ІІІ. Нова євангелізація для передачі віри
14.Слухаючи Святого Духа, який допомагає нам спільно розпізнавати знаки часу, у днях 7-28 жовтня 2012 року відбулася XIII Генеральна Звичайна Асамблея Синоду Єпископів на тему Нова євангелізація для передачі християнської віри. Синод нагадав, що нова євангелізація закликає всіх і здійснюється головно у трьох середовищах[10]. Першим середовищем займається звичайне душпастирство, «натхнене вогнем Святого Духа – щоб запалити серця вірних, які активні в житті спільноти і в Господній день збираються разом, щоб споживати Слово і Хліб вічного життя»[11]. До цього середовища зараховуємо також вірних, які зберігають міцну й щиру католицьку віру, виражаючи її у різний спосіб, але не беруть участь у церковному культі систематично. Це душпастирство орієнтоване на розвиток вірних, щоб на Божу любов вони відповідали щораз краще і всім своїм життям.
Друге середовище – «охрещені, які не виконують вимог Таїнства Хрещення»[12], серця яких не належать Церкві і які вже не досвідчують радості віри. Церква як турботлива мати старається, щоб вони зазнали навернення, яке відродить радість віри і бажання взяти на себе обов’язок жити по Євангелію.
Насамкінець слід відмітити, що євангелізація суттєво з’єднана з проголошенням Євангелія тим, які не знають Ісуса Христа або постійно його відкидають. Багато людей шукають Ісуса таємно, спонукані тугою по ньому, навіть у країнах з древньою християнською традицією. Всі вони мають право почути Євангеліє. Християнський обов’язок – проголошувати Євангеліє усім без винятку, і не як накладання нових обов’язків, а як ділення радістю, як відкривання нових прекрасних горизонтів, як запрошення на бажаний бенкет. Церква зростає не через прозелітизм, а «через привабливість»[13].
15. Йоан Павло ІІ просив, щоб ми визнали, що «необхідно плекати гарячу ревність у проголошенні Євангелія» тим, які далеко від Христа, «бо це є першочерговим завданням Церкви»[14]. Місіонерська діяльність «для Церкви сьогодні є найбільшим викликом»[15], і «місіонерська справа повинна бути на першому місці»[16]. Що би сталося, якщо би ми з усією відповідальністю прийняли ці слова? Ми би просто визнали, що місіонерська активність є парадигмою для усіх діл Церкви. Продовжуючи цю думку, латиноамериканські єпископи заявили, що вже «не можемо залишатися спокійними і пасивно чекати в наших храмах»[17], а необхідно переходити «від традиційного душпастирства до виразно місіонерського»[18]. Це завдання надалі залишається джерелом найбільшої радості для Церкви: «Отак, кажу вам, що на небі буде більша радість над одним грішником, що кається, ніж над дев’ятдесят дев’ятьма праведниками, що їм не треба покаяння» (Лк. 15, 7).
Зміст і границі цієї Адгортації
16. Я з радістю прийняв прохання Отців синоду написати цю Адгортацію[19]. Разом з цим приймаю багатство синодальних опрацювань. Я також радився з різними людьми, і маю намір поділитися побоюваннями, які мене непокоять у цей конкретний період євангелізаційної діяльності Церкви. Євангелізація у сучасному світі заторкує багато тем, які тут можна обговорювати. Але я не буду зачіпати численні питання, які повинні бути предметом старанного і поглибленого вивчення. Також вважаю, що від папського навчання не можна очікувати остаточної й повної відповіді на всі проблеми Церкви й світу. Папі не доцільно підміняти помісні єпископати і розпізнавати всі проблеми, які виникають на їхніх територіях. У цьому сенсі я відчуваю необхідність рухатися в напрямку оздоровлюючої «децентралізації».
17.Тут я пропоную деякі напрямні, які можуть надихати й направляти всю Церкву на новому етапі євангелізації, сповненої ревності й динамізму. У цих рамках і на основі вчення Догматичної Конституції Lumen Gentium я вирішив, серед інших тем, затриматися довше біля наступних питань:
a) Реформа Церкви, яка стає на місійний шлях.
b) Спокуси тих, які займаються пасторальною справою.
c) Церква як увесь Божий Люд, який євангелізує.
d) Гомілія і її приготування.
e) Соціальна інтеграція бідних.
f) Мир і діалог у суспільстві.
g) Духовні мотивації для місіонерської справи.
18. Я висвітлив ці теми ширше, що, можливо, виглядає як перебільшення. Але не з наміром представити цілий трактат, а щоб показати важливий практичний вплив цих пунктів на актуальні завдання Церкви. Вони допоможуть накреслити конкретну форму євангелізації, яку я прошу втілювати в будь-які починання. Отож, у такий спосіб можемо радісно приймати серед буденних обов’язків напуття Божого Слова: «Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся!» (Фил. 4, 4).
I. МІСІОНЕРСЬКА ТРАНСФОРМАЦІЯ ЦЕРКВИ [19-49]
19. Євангелізація виконує місіонерське доручення Ісуса: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 19-20). У цих віршах описано момент, коли Воскреслий посилає учнів проповідувати Євангеліє завжди і всюди – щоб віра в Нього дійшла до всіх закутків землі.
1. «ВИХІД» ЦЕРКВИ [20-24]
20. Боже Слово постійно показує динамізм «виходу», який Бог хоче розбудити в своїх визнавцях. Авраам прийняв заклик вирушити до нової землі (пор. Бут. 12, 1-3). Мойсей почув Божий голос: «Іди ж, оце пошлю тебе» (Вих. 3, 10), і приведи людей до обіцяної землі (див. Вих. 3, 17). До Єремії Бог говорить: «до всіх, до кого я пошлю тебе, ти підеш» (Єр. 1, 7). Сьогодні Ісусовий заклик «Ідіть» постійно створює нові сценарії та виклики для євангелізаційної місії Церкви, і всі ми покликані до нового «виходу» на місії. Кожний християнин і кожна спільнота повинні розпізнавати дороги, які їм вказує Господь, але всіх нас Він запрошує прийняти цей заклик: вийти з власного вигідного життя і відважитися йти у всі закутки, де необхідне світло Євангелія.
21. Радість Євангелія, яка наповнює життя спільноти учнів, – місіонерська радість. Її досвідчують сімдесят два учні, які повертаються з місії, наповнені радістю (див. Лк. 10, 17). Її досвідчує Ісус, коли, зворушений радістю у Святому Духові, прославляє Отця за те, що його об’явлення можуть розуміти вбогі й маленькі (див. Лк. 10, 21). Її досвідчують перші конвертити, які навертаються під впливом проповідування апостолів, здивовані, бо «кожний чув, як вони говорили його мовою» (Ді. 2, 6) у день П’ятидесятниці. Ця радість є знаком, що Євангеліє проголошувалося і проголошування було плідним. Але воно завжди має динаміку «виходу» і дару: вийти з себе, йти і завжди сіяти наново, завжди ще дальше. Господь говорить: «Ходімо деінде, у сусідні села, щоб і там проповідувати, бо я на те й прийшов» (Мк. 1, 38). Коли зерно вже засіяне в якомусь місці, то Ісус не залишається там, щоб краще щось пояснити чи вчинити там ще якісь чуда, а під дією Святого Духа йде до інших сіл.
22. Слово має в собі потенціал, який неможливо передбачити. Євангеліє говорить про зерно, яке, якщо вже засіяне в землю, росте само навіть тоді, коли сіяч спить (див. Мк. 4, 26-29). Церква повинна прийняти незбагненну свободу Слова, яка по своєму ефективна і виражається у різноманітних формах, які перевищують нашу здатність передбачати і ламають наші стереотипи.
23. Єдність Церкви з Ісусом – це єдність спільної дороги, а сопричастя «приймає форму суттєво місіонерського сопричастя»[20]. Сьогодні дуже важливо, щоб Церква, вірна своєму Вчителеві, вийшла проголошувати Євангеліє всьому світові, у будь-яких обставинах, не вагаючись, охоче і безстрашно. Радість Євангелія для всіх людей, нікого позбавити її не можна. І так ангел проголошує її вифлеємським пастухам: «Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу» (Лк. 2, 10). Одкровення говорить, що «євангеліє вічне благовістити тим, що живуть на землі і всякому народові і племені і язику і людності» (Одк. 14, 6).
Взяти ініціативу (primerear), приєднатися, супроводжувати, принести плід і святкувати
24. Церква, яка виходить, – це спільнота учнів-місіонерів, які беруть ініціативу (primerean), приєднуються, супроводжують, приносять плоди і святкують. «Primerear» – пробачте мені цей неологізм. Спільнота євангелізаторів знає, що це Господь взяв ініціативу в свої руки, випередив (primereado) нас в любові (див. 1 Йо. 4, 10); і тому спільнота знає, як рухатися вперед, як відважно розпочинати, як вийти на пошуки, як знайти тих, хто далеко, і як на перехрестях доріг запрошувати тих, які перебувають на дні суспільства. Така спільнота живе невичерпним бажанням проявляти милосердя – плід досвідчення безмежного милосердя Отця і його проникаючої сили. Давайте трошки відважніше брати ініціативу! Завдяки їй Церква зможе «приєднатися». Ісус обмив ноги своїм учням. Господь приєднується і приєднує своїх учнів, клякаючи перед ними, щоб обмити їм ноги. Але потім говорить: «щасливі будете, коли так чинитимете» (Йо. 13, 17). Спільнота євангелізаторів приєднується до щоденного життя інших ділами і жестами, скорочує відстань, похиляється аж до приниження – якщо є така необхідність – і приймає людське життя, торкаючи терпляче тіло Христа в людях. У такий спосіб євангелізатори мають «запах овець», і вівці слухають їх голос. Отже, спільнота євангелізаторів готова «супроводжувати». Супроводжує людство у всіх процесах, навіть найважчих і довгочасних. Вміє довго чекати і знає, що таке апостольська витривалість. Євангелізація дуже терпелива і уникає порушення своїх границь. Вірна дарам Господа, вміє також «принести плід». Спільнота євангелізаторів завжди дуже уважна до плодів праці, бо Господь хоче, щоб вона була плідною. Вона піклується пшеницею і не втрачає спокою через кукіль. Сіяч, бачачи серед колосся пшениці кукіль, не лементує і не панікує, а знаходить спосіб втілити Слово в конкретну ситуацію і видати плід нового життя, навіть якщо він буде виглядати недосконалим і недозрілим. Учень здатний віддати своє життя аж до мученицької смерті як свідчення про Ісуса Христа, але він мріє не про те, щоб наживати собі ворогів, а щоб Слово було прийняте і проявило свою спасительну і оновлюючу силу. Насамкінець, радісна спільнота євангелізаторів завжди вміє «святкувати». Відмічає і святкує кожну маленьку перемогу, кожний крок в євангелізації. Радісна євангелізація стає красою літургії серед щоденної потреби ділитися добром. Церква євангелізує і євангелізується красою літургії, яка є святкуванням євангелізаційної діяльності та джерелом відновленого стимулу до жертовності.
2. ДУШПАСТИРСТВО І НАВЕРНЕННЯ [25-33]
25. Я розумію, що сьогодні документам не надають такого значення, як у минулі часи, і про них швидко забувають. Проте, наголошую, що те, що я тут хочу висловити, має програмне значення і важливі наслідки. Надіюся, що всі спільноти застосовуватимуть необхідні засоби для того, щоб просуватися дорогою пасторального і місіонерського навернення, яке не може залишатися без змін у такому стані. «Звичайне адміністрування» вже не придатне[21]. Переходімо в усіх закутках землі в «стан безперервної місії»[22].
26. Павло VI заохочував розширити заклик до відновлення і рішуче наголошував, що звертається не тільки до окремих індивідів, а й до всієї Церкви. Пригадаймо цей пам’ятний текст, який ще не втратив своєї сили інтерпелювати: «Церква повинна поглиблювати свідомість себе самої, повинна медитувати над своєю таїною [...] З цієї просвіченої та дієвої свідомості випливає мимовільне бажання порівняти ідеальний образ Церкви – як Христос її бачив, бажав, любив як свою святу й непорочну Обручницю (див. Еф. 5, 27) – з реальним обличчям сьогоднішньої Церкви [...] Звідси виникає щире і нетерпляче прагнення відновлення, а саме: виправити недоліки, які свідомість показує і відображає як у іспиті совісті, дивлячись в дзеркало і порівнюючи себе зі зразком, залишеним нам Ісусом»[23].
ІІ Ватиканський Собор представив навернення Церкви як відкритість для постійної реформи себе самої з вірності Ісусові Христові: «Кожне відновлення Церкви полягає головно у кращій вірності своєму покликанню [...] Христос закликає Церкву-прочанку до постійної реформи, яка їй, як людській і земній організації, завжди необхідна»[24].
Існують церковні структури, які можуть гальмувати євангелізаційний динамізм, а добрі структури служать тільки тоді, коли їх анімує, підтримує і оцінює життя. Без нового життя і автентичного євангельського духу, без «вірності Церкви своєму покликанню» кожна нова структура швидко деградує.
Термінова віднова Церкви
27. Мрію про місіонерський вибір, здатний все змінити, – щоб звичаї, стиль життя, розклад занять, мова і всі церковні структури стали знаряддями, придатними більше для євангелізації сучасного світу, ніж для самозбереження. Реформу структур, яка вимагає пасторального навернення, слід розуміти тільки в цьому значенні: докласти зусиль, щоб усі вони стали більш місіонерськими, щоб звичайна пасторальна праця у всіх своїх формах була більш експансивною і більш відкритою, щоб збуджувала в пасторальних працівниках постійну готовність до «виходу» і, таким чином, сприяла позитивній відповіді з боку тих, кому Ісус пропонує свою дружбу. Йоан Павло ІІ говорив єпископам Океанії, що «будь-яке відновлення в лоні Церкви повинно поставити собі за мету місію – щоб не стати жертвою якоїсь форми замкнення в собі»[25].
28. Парафія ще не віджила себе; саме завдяки великій еластичності вона може приймати різні форми, які вимагають від пароха і спільноти місіонерської покори і креативності. Хоч вона і не єдина євангелізаційна організація, але якщо здатна постійно реформувати себе і адаптовуватись, то і надалі буде «тою самою Церквою, яка живе в домівках своїх синів і дочок»[26]. Це передбачає, що вона дійсно буде в контакті з сім’ями і з життям народу, а не перетвориться на малорухливу структуру, відділену від люду, або на групу вибраних, які займаються тільки собою. Парафія – це форма присутності Церкви на даній території, середовище, в якому слухають Слово, в якому розвивається християнське життя, місце для діалогу, для проповідування, для діл милосердя, для поклоніння і здійснення релігійного культу[27]. За посередництвом усієї своєї діяльності парафія надихає і приготовляє своїх членів для євангелізаційної праці[28]. Вона є спільнотою спільнот, святинею, куди спраглі приходять втамувати спрагу і йти далі, центром, який постійно посилає місіонерів. Але слід признати, що заклик до ревізії і відновлення парафій ще не дав достатніх результатів для того, щоб вони наблизились до людей, щоб стали середовищем живого сопричастя й участі вірних та щоб повністю переорієнтувалися на місіонерську діяльність.
29. Інші церковні організації, традиційні й малі спільноти, релігійні рухи й різноманітні асоціації, які Святий Дух породжує для євангелізації всіх середовищ і верств суспільства – також скарб Церкви. Вони часто приносять новий євангелізаційний запал і здатність до діалогу зі світом – що відновлює Церкву. Але для них було би дуже добре не втрачати зв’язку з багатою реальністю місцевої парафії й охоче інтегруватися в органічну пасторальну працю помісної Церкви[29]. Завдяки такій інтеграції вони уникнуть зосередження тільки на одному аспекті Євангелія і Церкви і не перетворяться на кочівників без коріння.
30. Кожна помісна Церква – частина Вселенської Церкви під керівництвом свого єпископа – також покликана до місіонерського навернення. Вона є основним об’єктом євангелізації[30], бо є конкретним вираженням єдиної Церкви в конкретному місці світу, і в ній «дійсно перебуває і діє Єдина, Свята, Соборна і Апостольська Церква Христа»[31]. Ця Церква втілена в конкретну місцевість, забезпечена усіма засобами для спасіння, даними Христом, але має місцеві особливості. Її радість проповідувати Ісуса Христа виражається як у турботі нести добру новину в інші місцевості, які перебувають у більшій нужді, так і в постійному виході на периферії власної території або до нових соціокультурних середовищ[32]. Вона старається завжди бути там, де найбільше бракує світла і життя Воскреслого[33]. Щоб цей місіонерський імпульс ставав щораз інтенсивнішим, жертовнішим і пліднішим, заохочую кожну помісну Церкву розпочати сміливий процес розпізнавання, очищення і реформування.
31. Єпископ завжди повинен розпалювати місіонерське сопричастя в своїй єпархії, наслідуючи ідеал перших християнських спільнот, в яких громада вірних мала одне серце й одну душу (див. Ді. 4, 32). І тому часом він стане попереду, щоб показувати дорогу і підтримувати надію в народі, іншим разом він стане просто посеред народу – близький і милосердний, а в деяких ситуаціях він повинен йти позаду, щоб допомагати відсталим і, головним чином, тому, що отара має нюх і сама може знайти нові шляхи. Розвиваючи динамічне, відкрите і місіонерське сопричастя, він повинен стимулювати формування механізмів участі, запропонованих Кодексом Канонічного Права[34], й інших форм пасторального діалогу, і піклуватися ними, бажаючи вислухати кожного, а не тільки тих, які леститимуть йому. Але метою цих форм участі буде, головним чином, не створення церковних структур, а місіонерська мрія дійти до кожного.
32. Оскільки я покликаний жити так, як напоумляю жити інших, то також мушу думати про навернення папства. Як Єпископ Риму, я повинен бути відкритим для пропозицій щодо виконання мого служіння, щоб воно щораз краще відповідало задумам Ісуса Христа і актуальним потребам євангелізації. Папа Йоан Павло ІІ просив допомогти знайти «таку форму виконання примату, яка би була відкритою для нових ситуацій, але жодним чином не відкидала нічого суттєвого зі своєї місії»[35]. Тут мало що змінилося. Папство і центральні структури Вселенської Церкви також повинні прислуховуватись до заклику до пасторального навернення. ІІ Ватиканський Собор ствердив, що Конференції єпископату, по аналогії до древніх патріархатів, можуть «внести великий вклад і плідно працювати, щоб дух колегіальності знайшов конкретне застосування»[36]. Але це бажання не здійснилося повністю, бо ще недостатньо з’ясовано стутус Конференцій єпископату, який би надавав їм права як суб’єктам з конкретними повноваженнями, включно з автентичним авторитетом у доктринальних питаннях[37]. Надмірна централізація, замість того, щоб допомагати, ще більше ускладнює життя Церкви і гальмує її місіонерський динамізм.
33. Місіонерське душпастирство намагається відмовитися від вигідного критерію душпастирського розпізнавання, що «так робилося завжди». Заохочую всіх сміливо і креативно переосмислювати цілі, структури, стилі й методи євангелізації своїх спільнот. Мета, поставлена без відповідних спільних пошуків засобів для її осягнення, приречена перетворитися на чисту фантазію. Заохочую всіх жертовно, сміливо, без обмежень і побоювань застосовувати директиви цього документу. Важливо, щоб не йти поодинці, а завжди розраховувати на братів і особливо на провід єпископів, при мудрому і реалістичному душпастирському розпізнаванні.
3. СЕРЦЕВИНА ЄВАНГЕЛІЯ [34-39]
34. Якщо маємо намір робити все в місіонерському руслі, то це стосується також і способу переказу послання. У сучасному світі швидка комунікація і селективний відбір інформації зацікавленими ЗМІ піддають послання великому ризику спотворення і редукції до деяких вторинних аспектів. І тому деякі питання морального навчання Церкви позбавляють контексту, який надає їм сенсу. Найбільша проблема виникає тоді, коли проголошуване послання ототожнюють з вторинними аспектами, які, хоч і важливі, але самі не виражають суті Ісусового послання. Отож треба бути реалістами й не очікувати, що слухачі знають увесь контекст даної теми або можуть наші слова поєднати з серцевиною Євангелія, яка надає їм значення, краси й привабливості.
35. Душпастирство в місіонерському руслі не одержиме хаотичним переказуванням безлічі доктрин, та ще й силою і впертістю. Якщо усвідомимо душпастирську мету і приймемо місіонерський стиль діяльності, щоб дійти до всіх без винятку, то проголошення зосередиться на суттєвому, на найкрасивішому, на найбільшому, на найпривабливішому і водночас на самому необхідному. Воно стане простішим, але не втратить через це своєї глибини й правди, а стане переконливішим і виразнішим.
36. Всі об’явлені правди походять з того самого божественного джерела, і в них треба вірити однаково, але деякі з них важливіші, бо краще виражають суть Євангелія. У цій фундаментальній серцевині сяє краса спасительної любові Бога, об’явлена у розп’ятому й воскреслому Ісусі Христі. У цьому сенсі ІІ Ватиканський Собор пояснив, що «існує певний лад, тобто ієрархія правд католицької науки, тому що різний їхній зв’язок з основами християнської віри»[38]. Це стосується як догм віри, так і всієї доктрини Церкви, включно з моральною доктриною.
37. Св. Фома Аквінський навчав, що моральна доктрина Церкви також має ієрархію чеснот і дій, які з них походять[39]. Найважливішою є «віра, чинна любов’ю» (Гал. 5, 6). Діла любові щодо ближнього – найдосконаліше зовнішнє вираження внутрішньої благодаті Святого Духа: «Перевага нового закону полягає в благодаті Святого Духа, яка виражається у вірі, яка діє через любов»[40]. І пояснює, що у відношенні до зовнішніх діл милосердя є найбільшою з усіх чеснот: «Саме по собі милосердя є найбільшою чеснотою, бо йому притаманно дбати про інших і, що більше, допомагати їм у біді. А це ознака вищості, й тому милосердя є Божим атрибутом, в якому Божа всемогутність проявляється найбільше»[41].
38. Важливо зробити пасторальні висновки з навчання Собору, яке містить древнє переконання Церкви. Передовсім слід сказати, що в проголошенні Євангелія необхідно дотримуватись відповідних пропорцій. Це помітно у тому, як часто піднімаються деякі теми і на чому наголошує проповідь. Наприклад, якщо парох упродовж літургійного року говорить десять разів про поміркованість і тільки два чи три рази про любов і справедливість, то створюється диспропорція і на задній план відходять саме ті чесноти, які повинні бути найчастіше присутніми в проповідях й у катехизах. Це саме діється тоді, коли про закон говориться більше, ніж про благодать, про Церкву більше, ніж про Ісуса Христа, про Папу більше, ніж про Боже Слово.
39.Подібно тому, як між чеснотами існує органічна єдність, яка не дозволяє усунути якусь з них з християнського ідеалу, так само не можна заперечувати жодну правду віри. Не можна спотворювати інтегральну єдність Євангелія. Крім того кожну правду зрозуміємо краще у її відношенні до гармонійної єдності християнського послання. У цьому контексті всі правди важливі й освітлюють одна одну. Якщо проповідування вірне Євангелію, то дуже виразно видно пріоритетність деяких правд, отож стає ясно, що християнське моральне проповідування не є етикою стоїків, є чимсь більшим, ніж аскетика, не є звичайною практичною філософією, ані каталогом гріхів і провин. Євангеліє запрошує нас, перш за все, відповісти Богові, який нас любить і спасає: впізнавати Його в інших людях, виходити зі свого простору і шукати добра для всіх. Цим запрошенням не можна нехтувати в жодних обставинах! Усі чесноти служать цій відповіді любові. Якщо це запрошення не буде промовистим і привабливим, то моральна будова Церкви ризикує перетворитися на фортецю з картону, і це для нас найбільша загроза. Бо вже не буде проголошуватись Євангеліє, а тільки деякі доктринальні чи моральні норми, вибрані згідно з окресленими ідеологічними міркуваннями. Послання може втратити свою свіжість і «запах Євангелія».
4. МІСІЯ, ВТІЛЕНА В ЛЮДСЬКІ ОБМЕЖЕННЯ [40-45]
40.Церква, учениця-місіонерка, повинна розвивати пояснення об’явленого Слова і розуміння правди. Завдання екзегетів і богословів: допомагати їй, щоб «визрівала думка Церкви»[42]. Інші наукові дисципліни роблять це в інший спосіб. Наприклад, Йоан Павло ІІ сказав, маючи на увазі суспільні науки, що Церква уважно слідкує за їхнім доробком, «щоб брати звідти конкретні вказівки, які би допомагали їй виконувати Учительський уряд»[43]. Окрім того в лоні Церкви є багато питань, які дуже відкрито досліджуються і обговорюються. Якщо різні філософські, богословські й пасторальні напрямки будуть відкритими для дії Святого Духа, який їх гармонізує з пошаною і любов’ю, то вони можуть допомогти краще пояснювати багатий скарб Слова і тим самим спричинитися до розвитку Церкви. Тим, які мріють про монолітну доктрину, яку повинні захищати всі й у всіх без винятку обставинах, це може видаватися помилкою, яка веде до непорозумінь. Але правда в тому, що ця різноманітність допомагає краще виражати й розвивати різні аспекти невичерпного багатства Євангелія[44].
41. У той самий час величезні й швидкі зміни в культурі вимагають від нас постійно звертати увагу на те, як виразити споконвічні правди мовою, здатною передати їх постійну новизну. Бо в дипозиті християнської доктрини «суть – це одне, а спосіб її вираження – це щось інше»[45]. Часом, слухаючи суто традиційну мову, вірні, з огляду на мову, якою спілкуються і яку розуміють, сприймають Євангеліє Ісуса Христа в спотвореному виді. Маючи святий намір навчити їх правди про Бога і про людину, часом даємо їм фальшивого бога чи фальшивий ідеал людини, який не є християнським. У такий спосіб ми залишаємось вірними якимсь формулюванням, але не передаємо суті. Це найбільший ризик. Пам’ятаймо, що «може бути багато форм вираження правди, і їх необхідно оновлювати для того, щоб передати сучасній людині незмінну суть євангельського послання»[46].
42. Якщо ми дійсно прагнемо, щоб усі краще розуміли і приймали красу Євангелія, то вищесказане має велике значення. Звичайно, що ми ніколи не зможемо зробити так, щоб усі легко розуміли і з радістю цінили навчання Церкви. Віра завжди позначена якимсь аспектом хреста, якоюсь неясністю, яка, однак, не зменшує її притягальну силу. Є речі, які можна зрозуміти й оцінити тільки завдяки цій притягальній силі, яка є сестрою любові й існує поза сферою зрозумілих доказів і аргументів. І тому слід пам’ятати, що будь-яке навчання повинно відбуватися через євангелізаційну поставу, яка пробуджує і притягує серце через близькість, любов і свідчення.
43.У процесі постійного розпізнавання Церква може дійти висновку, що деякі її звичаї не походять безпосередньо з серцевини Євангелія. Деякі з них глибоко вкорінені в історію, але сьогодні їх пояснюють інакше і не сприймають належним чином. Вони можуть бути чудовими, але вже не служать проповіді Євангелія. Не біймося їх переосмислювати. Так само існують церковні норми й заповіді, які могли бути дуже ефективними в інші епохи, але тепер вже на мають тієї виховної сили, щоб бути дорогою життя. Св. Фома Аквінський наголошував, що Христос і апостоли дали Божому людові «мало»[47] заповідей. Цитуючи св. Августина, перестерігав, що заповіді, додані Церквою пізніше, слід застосовувати помірковано, «щоб не обтяжувати життя вірних» і не перетворити нашу релігію у форму неволі, бо «Боже милосердя хотіло, щоб вона була релігією вільних людей»»[48]. Ця пересторога, написана сотні років тому, дуже важлива й сьогодні. Вона повинна бути одним з критеріїв, які слід розглядати, думаючи про реформу Церкви і її проповідування, здатне дійти до кожного.
44. З другого боку, як пастирі, так і вірні, які супроводжують своїх братів у вірі або на дорозі до Бога, повинні завжди пам’ятати дуже ясне навчання Катехизму Католицької Церкви: «Осудність і відповідальність за вчинок можуть бути зменшені або й скасовані через незнання, неуважність, насильство, страх, звички, непомірковані прив’язаності та інші психічні чи суспільні чинники»[49].
І тому, не применшуючи цінність євангельського ідеалу, їх необхідно супроводжувати з милосердям і терпеливістю на всіх можливих етапах людського розвитку, які будуються день за днем[50]. Священикам нагадую, що сповідальниця повинна бути не камерою тортур, а місцем Божого милосердя, яке нас стимулює до добра. Один маленький крок серед великих людських обмежень може подобатися Богові більше, ніж правильне зовнішнє життя без зіткнення із значними труднощами. Втіха й принада спасительної любові Бога, яка таїнственно діє в кожній душі, незважаючи на її вади й падіння, повинна торкнути кожного.
45. Бачимо, що євангелізаційна місія здійснюється в межах конкретної мови й даних обставин. Вона завжди шукає кращих способів проголошення Євангелія в конкретних умовах, не відступаючи від правди, добра і світла, які може принести тоді, коли неможлива досконалість. Місіонерське серце усвідомлює ці обмеження і «Для слабких я став як слабкий [...] Для всіх я став усім» (1 Кор. 9, 22). Воно ніколи не зачиняється, ніколи не шукає власну безпеку, ніколи не вибирає глухий самозахист; розуміє, що мусить зростати в розумінні Євангелія і в розпізнаванні стежин Святого Духа, і тому не відмовляється від можливого добра, навіть якщо ризикує забруднитися вуличним болотом.
5. МАТИ З ВІДЧИНЕНИМ СЕРЦЕМ [46-49]
46. Церква, яка «виходить», це Церква з відчиненими дверима. Вийти до інших, аби дійти до периферії людського суспільства, не означає бігти в світ куди-будь і безрозсудно. Дуже часто краще стишити ходу, відкинути набік неспокій, дивитися людям в очі й слухати їх, відкласти нагальні справи й бути разом з тими, які залишилися на узбіччі дороги. Часом Церква подібна до батька блудного сина, який залишає двері відчиненими, щоб син, коли повернеться, міг відразу ввійти.
47. Церква покликана бути домом Отця з завжди відчиненими дверима. Конкретним вираженням цього будуть церкви по всьому світі з завжди відчиненими дверима, щоб кожний, хто прийде шукати Бога, ведений Святим Духом, не зіткнувся з холодом зачинених дверей. Але існують й інші двері, які також не можна зачиняти. Кожна людина у якийсь спосіб може брати участь у церковному житті й належати до спільноти; також двері таїнств не можна зачиняти з будь-яких мотивів. Це стосується передовсім таїнства Хрещення, яке само по собі є «дверима». Євхаристія, хоча є повнотою сакраментального життя, не є нагородою для досконалих, а шляхетними ліками і поживою для слабких[51]. Таке розуміння тягне за собою пасторальні наслідки, міркувати над якими ми повинні розторопно і відважно. Дуже часто ми поводимось як контролери благодаті, а не як ті, які допомагають її отримати. Але Церква – не митниця, а батьківський дім, де є місце для кожного, яким би не було його життя.
48. Якщо вся Церква прийме цей місіонерський динамізм, то мусить дійти до всіх без винятку. Але до кого спочатку? Євангеліє виразно вказує: спочатку не до друзів і багатих знайомих, а до вбогих і хворих, до знедолених і забутих, до тих, які «не мають, чим тобі відплатити» (Лк. 14, 14). Жодні сумніви та інтерпретації не можуть послабили це дуже ясне послання. Сьогодні й завжди «вбогі є упривілейованими адресатами Євангелія»[52], і безкорислива євангелізація вбогих є знаком Царства, з яким прийшов Ісус. Необхідно заявити без усяких викрутасів, що наша віра нероздільно з’єднана з убогими. Ніколи не залишаймо їх напризволяще.
49. Виходімо, виходімо офірувати всім життя Ісуса Христа. Повторюю тут для всієї Церкви те, що багато разів говорив священикам і мирянам в Буенос-Айрес: віддаю перевагу постраждалій, зраненій і брудній Церкві на вулицях над хворою через свою замкнутість і комфортність Церквою, яка чіпляється за власну безпеку. Не хочу Церкви, яка заклопотана тим, щоб бути в центрі, а потім зачиняється в інтригах настирливості й бюрократії. Якщо щось повинно нас дійсно хвилювати й непокоїти нашу совість, то тільки факт, що стільки наших братів живуть без сили, без світла і без втіхи, які дає дружба з Ісусом Христом, без спільної віри, яка їх підтримує, без перспективи сенсу й життя. Надіюся, що нами буде керувати не страх зробити помилку, а страх зачинитися в своїх структурах, які дають фальшиве почуття безпеки, в нормах, які перетворюють нас у невблаганних суддів, у звичаях, які нас заспокоюють, у той час як довкола голодують люди й Ісус невтомно повторює: «Дайте ви їм їсти» (Мк. 6, 37).
II. В КРИЗІ СПІЛЬНОТНИХ ОБОВ’ЯЗКІВ [50-144]
50. Перед тим, як говорити про деякі фундаментальні питання, пов’язані з євангелізацією, слід коротко пригадати обставини, в яких ми живемо і працюємо. Сьогодні багато говорять про «надмірне діагностування», яке не завжди супроводжується пропозиціями, які можуть вирішити проблему і які дійсно можливо застосувати. З другого боку, нам не допоможе суто соціологічний підхід, який претендує охопити всю дійсність гіпотетично нейтральною і асептичною методологією. Хочу запропонувати євангельське розпізнавання. Це бачення учня-місіонера, яке «живиться світлом і силою Святого Духа»[53].
51. Представити детальний і повний аналіз сучасної дійсності не є завданням Папи, але заохочую всі спільноти до «завжди невсипущої здатності вивчати знаки часу»[54]. Йдеться про велику відповідальність, бо якщо не знайдемо вирішення деяких проблем сьогодення, то можуть звільнитися процеси дегуманізації, які буде важко повернути назад. Необхідно вияснити, що може бути плодом Царства і що порушує Божі плани. Це означає не тільки розпізнавати та інтерпретувати порухи, навіяні добрим і злим духами, а – що є вирішальним – приймати порухи, навіяні добрим духом, і відкидати порухи, навіяні злим духом. Зрозуміло, що беру до уваги різні опрацювання як Учительського Уряду Церкви, так і регіональних та національних єпископатів. У цій Адгортації маю намір коротко зупинитися, з душпастирської позиції, на деяких аспектах реальності, які можуть загальмувати чи послабити динаміку місіонерської віднови Церкви, бо вони або стосуються життя і гідності Божого Люду, або впливають на суб’єкти, які безпосередньо належать до церковних структур і займаються євангелізацією.
1. ДЕЯКІ ВИКЛИКИ СЬОГОДЕННЯ [52-75]
52. Людство переживає сьогодні історичний перелом, який можемо бачити в прогресі, зробленому в різних галузях науки. Слід хвалити успіхи, які покращують людське життя, наприклад, в сфері охорони здоров’я, освіти та комунікації. Попри це мусимо пам’ятати, що більшість людей нашої епохи живуть, перебиваючись сяк-так з дня на день, що веде до згубних наслідків. Збільшуються деякі патології. Страх і розпач опановують серця багатьох людей, навіть у багатих країнах. Радість від життя часто згасає, брак пошани і насилля зростають, нерівність стає щораз очевиднішою. Необхідно боротися, щоб жити, і часто – щоб жити без достатньої пошани для своєї гідності. Ці епохальні зміни були спричинені великими якісними, кількісними, швидкими і кумулятивними стрибками, які відбуваються в науковому прогресі, новими технологіями і їх швидким впровадженням у різні сфери природи й життя. Живемо в епоху знань та інформації – джерела нових форм влади, часто анонімної.
«Ні» економіці виключення
53. Подібно до того, як заповідь «не вбий» ставить виразну границю для захисту людського життя, так сьогодні мусимо сказати «“ні” економіці виключення і соціальній нерівності». Така економіка вбиває. Не може так бути, щоб у новинах не повідомляли про факт, що на вулиці від холоду померла стара людина, натомість повідомляють про падіння на біржі на два відсотки. Це виключення. Не можна далі толерувати факт, що викидається їжа, у той час як люди страждають від голоду. Це соціальна нерівність. Сьогодні у всьому діє закон суперництва і право найсильнішого, який пожирає найслабшого, внаслідок чого широкі маси населення вважають себе виключеними з суспільства і маргінальними: без праці, без надії, у безвихідній ситуації. До самої людини ставляться як до товару, який можна використати й потім викинути. Ми започаткували культуру «відкинення», яка сьогодні поширюється. Вже йдеться не тільки про явище експлуатації та гноблення, а про щось нове: через виключення була вражена в самому корені приналежність до суспільства, в якому ми живемо. Йдеться не про перебування на дні суспільства, на його периферії чи позбавлення прав, а про перебування поза суспільством. Виключені не «експлуатовані», а викинуті як «непотріб».
54. У цьому контексті дехто ще захищає теорії «зменшення податку на більший дохід», за якими стоїть переконання, що економічний ріст, якому сприяє вільний ринок, сам по собі призведе до більшої рівноправності та соціальної інтеграції в світі. Ця думка, яка ніколи не була підтверджена фактами, виражає примітивну й наївну віру у доброту тих, які мають економічну владу, і у канонізовані механізми домінуючої економічної системи. А тим часом виключені далі чекають. Щоб підтримувати стиль життя, який виключає інших, або щоб захоплюватися цим егоїстичним ідеалом, розвинулася загальна байдужість. Майже несвідомо ми стаємо нездатними співчувати зойкам інших людей, вже не плачемо, бачачи їхню біду, і не хочемо їм допомагати, ніби за це відповідаємо не ми, а хтось інший. Культура добробуту знечулює, втрачаємо спокій, якщо ринок пропонує щось, чого ще не маємо, в той час як усі людські долі, поламані безнадією, видаються звичайним явищем, яке нас взагалі не турбує.
«Ні» новому ідолопоклонству грошей
55. Одна з причин такого стану речей: відношення до грошей, бо вже спокійно приймаємо їхнє панування над нами в суспільстві. Економічна криза, яку переживаємо, відвертає нашу увагу від причини цієї кризи – глибокої антропологічної кризи: заперечення першості людської особи! Ми створили нових ідолів. Поклоніння золотому тільцеві (див. Вих. 32, 1-35) знайшло нову і нелюдську форму в поклонінні грошам і в диктатурі економіки без людського обличчя і без дійсно людської мети. Світова криза, яка б’є по фінансах і економіці, показує свою нестабільність і, понад усе, великі недоліки в антропологічному напрямку, який редукує людину лише до однієї з її потреб: до споживання.
56. У той час як доходи невеликої групи людей стрімко зростають, більшість населення постійно віддаляється від добробуту щасливої меншості. Ця диспропорція походить від ідеологій, які захищають абсолютну автономність ринку і фінансових махінацій. Тому вони заперечують право контролю з боку держави, яка відповідає за загальне добро. Встановлюється нова невидима диктатура, у деяких випадках віртуальна, яка в односторонньому порядку і безжалісно вводить свої закони і правила. Окрім того, борги і все, що з ними пов’язане, віддаляють країни від реалізації реальних можливостей їхніх економік, а їх громадян – від реальної купівельної спроможності. До цього всього додається розгалужена корупція і егоїстична несплата податків у світовому масштабі. Жадоба влади і багатства не знає меж. У цій системі, яка намагається підпорядкувати все отриманню більших зисків, усе слабке, як зовнішнє середовище, залишається беззахисним перед інтересами обожнюваного ринку, які перетворюються в абсолютну норму.
«Ні» грошам, які панують замість служити
57. За такою поставою приховується заперечення етики і заперечення Бога. Зазвичай на етику дивляться з певною зневажливою погордою. Вона вважається непродуктивною, занадто гуманістичною, бо релятивізує гроші та владу. Її сприймають як загрозу, бо вона осуджує маніпулювання людиною і деградацію особи. В остаточному розрахунку етика скеровує до Бога, який очікує зобов’язуючої відповіді, яка виходить поза категорії ринку. Якщо така постава абсолютизується, то Бога сприймають як неконтрольованого, невигідного, навіть небезпечного, бо Він кличе людину до повної реалізації та незалежності від будь-якого виду рабства. Не ідеологізована етика дає можливість осягнути рівновагу і більш людяний соціальний устрій. У цьому сенсі заохочую експертів у фінансових справах і керівників держав поміркувати над словами одного древнього мудреця: «Не ділитися з бідними своїм багатством означає окрадати їх і позбавляти життя. Багатство, яким володіємо, – не наше, а їхнє»[55].
58. Фінансова реформа, яка не ігнорує етику, вимагала би радикальної зміни постави з боку політичних лідерів, яких я заохочую прийняти цей виклик з рішучістю і далекоглядним баченням, не ігноруючи, що само собою зрозуміло, особливостей кожної ситуації. Гроші повинні служити, а не керувати! Папа любить усіх, багатих і бідних, але має обов’язок в імені Христа нагадувати, що багаті повинні допомагати бідним, поважати їх і підтримувати. Заохочую вас до безкорисливої солідарності та повернення економіки й фінансової системи до етики на користь людині.
«Ні» соціальній нерівності, яка викликає насильство
59. Сьогодні часто чуємо заклики до більшої безпеки. Але допоки не позбудемося виключення і нерівності в суспільстві та між різними народами, не можливо буде викорінити насильство. У насильстві звинувачують бідних людей і найбідніші народи, але без рівних можливостей різноманітні форми агресії та війни знайдуть родючу землю і рано чи пізно станеться вибух. Якщо локальна, національна чи світова спільнота залишає частину себе самої на периферії, то жодні політичні програми, жодні силові чи миротворчі структури не зможуть запевнити тривалий мир. Це діється не тільки тому, що нерівність провокує насилля виключених із суспільства, а тому, що соціальна та економічна система несправедлива в своїх основах. Подібно до того, як добро прагне ділитися собою, так і згода на зло, тобто несправедливість, прагне поширювати свою нищівну силу й мовчки підкопувати основи будь-якої соціополітичної системи, якою би міцною вона не виглядала. Якщо кожна дія має наслідки, то зло, закладене в структури суспільства, завжди має потенціал розкладу і смерті. Від зла, міцно закладеного в несправедливі соціальні структури, не можемо очікувати кращого майбутнього. Ми знаходимось далеко від так званого «кінця історії», бо умови для стійкого і мирного розвитку ще адекватно не виражені й не реалізовані.
60. Структури сучасної економіки пропагують надмірне споживання, але нестримне споживацтво, поєднане з соціальною нерівністю, нищить суспільство подвійно. У такий спосіб соціальна нерівність рано чи пізно породжує насильство, яке гонка озброєнь не може зупинити й ніколи не зупинить. Це тільки обманює тих, які шукають більшої безпеки в світі, так ніби сьогодні ми не знаємо, що озброєння і придушення спротиву не вирішує проблем, а створює нові й ще гірші конфлікти. Дехто просто отримує задоволення, звинувачуючи в своїх нещастях убогих і вбогі країни, приводячи необгрунтовані узагальнення, і прагне вирішити проблему «освітою», яка їх заспокоїть і перетворить на домашніх і нешкідливих істот. Але це ще більше дратує, якщо виключені з суспільства бачать, як розростається соціальний рак – корупція, яка глибоко закорінилась у багатьох країнах: в їхніх керівництвах, ділових сферах, різних структурах – незалежно від політичної ідеології керівників держав.
Деякі виклики культури
61. Євангелізуємо також тоді, коли пробуємо відповісти на різні виклики, які можуть з’явитися[56]. Часом вони проявляються у справжніх атаках на релігійну свободу або в нових формах переслідування християн, які в деяких країнах досягнули небезпечного рівня ненависті та насильства. У багатьох місцях скоріше йдеться про поширення релятивістської байдужості, поєднаної з розчаруванням і кризою ідеологій, що відбувається як реакція на те, що вважається тоталітарним. Це шкодить не тільки Церкві, а й суспільству в цілому. Розуміємо, що культура, в якій кожний бажає володіти власною суб’єктивною правдою, утруднює громадянам участь у спільному проекті, який виходить поза особисті інтереси й прагнення.
62. У домінуючій культурі перше місце займає те, що зовнішнє, близьке, видиме, швидке, поверхневе, провізорне. Дійсне поступається місцем ілюзорному. У багатьох країнах глобалізація спричинила пришвидшене знищення культурних коренів та інвазію елементів інших культур, розвинутих економічно, але ослаблених етично. Це саме озвучили різні Синоди єпископів на різних континентах. Наприклад, кілька років тому єпископи Африки, звертаючись до Енцикліки Sollicitudo rei socialis, відмічали, що вже багато разів країни Африки пробували перетворити у звичайні «деталі механізму, шестерні великої машини. Це також часто стосується засобів масової інформації, якими керують переважно з північної півкулі, тому вони не завжди беруть до уваги пріоритети й проблеми цих країн і не шанують їх культурну фізіономію»[57]. Також єпископи Азії «наголошували на зовнішніх впливах на азійські культури. Внаслідок впливу засобів масової інформації з’являються нові форми поведінки [...] Отож, негативні аспекти засобів масової інформації та індустрії розваг загрожують традиційним цінностям»[58].
63. Сьогодні католицька віра багатьох людей піддається випробовуванням з боку нових релігійних рухів, одні з яких мають фундаменталістські тенденції, інші пропонують духовність без Бога. З одного боку, це результат людської реакції на матеріалістське, споживацьке та індивідуалістське суспільство, з другого боку – експлуатація бідних людей, які живуть на периферіях і в убогих зонах, дуже страждають і шукають швидких рішень для своїх проблем. Ці релігійні рухи, які характеризуються субтельним прониканням, намагаються заповнити в домінуючій індивідуалістській культурі вакуум, залишений секуляристським раціоналізмом. Окрім того слід признати: якщо частина охрещених не відчуває своєї приналежності до Церкви, то це спричинене структурами і байдужою атмосферою деяких наших парафій і спільнот, а також бюрократичним ставленням до простих і складних проблем людського життя. У багатьох місцях адміністративний підхід домінує над пасторальним, а уділення Таїнств відбувається без інших форм євангелізації.
64. Секуляризація намагається звести віру і Церкву до приватної і внутрішньої справи. Що більше, заперечуючи будь-яку трансцендентність, вона спричинила щораз зростаюче спотворення етики, послаблення відчуття особистого і колективного гріха і прогресуючий релятивізм, що призводить до загальної дезорієнтації, особливо в періоди дозрівання і юності, які дуже вразливі до змін. Єпископи США слушно відмітили, що, у той час, як Церква наполягає на існуванні об’єктивних моральних норм, обов’язкових для всіх, «дехто називає таке вчення несправедливим, тобто суперечним з основними правами людини. Такі аргументи походять, як правило, з певної форми морального релятивізму, яка поєднана, не без проблем, з вірою в абсолютні права індивіда. З цієї точки зору Церква нібито створює особливі упередження і втручається в свободу індивіда»[59]. Ми живемо в інформаційному суспільстві, яке постачає нас усякою інформацією без селекції на важливу й другорядну, і врешті-решт це доводить нас до жахливої поверховності в питаннях моралі. І тому нам потрібна освіта, яка вчитиме мислити критично й запропонує шляхи дозрівання у розумінні цінностей.
65. Незважаючи на весь наступ секуляризму, який опановує суспільство, у багатьох країнах – навіть тих, де християн мало – Католицька Церква в очах публічної думки є вірогідною інституцією, якій можна довіряти в справах солідарності й опіки над найбільш потребуючими. Неодноразово Церква була посередницею у вирішенні проблем, які загрожували миру, згоді, зовнішньому середовищу, охороні життя, людським і громадянським правам тощо. А який вклад католицьких шкіл і університетів у всьому світі! Дуже добре, що так є. Але нам важко показати, що коли займаємось іншими питаннями, які публічна думка акцептує менше, то залишаємось вірними тим самим переконанням щодо гідності людини й загального добра.
66. Родина переживає глибоку культурну кризу – як і всі спільноти і соціальні зв’язки. У випадку родини крихкість зв’язків є особливо небезпечною, бо йдеться про основну клітину суспільного організму, про місце, де вчимося жити з іншими, відмінними від нас, і належати іншим, і де батьки передають дітям віру. Існують тенденції бачити в подружжі тільки форму емоційного задоволення, яке можна формувати і модифікувати у будь-який спосіб – в залежності від чуттєвості кожної пари. Але невід’ємний вклад подружжя в суспільство перевершує рівень емоційності та мінливих потреб подружніх пар. Французькі єпископи навчають, що подружжя постає не «з тимчасового почуття закоханості, а з глибини обов’язків, які пара бере на себе, стаючи одним цілим»[60].
67. Постмодерний і глобалістичний індивідуалізм сприяє стилеві життя, який послаблює зростання і стабільність міжлюдських взаємин і деформує родинні стосунки. Душпастирська праця повинна ще краще показати, що зв’язок з нашим Отцем вимагає і заохочує до сопричастя, яке зцілює, оживляє і підсилює міжлюдські взаємини. У той час як у світі, особливо в деяких країнах, знову виникають у різних формах війни та конфлікти, ми, християни, наполягаємо на необхідності шанувати іншу людину, лікувати рани, будувати мости, зміцнювати зв’язки і допомагати «носити тягарі один одного» (Гал. 6, 2). З другого боку, сьогодні постають різні організації для захисту прав людини і досягнення шляхетних цілей. У такий спосіб проявляється бажання багатьох громадян брати участь у соціальному й культурному поступі.
Виклик інкультурації віри
68. Християнська основа деяких народів – особливо західних – жива реальність. Там знаходимо – особливо серед найбільш потребуючих – моральні резерви, які зберігають цінності автентичного християнського гуманізму. Споглядаючи реальність очима віри, не можемо не бачити те, що сіє Святий Дух. Ми би сумнівались у вільну й щедру дію Святого Духа, якщо би вважали, що там, де велика частина населення прийняла Хрещення і виражає свою віру й братерську солідарність у різноманітний спосіб, нема автентичних християнських цінностей. Тут треба побачити більше, ніж тільки «зерна Слова», бо йдеться про автентичну католицьку віру з власними способами її вираження і приналежності до Церкви. Не слід ігнорувати величезного значення культури, позначеної вірою, бо ця євангелізована культура, незважаючи на свої обмеження, має набагато більше ресурсів, ніж тільки сума окремих віруючих перед лицем наступу актуального секуляризму. Євангелізована народна культура має цінності віри і солідарності, які можуть спричинити розвиток суспільства у сфері справедливості й віри, й володіє особливою мудрістю, яку слід визнати з вдячністю.
69. Є нагальна потреба євангелізувати культури – щоб інкультурувати Євангеліє. У країнах з католицькою традицією це означає: супроводжувати, піклуватися і зміцнювати багатство, яке вже існує, у країнах з іншими релігійними традиціями та у глибоко секуляризованих країнах це означає: забезпечити нові процеси євангелізації культури, навіть якщо вони вимагають довгострокових проектів. Проте слід пам’ятати, що завжди йдеться про поклик до зростання. Кожна культура і кожна соціальна група потребують очищення і дозрівання. У випадку культур католицьких народів мусимо визнати деякі слабкості, які ще потрібно лікувати Євангелієм: чоловічий шовінізм, алкоголізм, насильство у сім’ї, несистематична участь у Євхаристії, фаталістичні вірування та забобонність, які ведуть до ворожіння тощо. Але саме народна побожність є найкращим вихідним пунктом для зцілення і звільнення від них.
70. Правдою є також і те, що часто більше наголошується на зовнішніх традиційних формах окремих груп або на уявних приватних об’явленнях, які абсолютизуються, а не на християнській побожності. Існує святенницьке християнство, властиве індивідуалістському і сентиментальному переживанню віри, яке насправді не відповідає автентичній «народній побожності». Дехто сприяє цьому, не турбуючись соціальними наслідками і формацією вірних, а в деяких випадках – для отримання матеріальної вигоди або влади над людьми. Також не можемо ігнорувати того, що в останні десятиліття у католицькому люді виникла тріщина у передачі християнської віри з покоління в покоління. Безсумнівно, що багато людей розчаровані й вже не ототожнюють себе з католицькою традицією, збільшується кількість батьків, які вже не хрестять своїх дітей і не вчать їх молитися, частина католиків переходить до інших конфесій. Ось деякі причини цієї тріщини: відсутність діалогу в родині, вплив засобів масової інформації, релятивістський суб’єктивізм, нестримане споживацтво, яке стимулює ринок, відсутність душпастирської праці серед найубогіших, відсутність доброзичливості в наших закладах, труднощі в поверненні до містичної вірності вірі в культурі релігійного плюралізму.
Виклики урбаністичної культури
71. Новий Єрусалим, святе Місто (див. Одк. 21, 2-4) – мета, до якої прямує все людство. Цікаво, що Об’явлення говорить, що повнота людської природи та історії реалізується в місті. Необхідно глянути на місто споглядальним поглядом, тобто поглядом віри, який знаходить Бога в будинках, на вулицях і на площах. Бог допомагає індивідам і групам, які щиро шукають опóру і сенс свого життя. Він живе серед громадян, плекаючи солідарність, братерство, бажання добра, правду, справедливість. Божу присутність не треба створювати, тільки відкривати, знаходити. Бог не ховається від тих, які шукають Його щирим серцем, навіть якщо чинять це напомацки, розсіяно і помиляючись.
72. У містах релігійність виражається у різних стилях життя, у звичаях, пов’язаних з відчуттям часу, місця й людських взаємин – що відрізняє жителів міст від сільського населення. Дуже часто щоденне життя в містах – боротьба за виживання, в якій приховується глибокий сенс екзистенції, який містить також сильні релігійні почуття. Ми повинні споглядати це життя, щоб дійти до діалогу, подібного до діалогу між Господом і самарянкою біля колодязя, до якого вона прийшла втамувати спрагу (див. Йо. 4, 7-26).
73. Нові культури постійно народжуються у цих величезних скупченнях людей, в яких християни вже не є промоторами чи генераторами сенсу, а самі отримують від них нові мови, символи, послання і парадигми, які пропонують нові життєві орієнтири, часто суперечні з Євангелієм Ісуса. У містах пульсує і розвивається незнана раніше культура. Синод констатував, що сьогодні зміни в цих великих скупченнях людей і культура, яку вони створюють, є упривілейованим місцем для нової євангелізації[61]. Це вимагає створення для молитви і спілкування місць з новими характеристиками, більш привабливих і значущих для мешканців міст. Сільське середовище, під впливом засобів масової інформації, також піддається цим культурним змінам і змінює стиль життя.
74. Необхідна нова євангелізація, яка освітить нові способи зв’язку з Богом, з іншими людьми, з зовнішнім середовищем, яка відродить фундаментальні цінності. Необхідно дійти туди, де формуються нові наративи та парадигми, принести Слово Ісуса до самих глибин душі міста. Не можна забувати, що місто – багатокультурне середовище. У великих містах можна побачити розгалужену павутину, через яку групи осіб обмінюються подібними мріями й уявленнями про життя, і так постають нові соціальні групи, культурні території та невидимі міста. Зазвичай різні культури співіснують, але часто застосовують сегрегацію та насильство. Церква покликана допомагати у важкому діалогу. З другого боку, є громадяни, які володіють засобами, необхідними для розвитку особистого і сімейного життя, але також є багато «не-громадян», «напів-громадян» і «урбаністичні рештки». Місто створює стан постійної амбівалентності, бо, надаючи одним громадянам безмежні можливості, у той самий час породжує численні труднощі для всебічного розвитку багатьох інших громадян. Такі протиріччя викликають болючі страждання. У багатьох частинах світу міста стають сценою масових протестів, де тисячі жителів добиваються свободи, участі в суспільному житті, справедливості, висувають різні вимоги, які, якщо не будуть прийняті належним чином, неможливо буде придушити силою.
75. Необхідно пам’ятати, що в містах легко розвивається торгівля наркотиками і людьми, надуживання і експлуатація неповнолітніх, нехтування перестарілими і хворими, різні форми корупції й злочинів. У той самий час те, що може бути місцем зустрічі та солідарності, часто перетворюється на місце втечі та взаємної недовіри. Будинки і дільниці будуються більше для того, щоб ізолювати й захистити, а не для того, щоб єднати й інтегрувати. Проголошення Євангелія буде основою для відновлення гідності людського життя у таких обставинах, бо Ісус хоче дати містам життя в надмірі (див. Йо. 10, 10). Пропонований Євангелієм інтегральний і повний сенс людського життя є найкращими ліками від хвороб міста, але необхідно усвідомлювати, що однорідний і негнучкий стиль євангелізації для цього не підходить. Але жити повнотою людської природи і ввійти в серцевину викликів як зачину свідчення в будь-якій культурі, в будь-якому місті чинить християнина кращим і збагачує місто.
2. СПОКУСИ ПАСТОРАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ [76-109]
76. Я дуже вдячний усім, хто працює в Церкві. Я не хочу тут описувати працю всіх, хто працює в пасторальній сфері, – від єпископів і до тих, хто виконує просту й малознану церковну роботу, а хотів би поміркувати про виклики, з якими всі вони зустрічаються у сьогоднішній глобалізованій культурі. Ради справедливості передовсім слід сказати, що вклад Церкви у сьогоднішньому світі дуже великий. Наш біль і сором за гріхи деяких членів Церкви і за власні гріхи не повинні позбавляти нас пам’яті про те, скільки християн віддають своє життя з любові: допомагають багатьом людям лікуватися або вмирати в мирі в убогих лікарнях, допомагають особам, зневоленим різними узалежненнями, в найубогіших закутках земної кулі, присвячують своє життя вихованню дітей і молоді, опікуються самотніми перестарілими людьми, намагаються переказувати християнські цінності в ворожих середовищах або посвячують своє життя у інші способи, які показують безмірну любов до людства, якою нас надихнув Бог, який став людиною. Дякую за чудовий приклад, який мені дає багато християн, які з радістю жертвують своє життя і час. Це свідчення дає мені багато і підтримує моє бажання долати свій егоїзм і ангажуватися більше.
77. Незважаючи на це, всі ми, як діти цієї епохи, у якийсь спосіб підпадаємо під вплив актуальної глобалізованої культури, яка, показуючи нам цінності й нові можливості, водночас може обмежувати, узалежнювати і шкодити нам. Признаю, що ми повинні створити місця, в яких буде можливо мотивувати й оздоровлювати пасторальних працівників, «місця для відновлення власної віри в розпʼятого і воскреслого Христа, де можна ділитися глибокими особистими питаннями і щоденними турботами, робити глибоке розпізнавання на основі євангельських критеріїв свого життя й досвіду, щоби спрямовувати до добра й краси індивідуальні та групові вибори»[62]. Водночас хочу звернути увагу на деякі спокуси, на які сьогодні наражаються пасторальні працівники.
«Так» виклику місіонерської духовності
78. Сьогодні можна зауважити в багатьох пасторальних працівників, включаючи богопосвячених, надмірну турботу про власний простір свободи й відпочинку, що призводить до того, що працю вважають додатком до життя, а не частиною власної тотожності. Водночас духовне життя ототожнюється з деякими релігійними переживаннями, які дають деяке полегшення, але не розпалюють до зустрічі з іншими людьми, до заангажування, до євангелізаційного пориву. Внаслідок чого можна зауважити в багатьох євангелізаторів, навіть якщо вони є людьми молитви, надмірний індивідуалізм, кризу тотожності й згасання ревності. Це три зла, які себе взаємно підтримують.
79. Часом засоби масової інформації та деякі середовища інтелектуалів озвучують виразну недовіру до послання Церкви і деяке розчарування. Внаслідок цього у багатьох пасторальних працівників, навіть якщо вони й люди молитви, розвивається своєрідний комплекс неповноцінності, який спонукає їх релятивізувати або приховувати свою християнську тотожність і переконання. У такий спосіб виникає зворотня реакція, бо їх не радує те, ким вони є і що роблять, не ототожнюють себе з євангелізаційною місією, що ослаблює їхнє заангажування. Закінчується тим, що придушують місіонерську радість різновидом обсесії, щоб бути такими, як усі, й мати те, що мають інші. Тому євангелізаційну працю виконують насилу, докладають малих зусиль й присвячують мало часу.
80. У пасторальних працівників розвивається, незалежно від форми їхньої духовності та способу мислення, релятивізм, набагато небезпечніший від доктринального релятивізму. Він стосується найглибших і щирих виборів, які детермінують стиль життя. Цей практичний релятивізм полягає у тому, щоб діяти так, ніби Бог не існує, приймати рішення так, ніби нема вбогих, мріяти так, ніби нема інших людей, працювати так, ніби нема тих, які не отримали Євангеліє. Слід відмітити, що ті, які позірно мають солідні доктринальні та духовні переконання, часто ведуть стиль життя, спрямований до матеріального благополуччя, до отримання влади чи людської слави будь-якою ціною, замість того, щоб віддавати своє життя іншим у місіонерській праці. Не дозвольмо позбавити себе місіонерського ентузіазму!
«Ні» егоїстичній ацедії
81. Сьогодні, коли ми більше потребуємо місіонерського динамізму, який принесе у світ сіль і світло, багато мирян боїться, що їх хтось запросить до апостольської праці, і втікають від будь-яких зобовʼязань, які можуть забрати в них вільний час. Сьогодні, наприклад, дуже важко знайти вишколених катехитів, готових працювати в парафії довший час. Але часом це саме діється із священиками, які з одержимістю піклуються про свій вільний час. Часто це відбувається тому, що особи настійно відчувають потребу зберігати простір своєї автономності так, ніби євангелізаційна праця була небезпечною отрутою, а не радісною відповіддю на любов Бога, який кличе нас до місії й чинить досконалими та плідними. Деякі особи відмовляються повністю засмакувати місіонерську працю і занурюються в паралізуючу ацедію.
82. Проблема не завжди полягає в надмірі активності, а передовсім в активності, яка переживається погано, без відповідних мотивацій, без духовності, яка її насичує і чинить бажаною. Як наслідок, праця дуже втомлює і часом спричинює хворобу. Йдеться не про радісну втому, а про напружену, важку, незадоволену й тому не акцептовану. Ця пасторальна ацедія може мати різні причини. Деякі піддаються їй тому, що снують нереальні плани й не живуть бажаннями, які легко можуть реалізувати. Інші тому, що не акцептують важку еволюцію процесів і хочуть, щоб усе падало з неба. Ще інші тому, що привʼязуються до деяких проектів чи мрій, створених їхнім марнославством. Ще інші тому, що втратили справжній контакт з людьми в деперсоналізованій пасторальній праці, бо звертали більше уваги на структуру, ніж на людей, й тому «карта дороги» їх захоплювала більше, ніж сама дорога. Ще інші піддаються ацедії тому, що не вміють чекати і прагнуть панувати над ритмом життя. Нетерпляче прагнення сучасного світу отримати результати негайно призводить до того, що пасторальним працівникам важко толерувати якісь протиріччя, явну поразку, критику, страждання.
83. У такий спосіб виникає найбільша небезпека, якою «є сірий прагматизм щоденного життя Церкви, коли все йде ніби нормально, але насправді віра виснажується і нікчемніє»[63]. Розвивається психологія гробу, яка поступово перетворює християн в музейних мумій. Розчаровані реальністю, Церквою і собою, вони живуть у постійній спокусі піддатися єлейному смуткові, позбавленому надії, який опановує серце як «найдорогоцінніший еліксир диявола»[64]. Покликані просвічувати й давати життя, врешті-решт вони захоплюються речами, які породжують темряву, нудьгу і послаблюють апостольський динамізм. З огляду на все це, дозволю собі наголосити: Не дозвольмо окрадати себе з євангелізаційної радості!
«Ні» безплідному песимізмові