розвивати діалог культур і цивілізацій. Україна, за словами Папи, має виразне європейське покликання, підкріплене християнськими коренями культури, і тому треба сподіватися, що ці корені допоможуть зміцнити національну єдність і далі розвивати незалежну Україну.

Сакральне життя є неминучим супутником найрадикальнішої секулярної держави. Тому релігія виступає як суб'єкт політики, як один із типів організацій та об'єднань людей, як універсальний чинник, без дії якого суспільство нормаль­но функціонувати не може.

Проте благотворний вплив наших християнських церков на суспільство, зокрема на політику, залишається незначним. Сьогодні, як зазначають спеці­алісти, моральний вплив політиків на клір значно більш помітний, ніж вплив кліру на політиків. Це, очевидно, усвідомлюють і миряни, судячи з того, як мало успіху мали на всіх минулих виборах християнські партії та кандидати в ризах. 21.4. Церква і держава, суспільство. Законодавче забезпечення принци­пу свободи совісті та діяльності релігійних організацій. Діяльність Цер­ков і релігійних організацій, міжконфесійні та церковно-державні відноси­ни регулюються ст.35 Конституції України та Законом України "Про сво­боду совісті та релігійні організації". Чинне законодавство в цілому має демократичний характер і відповідає нормам міжнародного права, зокрема Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакту про громадянські та політичні права, рекомендаціям Парламентської Асамблеї Ради Європи №190 (1995 р.), але не повною мірою враховує сучасні реалії церковно-ре­лігійного життя, напр.:

• невизнання Церков, які мають ієрархічну будову, як самостійних суб'єктів правовідносин;

• втручання держави у вирішення питань почергового використання культових будівель; почергові служіння нерідко використовуються як нагода для захоплення храму тією громадою, до якої прихильна місцева влада;

• не внормована масова пропаганда вчень та релігійної практики новітніх релігійних рухів; не дивлячись на досвід судового процесу над керівниками "Білого братства", який визнав факт негативного впливу на психічне здоров 'я людини релігійної практики цього новоутворення, такі ситуації не передбачені у Законі України "Про психіатричну допомогу" (1999 р.); необхідна розробка законопроекту про психологічний захист громадян, утворення науково-дослідної структури для вивчення впливу новітніх релігійних практик на здоров 'я людини.

За радянських часів на священнослужителів не поширю­валися елементарні пільги, їх утискали адміністративні органи у сфері праці та соціального забезпечення. Сьо­годні вітчизняне законодавство регламентує трудові правовідносини у релігійних орган­ізаціях, прирівнює громадян, що працюють у них, до працівників державних і громадських підприємств, установ, організацій, на них поширюється законодавство про працю, порядок оподаткування, соціального страхування та соц­іального забезпечення.

Церква і держава. Церква за Основним Законом України є відокремлена від держави. Це передбачає їх взаємне невтручання в компетенцію одне одного.

 

Жодна церква не може претендувати на особливе становище, а держава повинна додержуватися принципу рівності церков. Держава зобов'язана забезпечити можливість здійснення релігійними організаціями їх функцій. Держава зобов'язана втрутитися, якщо йдеться про порушення прав людини релігійною практикою церкви (забезпечення захисту від деструктивного психологічного впливу, недопущення міжконфесійної ворожнечі тощо). Забезпечення права громадян на свободу совісті зумовлює співпрацю держави і церкви в галузі релігійної освіти (державне визнання релігійної освіти як професійної, забезпечення умов для релігійної освіти та виховання).

Офіційне ставлення держави до різних конфесій має бути обмеже­не обліково-реєстраційною діяльністю; виключно нейтральним арбітруванням у разі виникнення міжконфесійних суперечностей. В Україні утворено інститути, які координують відносини між церквою та державою, до яких відносяться з боку держави - Державний комітет України у справах релігій, а з боку церкви - Всеукраїнська Рада Церков. Позитивний вплив на церковно-державні відносини справило Звернення Президента України до церков 11.06.1999 р. на засіданні Всеукраїнської Ради Церков. Від імені держави Президент України висловив думку про необхідність морально-політичної реабілітації церкви як суспільного інституту, що постраждав від тоталітарного режиму. Церкви сприйняли таке звернення як акт покаяння влади.

У розпорядженні релігійних організацій нині перебувають 16637 культових будівель та приміщень, пристосованих під молитовні. Діючими релігійними організаціями опікувалися станомна початок 2000 р. 21281 священнослужитель, у т.ч. 650 іноземців. Діє 250 мона­стирів із загальною чисельністю ченців і черниць 4939 осіб.

Кількість духовних навчальних закладів зросла з 1 в 1985 р. до 121 в 2000 (загальна чи­сельністьслухачів - 15885). Динаміка зростання кількості духовних навчальних закладів тачисельності слухачів у них різних конфесій є різношвидкісною. Наприклад, якщо за 1993-1999рр. кількість православних навчальних закладів зросла більш ніж удвічі (з 15 до 37), ачисельність слухачів у них в четверо (з 1508 до 5585), то релігійні організації проте­стантських напрямків збільшили кількість духовних навчальних закладів у більш ніж п'ять разів(з 11 до 60), а чисельність слухачів - у 14 разів (з 567 до 8060). Різко зросла кількість

релігійних періодичних видань у 1993-1999 р. (з 31 до 194). 42,3% з них - православної Церкви, 25,2% - протестантські видання, УГКЦ - 11,3%, РКЦ - 5,7%.

Але практика церковно-релігійного життя показує й негативи у відносинах між церквою та державою, а саме:

> існує тенденція до формування "регіонального законодавства" щодо релігійних організацій, тобто деякі місцеві органи влади займають упереджену позицію і підтримують певні конфесії на шкоду іншим, напр., у питаннях реєстрації релігійних громад, відведення земельних ділянок для будівництва храмів, надання пільг в оподаткуванні тощо;

^зволікається повернення церкві культових будівель та майна;

> невирішене питання визнання державою богословської освіти; порядок атестації духовних навчальних закладів не розроблено, державні органи не визнають документи про богословську освіту, що унеможливлює професійну роботу богословів у державних закладах.

Чи не головною проблемою у взаємовідносинах Українсь­кої держави і церкви сьогодні є реституція майнових прав релігійних організацій. Тобто, йдеться про повернення релі­гійним організаціям того, що було відібрано у них в перші роки радянської влади. Церковне господарство до 1917 р. було рентабельним і економічна база церкви дозволяла їй здійсню­вати функції соціального служіння та благодійності. Церковне, монастирське майно мало особливий статус - воно не оподатковувалося, не було об'єктом договорів купівлі-продажу, застави. Режим більшовиків намагався знищити церкву як опозицію радянській владі, а для цього оголосив державною власністю усе майно церковних, релігійних громад. Дек­ретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 19.01.1919 р. церква була відокремлена від держави, а належне їй та релігійним громадам культове майно було оголошене народною власністю; духовні училища та семінари були перетворені у школи загальноосвітнього характеру; підприємства церков були націоналізовані. Після приєднан­ня до СРСР Західної України, Галичини, Закарпаття ці норми поширилися і на їх територію. Сталінський режим цілеспрямовано знищив структурні осередки українських національ­них церков - різним державним установам, організаціям, а менші - Російській право­славній Церкві (РПЦ). Така експропріація планувалася як механізм знищення церкви, і ця мета частково була досягнута щодо автокефальної православної у 1930 р. та греко-католицької у 1946 р. Більшу частину належного їм культового майна передавали, хоч зре­алізувати її до кінця радянській владі попри всі намагання не вдалося.

Церква і політика. На етапі трансформації суспільства церква може виконувати стабілізуючу роль, бо має значний моральний авторитет і високий рівень суспільної довіри. На відміну від деяких посткомуністичних країн, де церква відігравала консолідуючу роль, в Україні політичні події посилювалися церковно-релігійними. Навколо церков групувалися політичні і громадські структури, які мали різні погляди на незалежність України, геополітичні пріоритети.

Історичний досвід свідчить про небезпеку ідентифікації політичних партій та їх ідеологій з позиціями церкви, релігії як засобів вираження інтересів народу. Механічне ототожнення політичними партіями своїх ідеологій з позиціями церкви є небезпечним для самої церкви. Часто-густо такий прямий зв'язок церкви з політичними структурами служив основою відчуження значних верств суспільства від церкви.

Л. Ануфрієв, М. Обушний.

Церкви залучаються до підтримки кандидатів на виборах різних рівнів, що найактивніше проявилося на президентських виборах 1999 р. З іншого боку, церкви звертаються до влади у пошуках підтримки своїх позицій у міжконфесійному протистоянні. "Нормою" відносин між церквами і владою стало взаємне нагородження почесними нагородами та знаками, що загалом не схвалюється громадськістю.

Але загалом вплив Церкви на політичні орієнтації громадян досить обмежений. Про це свідчать результати парламентських виборів 1998 р., за якими партії, що задекларували прихильність до певної релігії (Християнсько-демократична партія України, Українська Християнська партія, блок "Вперед, Україно!", Партія мусульман України) не подолали 4-відсоткового бар'єру. За даними соціологічного дослідження, проведеного Українським центром економічних і політичних досліджень у серпні 2000 р., вплив релігійної організації на власні політичні Переконання засвідчили лише 11,5% віруючих респондентів, 15,2%. заперечили такий вплив, 26,8% вказали, що "самі формують свої погляди", решта не визначилися.

Україна - поліетнічна і поліконфесійна держава, що в умовах суспільно-економічної трансформації зумовлює особливу актуальність міжконфесійних відносин.

Негативний досвід деяких постсоціалістичних країн (колишня Югославія, Росія) свідчить, що церковно-релігійний чинник у порівнянні з національно-етнічним і політич­ним може спровокувати жорсткі та довготривалі громадянські протистояння. Україні, на щастя, вдалося уникнути істотних громадянських конфліктів на релігійному ґрунті, але певні конфліктні зони у міжцерковних стосунках все ж існують: суперечності між традиційними церквами та новітніми релігійними рухами, суперечності між традиційни­ми Церквами різних віросповідань суперечності між Церквами одного віросповідання (розкол православ'я).

Соціальна спрямованість діяльності Церкви. Соціальна діяльність церкви переважно здійснюється за напрямками доброчинності та освітньо-виховної діяльності (проявляється в школі, армії, створенні молодіжних рухів). Доброчинна діяльність здійснюється в таких формах: ♦ відпочинок та оздоровлення дітей; ■♦ допомога бідним; •♦ заснування та утримання притулків, сиротинців, будинків для літніх людей, соціально-реабілітаційних центрів;* доброчинна діяльність, у місцях позбавлення волі; ♦надання допомоги потерпілим від стихійних лих, біженцям. Якщо порівнювати масштаби доброчинної діяльності, то помітнішою є релігійні організації, що входять до потужних релігійних структур або центри яких знаходяться за кордоном.

Церква і молодь. Роботі з молоддю церква приділяє значну увагу. В кожній релігійній організації діють структури, які опікуються проблемами дітей та молоді, здійснюють релігійну освіту, організовують дозвілля. У цій роботі активно використовуються ЗМІ; близько 30% видань спрямовані на молодіжну, дитячу аудиторію; створюються конфесійні молодіжні організації ("Українська молодь-Христові!" (УГКЦ), Союз православної молоді України (УПЦ) та ін.) Особлива увага приділяється проблемам молодих сімей, проводяться літні табори для дітей; Церква поширює свою опіку на спорт.

За даними Державного комітету у справах релігій, релігійність серед української молоді за останні п'ять років зросла з 40% до 59,5%-73% (залежно від регіону) і поступається лише показнику релігійності віко­вої групи за 60 років.

Загалом рівень декларованої релігійності молоді досить високий: близько 70% молоді в соціологічних опитування визнають себе віруючих, хоч лише 50-55% сповідують певну релігію. Серед молодих людей з глибокими релігійними переконаннями та активною релігійною практикою 70% опитаних Українським інститутом соціальних досліджень та Центром "Соціальний моніторинг"1 - жителі Західного регіону, а найменше таких - на півдні України. Отже, Церква досить активно працює з молоддю, але дані соціологічних опитувань свідчать, що попри високий рівень декларованості релігійності молоді, низьким є ступінь її конфесійної визначеності, а за останні роки з'явилася навіть тенденція до зниження значимості релігії в системі життєвих орієнтацій молоді.

Церква і школа. Конституційний принцип відокремленості школи від Церкви означає позарелігійний, світський характер освіти, яку надають державні освітні заклади. Водночас чинне законодавство передбачає можливість створення конфесійних навчальних закладів, де характер освіти не регламентується (ст. 9 Закону України "Про освіту"). Крім цього, церква має можливість здійснювати релігійне навчання дітей і молоді в недільних школах, осередках катехизації.

У деяких громадських, педагогічних, церковних колах існує тенденція до ототожнення релігійного і морального виховання, що зумовлює вимоги поширити релігійну освіту на мережу загальноосвітніх державних шкіл. При цьому посилаються на необхідність подолання наслідків державного атеїзму недалекого минулого, які виявляються в неспроможності сучасної сім'ї дати дітям релігійне виховання. Все активніше піддається сумніву та запереченню сам принцип відокремлення школи від церкви. Але при цьому необхідно пам'ятати й про гарантування особі свободи совісті. Громадська думка з приводу вивчення релігії в державних навчальних закладах є вельми суперечливою.

Церква і армія. Проблема взаємовідносин церкви та армії проявляється в кількох аспектах:

1забезпечуються права віруючих, які не можуть використовувати зброю, на альтернативну, а не строкову військову службу;

2здійснення права віруючих військовослужбовців на задоволення своїх релігійних потреб;

3участь церкви у виховній та соціально-психологічній роботі в армії черезвпровадження в армії інституту капеланства.

 

 

 

Необхідність посилення виховної та соціально-психологічної роботи в армії України не викликає сумніву. Загальна криза в суспільстві згубно впливає на морально-психологічний стан військовослужбовців (позастатутні відносини, випадки самогубства тощо). Українська армія сьогодні не має цілісної доктрини виховної роботи, критикується існуюча Концепція виховної роботи у Збройних Силах та інших військових формуваннях України від 1998 р. Армійське середовище є предметом пильного інтересу неорелігій. Отже, необхідність морально-психологічної допомоги військовослужбовцям, посилення виховної роботи у військах є очевидна, але залучення церкви шляхом запровадження інституту капеланства залишається дискусійною проблемою.

Сьогодні немає єдиної думки в питанні єдності щодо форм і міри присутності церкви в армійському середовищі: релігія повинна стати складовою частиною системи виховної роботи у війську чи має бути пастир-вихователь у військах, чи інститут капеланства взагалі неприпустимий, бо це означатиме практично створення державної церкви і призведе до загострення серед військовослужбовців протиріч на релігійній основі. Жодна із церков поки що не оприлюднила власної концепції військового священства, а окремі угоди між церквами та силовими структурами мають практично закритий характер. Громадська думка, як свідчать результати різноманітних опитувань, також невизначена щодо інституту капеланства. Чимало експертів вважають, що запровадження цього інституту в Україні є передчасним, бо до цього не готові ні армія, ні суспільство, ні сама церква. Необхідною умовою присутності капеланів у війську має бути досягнення міжконфесійного примирення, встановлення толерантних стосунків між церквами та віруючими. Зростання чисельності віруючих в армії та розширення присутності в ній священнослужителів вимагає відповідних змін в системі фахової підготовки офіцерського складу.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1.Як міжнародні нормативні акти врегульовують свободу віросповідання?

2.Які нормативні акти України забезпечують свободу совісті в Україні?

3.В яких формах здійснюється релігійна дискримінація?

4.Чи є прояви релігійної дискримінації в Україні?

5.У чому полягає релігізація політики?

6.У чому полягає політизація релігії?

7.В яких напрямках здійснюється суспільно-політична діяльність Церкви?

8.Які світові релігії Ви можете назвати?

9.Чи збільшилася за останні роки кількість релігійних організацій в Україні?

10. Як Ви розумієте явища сакралізації та секуляризації?

 


ТЕМА 24

ВИБОРИ І ВИБОРЧІ СИСТЕМИ

 


Дивно, що кандидати вважають своїм обо­в'язком очорнити суперника, адже достат­ньо сказати про нього лише правду.

Американське висловлювання

На виборах програють лише виборці.

Е. Хоу

Після виборів і після одруження рідко одер­жуєш те, чого хотів.

І. Роджерс