Завершення другої світової та її вплив на теорію міжнародних відносин актуальних подій повоєнного етапу та їх закономірностей
У середині дев’ятнадцятого століття в політичному розвитку провідних країн Західної Європи та Північної Америки відбулися серйозні зрушення. Сформувалися політичні системи сучасного типу, що включали поряд з державою політичні партії, різноманітні групи інтересів та інші, нові для того часу інституції. Одночасно в цих країнах остаточно утвердилася парламентська демократія. Виборчий процес набув регулярного та систематичного характеру. Сфера публічної політики радикально змінилася, а у її суб'єктів сформувалися запити на такі політичні знання, які неможливо було отримати традиційним для філософії або юридичних наук шляхом. Необхідно було готувати кадри для обслуговування політичного процесу, для роботи в державних і партійних структурах. Для задоволення цих потреб в ряді університетів створили кафедри та інститути політичних наук. На відміну від внутрішньої політики формування зовнішньої тривало колишнім шляхом, що різко обмежувало число суб'єктів, причетних до прийняття зовнішньополітичних рішень[1]. При цьому особи, які приймають такі рішення, перш за все, використовували власний досвід та інтуїцію, лише незначною мірою спираючись на історичні та міжнародно-правові знання. Необхідність спеціального аналізу міжнародної політики ні в кінці дев’ятнадцятого ні на початку двадцятого століття не давала проявів. Таким чином, соціальний інтерес, який створив політичну науку, вимагав дослідження лише проблем внутрішньої політики і залишав поза увагою проблеми міжнародних відносин.
Перша світова війна змінила ситуацію. Ця війна набула розмаху, який раніше неможливо було уявити, і призвела до жахливих жертв і руйнувань. Тим часом напередодні Першої світової війни мало хто розумів, що міжнародна політика початку двадцятого століття істотно відрізняється від міжнародної політики середини дев’ятнадцятого століття. Підсумки та результати війни підштовхнули політичне і наукове співтовариство до думки про необхідність поглибленого вивчення міжнародних відносин, для того щоб в майбутньому не допустити помилок, наслідком яких стала б подібна катастрофа. Не випадково термін «теорія міжнародних відносин» виник відразу ж після закінчення Першої світової війни.
Ілюзія того, що Перша світова війна могла б стати останньою війною в історії людства, розвіялася. Вже в середині 1930-х років в світі відчувалося наближення нового глобального збройного конфлікту. Початок Другої світової війни різко посилив, у політичної еліти США позиції тих, хто виступав за силові методи досягнення зовнішньополітичних цілей. Повернення до традиційних поглядів на світову політику і міжнародні відносини в американській політології сталося ще напередодні війни. Суть реалістичного підходу полягала в тому, що сила, а не моральні і правові принципи визначають зовнішню політику держав[2].
Ідеалізм Вільсона, з моменту своєї появи піддавався критиці з боку прихильників доктрин реалізму. «14 пунктів» Вільсона консервативні державні діячі вважали неефективними і загрозливими, проте як політики вони були дуже зайняті, щоб брати участь у дебатах, а як консерватори не були схильні теоретизувати. «Перша хвиля» теорії міжнародних відносин, перетворилася на несподівану, криваву і затяжну війну.
Тверда наполегливість та впевненість у силах та компетенції створеної Вільсоном організації швидко обернулася для всіх лихом.
Головну роль у керівництві Лігою Націй відігравали Англія і Франція. Очевидним було те, що створення цієї організації вело до пропагування інтересу, керуючих нею держав. Все це звужувало можливості прийняття рішень
Ліга Націй була покликана підтримувати статус-кво, що знаходився у доволі нестабільному стані, в результаті першої світової війни. Версальський мир був побудований на великих суперечностях, несправедливостях, пов'язаних з несправедливим поділом територій і безкомпромісних методів розв'язання інших принципово важливих питань.
Ліга виявилася нездатною владнати перші конфлікти, розв'язані фашистськими державами. Її неефективність демонструвала і крах ідеалістичних настроїв. Друга світова війна остаточно зруйнувала організацію, хоча формально вона проіснувала до 31 липня 1946 р. Розпад цієї організації серйозно підірвав ідею колективної безпеки.
Враховуючи те, що закінчення війни повинно було привести до роззброєння і пацифістських настроїв – навпаки вилилось у нову гонку озброєнь і підготовку до нового протистояння між СРСР та США[3]. Хоча ідеалісти не здавали своїх позицій і важливим кроком до врегулювання ситуації було створення ООН у 1945 році.
Особливість Холодної війни полягала в тому, що в якості реальних претендентів на участь в протистоянні за перші ролі в новому порядку залишилися дві наддержави - США і СРСР. Світ розділився на дві протидіючі суспільно-політичні системи - капіталізм і соціалізм. Встановилася двополюсна структура міжнародних відносин у вигляді протистояння двох військово-політичних блоків - НАТО і Варшавського пакту на чолі з США і СРСР. В умовах біполярного світу і "холодної війни" оборона від зовнішньої загрози становила лише одну з функцій цих блоків.
Для США в післявоєнний час – контроль і викорінення німецького і японського екстремізму, домінування у атлантичному регіоні, зміцнення зв'язків Західної Європи з Північною Америкою. Для політичної еліти СРСР - контроль над соцтабором, його єднання і огородження від впливу сторонніх систем. Кожна з двох держав вважала свої стандарти, осередком і захистом сподівань та інтересів народів[4].
Розробивши ідеологічне пояснення своїх позицій, США оголосили себе «захисниками вільного світу». Холодна війна характеризувалася посиленням недовіри між великими державами, форсуванням гонки озброєнь, створенням військових блоків, використанням сили або загрози її застосування в міжнародних відносинах, відмовою від регулювання спірних питань шляхом переговорів. Конфронтація у відносинах один з одним забезпечувала як СРСР, так і США основу глобальної зовнішньополітичної стратегії. Таке становище тримало в постійній напрузі весь світ, який був розділений на сфери інтересів двох наддержав. У цій грі війни і конфлікти в будь-якому регіоні земної кулі розглядалися як складова частина глобальної боротьби двох сторін один проти одного. У їх баченні кожна з таких війн мала значимість не тільки з точки зору вирішення тієї чи іншої конкретної проблеми, скільки з точки зору виграшу чи програшу Сходу чи Заходу. Будь-який виграш однієї зі сторін в якомусь регіоні планети або окремо взятій країні розглядався як програш іншої сторони і навпаки. Головними рушійними факторами поведінки обох наддержав і блоків були взаємний страх і заклопотаність своєю безпекою. Відповідно в центрі уваги і тієї й іншої сторони стояло прагнення до нарощування військової потужності. Підсумком була сформована двополюсна ієрархічна структура світової спільноти, в якій дві супердержави займали вершину піраміди, за ними йшли великі держави, далі країни, менш значущі по значенню і впливу у вирішенні міжнародних проблем. Посилення геополітичного впливу Радянського Союзу в результаті другої світової війни було величезним, і викликало увагу до подальшого розгортання проблеми.
Вважається, що ідеологічною основою політичного реалізму стала протестантська теологія Рейнхольда Нібура, викладена ним в роботі «Моральна людина і аморальне суспільство»[5]. Р. Нібур був одним з тих, кому президент Дуайт Ейзенхауер доручив виробити практичну теорію зовнішньої політики. Президент Дж. Картер вважав Рейнхольда Нибура своїм улюбленим теологом і часто повторював його висловлювання про те, що сумна доля політики - встановлювати справедливість в гріховному світі.
1945 році виходить нова робота Нібура - «Діти світла і діти темряви». «Діти темряви» для Нібура - моральні нігілісти, циніки, які не визнають ніяких законів, окрім власної волі і власного інтересу, до них, безсумнівно відносяться нацисти. «Діти світла» - ті, хто вірять, що над егоїстичними інтересами повинен стояти вищий закон та інтереси досягнення гармонії. Марксисти в розумінні Нібура – також «Діти світла», проте, хоча загроза демократії безсумнівно йде ззовні, від сил варварства і цинізму - від «дітей темряви», але, не менш небезпечною є загроза зіткнення різних видів ідеалізму, кожен з яких власні ідеали вважає вірними.
Рішучість президента Трумена вести Холодну війну могла б розколоти демократичну партію і привести до політичної кризи. Так народився американський лібералізм епохи Холодної війни, що поєднував ідеї побудови держави загального добробуту з зовнішньою політикою. Реалісти вважали, що Сталін представляє глобальну загрозу, а міжнародна політика в цілому дуже нечесна справа, проте Америці доводиться брати в ній участь. Реалізм став інтелектуальним фундаментом холодної війни, а Нібур, поряд з Джорджем Кеннаном, Гансом Моргентау і Уолтером Ліппманом, став провідним філософом нового американського реалізму, а також провідним інтелектуалом-поборником Холодної війни.
Далі погляди Р. Нібура поступово еволюціонували від теологічного реалізму до ядерного реалізму. Поява атомної зброї спочатку не вплинула на погляди Нібура. На його думку, положення про те, що застосування атомної зброї відрізняється від застосування зброї звичайної, стало б проявом слабкості перед радянською загрозою. Він стверджував, що повномасштабна ядерна війна проти Радянського Союзу буде справедливою, виправданою і, можливо, неминучою.
Після Карибської кризи Нібур заявив про необхідність виробити загальне почуття відповідальності за виживання людства. У 1963 р. закликав прийняти «ядерну рівновагу» як засіб взаємного стримування, звести політичну і моральну необхідність уникнення війни. Нібур прийшов до висновку, що гріховність комуністичної тиранії - зло, з яким Америка змушена співіснувати, тоді як ядерна війна не повинна статися.
Вчення теорії та історії міжнародних відносин стикається з численними проблемами та суперечками. Необхідність виявляти обережність проявляється при будь-якому підході до розгляду парадигм і методів чи політики і дослідження, що сприяють у цих областях дослідникам. Практиків з різних дисциплін, істориків і суспільствознавців, залучених до частої і часом небезпечної полеміки, пов'язаної з конкретними подіями, періодами і соціальними групами, що беруть до уваги минуле в цілому або ж процеси, структури та узагальнення соціально-політичних подій , а також для зв'язку між минулим і сьогоденням, навіть передбачення на майбутнє. Без історії політична наука не має коренів, без політичної історії науки - не має результату.
Сила, баланс сил, стратегії, процеси прийняття рішень, біполярні системи, організації, взаємозалежність, все це є частиною історичного словника, але ці поняття не завжди точно визначені або розглядаються, зв’язно. Наука теорії міжнародних відносин вже нараховує більшу частину останнього століття і з тих пір набула статусу дисципліни відмінної від історії дипломатії і міжнародного права. Схоже, що тепер головною стала наука присвячена вивченню міжнародної політики.
Увага, яка приділяється цьому предмету, не тільки у відношенні міждисциплінарних зв'язків, але також у відношенні почуттів і нюансів в рамках різних дисциплін. Прикладом є школи реалізму та неореалізму, які орієнтовані не тільки на істориків, а й на студентів, які вивчають міжнародні відносини. Підходи, засновані на інтеграції, взаємозалежності, функціоналізмі, режимах і міжнародних організаціях які є необхідним доповненням або навіть альтернативою у дебатах з реалістами, тим паче, про це свідчать глибокі зміни в міжнародних відносинах 1989 року[6]. Реалісти відповідають лютими контратаками. Закінчення холодної війни аж ніяк не переконало їх у необхідності переглянути обгрунтованість і корисність реалістичного підходу, впевнених у своїх знаннях, затятих прихильників однієї конкретної парадигми.
Проте чи можуть реалісти врешті виправдати свої песимістичні погляди на людство, яке постійно скеровує політичні сили і структури влади досі залишається невирішеним питанням. Віру у прогрес легко похитнути, отже, і важко зберегти. Тим не менше, сьогодні світ змінився на краще в багатьох відношеннях. Ми живемо не в 1914 чи 1930 роках. Для прикладу, навіть "Allons Enfants de l'Europe", як для пост-комуністичної епохи, процес інтеграції як і раніше є успішним. Поняття центру у реалістичній теорії військової могутності, мирний стан не повинен бути порушеним, щоб не спалахнула війна, світ не виявився неподільним, прикладом служить колишній інцидент Югославії та Радянського Союзу. Проте, великі держави, в даний час утримуються від «захоплення земель»; територія не має звичного значення, не відіграє роль чинника у відносинах влади. Позитивним ефектом ядерної конфронтації було стримування сил превентивний-воєнний фактор, який допоміг встановити «тривалий мир" і міжнародне співробітництво в сфері безпеки. Колишні вороги зустрічалися на скликаннях Ради Безпеки, НАТО, ЗЄС, ОБСЄ, РПАС та інших форумах, які створили ряд засекречених колективних режимів безпеки. З перемінним успіхом, ці установи стверджували свою роль на міжнародній політичній арені. Громадянин кантівського світу утвердився настільки, що в контексті колективної безпеки, такі поняття, як підтримка миру і примус до миру в даний час є широко прийнятими, так само як і консенсус мінус одного голосу в ОБСЄ, згідно з яким головне право держави на суверенітет - можна упустити в ході обговорення питань, пов'язаних із незаконним застосуванням військової сили. Посилений режим безпеки в Європі не залежить від примусу силових баз.
Створення структурного органу такого режиму вимагає згоди силових баз та взаємної згоди. Відповідність нормам і принципам угоди з питань законності, і сприйняття державами-учасницями в правильності і справедливості режиму є факторами внутрішнього прогресу в міжнародному співтоваристві.
Силова політика, самозабезпечення, військові установи тощо, все ще діють і стоять на шляху до прогресу. Це було б перебільшенням, стверджувати (як це роблять деякі критики реалізму) що теорії реалістів насправді сприяли війнам. Реалістична школа налічує багатьох вчених, які висловлювали різні позиції про владу і її відносний вплив.
Моргентау визнає важливість історії та історичного аналізу. У своїх працях, він зазначає свій спротив стосовно участі США у В'єтнамській війні. Кіссінджер, також представник реалістичної течії, чия ідея силової політики була розкритикована з великим обуренням внутрішньої опозиції, як з боку консерваторів так і лібералів. Він влучно підкреслює вплив Вільсона на традиції в американській політиці і дилемах, що відбувалися у часи холодної війни, а також під час його перебування при уряді. Як теоретик та історик, він постійно вказує на суть стабільного міжнародного порядку і необхідності умов законопорядку по відношенню до влади та балансу сил.
Під час Європейського Концерту, згідно з Кіссінджером, головні актори визнавали необхідність певної солідарності і законності в міжнародному режимі, спираючись на загальні принципи, норми, правила і процедури, а не лише на військовий потенціал. Кіссінджер збагачує свій реалістично-матеріалістичний погляд ліберально-ідейним поняттям співпраці та дипломатії.
Звичайно, консервативні гравці, що співпрацювали у Священному союзі були, мабуть, перш за все зацікавлені забезпечити подальше існування імперії. Поняття «примату внутрішньої політики» є ще одним елементом різкого контрасту реалістичної парадигми, яка не враховує внутрішні фактори. У будь-якому випадку, однією з цілей Віденського конгресу було досягнення міжнародної стабільності та обмеження застосування військової сили дипломатичним шляхом. Кіссінджер та інші реалісти визнають це у більш широкому контексті міжнародних відносин і включають в список додаткові елементи[7]. Саме те, що затяті реалісти не в змозі або не бажають бачити. Встановлення дипломатії, у всякому разі, сприяло співробітництву між державами в анархічному світі і стало новим початком у практиці міжнародних відносин.
У ході дебатів у Сполучених Штатах об'єкт міжнародних відносин став не настільки важливим, щоб шукати альтернативу для влади, але для того, щоб знайти доповнення до односторонніх і обмежених орієнтирів цієї фундаментальної політичної концепції. Джозеф Най і Роберт Кохейн чітко вказують у їхній книзі «Влада та взаємозалежність», що різка опозиція між реалізмом і ліберальними теоріями є завищеною і безглуздою. Насправді, ці два підходи можуть доповнювати один одного. Це був жест співчуття реалістам у 1970 році, але велика тріщина, що виникла між неореалістами і неоліберальними інституціоналістами, в значній мірі збереглася і в 1990-х роках.